Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Фізіологія рослин Надходження води в рослинну клітину

Скачати 485.71 Kb.

Фізіологія рослин Надходження води в рослинну клітину




Скачати 485.71 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації19.03.2017
Розмір485.71 Kb.
  1   2   3   4

Фізіологія рослин

  1. Надходження води в рослинну клітину.

Основні джерела надходження води. Вода, що використовується рослинами, надходить у формі опадів (сніг, град, дощ, туман, роса), поверхневого стоку, підґрунтової води або ж штучного зрошення.

Серед хімічних сполук, що входять до складу живих організмів, у кількісному співвідношенні вода займає домінуюче положення. Її вміст у тканинах рослин доходить до 70–99 % від сирої маси. Володіючи унікальними властивостями, вода відіграє першорядну роль у всіх процесах життєдіяльності.

Поглинання води з зовнішнього середовища – обов’язкова умова існування рослинного організму. Щоб зрозуміти, як підтримується водний режим рослини, потрібно насамперед розібратися в таких фізичних процесах, як осмос і дифузія.

Довкілля, або бюрократично навко́лишнє приро́дне середо́вище - всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині (наприклад, навколишнє середовище країни). Сукупність абіотичних та біотичних факторів, природних та змінених у результаті діяльності людини, які впливають на живий світ планети.
Хімі́чна сполу́ка - речовина, молекули якої складаються з атомів двох або більше різних хімічних елементів, сполучених між собою тим чи іншим типом хімічного зв'язку. Сполука має певний хімічний склад і їй можна приписати точну хімічну формулу.
Во́дний режи́м - зміна рівнів та об'ємів води в річках, озерах, водосховищах і болотах, пов'язана із сезонними змінами клімату, інколи з антропогенним впливом. Особливо помітна зміна водного режиму на річках (повінь, паводок, межень, льодостав, льодохід).
Дифузію можна визначити як рух молекул чи іонів з області з високої концентрації в область із нижчою концентрацією, – іншими словами, як рух по градієнту концентрації. Вона зв’язана з безладним і спонтанним тепловим рухом окремих молекул чи іонів і може йти одночасно в різних напрямках.
Градієнт концентрації (англ. concentration gradient) - векторна фізична величина, що характеризує величину і напрям найбільшої зміни концентрації певної речовини в середовищі. Градієнт концентрації завжди направлений в сторону збільшення концентрацієї речовини.
Теплови́й рух - хаотичний рух мікрочастинок (молекул і атомів), з яких складаються всі тіла.

Осмос (від грецьк. ōsmos – поштовх, тиск) – це однобічна дифузія молекул води через напівпроникну мембрану з ділянки з низькою концентрацією розчиненої речовини в ділянки з більшою концентрацією. Осмос обумовлений прагненням системи до термодинамічної рівноваги і вирівнювання концентрацій розчину з обох сторін мембрани. Таким чином, будь-яка осмотична система припускає наявність мембрани, проникної у першу чергу для молекул води.

Осмос характеризується осмотичним тиском (Р) – це такий гідростатичний тиск, який потрібно прикласти до розчину з більшою концентрацією, щоб запобігти осмотичному надходженню в нього води. Чим вища концентрація розчину, тим вищий його осмотичний тиск.

Рівнова́га термодинамі́чної систе́ми або термодинамічна рівновага - стан, при якому термодинамічні параметри усіх тіл, що входять у термодинамічну систему тривалий час не змінюються. Такий стан є тоді, коли тиск, температура і хімічний склад системи в усіх її частинах є однаковими.
Гідростати́чний тиск (рос.гидростатическое давление, англ. hydrostatic pressure, нім. Hydrostatischer Druck m, Wasserdruck m) -
Осмоти́чний ти́ск (або дифу́зний ти́ск) - термодинамічний параметр, що характеризує прагнення розчину понизити свою концентрацію при зіткненні з чистим розчинником внаслідок зустрічної дифузії молекул розчинника та розчиненої речовини.
Концентрáція рóзчину - відношення кількості частинок компонента системи (суміші, розчину, стопу), його кількості речовини (молярна концентрація) чи маси (масова концентрація) до об'єму системи. Це інтенсивна фізична величина.
Виміряти його як реальний тиск можна тільки у приладі, який називають осмометром. У звичайних умовах осмотичний тиск розчину – це потенційний тиск, тому замість терміну “осмотичний тиск” часто вживають термін осмотичний потенціал (π). Чим більша концентрація розчину, тим вищий його осмотичний тиск і тим нижчий його осмотичний потенціал, тому останній умовно вважають величиною негативною.

Завдяки наявності в клітинному соку осмотично активних речовин (солі, цукри, органічні кислоти й ін.) вода за законом осмосу прагне потрапити в клітину. Силу, з якою вода входить у неї, називають всмоктувальною силою (S). Величина ця визначається осмотичним потенціалом клітинного соку і тотожна водяному потенціалу клітини. Поглинання клітиною води приводить до збільшення об’єму клітинного вмісту, що спричиняє гідростатичний тиск на клітинну стінку.

Кисло́ти, у класичному визначенні - електроліти, які при розчиненні в йонізуючому розчиннику (наприклад, у воді), дисоціюють з утворенням йонів водню (або протону Н+), таким чином знижуючи кислотність розчину до величини менше ніж pH 7,0.
Клітинна стінка - досить твердий шар, що оточує клітину. Вона розташовується за межами цитоплазматичної мембрани (також відомої в деяких випадках, як клітинна мембрана) та забезпечує додаткову підтримку і захист.
Такий тиск називається тургорним тиском (Т), а напружений стан клітинної стінки – тургором.





  1. Транспірація – випаровування води рослиною, біологічне значення.

Транспірація – важливий компонент верхнього кінцевого рушія і являє собою фізіологічний процес випаровування води рослиною. За рахунок високої сисної сили клітин листкової паренхіми забезпечується пересування води уверх по рослині. Таким чином, сила верхнього кінцевого рушія буде тим більша, чим активніша транспірація. Він може працювати при повному відключенні нижнього рушія, причому для його роботи використовується не енергія, що вивільняється у процесі метаболізму, а енергія, що надходить із навколишнього середовища – температура та рухи повітря.

Механізми транспірації. Органом, що випаровує основну кількість води, яка надходить до рослини через кореневу систему, є лист.

Ко́рінь - підземний, вегетативний орган рослини з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез органічних речовин, виділення в ґрунт продуктів обміну речовин і вегетативне розмноження.
Вода із стебла проникає у листок через черешок чи листкову піхву, а потім по жилках листка. Кількість провідних елементів у кожній жилці в міру їх галуження поступово зменшується. Найдрібніші жилки складаються з поодиноких трахеїд. Система їх розподілу настільки ефективна, що рідко трапляється таке, щоб клітини листка були відокремлені від судин більше ніж двома іншими клітинами.

Процес транспірації має три фази: 1 – пересування води із листкових жилок у верхні шари стінок клітин мезофілу; 2 – випаровування води з клітинних стінок у міжклітинні простори та порожнини навколо продихів; 3 – наступна дифузія в навколишнє середовище, через продихи (продихова транспірація) або випаровування з клітинних стінок епідермісу в атмосферу (кутикулярна транспірація).

Продихова транспірація. Продиховий апарат рослин можна розглянути на прикладі кукурудзи. Кількість продихів на 1 см2 епідермісу нижньої частини листка цієї культури становить 7 684, а верхньої – 9 300. Загальна листкова поверхня однієї рослини дорівнює у середньому близько 6 000 см2. Отже, загальна кількість продихів на одну рослину досягає приблизно 100 000 000. Середня площина однієї продихової щілини до 90 мк2, а площа, яку вони займають, становить 76 % усієї площі листкової поверхні.

Продихи можуть відкриватися й закриватися, що регулюється кількома взаємодіючими механізмами. Перший механізм регулювання роботи продихів – зміна тургору замикаючих клітин – гідроактивне відкривання продихів. На світлі при доброму водопостачанні діє механізм фотоактивного відкривання продихів.

Однією з важливих характеристик випаровування є її інтенсивність транспірації (ІТ), що показує кількість води, яка випаровується рослинами з одиниці листової поверхні в одиницю часу. Звичайно для більшості рослин вона в середньому за 1 годину складає 15–250 м3 на 1 м2 вдень і 1–20 м3 на 1 м2 у ночі. Кількість синтезованої сухої речовини на 1 кг транспірованої води є параметром продуктивності транспірації (ПТ). Вона характеризується утворенням у середньому 3 м3 сухої речовини при проходженні 1 кг води. Величиною, зворотною продуктивності транспірації, є транспіраційний коефіцієнт, що показує кількість води, витраченої на нагромадження одиниці сухої речовини в грамах, кілограмах чи тоннах.




  1. Особливості водного обміну різних екологічних груп рослин.

При помірно вологій і не дуже жаркій погоді транспірація добре узгоджується з надходженням води, обводненість тканин зберігається досить стабільно, отже, складається сприятливий водний баланс рослин.
Во́дний бала́нс - кількісне співвідношення прибутку, витрат і акумуляції води за певний час (рік, сезон, місяць тощо) для будь-якої території або водного об'єкта. Найчастіше розглядається щодо басейну річки (або його частини).
У ясні сонячні дні ця рівновага порушується й у рослин настає водний дефіцит, який звичайно становить 5–10 %. Такий дефіцит вважається нормальним і не завдає особливої шкоди рослинам. При цьому спостерігається тимчасове в’янення рослин, листя частково втрачає тургесцентний стан, фотосинтез та ріст гальмуються.

Коли ж у ґрунті дуже мало доступної вологи, водний дефіцит становить до 25 % і більше. У таких умовах водний баланс рослин за ніч не відновлюється, в результаті утворюється залишковий водний дефіцит, який зумовлює тривале в’янення. При цьому кореневі волоски відмирають, внаслідок чого навіть після поливу вбирання води рослинами відбувається дуже повільно, і лише з появою нових кореневих волосків водопостачання нормалізується.

Ксерофіти – рослини сухих місць зростання, які здатні завдяки ряду пристосувальних властивостей (ксероморфізм) переносити перегрів і зневоднення. Ксероморфізм виявляється у зменшенні розмірів листя та клітин, збільшенні числа клітин продихів і мережі жилок порівняно з рослинами з мезоморфною структурою листка.

Сукуленти – рослини, що належать до категорії ксерофітів. Серед них найбільш поширені кактуси – рослини з товстим м’ясистим стовбуром, у якому запасається велика кількість води, що дуже повільно витрачається (рис. 8.6). Листя редукувалося в колючки і втратило свою асиміляційну функцію. Коренева система у них дуже поширюється в боки у верхньому шарі ґрунту і під час дощу перехоплює й запасає воду. Епідерміс вкритий товстою кутикулою й невеликою кількістю майже завжди закритих продихів.

Мезофіти – рослини помірного клімату середніх широт, вони менш витривалі щодо посухи, ніж представники ксерофітів. Будова листка у них мезоморфна (див. рис. 8.4, а). Для них характерна добре розвинена коренева система з достатньо високим кореневим тиском. Тканини мають значну водоутримуючу здатність, зумовлену нагромадженням у вакуолях клітин осмотично активних речовин – вуглеводів, органічних кислот, розчинного азоту і мінеральних іонів.

Помірний кліматичний пояс - кліматичний пояс помірних широт Землі, приблизно між 40° і 65° північної широти і між 42° і 58° південної. Помірні кліматичні пояси займають приблизно 25 % усієї площі земної поверхні.
Органічні кислоти (англ. organic acids) - органічні речовини з кислотними властивостями. Найзвичайніші органічні кислоти - карбонові кислоти, кислотність яких викликається наявністью у них карбоксильної групи -COOH.
Рослини здатні регулювати інтенсивність транспірації за рахунок роботи продихів, скидання листя, а то й плодів.

Гігрофіти. Рослини цієї групи не мають пристосувань, що обмежують витрату води, їх клітини великі, з тонкостінною оболонкою, листя з тонкою кутикулою й великими продихами, яких небагато на одиницю поверхні.

Ви́трати води́ (стік) - кількість води, яка протікає за одиницю часу через поперечний переріз водотоку, наприклад, через живий переріз річки.
Як продихова, так і кутикулярна транспірація досить інтенсивна. Осмотичний тиск клітинного соку невисокий.

Це рослини, які живуть на берегах водойм – лох, лепешняк, багно, брусниця. Гідрофіти за особливостями будови та умовами життя дуже близькі до гігрофітів. Листя у них частково чи повністю занурене у воду або плаває на її поверхні.

Деякі представники цієї групи мають три різнохарактерних типи листків, що знаходяться під водою, розстеляються на воді та виступають над нею.




  1. Фотосинтез. Історія відкриття і вивчення. Значення у природі та житті людини. Листок як основний орган фотосинтезу.

Фотосинтез (від греч. photos – світло, synthesis – з’єднання) – це процес утворення зеленими рослинами, синьозеленими водоростями і деякими бактеріями органічних речовин із СО2 і Н2О за рахунок енергії світла.
Органі́чні речови́ни (рос. органические вещества, англ. organic matter; нім. organische Stoffe m pl) - речовини, що виникли прямо або непрямо з живої речовини або продуктів їх життєдіяльності; присутні в атмосфері, поверхневих і підземних водах, осадах, ґрунтах і гірських породах.

Процес фотосинтезу – основний шлях надходження енергії Сонця в біосферу. Завдяки фотосинтезу сонячна енергія стає доступною всім живим організмам. К. А. Тімірязєв писав, що зелений листок, або вірніше – мікроскопічне зелене зерно хлорофілу, є тим фокусом, точкою у світовому просторі, у яку з одного кінця притікає енергія Сонця, а з іншого – беруть початок усі прояви життя на Землі.

Відкриття фотосинтезу пов’язують з роботами англійського вченого Дж. Пристлі, який у 1771 р. показав, що зелені рослини, поміщені в замкнутий простір, здатні “виправляти” повітря, зіпсоване горінням чи диханням тварин.

Сонячна енергія - енергія від Сонця в формі радіації та світла. Ця енергія значною мірою керує кліматом та погодою, та є основою життя. Технологія, що контролює сонячну енергію називається сонячною енергетикою.
Зеле́ні росли́ни - царство живих організмів. Назва була запропонована у 1981 році, щоб відрізнити представників царства від попереднього визначення рослин, які до того не створювали монофілетичну групу.

Термін “фотосинтез” був запропонований у 1897 р. німецьким ученим В. Пфеффером за аналогією з терміном “хемосинтез”, запропонованим у 1890 р. мікробіологом С. Н. Виноградським. Фотосинтез відбувається в зелених органах рослин, і насамперед у листі. Листок має плоску форму, що сприяє кращому поглинанню сонячної енергії. Також при плоскій формі на одиницю об’єму припадає найбільша поверхня, що сприяє кращому контакту з повітряним середовищем. Зверху і знизу листок покритий епідермісом, що захищає тканини листка, регулює газообмін і транспірацію. За винятком замикаючих клітин продихів, клітини епідермісу позбавлені хлоропластів і у фотосинтезі особистої участі не приймають. Через продихи, розташовані в більшості рослин на нижній стороні листа, у лист попадає вуглекислий газ, який засвоюється у процесі фотосинтезу.

Уся фотосинтетична діяльність листка локалізована в його мезофілі, диференційованому на палісадну (стовпчасту) і губчасту паренхіму. Клітини головної фотосинтезуючої тканини – палісадної паренхіми – прилягають до верхнього епідермісу листка.

Палісадна паренхіма - клітини мезофілу листка деяких рослин, розташовані прямо під верхнім шаром епідерміса та кутикули. Вони мають видовжену форму і відрізняються від губчатого мезофілу, розташованого під ними.

Листок має розгалужену мережу судинно-волокнистих пучків. По ксилемі в листок надходять вода і мінеральні солі, по флоемі відтікають продукти фотосинтезу. В еукаріотів фотосинтез відбувається в особливих органоїдах листа – хлоропластах. Зазвичай хлоропласти мають форму дисків довжиною 3–10 мкм (у середньому 5 мкм) і діаметром 5 мкм. Кожен хлоропласт відділений від цитоплазми подвійною мембраною. Хлоропласт містить систему внутрішніх фотосинтетичних мембран, які іноді називаються ламелами. Ламели занурені в гідрофільний білковий гель – строму. У фотосинтетичних мембранах відбуваються світлові (світлозалежні) реакції фотосинтезу, у стромі – темнові

(світлонезалежні) реакції. Фотосинтетичні мембрани утворені складками внутрішньої мембрани хлоропласта і складаються з плоских заповнених рідиною ліпідно-білкових мішковидних структур, які називають тилакоїдами. Тилакоїди, розташовуючись один над одним, утворюють стопки – грани. Грани з’єднуються між собою одиночними тилакоїдами-ламелами строми.

5. Пігментна система рослин. Пластидні пігменти: хлорофіли, каротиноїди, фікобіліни, їх фізичні,хімічні і оптичні властивості.

Усі пігменти рослин поділяють на чотири групи: хлорофіли, каротиноїди, фікобіліни і флавоноїдні пігменти, які функціонують у вигляді хромопротеїнів, тобто пігмент-білкових комплексів (ПБК). Серед ПБК розрізняють комплекси, здатні до поглинання світла – світлозбираючі комплекси (СЗК), і реакційні центри (РЦ), де відбувається перетворення енергії.

Поглинання електромагнітного випромінювання - процес втрати енергії потоком електромагнітного випромінювання внаслідок взаємодії з речовиною. Кількісні характеристики процесу поглинання вивчає фотометрія.

Основна роль у фотосинтезі належить хлорофілам (рис. 3.3). Як речовина хлорофіл (від грецьких “chloros” – зелений і “phyllon” – лист) був відкритий ще в 1817 році (Ф. Пелетьє і І. В. Каванту).

У процесі фотосинтезу хлорофіли виконують складні функції: поглинання світла, передачу енергії, передачу електронів. Група хлорофілів включає понад 10 пігментів, що відрізняються деякими структурними особливостями.

За хімічною природою хлорофіл – складний ефір дикарбонової хлорофілінової кислоти, який отримують етерифікацією карбоксильних груп двома спиртами – метиловим і фітолом.

Карбокси́льна гру́па (карбоксил) - функціональна група -COOH, що входить до складу карбонових кислот і визначає їхні кислотні властивості.

Каротиноїди – найбільш розповсюджені природні пігменти: жовті, оранжеві, червоні. Їх знаходять у всіх представників світу рослин – як у фотосинтезуючих, так і в нефотосинтезуючих. У вищих рослин вони містяться в зелених листах, пелюстках квітів, плодах, а також у нефотосинтезуючих органах. У листі на фоні хлорофілу каротиноїди непомітні, але восени після його руйнування надають листам жовтого і оранжевого забарвлення.

Ксантофіли – окислені вуглеводні. Найбільш поширені: лютеїн (С40Н56О2) – постійний супутник і похідне α-каротину, зеаксантин (С40Н56О2) – пігмент жовтих зерен кукурудзи; криптоксантин (С40Н56О) – також міститься в жовтих зернах кукурудзи, у шкірці мандарина, зародках пшениці; фукоксантин (С40Н56О6) – пігмент бурих водоростей та ін. У пластидах вищих рослин розповсюджений також віолоксантин, який містить на два атоми кисню більше, ніж зеаксантин.

Всі автотрофні рослини здатні синтезувати жовті пігменти в темряві з ацетилКоА. Під впливом світла інтенсивність синтезу набагато збільшується.

Фікобіліни характерні для червоних і синьо-зелених водоростей.

Ціанобактерії (лат. Cyanobacteria) (від грец. κυανοs - «блакитний» і βακτήριον - «паличка») - тип бактерій, що отримують необхідну енергію через фотосинтез. Застаріла назва синьо-зелені водорості основана на зовнішньому вигляді та екологічній ніші ціанобактерій, проте зараз термін «водорості» зазвичай обмежується еукаріотичними представниками групи.
Фікобіліни –це тетрапіроли з відкритим ланцюгом, що не містять металів і фітолу. Фікобіліни поглинають енергію в зеленій і жовтій частинах спектра (500–650 нм) і передають її хлорофілу, тобто вони є додатковими пігментами, що виконують роль світлозбираючого комплексу.

Флавоноїди – це широко розповсюджені водорозчинні рослинні пігменти. Зазвичай вони знаходяться у вакуолях, але деякі виявлені в хромопластах і хлоропластах. За ступенем окисленості їх поділяють на антоціани, флавони і флавоноли. Головна функція флавоноїдів – пігментація тканин, в яких вони синтезуються і накопичуються.

Антоціани – пігменти вакуоль, вони обумовлюють жовтогаряче, червоне, синє забарвлення майже всіх червоно-синіх квітів. Є вони й у клітинній стінці.

Флавони і флавоноли (від лат. flavus – жовтий) поширені в пелюстках квітів, зосереджуються переважно у вакуолях епідермальних клітин. Флавони самі безпосередньо не забарвлюють квітки, а підсилюють забарвлення жовтих флавонолів.

Флавонами багаті тропічні й альпійські рослини, у яких вони захищають хлорофіл і цитоплазму від руйнівного впливу ультрафіолетових променів.

Ультрафіолетове випромінювання (від лат. ultra - «за межами»), скорочено УФ-випромінювання або ультрафіолет - невидиме оком людини електромагнітне випромінювання, що посідає спектральну область між видимим і рентгенівським випромінюваннями в межах довжин хвиль 400-10 нм.

Разом з іншими рослинними фенолами флавоноїди, можливо, беруть участь у формуванні стійкості рослин до хвороб. Більшість пігментів цієї групи токсичні для паразитичних організмів.



6. Хімізм фотосинтезу. Фотосинтез як поєднання світлових і темнових реакцій.

Відповідно до загального рівняння фотосинтезу



від світла залежить як утворення органічних речовин при фотосинтезі, так і ви-

ділення кисню. Послідовність і суть фотосинтетичних реакцій були розкриті багаторічними дослідженнями учених ряду країн.

Наприкінці XIX ст. англійський фізик Д. К.

Паразитизм - це вид взаємозв'язків між різними видами, за якого один з них (паразит) певний час використовує іншого (хазяїна) як джерело живлення та середовище існування, частково чи повністю покладає на нього регуляцію своїх взаємовідносин з довкіллям.
А́нглія (англ. England) - країна в Західній Європі, що входить до Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Найбільша за площею і населенням з чотирьох країн Сполученого королівства та трьох частин Великої Британії.
Максвелл установив, що ми бачимо лише незначну частину сонячної радіації.
Со́нячна радіа́ція - електромагнітне і корпускулярне випромінювання Сонця, яке поширюється у вигляді електромагнітних хвиль.

Джерелом енергії у фотосинтезі служить випромінювання видимої частини спектру (380–750 нм) з енергією 1–3 еВ; це так звана фотосинтетично-активна радіація (ФАР).

Фотосинтетичні пігменти і зв’язані з ними молекули зібрані в тилакоїдах хлоропластів у функціональні одиниці – фотосистему I (ФСI) і II (ФСII). Для ефективного фотосинтезу необхідно, щоб рослини одночасно поглинали промені з різною довжиною хвилі, які б збуджували обидві фотосистеми, що приймають участь у фотосинтезі.

Довжина - відстань від точки до точки, вимір кривої: для відрізка прямої довжина - відстань між його кінцями, для ламаної - сума довжин її ланок, для інших кривих - верхня границя довжини ламаної лінії, вписаної в цю криву.

Кожна фотосистема складається із внутрішньомембранного світлозбирного (антенного) комплексу, як виняток він може виходити за межі мембрани і ядра, що включає реакційний центр (РЦ). Хоча всі пігменти поглинають фотони, однак світлозбиральні системи направляють енергію світла в РЦ, де специфічна форма хлорофілу a (пастка енергії) здатна використовувати енергію світла у фотохімічних реакціях.

ФСІ і ФСІІ виконують різні функції і розділені в просторі. Реакційний центр II, його антенний комплекс і асоційовані білки знаходяться в ламелах гран, а ФСІ – майже винятково в ламелах строми і з боків штабелів гран, як і АТФ-синтетаза. ФСII діє тільки разом із ФСІ, а ФСІ в певних умовах працює самостійно.

Фотосинтетичний потік електронів бере свій початок від ФСII, тому вона буде розглянута першою. ФСII складається зі світлозбирного комплексу, ядерного комплексу з РЦ і ще водоокислювального (кисневидільного) комплексу. В утворенні ФСII беруть участь понад 26 білків, функції багатьох з них поки вивчаються.

  1   2   3   4


Скачати 485.71 Kb.

  • Транспірація – випаровування води рослиною, біологічне значення.
  • Особливості водного обміну різних екологічних груп рослин.
  • Фотосинтез. Історія відкриття і вивчення. Значення у природі та житті людини. Листок як основний орган фотосинтезу.
  • 5. Пігментна система рослин. Пластидні пігменти: хлорофіли, каротиноїди, фікобіліни, їх фізичні,хімічні і оптичні властивості.