Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



3 Виникнення І розвиток держави І права США

3 Виникнення І розвиток держави І права США




Сторінка9/22
Дата конвертації18.05.2017
Розмір4.58 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

ТЕМА 2.2. Держава і право феодальної Франції


1. Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості.
2. Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XІV – XV ст.).
3. Абсолютна монархія. Державний устрій в період абсолютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XІV.
4. Джерела та характерні риси права.

Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості
Після розпаду імперії Карла Великого до складу Західно-франкської держави увійшли Аквітанія, Нейстрія, Бретань, Гасконь, Септиманія, Іспанська марка. Династичні суперечки відбувались з приводу Лотарингії. У країні проживали франки, кельти, фламандці, нормани, баски, каталонці. З часом склались дві основні народності: північно-французька та південно-французька (у Провансі). Усе це створювало труднощі для становлення централізованої держави, єдиної правової системи. 
Наприкінці ІX – на початку X століття феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними. Карл Лисий приписував кожній лю-дині королівства визнавати над собою сеньйора, якого захоче, в особі короля чи його васалів. Під тиском знаті у 877 р. він видав К’єрсейський капітулярій, яким узаконив перетворення бенефіція на феод, визнав право графів передавати свої поса-ди у спадщину. Відтоді король уже не міг забрати надані бе-нефіції, навіть якщо його безпосередній васал відмовлявся перебувати у нього на службі.
Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків відносно коро-ля, якого вважали “першим серед рівних”.
Адміністративна, податна й судова самостійність знаті, її незалежність від королівських агентів юридично закріплювалась в імунітетних грамотах. Спроби королівської влади подолати сепаратизм, місництво, безладдя в управлінні наштовхнулись на колективний опір знаті.
Общинна земля перейшла у власність феодалів. Новий порядок закріплювався формулою: “Немає землі без сеньйора”. Він остаточно зруйнував попередню общину франків.
Духовні феодали–єпископи та абати – отримували владу від папи римського. Вступ їх на посаду називався інвеститу-рою.
За прикладом короля феодальна знать каролінгської епохи роздаванням бенефіцій примножила кількість своїх прямих васалів.
Роздавання бенефіцій та імунітетних грамот прискорило оформлення феодалізму. Церкви зміцнювали монастирі, феодали будували замки, які захищали їх від нападів повсталих селян.
Васал був зобов’язаний вірно служити своєму сюзерену. При цьому васал міг розраховувати на заступництво з боку свого сеньйора.
У Франції діяло правило: “Васал мого васала – не мій васал”. Це охороняло права магнатів від посягань королівської влади. Для того, щоб примусити непокірного васала виконувати свої обов’язки, сеньйор нерідко йшов на нього війною. 
Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального суспільства. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Тривалий час основною формою експлуатації особисто залежних селян (сервів) була барщина, тривалість якої дедалі збільшувалась. Крім того, селяни обкладались грошовим податком (талією) на користь помі-щика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування зем-лею платили поміщикові чинш. Гостра нужда змушувала ба-гатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались облатами. Виникли баналі-тети, тобто заповідні права сеньйорів щодо селян. Вони зо-бов’язували останніх молотити хліб на млині сеньйора, пекти хліб лише в його печі та ін.
Становище сервів було трохи краще, ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх.
З XІІІ ст. серви отримали право викуповувати волю. Виплативши своєму сеньйору в рахунок основних повинностей – подушного податку (талії), побору із спадщини (менморту), шлюбної податі, серв діставав свободу і ставав орендарем зе-млі (віланом). Надалі він платив своєму колишньому госпо-дареві тільки грошову ренту (цензиву) за ділянку землі.
До середини XV ст., після Столітньої війни з Англією, власті були змушені надати всім селянам свободу, але за викуп. Правовий статус різних категорій селян став однаковим.
У ІX–XІІ ст. помітно підвищилась продуктивність праці на селі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розвитку міст, особливо на півдні Франції. Посилився приплив селян до міст. Кожний, хто прожив у місті рік і один день, вважався вільний.
Проте з часом становище міст, розташованих на землях великих феодалів, стало погіршуватись. Городян змушували платити сеньйору різні додаткові податки.
Внаслідок тривалої боротьби з феодалами деяким містам вдалося звільнитись від сеньйоріальної адміністрації і суду. Міські жителі користувались підтримкою короля, що був за-цікавлений в обмеженні влади великих феодалів.
Опираючись на міщан, король міг вести успішну боротьбу за підпорядкування собі територій, які займали великі феодали, за централізацію влади.
З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії Капетінгів. У нового ко-роля було мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам потрібно було майже 100 років. 
Державний лад 
Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово під-креслювали, що Франції потрібний король, але король “слаб-кий”. Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві за винятком свого неве-ликого домену.
Об’єднанню держави заважала її етнічна неоднорідність. Північні і північно-східні регіони (місця найбільш масового розселення франків) були центром формування північно-французької народності. На півдні й у центрі складалась пів-денно-французька народність (тут жили нащадки романизованих галлів). 
У Бретані жили кельти, які виселились з Британії після захоплення її англами і саксами. На той час ще не склалась єдина мова, хоча пануючі діалекти (північний і південний) були дуже близькі.
Структура панування визначалася будовою феодальних земельних відносин, які склались у цей період у Франції. Верховним власником усієї землі в державі формально вважався король, але більша її частина знаходилась у великих феодалів у вигляді фьєра. Вони вважались васалами короля, а він їхнім сеньйором.
Відносинами васалітету були охоплені всі представники пануючого класу. Васали короля (герцоги Нормандський, Бургундський, Аквітанський та інші), залишаючи собі домен, передавали значну частину своїх володінь у вигляді фьєрів нижчестоячій групі феодалів. Таким чином, васали короля самі ставали сеньйорами щодо своїх васалів. Останні були зв’язані подібними договорами з нижчестоячою групою фео-далів і так до найчисельнішої групи дрібних феодалів – “од-нощитових” рицарів. Сеньйори були зацікавлені в збереженні васалітету в основному тоді, коли їх становим інтересам за-грожувала небезпека і потрібно було об’єднати сили. Звичай-но феодальний договір виконувався лише в тій мірі і об’ємі, в якій сеньйор мав реальну силу змусити своїх васалів йому підкорятися.
Перші французькі королі подібних можливостей не ма-ли. Тому їх могутні васали почували себе самостійними пра-вителями.
В умовах феодальної роздробленості країну охоплювали безперервні феодальні конфлікти і війни.
Усе це визначало структуру і повноваження окремих ор-ганів держави.
Король 
Був виборним. Після смерті глави держави новий король вибирався його васалами і вищими ієрархами французької церкви.
Королівська курія або Велика рада була єдиним загальнодержавним органом, який мав можливість впливати на стан справ більшої половини території країни. Велика рада – це з’їзд найбільших феодалів держави. Вона збиралась епізодично під головуванням короля. Але при вирішенні конкретних питань васали дуже часто нав’язували свою волю королю.
Управління на місцях 
У багатьох випадках воно повторювало систему управління часів франкської монархії. Домен короля був порівняно невеликим і майже співпадав територіально з його особисти-ми володіннями. Тому палацові управителі, які відали коро-лівськими помістями, були одночасно і міністеріалами, що керували справами домену.
Суд 
Судова система мала всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожний вільний повинен був судитися “судом рівних”. Таким чином, васала короля могли судити тільки васали ко-роля. Таким судом стала Королівська курія.
Аналогічний порядок встановився і на нижчих щаблях феодальної ієрархії.
Залежне населення судили сеньйори. Судова влада не була відокремлена від адміністративної.
Великі повноваження у справах судочинства мала церква, яка здійснювала сеньйоріальний суд на території своїх володінь. Крім того, церковній юрисдикції підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також релігійні злочини і правопорушення. Перелік подібних справ не був точно визначений.
Збройні сили 
Основу війська складало ополчення рицарів. У його структурі зберігались відносини васалітету: сеньйор очолював групу рицарів – васалів. Іноді скликалось ополчення із міщан і віланів.
Початок об’єднання держави 
У XІІІ ст. за рахунок підтримки міщан значно посилюється королівська влада. Міщани підтримували короля у боротьбі проти феодалів, тому що кордони багаточисельних сеньйоріальних володінь заважали розвитку ремесел і торгівлі. Поступово міста здобувають право мати своє військо, яке складалося з ополчення, і, таким чином, захищатися як від чужих сеньйорів, так і від зазіхань на права міст тих сеньйорів, на землях яких розміщувались міста.
Одним із перших проявів посилення королівської влади була відміна виборності короля. На початку XІІІ ст. престол почав передаватись у спадщину. 
Поступово ліквідовується принцип: “Васал мого васала не мій васал”.
Спираючись на підтримку міст, середнього і дрібного дворянства, монархія розпочинає розширення території домену. Вже в XІІІ ст. королівський домен стає найбільшим феодальним володінням Франції.
Посиленню королівської влади сприяли реформи Людовіка ІX (середина XІІІ ст.).
Судова реформа 
Людовік ІX заявив, що у Франції є тільки один король. Він намагався обмежити самочинство герцогів і графів, добитись скрізь додержання своїх указів. Королівський ордонанс 1260 р. заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Рицарям було дозволено відкуповуватись від служби в королівському ополченні. Це давало змогу ко-ролю утримувати наймане військо.
Згідно з ордонансом 1260 р., герцоги і графи, чиї володіння перебували за межами королівського домену, перш ніж вступити у війну, за 40 днів повинні були передати спірне пи-тання на розгляд короля. Фактично феодалів змушували звер-татись до королівського суду, обкладаючи його великим ми-том. Рішення, які приймав король, підривали авторитет сень-йоріальних судів, закладали основи загальнодержавної юсти-ції. Тільки після 40 днів, якщо суд не міг вирішити справу, сторони могли розпочати війну, але таких випадків з кожним роком ставало все менше.
Для виконання цього рішення майже в усі регіони дер-жави були направлені королівські судді, які стали активно втручатись в юрисдикцію феодалів. У результаті їх значення настільки зросло, що до них стали звертатись не тільки сень-йори, але і всі вільні, незадоволені рішенням сеньойріального суду.
Розширення і ускладнення функцій королівської юстиції вимагали її організаційного уособлення. Із королівської курії була виділена особлива судова палата – Паризький парла-мент, який здобув право приймати на свій розсуд апеляції на рішення сеньйоріальних і міських судів. Поступово він став виконувати функції вищого королівського суду.
Корпорація юристів підпорядковувалась тільки королю. У Парижі 1253 р. був заснований навчальний заклад для під-готовки спеціалістів з права.
Фінансова реформа 
У королівському домені вводиться в обіг королівська зо-лота монета, яка завдяки високій якості поступово витісняє з обігу інші місцеві гроші. Із королівської курії виділяється ще одна установа – рахункова палата, яка вела облік судового мита.
Реформи Людовіка ІX привели до посилення королівсь-кої влади, але Франція ще не стала єдиною централізованою державою. Зберігся поділ на північну і південну частини, на самостійні герцогства і графства.

Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XІV – XV ст.) 
Основні риси суспільного ладу 
У цей період значно зростає промисловість і торгівля. Важливими центрами промисловості стають міста півдня Франції (Марсель, Тулуза, Бордо), а особливо найбільші міс-та королівського домену Париж та Орлеан. 
Економічні зв’язки між містом і селом набувають стабі-льного характеру. Зростає кількість населення міст, збільшу-ється їх вплив на стан справ у державі.
У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин фео-дали починають замінювати частину натуральних повиннос-тей і платежів грошовим оброком. Основною формою селянського землекористування стає цензива. Її власник – цензитарій зобов’язаний виплачувати своєму володарю фіксований що-річний грошовий платіж-ценз, виконувати певні повинності. При виконанні цих умов селянин міг передати цензиву у спадщину і навіть продати з дозволу сеньйора. Він міг змінити місце проживання, бо був особисто вільним, при цьому пови-нності переходили до нового власника цензиви. 
Стани 
У XІV ст. завершилось юридичне оформлення станів. Населення держави поділялось на три стани: перший – духо-венство, другий – дворянство, усі інші вільні відносились до третього стану.
Перші два стани були звільнені від податків і повиннос-тей, які були покладені на “третій стан”.
Основні риси державного ладу
Завершується ліквідація феодальної роздробленості. Держава приймає форму станово-представницької монархії, в якій відносно сильна королівська влада існувала поряд з представництвом від станів – Генеральними штатами.
Органи державної влади. Королівська влада
Посилення королівської влади стало можливим з ряду причин:
1. Укріпились зв’язки міст і монархії. Ріст промисловості і торгівлі дозволяв містам надавати монархії значно більшу допомогу.
2. Навколо королівської влади об’єднались основні гру-пи середнього і дрібного дворянства, яким монархія могла дати також нові джерела прибутків у вигляді служби в армії й у державному апараті.
3. Сильна королівська влада потрібна для боротьби з зовнішнім ворогом.
Генеральні штати 
Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечи-ла консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Почи-нають скликатися збори представників станів.
Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найма-ну армію, замість рицарського ополчення, а також централі-зований апарат управління.
Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stat” – стани) виникли ще у XІІІ ст. в окремих провінціях. Спочатку вони скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.
У 1302 р. Філіп ІV Красивий вперше скликав загально-французькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях. Кожний стан представляла окрема палата, яка засідала також окремо. Кожна палата, приймаючи рішення, мала один голос.
Король скликав Генеральні штати, коли відчував потре-бу в грошах, збирався ввести нові податки або підтвердити старі, іноді хотів дістати схвалення своєї політики.
Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.
У березні 1357 р., скориставшись послабленням королів-ської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого бере-зневого ордонанса”.
В ордонансі була проголошена недоторканість депута-тів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні рек-візиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам.
Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини.
Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів.
Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризь-кий патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним при-йшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а ба-гато депутатів Генеральних штатів були страчені.
Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодич-но. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.
Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної мо-гутності королівської влади.
Із посиленням королівської влади падає роль Генераль-них штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знат-них підданих), але вони мали чисто дорадчі функції. 
Органи державного управління
До центральних органів державного управління відноси-лись:
– Державна рада – здійснювала за вказівками короля ке-рівництво і контроль за окремими ланками управління;
– Рахункова палата – фінансове управління.
Посадові особи:
канцлер – здійснював управління і контроль за діяльніс-тю посадових осіб, при відсутності короля головував в дер-жавній раді, під його керівництвом складались проекти ордо-нансів;
конетабль – командир кінного рицарського війська, з ХІXІІ ст. – командир королівської армії;
камерарій – скарбник;
палатини – королівські радники, які виконували окремі особливо важливі доручення короля.
Місцеві органи державного управління
Відносини васалітету поступово замінюються відносно централізованим бюрократичним апаратом. Звужуються іму-нітетні права сеньйорів.
Управління великим королівським доменом вже не мог-ло здійснюватись палацовими службовцями, які раніше поєд-нували відання особистими королівськими помістями з дер-жавним управлінням. Державне управління стає виключно компетенцією королівських чиновників.
Королівський домен був поділений на майже рівні адмі-ністративні одиниці – бальяжі. Очолювали бальяжі бальї – чиновники, які призначались королем.
Бальяжі поділялись на превотажі на чолі з прево, які ма-ли військову, адміністративну, фінансову і судову владу.
Уряд посилив свій контроль і над міським самоуправ-лінням – комунами. Крім адміністративного управління і суду комуни мали право видавати постанови, обов’язкові для міщан.
Виборний орган міського самоуправління – міська рада, що складалась із ешевенів і довічно вибраного міського голо-ви – мера.
Селяни, як і раніше, знаходилися під владою “своїх” сеньйорів, які зберегли хоча і дещо обмежені поліцейські і судові повноваження.
Суд 
У розвитку судових установ визначились наступні тен-денції:
– частина судових повноважень окремих феодалів і цер-кви у них були вилучені і передані королівській юстиції. Ко-ролівські суди могли переглянути будь-яке рішення сеньйорі-ального суду;
– розпочалось поступове відокремлення судів від адміні-стративних органів. Розпочинає формуватись судова система централізованої монархії.
Ще за Людовіка ІХ був створений вищий суд королівст-ва – Парламент. Він розглядав найважливіші кримінальні та цивільні справи, переглядав рішення й вироки нижчестоящих судів. Але основну масу кримінальних і цивільних справ в якості королівських суддів на місцях розглядали бальї, сене-шали (на півдні) і прево. Тобто, на цьому рівні юстиція ще не відокремилась від адміністративних органів.
Церковний суд 
Стає спеціальним судом, який розглядав певні категорії справ (єресь, чаклунство).
У ХІV ст. створюється спеціальний орган кримінального переслідування – прокуратура. Спочатку це була група дові-рених осіб короля – прокураторів, які були уповноважені слідкувати за дотримуванням інтересів корони при судовому розгляді загальнодержавних, місцевих і навіть приватних справ. Пізніше їх функції розширились і прокуратори стали як обвинувачі виступати в судах, у справах, які так чи інакше торкались інтересів монархії і держави.
Збройні сили 
Створюється регулярна королівська армія, основи якої були закладені під час військових реформ другої половини ХІV ст. – першої половини ХV ст. Дворянство одержало пе-реважне право заміщення офіцерських посад. Армія мала су-часне озброєння і, перш за все, артилерію. За її підтримки бу-ли взяті раніше неприступні замки непокірливих васалів.

Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XІV
До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.
Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті кра-їни. Розширилась торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.
Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.
З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у га-лузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйо-ри), поступово стали виконувати функції міністрів. Повнова-ження ради визначав сам король.
Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.
Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Па-ризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім ука-зам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.
Перехід від станово-представницької монархії до абсо-лютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських завору-шень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Во-ни підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробле-ності.
Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гу-генотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.
Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали нести державну службу.
Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучас-ник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині кра-їни, так і за її межами.
Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.
У період абсолютизму було істотно реорганізовано міс-цеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, окру-ги. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обме-жена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, по-ліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або ко-ролю. 
Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продук-ції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виро-бів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.
За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чинов-ників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив су-дам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демон-страції.
Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для об-говорювання особливо важливих питань король скликав дер-жавну раду.
Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства.
З’явились посади державних секретарів: іноземних, вій-ськових, морських справ і королівського двору. У разі відсут-ності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Дер-жавні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.
У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.
Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.
Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монар-хії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.
До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс ос-новну частину податкового тягаря.

Джерела та характерні риси права
Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було єдиної системи права. На півдні країни майнові суперечки вирішувались на основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася раніше, тому південь Франції називали краї-ною писаного права.
На півночі країни переважало звичаєве право, яке відо-бражало інтереси феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники кутюмів з’явились у XV ст. 
Юристи виявили зацікавлення римським правом. Його вивчали в університетах, з урахуванням загальних норм рим-ського права розв’язували складні юридичні казуси. Проте церква прагнула не допустити широкого застосування римсь-кого права, намагаючись розширити сферу дії канонічного права. Це протиборство закінчилося поразкою церкви. З по-силенням королівської влади римське право дістало широке визнання, відбувалась його рецепція. Одночасно зросло зна-чення королівських актів: едиктів, декларацій, ордонансів. У період абсолютизму найбільшу силу мали королівські едикти і ордонанси. 
Право власності 
Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами. Дрібні землевласники вважались дер-жателями землі з різними повинностями.
Шлюбно-сімейне право 
Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки каноні-чним правом. У 451 р. встановлюється заборона вступати у шлюб монахам, а в 1107 р. – священикам. Канонічне право забороняло позашлюбні зв’язки і розлучення. У деяких випа-дках рішення про визнання шлюбу недійсним приймала цер-ква (помилка в соціальному положенні).
Шлюб між близькими родичами не допускався. Єдиною формою укладання шлюбу був церковний шлюб.
Сімейні відносини базувались на принципі влади чоло-віка і батька, але в різні часи і в різних місцевостях ця влада була різною. На півночі Франції майно сім’ї було спільним, ним керував і розпоряджався чоловік. На півдні Франції збе-реглася римська влада домовласника, спільного майна не іс-нувало. Майном розпоряджався чоловік, а придане поверта-лось дружині тільки у випадку його смерті.
Спадкове право 
Феодальне право знало спадкування за законом і запові-том. Але у деяких місцевостях свобода заповіту обмежува-лась, заборонялось позбавляти спадщини законних спадкоєм-ців. За відношенням до земельної власності утвердився прин-цип майорату, який мав за мету запобігти дроблення феода. Феод переходив у спадщину старшому сину, а при його від-сутності до старшого в роді.
Кримінальне право і процес 
У раннє середньовіччя (приблизно до XІV ст.) у сфері кримінальних злочинів і покарань панували постанови зви-чайного права. Пізніше видаються королівські ордонаси, які містили норми кримінального права. Але ні звичаї, ні ордо-нанси не містили всіх положень кримінального права. Значна частина злочинів, їх склад, підстави відповідальності – встановлювались судовою практикою.
Відомий юрист ХІІІ ст. Бомануар у своєму творі “Кутю-ми Бовезі” розрізняє три види злочинів: тяжкі, середні і легкі.
За тяжкі злочини (єресь, зрада, вбивство, зґвалтування, підпал, крадіжка) карались смертною карою; середні – ув’язненням у тюрму з конфіскацією майна; легкі – штрафом.
Бомануар розмірковує щодо цілей правосуддя, моральні та юридичні обов’язки, однин із перших висуває ідею співмірності злочину і покарання, надає важливого значення оцінці доказів (Гл. 30 с. 823).
У період абсолютизму в переліку тяжких злочинів на першому місці були злочини проти церкви, потім – проти ко-роля і приватних осіб. За найтяжчі злочини переслідувались навіть родичі і опікуни винного. Основною метою покарання була страхаюча відплата.
Ордонанс 1498 р. Людовіка ХІІ і едикт 1539 р. Францис-ка І повністю скасували змагальний процес. Едикт “Про від-правлення правосуддя” закріплює інквізиційний або розшук-ний процес. Порушення кримінальної справи здійснювалось не лише за скаргою потерпілого, а й на основі даних, які оде-ржав суддя з якихось інших джерел. Вирішальну роль у дока-зах відігравало власне зізнання обвинуваченого, а тому його піддавали тортурам. Якщо тортури не вели до зізнання, то особа визнавалась невинною. Захист обвинуваченого не до-зволявся. Суддя, який припускався у судочинстві помилок, ніс за них адміністративну і цивільну відповідальність (одна помилка – штраф, друга – усунення від судочинства на 1 рік, третя – усунення від суддівства).
Дуже поширеними були “закриті листи” – запечатані в конверти накази про арешт. Маючи готовий бланк з підписом і печаткою короля, його власник міг вписати ім’я будь-якої неугодної для нього людини. На підставі такого наказу полі-ція ув’язнювала людину, яка могла провести в тюрмі без пред’явлення їй обвинувачення все життя.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22



  • Розвиток феодальних відносин. Період феодальної роздробленості
  • Станово-представницька монархія. Центральне і місцеве управління (XІV – XV ст.)
  • Абсолютна монархія. Державний устрій в період аб-солютизму. Реформи Рішельє та Людовіка XІV
  • Джерела та характерні риси права