Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Алізничного транспорту імені академіка в. Лазаряна рада з гуманітарного виховання вісник куратора №40 (квітень 2009) дніпропетровськ 2009 Укладач: Дешко Л. К

Скачати 434.72 Kb.

Алізничного транспорту імені академіка в. Лазаряна рада з гуманітарного виховання вісник куратора №40 (квітень 2009) дніпропетровськ 2009 Укладач: Дешко Л. К




Скачати 434.72 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації14.05.2017
Розмір434.72 Kb.
1   2   3

"ІМ'Я МОЄ ПІСЛЯ СМЕРТІ БУДЕ ЩАСЛИВІШИМ ЗА МЕНЕ..."




До 200-річчя від дня народження М. В. Гоголя (1809-1852)
Микола Васильович Гоголь – найбільш незвичайний і загадковий письменник з усіх, хто писав донині. "Гоголь був дивним створінням, та геній завжди дивний", – зазначав В.Набоков.

Дослідницькі роботи характеризують М. Гоголя то як романтика, то як реаліста, то як реакціонера. Одні називають його провидцем, морально-релігійні ідеї якого лягли в основу всієї російської літератури, інші – недалекою людиною, котра "вдарилась у містику" й "зайнялася не своєю справою"; одні захоплюються його властивістю зображувати живі й яскраві людські образи, для інших його герої – мертві уособлення різних людських вад. Дивно, але іноді один і той самий автор по-різному оцінює видатного письменника. Так, перший біограф і видавець його листів український письменник П. Куліш спочатку оголосив українські повісті М. Гоголя вражаюче достовірними за своєю тональністю, а іншим разом – склав величезний список етнографічних і побутових помилок та неточностей у тих самих творах і навіть охарактеризував їх як "наклеп на український народ". Російські літератори один за одним стверджували: "у духовному типі Гоголя було щось неросійське" (М. Бердяєв), він – "панегірист татарських звичаїв" (В. Бєлінський), стихія Гоголя – "поганська (язичницька)" (Д. Мережковський).

А не сперечаються не лише критики та історики літератури, а й письменники й поети. Немає такого напряму в літературі, який не оголосив би Гоголя "своїм": його вважали родоначальником містики імпресіоністи, символісти й футуристи, потім він був оголошений "батьком соціалістичного реалізму".

Таким же різноплановим вимальовується не тільки його творчий портрет, а й людський. В особистому житті Гоголь був містифікатором і фантазером, у його біографії, як і в творах, більше запитань, ніж відповідей. Характеристики письменника в спогадах його сучасників такі несхожі, ніби мова йде про різних людей. Одні шкільні товариші згадували його як першого насмішника й театрала, інші – як нелюдимого обірванця, котрий нишком поїдав солодощі; одні професори й студенти запам’ятали Гоголя, професора Петербурзького університету, як нецікавого та безпорадного викладача, інші були в захваті від його лекцій; одні знали його в Одесі чи Римі смутним і мовчазним, інші – веселим і яскравим співрозмовником. Мабуть, ця двоплановість його сприйняття випливає не стільки з утаємниченого характеру письменника, скільки з того, що фактично він так і залишився чужим у російській літературі, незважаючи на всі зв’язки й впливи.

Народжений у глухій українській провінції в сім’ї українського письменника Василя Гоголя, середнього достатку поміщика, Микола Гоголь був українцем етнічним і духовним. Він мріяв вирватися в широкий світ, тож у 1828 році, після закінчення Ніжинської гімназії, виїхав служити до Петербурга. Проте, будучи зовсім не пристосований до служби в якомусь департаменті, цей український провінціал свідомо не входив у життя столиці, як його земляки й колишні однокашники Н. Кукольник, К. Базілі, Є. Гребінка, М, Прокопович. Малорос у Петербурзі завжди вважався людиною меншовартісною. Усі перші спроби Гоголя в російській літературі були невдалими, бо ж він писав про світ, якого не знав і не розумів, до якого хотів долучитися 1829 року, який не приймав його, а відсторонював. М. Гоголь видав, а потім викупив із книгарень і знищив свою невдалу юнацьку поему "Ганц Кюхельгарген". Він писав невеличкі статті до газет, викладав історію в Патріотичному інституті, був домашнім учителем у багатих родинах.

У листах додому Микола Васильович просив матір надіслати дві батьківські комедії, сподіваючись поставити їх у місцевому театрі й отримати хоч невеликі гроші. У другому листі звернувся з проханням збирати для нього все про історію, звичаї та побут України. Його цікавили описи повного вбрання сільського дячка, назви одягу сільських дівчат і жінок до останньої стрічки, смішні, сумні, жахливі анекдоти, колядки, розповіді про святкування Івана Купала, русалок, давні монети, старожитності, стріли, а також стародруки, записки, стародавні рукописи про часи гетьманщини.

До весни 1831 року М Гоголь написав українські повісті, що склали перший том "Вечорів на хуторі біля Диканьки", а на початку березня наступного року побачила світ їхня друга частина. Він уперше відкрив широкому світовому загалові Україну в її історії та етнографії, побуті й народних звичаях, природі й героїці. І хоча писав російською мовою, це забувалось, і не раз за кордоном у наукових і літературознавчих працях його називають українським письменником, як, скажімо, ірландським називаємо Дж. Джойса, котрий писав англійською мовою. Митцеві часто закидали, що він не вивчив добре російської мови, указані йому помилки свідомо не виправляв, тому в українських творах наявна мовна двоплановість, переплетення українських і російських слів, на якому засновані більшість його стилістичних прийомів. Однак і в пізніших його творах, не пов’язаних з українською тематикою, є багато українізмів.

Український цикл прози виробив неймовірно високий творчий бартер, самокритичність доходила до межі самознищення. Тож молодий письменник зайнявся науковими розвідками; знайомство з істориками М. Максимовичем і М. Погодіним посилило це захоплення. Так, під впливом М. Мак­имовича, який збирався викладати в університеті святого Володимира, М. Гоголь теж загорівся бажанням переїхати до Києва. "Я захоплююся наперед, коли уявляю, як закипить моя праця в Києві. Там я витягну з-під спуду багато речей, з яких я не все ще читав Вам, – писав він Пушкіну,– там закінчу я Історію України й Півдня Росії і напишу Загальну Історію, якої в справжньому вигляді її, на жаль, досі не лише на Русі, а навіть і в Європі немає. А скільки зберу легенд, повір’їв, пісень тощо!"

Проте на це місце взяли іншу людину, а Миколі Васильовичу запропонували викладацьку роботу в Петербурзькому університеті. Відгуки про його діяльність на цій посаді були досить різні. Проте при читанні замальовки на історичну тематику "Про середні віки", "Про викладання загальної історії", "Погляд на складання Малоросії", "Про малоросійські пісні", "Про рух народів у кінці V ст.", "Ал-Мамун" впадає в око поінформованість автора щодо всесвітньої історії, стародавньої, середніх віків і, звичайно, української. Поступово інтерес Миколи Васильовича до викладацької роботи згасав, і 1835 року він із полегшенням залишив університет. Потім письменник подорожував Кримом і Полтавщиною. У листах до рідних і друзів жалівся на погане здоров’я і нестачу коштів, проте не полишав літературної роботи – писав п’єсу "Ревізор" (1836), збирав матеріал до "Мертвих душ", видав "Миргород" (1835) (продовження "Вечорів..."), "Арабески"(1835), намагався надрукувати повість "Ніс" (1836), від якої відмовився журнал "Московский наблюдатель", через, на погляд її видавців, її "вульгарність" і "тривіальність".

Постановка "Ревізора" у Петербурзі викликала такий вибух дискусій російського суспільства, що знервований Гоголь у 1836 році втік за кордон. Швейцарія, Франція й, нарешті, Італія – країна, в яку він закохався одразу. "Вона моя! Я народився тут, – писав він В. Жуковському. – Росія, Петербург, сніги, негідники, департамент, кафедра, театр – усе це мені наснилося".

Чужинцю в Петербурзі, тут, у Римі, йому однаково далекі були й Україна, й Росія. Опинившись на чужій території, він відчув себе саме іноземцем, рівним іншим іноземцям, а не "малорослим малоросом", як зневажливо писали про нього російські критики. Письменник найкраще працював у дорозі й написав твори, яких у Росії від нього ніхто не чекав; коли плітки сповіщали, що він пише "Щоденник російського генерала за кордоном", з’явився перший том "Мертвих душ"; коли читачі з нетерпінням чекали появи другого тому, вийшла друком "найбільш дивна книга російської літератури" – "Вибрані місця із листування з друзями". У 1839 році ненадовго (лише на рік), у зв’язку з сімейними справами, він повернувся у Росію, де читав знайомим уривки з "Мертвих душ". І знову зіткнувся з неприйняттям та відвертою ворожістю, публіка кривилась від оголеної правди його нищівної сатири. М. Гоголь знову виїхав за кордон, намагаючись розібратися в собі, своїх невдачах і переживаннях, шукав точку опори, прагнув віднайти логіку свого, Богом даного, життєвого шляху.

Наприкінці 1841 року він повернувся до Росії, видав перший том "Мертвих душ" (1842), повість "Шинель" (1842), надрукував велику статтю "Рим". Наприкінці наступного підготував повне зібрання творів у чотирьох томах. З їхнім виходом у світ М. Гоголь став головою нової літературної течії – "натуральної школи", із представниками якої майже не підтримував особистих зв’язків. До неї упродовж десяти років долучилися найкращі представники російської прози того часу: Ф. Достоєвський, Д. Григорович, І. Тургенєв, М. Некрасов, Є. Гребінка, П. Куліш, проте сам "голова школи" замовк назавжди. Щоправда, у 1847 році випустив "Вибрані місця із листування з друзями" – книжку не художню, а публіцистичну, в якій висловив свої ідеалістичні патріархально-релігійні погляди. У ній Микола Васильович виклав ідеї, які пізніше розвинув Ф. Достоєвський. І вони створили йому славу мислителя: "нема в світі винних", безрелігійна культура неминуче приречена на розпад, взаємно близькі естетичні та етичні цінності. Письменник чекав громадського резонансу, був упевнений, що книга послугує для загального добра. Натомість із гнівною відповіддю виступив В. Бєлінський, який не міг простити "малоросу" "не такого" погляду на Росію. Ображені почуття "великороса" взяли гору над логікою й талантом критика: він звинуватив М. Гоголя в незнанні Росії, нерозумінні російського суспільства. Шовіністичні висновки "несамовитого Віссаріона" були підтримані його наступниками – М. Чернишевським, пізніше О. Мандельштамом, А. Бєлим, В. Розановим, В. Брюсовим. І лише в 1918 році один із найбільших "візаві" письменника критик В. Розанов визнав його правоту в передбаченні "російського бунту": "Він побачив російську душеньку в її "преисподнем содержании"... Правий був цей біс Гоголь!".

Але це було згодом, про що сам Гоголь так ніколи й не дізнався. А за життя він болісно сприйняв ці нападки. У нього почалася глибока й затяжна криза. Щоб якось вийти з неї, письменник шукав порятунку в релігії, відвідав Єрусалим і, нарешті, у 1848 р., після шестилітньої відсутності, повернувся до Росії Тут він побачив майже розорений батьківський маєток. Критика, яка й раніше вороже його сприймала, перестала згадувати; він відчув ворожість знайомих. Микола Васильович намагався продовжити роботу над "Мертвими душами", проте власноруч спалив написане. Знищення багатолітньої праці не було наслідком душевної хвороби, як стверджували деякі дослідники, це – свідоме діяння художника, який упевнився в недосконалості всього ним зробленого.

Микола Гоголь помер у Москві в четвер, близько восьмої ранку, 4 березня 1852 року на сорок третьому році життя. Є суто медична версія смерті від тифу, епідемія якого на той час поширилась у Москві. Проте, на думку більшості дослідників, відповідальність за неправильний діагноз і примусове лікування, що спричинили смерть письменника, лежить "на двох медиках, які лікували хворого, організм якого був підірваний малярією й недоїданням, оскільки лікували тоді душевнохворих холодною водою та кровопусканням". Це остаточно підірвало й без того слабке здоров’я письменника. На жаль, тоді в медицині тон задавали посередні німецькі та французькі лікарі, а школа визначних російських медиків ще тільки формувалась.

Жоден із петербурзьких журналів не відгукнувся вчасно на смерть великого письменника, а коли І. Тургенєв насмілився опублікувати відгук у "Московських ведомостях", місяць пробув під арештом, по закінченні якого його вислали у родинне село.

Микола Гоголь був суперечливою особистістю. Головний його конфлікт – це конфлікт між російською та українською культурою. Конфлікт двох середовищ – внутрішнього, українського, й зовнішнього, петербурзького, – витворив генія, який у недосяжному прагненні до високого романтичного ідеалу дозволив побачити світові велич "малої людини" й незмірні глибини свого справжнього духовного середовища – України.

Відзначення 200-річчя від дня народження Миколи Васильовича Гоголя набуло широкого масштабу в Україні.

Го́голь Мико́ла Васи́льович (рос. Гоголь Николай Васильевич ; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року - Го́голь-Яно́вський; 20 березня [1 квітня] 1809(18090401) року, Сорочинці, нині Великі Сорочинці, Миргородський район, Полтавська область - 21 лютого [4 березня] 1852 року, Москва) - український письменник з українського роду Гоголів-Яновських, класик російської літератури.

Указом Президента заплановано проведення низки урочистих ювілейних заходів, зокрема міжнародного наукового симпозіуму, присвяченого творчості М. Гоголя, театрального фестивалю за його творами. Передбачається видання друком творів письменника і праць про нього, карбування ювілейної монети, випуск в обіг поштової марки. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва організовано документальну виставку, присвячену життю і творчості великого українця.

Про видатного земляка і персонажів його творів нагадують учасники культурно-мистецьких заходів, що відбуваються у рамках щорічного Національного сорочинського ярмарку.

До ювілею письменника Гоголя приурочено вихід книги літогравюр "Николай Гоголь. Петербургские повести" львівського художника Юрія Чаршинікова. Це видання отримало Гран-прі на Міжнародному конкурсі країн СНД "Мистецтво книги" у Москві.

"Знаю, що ім’я моє після смерті буде щасливішим від мене…" – писав свого часу М. Гоголь. І він не помилився.


За матеріалами календаря

«Знаменних і пам’ятних дат», №2, 2009 р.

підготувала зав. відділом НТБ Долматова Н. І.

6 червня

ПОЕТ НА ВСІ ЧАСИ



До 210-річчя від дня народження О. С. Пушкіна
"Пушкін – найвищий зразок поета-патріота, поета, який над усе любив своє творче діло і бачив у ньому не тільки професію, але й покликання, не тільки фах, але й місію", – писав Максим Рильський.

Олександр Пушкін народився в Москві в типовій небагатій дворянській родині. Його предки походили від старовинного боярського роду; відомого з XIV ст. Мати поета, Надія Осипівна, доводилася онукою Абраму Петровичу Ганнібалу, "арапу Петра Великого". Батько, Сергій Львович, був людиною освіченою, добре знав літературу, підтримував знайомства з багатьма російськими письменниками, сам трохи писав. Дядько, брат батька, Василь Львович, був досить відомим поетом того часу.

Діти Пушкіних – Ольга, Олександр і Лев, з ранніх років були знайомі з літературою, поезією, навіть пробували віршувати. Олександр вже в дев’ять років прочитав Плутарха і Гомера у перекладах Бітобе, а згодом взявся за бібліотеку свого батька, в якій переважала класична французька література, твори філософів XVII-XVIII ст. Ще у дитинстві він відкрив для себе Вольтера й Руссо, Расіна й Мольєра, захопився поезією Парні й Андре Шеньє.

Восени 1811 р. Олександр Пушкін розпочав навчання в Царськосільському ліцеї – чи не найкращому гуманітарно-освітньому закладі, який тільки пам’ятає Росія. Майбутній поет виховувався в середовищі педагогічного різномов’я, ліцеїсти вивчали французьку, англійську, латинську, старогрецьку мови. Саме під час навчання в ліцеї пробудився поетичний дар Олександра Пушкіна. Тут він написав майже 120 віршів, дві поеми "Монах" і "Бова" залишилися незакінченими. Улітку 1814 р. в журналі "Вестник Европы" з’явився його вірш "К другу стихотворцу", спрямований проти літературних старовірів.

У січні 1815 р. на ліцейському іспиті з російської словесності був присутній Г. Р. Державін. Вірш юного поета "Воспоминания в Царском Селе", натхнений пафосом перемоги у Вітчизняній війні 1812 р., глибоко схвилював і вразив патріарха російської літератури. Того ж року цей вірш був надрукований у журналі "Российский Музеум" вперше за повним підписом: Олександр Пушкін.

До років навчання в ліцеї відноситься особисте знайомство Пушкіна з К. Батюшковим, В. Жуковським, М. Карамзіним. Зближення з П. Чаадаєвим, П. Каверіним, М. Раєвським та іншими молодими офіцерами, патріотичне піднесення в країні, викликане Вітчизняною війною 1812 р., сприяли розвиткові волелюбних поглядів юнака. Оспівуючи любов, радість молодості, юний поет вже у ліцейських віршах виражав високі громадянські почуття. Так, його ранній вірш "Лицинию" закінчується словами: "Свободой Рим возрос, а рабством погублен".

Після закінчення ліцею (1817) Олександра Пушкіна зараховують на службу до Колегії іноземних справ у чині колезького секретаря. Молодий поет поринає у столичне літературне життя. Його поема-казка "Руслан и Людмила" має успіх, він входить до літературних об’єднань "Арзамас", "Вольное общество любителей словесности, наук и художеств", " Зеленая лампа". Треба зауважити, що літературний гурток "Зеленая лампа" мав зв’язки з таємним товариством "Союз благоденствия".

У травні 1820 р. за волелюбні твори ("Вольность", "Деревня", "К Чаадаеву") Пушкіна висилають до Катеринослава. Тут поет зблизився з родиною генерала М. Раєвського. Разом з Раєвськими він мандрує Кавказом і Кримом, а згодом переїжджає до Кишинева – на місце нової служби (1820-1823). 3 Молдавії він виїжджав до Києва, Тульчина, Кам’янки, де в маєтку В. Давидова збирались декабристи. Пушкін не належав до таємного товариства декабристів, проте став поетичним виразником ідей і настроїв цілого покоління дворянських революціонерів.

Улітку 1823 р., за клопотанням петербурзьких друзів, Пушкіна переводять до Одеси на службу в канцелярію князя М. Воронцова.

Існує думка, що відкритість пушкінського таланту до інших народів, національних культур зумовлені перебуванням поета в Україні, в Бессарабії, в Грузії, його кримськими та кавказькими враженнями; зіткненнями, наприклад, з різномовною барвистістю одеського люду. "Смесь одежд и лиц, племен, наречий, состояний", в яку волею долі поринув поет, засланий на південь імперії, збагачувала новими враженнями, розширювала його світогляд, і, мабуть, правда, що на поему "Цыганы" могла надихнути лише Бессарабія, на "Бахчисарайский фонтан" – тільки відвідини колишньої столиці Гіреїв. Не було б у житті поета подорожі на Кавказ – не було б його "Кавказского пленника", не було б проникливих грузинських краєвидів – не було б лірики, яка може народитись лише з туги за рідними небесами і водночас із печального захоплення надхмарними вершинами, де можна жити "в соседстве с Богом". У цих романтичних творах вперше окреслився філософський підхід до проблем свободи особистості.

Перебування поета в Україні не залишило його серце байдужим до цього краю. Не просто проїжджати селами й містами Подніпров’я, не просто відвідувати Київ, Кам’янку, Тульчин, Катеринослав, а закоханим поглядом треба було побачити цю землю – її просторінь, її зорі, її заселену русалками велику ріку, її черешневі затінки, щоб передати живописну красу, подих духмяного повітря нічної тиші, блакитне сяйво України, як це зроблено в поемі "Полтава", у драмі "Русалка", у віршах. Взагалі, українська тема, з’явившись вже в перших творах Пушкіна, залишилася в його творчості назавжди.

О. Пушкін знав і високо цінував усну народну творчість. Відомо, як захоплювався він збіркою українського пісенного фольклору, виданою М Максимовичем. Поет був також знайомий з М. Маркевичем, Д. Бантишем-Каменським, Є. Гребінкою, М. Гоголем та іншими діячами української культури.

Україна не тільки полонила Пушкіна красою природи, м’якою співучістю мови, піснями, що долинали вечорами з далеких околиць, чарівними легендами й казками, вона пробудила у нього глибокий інтерес до історії цього краю, до долі цього народу.

Якщо вчитатись в один із найважливіших історичних творів О. Пушкіна "Полтава" (1828), то стає зрозумілим, що автор визнає не тільки фольклорне, а й історико-політичне існування українського народу.

Пізніше, займаючись історичними дослідженнями, працюючи в архівах, поет напише "Нарис історії України" (французькою мовою, 1831). У його паперах знайдено ним же намальовану карту українських земель.

У липні 1824 р. О. Пушкіна як неблагонадійного звільняють зі служби і висилають у псковський маєток батьків с. Михайлівське під нагляд властей. Тут поет закінчує поему "Цыганы", продовжує працювати над "Евгением Онегиным", пише поему "Граф Нулин", ліричні вірші, критичні статті і трагедію "Борис Годунов" (1831), у якій уперше в російській драматургії порушено питання про роль народу в історичному процесі.

Після розгрому повстання декабристів Микола І, намагаючись використати талант Пушкіна у своїх політичних інтересах, повертає поета із заслання до столиці, але залишає під наглядом поліції. Значно посилюється цензура його творів (цензура самого царя через посередництво шефа жандармів графа О. Бенкендорфа).

У цей час Олександр Сергійович пише свій перший історичний роман "Арап Петра Великого" (залишився незакінченим), вірші, поему "Полтава", співробітничає в "Литературной газете".

У вересні 1830 р. Пушкін виїхав у родинний маєток Болдіно. Болдінська осінь – час найбільшого творчого піднесення поета. За три місяці він написав майже 50 творів різних жанрів. Закінчив соціально-психологічний роман у віршах "Евгений Онегин", який В. Бєлінський назвав "энциклопедией русской жизни". Тут були написані "маленькі трагедії" – "Скупой рыцарь", "Моцарт и Сальери", "Каменный гость", "Пир во время чумы", поема "Домик в Коломие", "Повести покойного Ивана Петровича Белкина", "История села Горюхина", "Сказка о попе и работнике его Балде", вірші, критичні статті, замітки.

1831 р. О. С. Пушкін одружується з юною Наталією Миколаївною Гончаровою – однією з найкрасивіших жінок тогочасної Європи, правнучкою українського гетьмана Дорошенка. Після вінчання в Москві подружжя від’їжджає до Петербурга. Згодом у цьому шлюбі народилося четверо дітей.

Поет вивчає російську історію, працює в архівах над історією повстання Пугачова, відвідує Казань, Оренбург, Уральськ.

Під час другої болдінської осені (1 жовтня – середина листопада 1833 р.) Пушкін працює над "Историей Пугачева", пише твори "Дубровский", "Капитанская дочка", "Медный всадник", "Анджело", "Пиковая дама", "Сказка о рыбаке и рыбке", "Сказка о мертвой царевне и о семи богатырях", перекладає поезії А. Міцкевича.

У 1836 р. поет організовує видання журналу "Современник", працює над історією Петра І, часто відвідує архіви. Геніальний поет, який володів надзвичайною художньою фантазією й інтуїцією, з повагою і трепетом вченого ставився до документів епох – давнього літопису, архівного матеріалу.

Водночас у цей період ускладнюються стосунки поета з владою, з Двором, з видавцями, загострюється фінансова ситуація.

27 січня (8 лютого) 1837 р. у передмісті Петербурга на Чорній річці відбулася дуель між Пушкіним і Ж. Дантесом. Пушкін був важко поранений і після дводенних мук помер 29 січня (10 лютого). Похований поблизу с. Михайлівське у Святогорському монастирі.

Трагедія сталася внаслідок складної та підступної світської інтриги, сплетеної настільки майстерно, що й до сьогодні залишає для дослідників багато нерозкритих питань.

Значення творчості і масштабність генія О. С. Пушкіна ставлять його в ряд найвеличніших, виключних явищ світової культури.

Громадянськість, моральна високість разом із пафосом істини, реалізмом, народністю, історизмом були утверджені Пушкіним як головні традиції російської літератури. Ним створена нова література, сповнена правди, чистоти і щирості відчуттів, що оспівує "простое величие простых людей". Він увів у літературу "маленьку людину" – пересічного чиновника, військового, старого станційного наглядача, повітове дворянство – і розповів про їхнє життя, про життя всіх своїх сучасників – буденне, прекрасне і страшне, болісне і щасливе, піднесене і ганебне. Людська особистість для Пушкіна – повноправна дійова особа історії, вільна у своїх виявленнях і відповідальна за них.

Пушкін – великий реформатор вірша. Такої гнучкості словника немає в жодного його сучасника. Він поклав початок майже всім сучасним жанрам прози – від дорожніх нотаток і нарису до історичного роману і філософської повісті, народної драми. Величезна роль поета і в історії російської журналістики, публіцистики та літературної критики.

Пушкін звершив воістину історичний подвиг, встановивши, за словами І. С. Тургенєва, російську літературну мову. Мова Пушкіна, що поєднує літературні норми з живою розмовною, досі лишається основою російської літературної мови,

"Всесвітність Пушкіна можна вбачати в різних його творіннях і, певна річ, насамперед у тих, де обезсмертилася душа Росії. А та душа була відкритою, прагнула свободи не лише для себе, не лише для свого добра; і; власне, відкриті прагнення, понад національні пожадання істини виховував у ній Пушкін. Перебуваючи під страшним пресом, під стократним контролем, "закований" у приязнь і цензорську ласку монарха, цей титан перебував на щоденній каторзі духу, витримував удари, але не втрачав рівноваги провидця й невкірливого свободолюба. "Мыслить и страдать" – було його приреченою заповіддю; шукати правди, яка ніколи не служила б "посредственности хладной", було його пристрастю. Та в цих пошуках він не знав меж", – так писав про нього Дмитро Павличко.

Творчість О. С. Пушкіна справила великий вплив на розвиток російської літератури і культури ХІХ-ХХ ст., а також на розвиток національних літератур інших народів, у тому числі й української.

Твори поета ще за його життя поширювались в Україні. Перші переклади українською мовою належать Л. Боровиковському (1830) і Є. Гребінці (1831). Пушкіна також перекладати С. Руданський, П. Грабовський, О. Навроцький, Олена Пчілка, В.Самійленко, М. Старицький, Б. Грінченко, О. Шпигоцький, І. Франко.

Талант О. Пушкіна високо цінував Т. Шевченко, звертався до його творів і як художник (ілюстрація до поеми "Полтава", 1840). Відомий малюнок олівцем, зроблений молодим Шевченком біля труни загиблого російського генія. Марко Вовчок, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка в різний час також зверталися до творчості поета.

За радянських часів перекладали Пушкіна, а також присвячували йому свої твори П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, О. Гончар, М. Стельмах, В. Новицький, С. Крижанівський та ін. Пушкінській темі присвятив ряд літературознавчих статей та .віршів М. Рильський. Його переклади й досі залишаються неперевершеним взірцем перекладацької майстерності.

На сьогодні відомі понад 1750 перекладів Пушкіна на 93 мови світу.

П’єси та інсценізації творів великого поета йдуть у театрах, чимало з них екранізовано. На його слова писали музику М. Глинка, О. Даргомижський, М. Мусоргський, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Прокоф’єв, Р. Глієр, Г. Свиридов, Д. Шостакович, Г. Майборода, К. Домінчен, Д. Клебанов та ін.

До відомих музеїв О. С. Пушкіна (у Москві, Санкт-Петербурзі, Кишиневі, Одесі, Кам’янці) у 1999 р. додався ще один – у Києві. В основу експозиції покладено зібрання відомого київського колекціонера, бібліофіла та бібліографа Я. Бердичевського (нині мешкає у Німеччині). Колекція музею налічує близько 6 тис. експонатів. Серед них – 26 із 31 прижиттєвих видань творів О. С. Пушкіна, книги літераторів з його оточення, портрети поета, ілюстрації, предмети побуту та багато іншого. Головна частина експозиції присвячена "південному засланню" Пушкіна, його перебуванню в Криму, на Кавказі, у Києві, Одесі.

В Україні зведено 45 пам’ятників поетові. У Києві перший пам’ятник з’явився століття тому на кошти викладачів і вихованців Києво-Печерської гімназії. Бронзовий бюст було встановлено біля гімназії (нині це Національний транспортний університет), 1962 р. пам’ятник О. С. Пушкіну встановлено при вході до парку, що носить ім’я поета. У 1970 р. на фасаді будинку М. Раєвського, де у 1821 р. він перебував, встановлено нову меморіальну дошку. Погруддя Пушкіна встановлено у багатьох культурних та освітніх закладах, що носять його ім’я.

Казки, поеми, вірші, романи та повісті Олександра Пушкіна приходять до нас у ранньому дитинстві, і ми читаємо та перечитуємо їх усе своє життя.


Зав. відділом обслуговування

гуманітарною та економічною літературою

Н. І. Долматова


1   2   3


Скачати 434.72 Kb.

  • Миколи Васильовича Гоголя
  • ПОЕТ НА ВСІ ЧАСИ