Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



1 закономірності й принципи розміщення продуктивних сил тема форми розміщення й територіальної організації продуктивних сил систематизація основних термінів І визначень

1 закономірності й принципи розміщення продуктивних сил тема форми розміщення й територіальної організації продуктивних сил систематизація основних термінів І визначень




Сторінка1/17
Дата конвертації19.03.2017
Розмір4.37 Mb.
ТипЗакон
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Ковалевський. РПС .
Зміст:

Розділ 1. РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ЯК НАУКА

1.1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

1.2. ЗАКОНОМІРНОСТІ Й ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Тема 2. ФОРМИ РОЗМІЩЕННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

2.1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ВИЗНАЧЕНЬ

2.2. ПОНЯТТЯ ПРО ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ.
Територіальний поділ праці - це об'єктивний необоротний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.
ВПЛИВ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ НА СТРУКТУРУ ГОСПОДАРСТВА


2.3. СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ ЕНЕРГОВИРОБНИЧИХ ЦИКЛІВ

2.4. ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧІ Й ПОРТОВО-ПРОМИСЛОВІ КОМПЛЕКСИ, НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗОНИ

2.5. ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Розділ 3. ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

3.1. ПРИРОДНІ ПЕРЕДУМОВИ. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ. ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

3.2.ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

3.3. ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

Розділ 4. ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

4.2. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ ФАКТОР

4.3.ВОДНИЙ ФАКТОР

4.1. СИРОВИННИЙ ФАКТОР

4.4.ФАКТОР РОБОЧОЇ СИЛИ (ТРУДОВИЙ)

4.5. СПОЖИВЧИЙ ФАКТОР

4.6. ТРАНСПОРТНИЙ ФАКТОР

4.7. ФАКТОР НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

4.8.ФАКТОР РИНКОВОЇ КОН

4.9.ФАКТОР ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНОГО ПОЛОЖЕННЯ

4.10. ЕКОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР

Розділ 5. МЕТОДИ ЕКОНОМІЧНОГО ОБҐРУНТУВАННЯ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

5.1. АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

5.2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАЗНИКІВ, ЩО УЗАГАЛЬНЮЮТЬ РОЗВИТОК ТА РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

5.3. ТЕРИТОРІАЛЬНІ БАЛАНСИ

Розділ 6. ОСОБЛИВОСТІ ГАЛУЗЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

6.1. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС

6.2. ЧОРНА Й КОЛЬОРОВА МЕТАЛУРГІЯ

6.3. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС

6.4. ХІМІКО-ЛІСОВИЙ КОМПЛЕКС

6.5. КОМПЛЕКС ГАЛУЗЕЙ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

6.6 АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС

6.8. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ

6.9. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС

6.10. ТРАНСПОРТНА СИСТЕМА

6.11. РЕКРЕАЦІЙНИЙ КОМПЛЕКС

Розділ 7. МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ

7.1.СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ, ОСНОВНІ ПОТОКИ КАПІТАЛУ ТА РОБОЧОЇ СИЛИ.
Міжнаро́дний по́діл пра́ці - вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ТИПОЛОГІЯ КРАЇН


7.2. ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ. ЕКОНОМІЧНІ СОЮЗИ

7.3. ФОРМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

7.4. ЗОНИ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

7.5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

Розділ 8. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

8.1.ПОНЯТТЯ РЕГІОНУ, РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

8.2. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ

Розділ 9.
Економічні райони України - територіальна організація та управління господарством України, котре передбачає розподіл території з урахуванням об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіально-виробничих комплексів, етнічних та історичних особливостей регіонів тощо.
НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

9.1. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ТЕРИТОРІАЛЬНУ Й ГАЛУЗЕВУ СТРУКТУРУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

9.3. НОВІ ВИДИ СИРОВИНИ ТА МАТЕРІАЛІВ

9.4. ПЕРСПЕКТИВИ МОРЕГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ
Розділ 1. РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ЯК НАУКА

ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

Об'єкт вивчення. Розміщення продуктивних сил (РПС) — галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об'єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки — їх територіальний стан і розвиток.


Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку — в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох "вимірах", закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються порізному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці — як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Про закони й закономірності докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.
Продуктивні сили — це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.
Продуктивні сили — це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси — вугілля, руду й сировинні матеріали (сировину), якот бавовник, зерно, пластмаси, тобто матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються машини й устаткування, будівля й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також земля, бо цей природний ресурс має свої виразні особливості. Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю (чисельність працівників) і якістю (статевовіковий склад, рівень кваліфікації, рівень освіти, традиції та навички). Роль праці як складової частини зростає з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.
Природні ресурси — це тіла і сили природи, суспільна користь яких змінюється у процесі трудової діяльності людини. Вони використовуються як засоби праці (земля), джерела енергії, сировини й матеріалів, а також безпосередньо як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).
їхнє сукупне значення у системі продуктивних сил зменшується. Так, розвиток хімічної промисловості допомагає одержувати непоганий врожай з раніше малородючих ґрунтів; деякі різновиди пластмас замінюють деревину тощо. Проте людство ніколи не зможе відмовитись від природних ресурсів, бо вони є речовою першоосновою виробництва матеріальних благ. Крім того, хоча з науково-технічним прогресом відносно зменшується попит на деякі різновиди природних ресурсів (руди чорних металів, вугілля), водночас зростає попит на інші (руди кольорових металів, уранова сировина). Ця проблема докладніше розглядатиметься у подальших розділах посібника.
Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фундаментальних наукових досліджень, без постійних чималих капіталовкладень у розвиток науки.
Фундамента́льні науко́ві дослі́дження - наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв'язку.
Однак наука — особливий ресурс: її просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно, можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив науки виявляється у результаті праці, у змінах технології та організації виробництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, концентрація й деконцентрація виробництва тощо). Сполучення праці предметами й засобами праці утворює процес виробництва. Тому сфера виробництва також є об'єктом вивчення науки "Розміщення продуктивних сил" — йдеться передусім про матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, транспорт).
Розміщення продуктивних сил — це їх просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку в просторі. Можна зробити "моментальний знімок" об'єктів народного господарства й позначити їх на карті, проте слід пам'ятати, що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за висловом Геракліта, "не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки", не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані в просторі (якщо врахувати глобальний характер процесу).
Є кілька визначень поняття "розміщення продуктивних сил". Одне з найвдаліших, на нашу думку, належить Е. Алаєву: "Розміщення продуктивних сил — динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі".
Термін "розміщення продуктивних сил" може вживатись у кількох значеннях: як конкретний ("фіксований") стан поділу на території народногосподарських об'єктів і населення; як форма організації продуктивних сил; як процес зсувів у розміщенні продуктивних сил на певній території; як один з напрямів економічної політики уряду. Ці визначення відбивають зміст поняття: усі вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС — це і стан, і процес, і форма організації, і політика. У нашому курсі ці поняття трактуються або в їхній сукупності, або окремо — залежно від конкретного аналізу розміщення продуктивних сил.
Розміщення продуктивних сил — це наслідок суспільного поділу праці в територіальній формі.
По́діл пра́ці - диференціація, спеціалізація трудової діяльності. При вертикальному поділі праці відбувається розподіл за рівнями, наприклад, розмежовується виробництво і управління підприємством. При горизонтальному поділі праці розподіляються види робіт в межах одного рівня, наприклад, виділяються виготовлення, обробка деталей виробу і збір виробу з цих деталей.
Територіальний поділ праці можна уявити як процес виробничої спеціалізації регіонів та посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. При поділі праці виникає двоєдина система господарства, що характеризується галузевими й територіальними аспектами й формує народногосподарський комплекс. Для розміщення продуктивних сил чи не найбільше значення має закономірність територіального поділу праці.
З'ясувавши поняття "розміщення продуктивних сил", ми зможемо братися за визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука. Зі змісту поняття продуктивних сил випливає, що РПС обіймає вивчення трьох великих блоків: розміщення населення й трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення виробництва й невиробничої сфери. Власне, до третього блоку зараховуються усі об'єкти й галузі народного господарства. Вони, відповідно, поділяються на: розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо.
За змістом наука про розміщення продуктивних сил близька до економічної географії: у них один і той самий об'єкти вивчення. А проте вони не тотожні. Якщо економічна географія вивчає переважно стан продуктивних сил на якийсь конкретний момент, відповідає на питання "де й чому саме тут?", то для РПС важливіший економічний результат територіальної організації продуктивних сил, ефективність розміщення виробництва. Для РПС важливіше питання: "Як саме?". Тим-то надзвичайно важливим розділом РПС як науки є вивчення закономірностей і принципів розміщення продуктивних сил.
Принципи розміщення продуктивних сил — це економічна політика, яка спирається на пізнання закономірностей і факторів розміщення. Про співвідношення закономірностей та принципів йтиметься докладніше у наступному підрозділі.
Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію виробництва, яка обіймає не просто розташування виробництва, але й елемент управління. Територіальна організація як політика найяскравіше виявляється у країнах з державною монополією в народному господарстві та з жорстким плануванням (наприклад, Китай). Вона існує і в розвинутих країнах, проте реалізується там по-іншому. Територіальна організація виробництва означає здійснення певної структурної політики, комплексу економічних заходів, скерованих на перебудову РПС.
До поняття РПС близьке поняття регіональної економіки. Щодо його змісту нема одностайної думки. Е. Алаєв визначає регіональну політику як відгалуження економічної географії, що "вивчає задля інтересів народногосподарського планування особливості й закономірності розміщення продуктивних сил і розвитку районів". Він вказує, що регіональна економіка функціонує на регіональному й міжрегіональному рівнях, але не на глобальному. М. Не-красов вважає, що "регіональне розміщення продуктивних сил розглядається як основа, головний компонент регіональної економіки".
Ми бачимо, що РПС і регіональна економіка також мають спільний об'єкт вивчення, проте, безсумнівно, наука про РПС — ширше поняття, бо вона не обмежується регіональним рівнем і вивчає закономірності розташування як у рамках регіону, так і в міжрегіональному й глобальному масштабах.
На підставі викладеного можна остаточно сформулювати предмет вивчення РПС. Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних сил, так і їхній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на регіональному й міжрегіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність територіальної організації виробництва для обґрунтування ефективної регіональної політики.
Методологія науки. Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.
Серед багатьох наукових прямувань, що аналізують цю проблему, можна виділити кілька найпоширеніших. Одним з них є "географічний детермінізм", коріння якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками цього вчення стали Монтеск'є, Е. Реклю, Ган-тингтон, Ратцель. Серед прибічників географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов, В. Клю-чевський, українського роду географ Л. Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.
До цього вчення близько стоїть "енвайронменталізм" — течія, що виникла у США (англ. environment — оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) твердять, буцімто міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливою популярністю тішиться теорія "кліматичних оптимумів" Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.
У XIX ст. вже безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв, що їхніми засновниками були І. Тю-нен, А. Вебер, у XX ст. — А. Гетнер, А. Леш, В. Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства.
Зокрема, А. Вебер та І. Тюнен будували моделі, де окреме підприємство оптимально розташовувалось таким чином, аби давати найбільший прибуток. Водночас А. Вебер у праці "Теорії розташування промисловості" обирає як модель ізольоване господарство й таким чином значно звужує кількість факторів впливу, включно з ринковими. І. Тюнен за об'єкт теоретичних конструкцій обирає не окреме підприємство, а ціле місто: однак розглядає він його ізольовано від інших регіонів, аналізуючи лише зв'язок "село — місто". А. Леш основну увагу приділяє ринкам збуту продукції як визначальному фактору розташування виробництва.
А. Гетнер обґрунтував так звану хорологічну (від гр. chores — місце) концепцію, що відбивала причинний взаємозв'язок між об'єктами та явищами, з одного боку, і територіями, З ЯКИМИ ВОНИ СПІВВІДНОСЯТЬСЯ, — З ІНШОГО.
Деякі з цих теорій докладніше розглянуто в розділі 5. Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки У 20—50-х pp. нашого сторіччя, коли в більшості країн економічний потенціал прирощувався екстенсивне, коштом кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування жорсткому централізованому плануванню давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей) регіонах і центрах. У добу НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку почали негативніше впливати на розвиток країн табору соціалізму. З'ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктив них сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям (так званим економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній політичній ідеологи.
Тепер починає переважати погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їхню територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на території. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району — до країни й світової економіки в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.
Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного окремого регіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких — географічні, історичні та соціально-економічні. Протягом тривалого часу розміщення продуктивних сил у світі здійснювалося без істотного державного регулювання. Політика меркантилізму (XV—XVII ст.) об'єктивно впливала на розташування виробництва, проте до XX ст. регулювання здійснювалося переважно ринковими методами Натомість жорстке централізоване планування пов'язане з системою соціалізму.
"Чистої" моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних країнах ринкові процеси регулює держава за допомогою різних програм, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних країнах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні закономірності РПС, причому на усіх рівнях — незалежно від того, чи планується економіка у масштабах країни, чи йдеться про спорудження окремого підприємства або спеціалізацію сільськогосподарської ферми Водночас важливо, щоб економічні важелі стимулювання мали правову основу: система регулювання відображена у конституції країни та інших державних актах.
У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил використовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них запозичені з політекономії, соціології, географії, математики. Зокрема, для аналізу ситуації й конкретних розрахунків використовується економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний методи тощо. Докладніше про це йтиметься у розділі 5.
Завдання науки. Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття "оптимальності" передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від найкращої територіальної організації регіону, країни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку, на рівні країни — у національному доході. Одначе "оптимальність" не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних Висока концентрація виробництва у регіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних технологічних зв'язків, але завдати значної екологічної шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокультури, аби залучити валюту до своєї держави.
Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму втрати та об'єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу країни.
Що означає, оптимальне розташування об'єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиції; місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство повинно бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створювати екологічне, в тому числі й соціальне екологічне, напруження на території; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв'язкам.
На рівні регіону оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов і факторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народного господарства; можливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом науково-технічного прогресу та ринкової кон'юнктури; задоволення соціально-економічних потреб населення регіону; екологічну безпеку регіону; ефективні міжрегіональні економічні зв'язки.
Як правило, чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тим більше — народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується тим, що його об'єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує серйозної спеціальної підготовки.
Проблеми і завдання розміщення продуктивних сил України. Перехідний період в економіці країни виявився важким і з погляду розміщення продуктивних сил. Тепер стає очевидним, що у багатьох відношеннях воно не раціональне. У чому ж сутність проблеми?
З одного боку, Україна — одна з найбільших держав світу за економічним потенціалом. Вона займає в Європі друге (після Роси) місце за територією й шосте за чисельністю населення. За обсягом промислового й сільськогосподарського виробництва всередині 80-х років її можна було порівнювати з Францією, Великобританією, Італією. За такими видами сировини й виробництва, як залізна й марганцева руди, чорні метали, вугілля, електроенергія, металургійне та енергетичне устаткування, цукор, соняшникова олія тощо Україна посідала одне з перших місць у Європі. У нас є висококваліфіковані наукові й виробничі кадри.
З іншого боку, продукування національного продукту на душу населення істотно відстає від багатьох розвинутих країн, падає природний приріст населення. Причини такого стану мають соціально-економічний характер, що, загалом беручи, виходить за межі курсу РПС. Розгляньмо тут лише деякі проблеми, пов'язані з територіальною організацією господарства.
1. Донедавна Україна входила до складу іншої держави і її спеціалізація зумовлювалася потребами територіального поділу праці тієї, вже неіснуючої країни. Тому одні галузі у нас розвинуті надмірно, перевершуючи власні потреби України (добування залізної й марганцевої руди, виробництво чорних металів), а інші — розвинуті слабко, невідповідне до її економічного потенціалу (наприклад, легка промисловість). Тому однією з основних проблем РПС у нашій країні є вдосконалення галузевої структури економіки, відновлення її рівноваги.
2. На території України зосереджені матеріало- та енер-гомісткі види виробництва, хоча ми відчуваємо брак енергоносіїв, кольорових металів, деякої хімічної сировини Водночас недостатній розвиток наукомістких галузей дисонує з наявністю потужної науково-технічної бази, інтелектуальних можливостей, великого контингенту висококваліфікованих робітників та інженерів. Таким чином, порівняно з високорозвинутими країнами структура економіки України дещо застаріла.
3. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі й Придніпров'ї поєднується з недовикористан-ням ресурсів у Західному регіоні, на Півдні.
4. Потреба структурної перебудови економіки України пов'язана з проблемою конверсії. На нашій території розміщувалась чимала частина військово-промислового комплексу (ВПК) колишньої держави. ВПК зосереджував великі виробничі потужності, найбільш кваліфіковані кадри інженерно-технічного й наукового персоналу. Нова військова доктрина України несумісна з виробництвом величезної кількості озброєнь. Проте конверсія об'єктивно пов'язана з перепрофілюванням підприємств, а це зумовлює скорочення споживання металу, змінює спеціалізацію низки машинобудівних підприємств тощо.
5. Через нераціональне розташування виробництва в Україні часто-густо постають поважні екологічні проблеми. Доведеться розосередити промислове виробництво в екологічно найнапруженіших районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище. Знання закономірностей розміщення продуктивних сил дасть змогу економістам енергійніше протестувати проти створення сумнівних — з екологічного погляду — проектів. У багатьох випадках багаторічне посилене вичерпування
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



  • ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ
  • Розділ 7.
  • ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ
  • ПРЕДМЕТ, МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ