Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Храм як комплекс християнської символіки у сакральному мистецтві Середньовіччя

Скачати 145.24 Kb.

Храм як комплекс християнської символіки у сакральному мистецтві Середньовіччя




Скачати 145.24 Kb.
Дата конвертації24.05.2017
Розмір145.24 Kb.

УДК 75.045

Михалевич Віктор Вадимович, кандидат культурології,

асистент кафедри основ архітектури та дизайну

Інституту аеропортів НАУ
храм як комплекс християнської символіки у сакральному мистецтві Середньовіччя
У статті досліджується християнська храмова символіка доби Середньовіччя.

Середньовіччя Середньові́ччя - період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець 15 століття - початок 16 століття. За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.).

Проводиться аналіз символіки, а саме її пізнавальний статус, у традиційному сакральному мистецтві.

Ключові слова: символ, храм, хрест, ікона, сакральне мистецтво.

Сакра́льне мисте́цтво - мистецтво, тісно пов'язане з вірою в Бога, релігійними обрядами, релігійним життям, символізмом божественної сили.


Christian church symbols of the Middle Ages is considered in the article. Symbolism, exactly it's cognitive status, in traditional sacral art is analysed in the article.

Key words: symbol, church, christ, icon, sacral art

Якщо добі Античності притаманна абстрактність символу, то Візантія і середньовічна Європа відрізняються зниженням абстрактності символу й зростанням його чуттєвості, яке перестає бути службовою та підлеглою і, виходячи наперед, вимагає для себе автономії. Світ середньовічної людини – це символічний світ, у якому певний предмет і подія щось символізують, а значить – несуть в собі смисли. З цього походять особливості існування людини в цьому світі та особливості пізнавальної діяльності [4, с. 156-157]. Така особливість символізму актуальна для сьогодення, коли культурні орієнтири, наукові аксіоми, романтичні пародії – всі ці центральні ідеї модерну починають змиватися.

Осмислення символу доби Середньовіччя знаходимо в працях Діонісія Ареопагіта «Про небесну ієрархію», св. Августина «Сповідь», Іоана Дамаскіна «Точне викладення православної віри».

Діонісій Ареопагіт (грец. Διονύσιος ο Αρεοπαγίτης) - християнський святий, апостол з сімдесяти. Учень апостола Павла (Дії.17, 34) та перший єпископ міста Афіни. Яскравий представник апофатичного богослов'я в християнстві.

Іоанн Дамаскін Іва́н (Іоа́нн) Дамаски́н (*~675, Дамаск, Сирія - між 749 і 753, Мар Саба, Єрусалим, Ізраїль) - християнський святий, знаменитий візантійський богослов і філософ, церковний письменник, шанований у більшості православних спільнот по всьому світу.

На базі думок цих мислителів Середньовіччя акцентувало таку ідею: символи існують як для приховування істини, так і для її виявлення, пізнання. До того ж, пізнання вищої істини можливе на основі розкодування символічних образів, саме в них закладено знання першооснов буття [13, с. 8]. Ідея втаємничення, кодування переважає над декодуванням, відкриттям і прозрінням, тому що істина не є інтерсуб’єктивною і носить сакральне значення. Для того, щоб приховати її від профанів, вона кодується символами у середньовічному мистецтві.

У праці відомого російського візантолога і культуролога С. Аверинцева «Софія-Логос» символ трактується як вікно у трансцендентний світ, що дає дуже цінну ідею про те, як предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі символу двома полюсами, які не можна помислити поодинці (бо сенс втрачає поза образом свою явленість, а образ поза смислом розсипається на свої компоненти). У праці мислителя П. Флоренського «Іконостас» розглядається комунікативна і пізнавальна роль релігійних символів. Зокрема він розглядає центральний символ християнства – ікону, яка поєднує чуттєвий образ того чи іншого святого з першообразом. Флоренський визначав символ як «органічну – живу єдність того, що зображує і того, що зображене, того, що символізує і того, що символізоване». Філософ підкреслює: «Символ – це таке буття, яке більше за себе, оскільки він несе в собі смисл» [13, с. 278]. Отже, символи за П. Флоренським є носіями божественної сутності.

У сучасній вітчизняній критичній літературі ми можемо відмітити дисертаційне дослідження Г.

Дисерта́ція (лат. dissertatio - твір, обговорення, розсуд, доповідь) - спеціально підготовлена наукова праця на правах рукопису, яку виконують для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня. В Україні розрізняють дисертацію для здобуття наукового ступеня кандидата наук (кандидатська дисертація) та доктора наук (докторська дисертація).

Тарнапольскої «Значення сакральності символу в становленні особистісного буття». Автор виявляє, що сутність символу обумовлюється в наявності у ньому сакрального, і наводить християнську символіку як приклад.

Після дослідження ролі символізму у християнському Середньовіччі розглянемо більш конкретно символізм самого храму, а також храмову символіку. Середньовічний храм втілює у собі цілий комплекс християнської символіки. Підкреслимо, що будь-яке підвищення у просторі уявлялося в міфо-релігійному сприйняті як щось священне і не проявне. Але будівництво християнського храму може відбуватися тільки у вірно встановленому і освяченому місці.

Базилі́ка (лат. basilica від грец. βασιλικη - «царський дім») - прямокутна у плані споруда, розділена усередині рядами колон або стовпів на 3-5 частин - нав. Середня нава, найвища, освітлюється через вікна над дахами бічних нав і зазвичай закінчується півкруглим виступом - апсидою.

Таким чином, будівництво імітує творення світу. Точка, де закладається перша цегла, ототожнюється з омфалосом, пупом землі. Часто це місце потім всередині храму займає олтар (чи піч, якщо мова йде про міську традиційну споруду). Важливо, щоб центр земної поверхні, на якій знаходиться храм, тобто точка під поверхнею купола, завжди віртуально ідентифікувався з «Центром світу». Значення цього місця розуміється не в буквальному (топографічному) сенсі цього слова, а в сенсі трансцендентному, першочерговому [6, с. 286]. Орієнтованість християнських церков, пише Р.

Географі́чна оболо́нка (англ. geography envelope; нім. geografischer Mantel, m) - верхня комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і складної взаємодії окремих геосфер - літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери.

Християнство Христия́нство (від грец. Χριστός - «помазанник», «Месія») - один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить до числа 3-х світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині.

Генон, є лише окремий випадок загального правила й співвідноситься з тією ж ідеєю, загальної для всіх релігій [5]. Отже, дуже древня концепція храму як образа світу, – ідея святилища, що відтворює всесвіт у його суті, – передалася сакральній архітектурі християнської Європи: базиліки перших століть нашої ери, як і середньовічні собори, символічно відтворюють Небесний Єрусалим.

Сакра́льна архітекту́ра (від лат. sacer - священний), або релігійна архітектура - вид архітектури, що пов'язана з певною релігією. Основними прикладами сакральних споруд є церкви, костели, собори, мечеті.

Небесний Єрусалим ( Новий Єрусалим ) - згідно з християнським вченням, Царство Боже, яке прийде на Землю в кінці-завершенні історії реального людства.

Треба підкреслити, що у V-VI ст. візантійські зодчі переходять до нового планування міста, яке стає характерним для середньовічної Європи.

Містобудува́ння - комплексна багатогранна діяльність суспільства, що спрямована на створення матеріально-просторового середовища життєдіяльності людини в поселеннях та районах розселення.

В центрі міста розташовується головна площа із собором, від якої у різні боки розходяться вулиці. Ранні візантійські храми споруджувались переважно у формі базиліки. Зазначимо, якщо план храму має форму латинського хресту, тобто базиліки, то цей хрест може бути утворений у результаті розгортання кубу, усі сторони якого опущені на план. Нижня частина цього кубу у своєму вихідному положенні відповідає центральній частині, над якою піднімається купол храму. У другій половині IX ст. з’являється новий тип храму – хрестово-купольний. В ньому ніби зникає базилікальне витягнення, простір ніби концентрується під куполом, який спирається на чотири стовпи (філяри). З чотирьох сторін до купола приєднуються напівциліндричні частини, створюючи в плані «грецький хрест». Як було зазначено, з одного боку, християнська церква проектується як імітація Небесного Єрусалима. Так було завжди, починаючи із древнього періоду християнства. З іншого боку, вона відтворює рай і зоряний світ. Але космологічна схема священного будинку зберігається ще у свідомості християнства. Вона, наприклад, очевидна у візантійській церкві: чотири частини внутрішнього приміщення церкви символізують чотири сторони світу;

Сто́рони сві́ту - це 4 основні географічні напрямки: північ, південь, захід, схід.

внутрішнє приміщення – це всесвіт; вівтар – рай, що перебуває на сході. Царські врата (вівтар) називалися також Вратами Раю.

Ца́рські врата́, також ца́рські воро́та, ца́рські две́рі - центральні двостулкові двері іконостаса, що ведуть до престолу у вівтарі. Царські врата ведуть у вівтарну частину храму і символізують собою врата Раю.

Центр будинку символізує Землю.

Архітектура християнського храму найбільш яскраво відобразила особливості середньовічного світосприймання. Ступінчастість, пірамідальність об'єму храму втілювала вертикальну орієнтацію гармонійно упорядкованого простору, образом якого в Середньовіччі була «ліствиця святого Іакова». Згадаймо, також, ієрархічну вертикаль світу в «Божественній комедії» Данте, коли можливі підйом і падіння, але немає руху вперед, а також символи драбини та світового древа, що поєднують три світи. Домінантою архітектури храму були купол – символ небесної сфери як притулку Бога або башти – духовного поривання до «горнього світу».

Небе́сна сфе́ра - уявна сфера, що оточує Землю, на якій, як здається, лежать небесні тіла. Розташування небесних тіл, таких як зірки, планети і галактики, визначається за їх координатами на небесній сфері.

Поверхня купола завершується щоглою, шпилем чи хрестом, що асоціюється з віссю світу чи променем. Цей промінь, за традицією, проходить крізь купол і освітлює усіх, хто в храмі. Зазначимо, що найдавніші храми будували з отвором у центрі купола для проходження священного променя, світла. Організація й орієнтація внутрішнього простору храму, розміщення зображень відповідали середньовічній моделі лінійного часу, який мав початок в акті творення і кінець у приході месії (лінійну концепцію історії виклав св. Августин у праці «Про град Божий»). Зосередженість на організації внутрішнього простору храму зумовлена не лише його функціональним призначенням, а й тяжінням до антропоморфізації храму відповідно до християнського ідеалу людини-аскета. В інтер'єрі храму соборна ідея реалізувалася за допомогою іконостасу з його ідеєю моління святих про спасіння людства. Світло, яке прямує з під куполу храму, «розливається» по поверхні іконостасу, проявляючи святі лики. У праці «Іконостас» П. Флоренський зазначає: «Іконостас є границя між світом видимим і світом невидимим. Ця вівтарна огорожа робиться доступною людській свідомості завдяки ликам святих свідків, які оповіщають тайну і оточують Престол Божий – сферу небесної слави. Іконостас є бачення». Далі філософ додає, що церкві доводиться духовне бачення закріпляти матеріально, тобто фарбою. Але це не ховає щось від віруючих, а навпаки вказує їм на тайну вівтаря, відчиняє вхід в іншій світ. Матеріальний іконостас не замінює собою святого іконостасу і ставиться не замість нього, а лише як вказівка на нього. Матеріальний іконостас пробиває в стіні вікна, крізь які ми можемо споглядати живих свідків Божих. Іконостас є земне відображення небесного устрою, а його ікони суть – мирське втілення духовних образів, що дозволяє «заглянути за горизонт» [14, с. 246]. В готичній архітектурі храмів на фасаді знаходиться «Роза-Rota» – велике вітражне колесо у вигляді квітки троянди. У християнстві троянда вважається символом центру (серцем) світобудови, одночасно це символ непорочної Богородиці. Отже, вся система декору храму втілювала ідею зв’язку землі і неба, храм виступав моделлю світотворення, включаючи в себе весь простір всесвіту – небо, землю, рай і пекло: від моменту світотворення до майбутнього страшного суду [10, с. 49-78].

Готична архітектура - період розвитку західноєвропейської архітектури з XII по XVI століття. Готична архітектура замінила архітектуру романської доби і своєю чергою поступилася архітектурі доби відродження.

Страшни́й суд, Су́дний день - в есхатологічних релігіях та віруваннях - останній суд, що буде звершений над людьми з метою виявлення праведників та грішників і визначення нагороди першим та покарання другим.

Звернемось до одного з найважливіших символів християнства – хреста, який є невід’ємною частиною храмової символіки. Християнство розглядає хрест, у першу чергу, як відображення відомої історичної події, а саме принесення в жертву Божого Сина заради спокути людських гріхів. Христос добровільно віддав своє життя на хресті, тим самим подолав страждання та продемонстрував перемогу духу над смертною матерією. Це було повне звільнення людини від земного тяжіння і возз’єднання з Богом-Отцем.

Гравітаці́йне по́ле Землі́ - фізичне поле, зумовлене тяжінням маси Землі і відцентровою силою, яка виникає внаслідок добового обертання Землі. Незначною мірою залежить також від тяжіння Місяця і Сонця й інших небесних тіл та маси земної атмосфери.

Шлях страждання – це одночасно шлях очищення, воскресіння безсмертного Бога з смертної плоті. Тому у християнстві хрест – це символ страждання, віри, спокути, прийняття смерті, пожертви. Сприйняття розп’яття утворює центр ціннісного тяжіння до події, яка тримає на собі фокус духовної уваги. Таким чином, Христос закріпив центр у людській свідомості. Подія, коли жертва Сина Бога привертає увагу людини на центр, є трансформацією самого символу центру. Це той історичний випадок, коли «Бог виступає творцем символу», вклавши у нього новий зміст. Події страждання Христа тісно пов‘язані з іншими двома символами – горою і печерою. Христа розп’ято на горі Голгофі, а Його тіло поховано в печері, де відбувається воскресіння. Все це супроводжує метафізичне світло, яке під час смерті Христа на хресті виявляється у формі блискавок, а вже в печері воно йде від ангела, який повідомив жінкам-мироносицям про воскресіння Христа.

Воскресі́ння Ісу́са Хри́ста - воскресіння Ісуса Христа з мертвих по трьох днях після смерті, центральна доктрина в Християнстві, яка протягом сторіч проповідувалась язичникам і є найважливішою подією (і святом, знаним як Пасха чи Великдень) християнського суспільства.

Аналізуючи символіку хреста в християнстві, підкреслимо, що ритуал звернення віруючого до святої Трійці під час молитви стверджується у вигляді хресного знамення. Тим самим людина вказує на духовний початок і єднається з ним. Коли хрест зображається у вигляді гаммадіона (утворення порожнього хресту за допомогою чотирьох кутів) – це означає уособлення Христа в центрі серед чотирьох євангелістів – «кутів».

Хресне знамення - це символіка покладання на собі знаку хреста у віруючих християн.

Євангелісти (грец. ευαγγελιστής) - чотири укладачі, визнані християнською церквою, ранньохристиянських творів - євангелій: Матвій, Марко, Лука, Іван.

Така чотирикутна форма хреста пояснюється тим, що євангелісти йдуть проповідувати вчення Хрестове на чотири сторони світу. Треба зазначити, що існує й інша християнська трактовка хреста, а саме як древа життя і смерті, що росте посеред земного раю, і яке уявляється центром світу чи віссю світу. Отже, хрест – це один з найдавніших символів, який зайняв найвагоміше місце у християнстві.

Великий інтерес становлять капітелі й карнизи, оздобленні різьбленням у вигляді хрестів і рослинного орнаменту, характерних для візантійського мистецтва.

Візанті́йська імпе́рія (грецькою: Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων - Basileia tōn Rōmaiōn, царство Ромеїв, царство Римське, Римська імперія, 395-1453) - середньовічна держава, східна частина Римської імперії. У староруських і старослов'янських літописах також вживаються назви Християнське і Грецьке царство.

Однією з найпростіших є капітель Десятинної церкви у Києві, на якій вирізьблено рівнокінцевий хрест з трохи розширеними променями. Дещо складніше різьблення на капітелі Софіївського собору в Києві. Тут такий саме хрест зображено з двома гілками – мотив, відомий під назвою «розквітлого хреста», що мав символічне значення: він знаменував перемогу християнства.

Це́рква Різдва́ Пресвято́ї Богоро́диці Десяти́нна (Десятинна церква) - сакральна споруда, зведена у Києві наприкінці X століття, що вважається першою кам'яною церквою Київської Русі. Залишки фундаменту Десятинної церкви разом із містом Володимира є пам'яткою національного значення.

Си́мвол (англ. symbol символ) - знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Таке зображення повторено на капітелі двічі з протилежних боків, на двох інших сторонах майстерно вирізьблено листя аканту [9, с. 225].

У київському Софіївському соборі збереглися також два мармурові карнизи. Один з них орнаментовано густою аркадою, де чергуються зображення дерева, хреста й розетки; на другому зображення складаються з хреста, обведеного колом, і двох хрестів з боків з’єднаних з центральним колом хвилястою стрічкою. Обидва мотиви характерні для східнохристиянського (головним чином візантійського) мистецтва [3, с. 5-11].

Інший приклад храмових пам’яток з символічними зображеннями хреста та інших християнських символів становлять саркофаги й різьбленні орнаментальні плити. Особливого поширення набули символічні зображення, що відтворювали християнські догмати: дерево, риба, хрест тощо. Одним з найцікавіших саркофагів Київської Русі є монументальний багато оздоблений саркофаг Ярослава Мудрого в київському Софіївському соборі.

Саркофаг Ярослава Мудрого або Ярославова домовина - гробниця Великого князя київського Ярослава Мудрого, який помер у 1054 році. Саркофаг розташований у східній частині північної внутрішньої галереї собору святої Софії у Києві.

Саркофаг зроблено у вигляді будинку з двосхилим дахом і акротеріями. Три сторони його і плити оздоблено пишним різьбленням. Поверхні обох схилів віка розчленовано на прямокутники, в яких вміщено зображення. Слід зазначити, що подібне членування площини предмета на невеликі частини, які потім заповнювали окремими орнаментами чи малюнками, - улюблений прийом середньовічних майстрів. Один схил віка поділено на п’ять прямокутників. В середньому вміщено розквітлий хрест, повитий виноградною лозою з гронами і широким листям. Виноградна лоза – поширений символ у християнському мистецтві, що символізує кров Христа.

Лоза - подовжене гнучке стебло або гілка деяких рослин.

Цей сюжет також символізував осінь, а також кінець життя. У двох прямокутниках обабіч середнього прямокутника на віці саркофага вирізьблено кипариси, пальми і риб. Зображення дерев на барельєфах також мало не тільки декоративне, а й символічне значення. Кипариси – символ безсмертя, пальми вважали за символ перемоги. Зображення риб з дуже давніх часів було символом Христа. У двох крайніх прямокутниках, над акротеріями, зображено дерева, очевидно пальми, між якими міститься квадратний отвір. Над ним сидять голуби, які у християн, крім святого духа, символізували душу небіжчика. На другому схилі віка, поділеному на чотири частини, зображено хрести, що виростають з пальми, і виноградну лозу; на стінках та фронтонах саркофага – розетки, хрести, кипариси, стрічки та монограма Христа – хризма [9, с. 228].

Близькими до саркофагів за характером різьблення, а також за сюжетами й композицією зображень є орнаментальні шиферні плити. Багато їх зберігається у київському Софіївському соборі. Це чудові пам’ятки давньоруської культури. Усі плити мають різні символічні зображення. Так, на одній з них вирізьблено тонку сітку з пелюсток, на другій - ромб з розетками, третю розбито на 16 прямокутників, у яких вирізано розетки, хрести і літери. Є плити з хризмами, плетінням та колами [9, с. 229].

Різьблення на плитах Софійського собору мало як декоративне, так і символічне значення. На багатьох з них є зображення символічного характеру, наприклад, риби на третій плиті огорожі хорів. Очевидно, це символічний показ поширення християнства, оскільки, як було зазначено вище, християни зображали символ Христа у вигляді риби. Цікаво, що зображені на плиті риби, за визначенням іхтіологів, належить саме до тих видів, які поширені в Дніпрі [9, с. 230]. На ряді пліт Софійського собору зображено розетки. У далекому минулому – це сонячні, або солярні, символи. Ці символи були дуже поширенні у слов’ян, ними оздоблювали житла, меблі та предмети побуту. Вони збереглися і в християнському мистецтві, причому одні й ті ж самі зображення могли мати і символічне, і декоративне значення. Так, розетки на плитах Софійського собору мали дуже різноманітні форми: одні розетки мали вигляд квітки з заокругленими чи загостреними пелюстками, інші – трикутника, вписаного в коло.

Загалом, середньовічна філософія, продовжуючи античні тенденції, вбачає за метафізичною і духовною реальністю центр всесвіту. Відмінною рисою тут виступає те, що у християнстві цей центр персоніфікований в особі Бога. Наприклад, язичницькі хрест або свастика мають інше значення, аніж християнський хрест, тому що у першому випадку йдеться про символ метафізичного першопринципу, а в другому – про жертовну місію Ісуса Христа.

Розглядаючи середньовічний храм, не можна залишити без уваги присутні у ньому ікони. Коли на сьомому Вселенському Соборі було прийнято догмат про іконовшанування, то було подолано проблему іконоборництва в християнському світі.

Ісу́с Христо́с (грец. Ἰησοῦς Χριστός, буквально Ісус Месі́я, тобто Помазаник), також Ісус з Назарету (лат. Iesus Nazareus) - центральна фігура у Біблії, згідно із християнським вченням, месія, спаситель та відкупитель людства з ярма гріха.

Дру́гий Ніке́йський собо́р - Вселенський собор християнської церкви, що відбувся 787 року в Нікеї. Собор вважається Сьомим вселенським собором і визнається католицькою та православною церквами.

Ікона є одним з найхарактерніших символів центру у християнстві, яка була започаткована у Візантійській культурі. Іконопис – сакрально-ритуальне мистецтво, призване спрямовувати «внутрішній» духовний погляд кожного глядача від образу до першообразу, тобто бачити не те, що сприймається візуально, а сутність. Слово «ікона» походить від грецького «είκών» (образ, відображення). У мові грецької православної традиції це слово є дуже насиченим, із великою кількістю глибоких конотацій.

Православ'я або Православне християнство - збірний термін, який включає в себе Православну церкву та Давньосхідні православні церкви.

Його вживають не лише для об'єкта сакрального мистецтва, але передусім як богословський технічний термін у контексті інтерпретації видимого всесвіту стосовно незримої реальності. «Воістину, видимі речі – об'явлені ікони речей невидимих», – говорить великий богослов епохи патристики – Діонісій Ареопагіт. Все творіння функціонує як «ікона» для ума, який шукає Бога. Це залишається істинним, згідно із візантійським богословським вченням, навіть поза царством тварних речей. Нестворений Логос і Син Божий, тобто Сам Христос, є, за Апостолом Павлом, істинною іконою Бога Невидимого (2 послання до Коринтян, 4: 4;

Видимий всесвіт, Метагалактика (від грец. μετά - над, після та грец. Γαλαξίας - Молочний [шлях]) ― частина Всесвіту, досяжна для астрономічних досліджень [Прим 1]. Метагалактика містить декілька мільярдів галактик.

Апо́стол Павло́ (Савло, Саул, івр. שאול‎ (Шауль), івр. שאול התרסי‎ Šaʾul HaTarsi (Шауль з Тарсу); дав.-гр. Σαούλ (Saul), Σαῦλος (Saulos) та Παῦλος (Paulos); лат. Paulus чи Paullus; нар. на початку 1 ст.

Колосянам, 1:15). [2, с. 275]. А оскільки людина є образом і подобою Бога, вона теж є іконою, ликом, символом.

Головне в іконі – це «лик». Згідно тлумаченню теологів, іконічні лики не тотожні Божеству, однак освячені Його присутністю і тому дозволяють людині через поклоніння ікони проникати в горні сфери. Отже, лик – це втілена в обличчі подоба Бога. Сам по собі лик, як те, що ми споглядаємо, є свідоцтво цього першообразу. Слід відмітити, що грецькою лик означає ейдос – ідею. Тобто це духовна сутність, одвічний смисл. Саме в цьому сенсі лик нагадує ідею Платона, тобто першообраз матеріальної дійсності, або її духовний центр. Відмінність лику від платонівського ейдосу полягає в тому, що лик позначає особистість людини, яка досягла святості. Лик демонструє істину та справжню реальність. Лик святого показує, що смисл життя людини полягає в перетворенні та преображенні, у розкритті її духовної сутності.

Ікона в добу Середньовіччя стала найважливішим актом культури і сакрального мистецтва, оскільки уможливлювала спіритуалізацію світу. За Є.Трубецьким, ікона – це пристрасне бажання людини зрозуміти надбіологічний зміст буття, який не лежить на поверхні, а зашифрований, трансцендентний. Ікона не знала перспективи, що відкриває глибину простору, в ній домінувала площина і єдино можливий рух сходження. Обернена перспектива ікони інверсувала звичні відношення фігури й фону з погляду їхнього сприйняття. Наприклад, площинне зображення, як в античному вазописі, часто взагалі відкидається, фон підкреслює замкнутість (скульптурність). Якщо традиційна пряма перспектива модерну орієнтується на пріоритет фігур першого плану при периферійності зображеного фону, то обернена перспектива ікони змінює такий порядок і вибудовує у полі сприйняття підкорення фігури фону і, відповідно, зворотну ієрархію підпорядкування зримого світу незримому, трансцендентному. Свідомість глядача отримує можливість доторкнутися до сфери невиявлено-таємничого, тобто сфери божественних сутностей. Відповідно, зображення «знімає із себе відповідальність» за достовірність передачі образів земної дійсності і відкриває світ трансценденцій, стає своєрідним вікном у «горній світ». В іконі, на відміну від античної скульптури, головне не гармонія тіло-дух, а перевага духовності, яка є головною особливістю ікони. Ікона закріплює метафізичну велич у символічній формі. Умовність зображення в іконі не повинно заважати віруючому дивитися крізь матеріальне (контури, фарби) в трансцендентне. Матеріали, що використовується при створенні ікон, мають бути обмежені і теж носять символічне значення. Наприклад, найголовніший колір ікони – золотий, що символізує божественне світло, яке проступає крізь матеріальну фарбу. Тому християнська ікона потребує для свого сприйняття переходу на рівень споглядання, звільненого від марнотності земного буття і дає змогу піднятися над світом земних турбот за рахунок наближення до вищих початків буття. П.Флоренський вказує, що мистецтво іконопису – це закріплення небесних першообразів у фізичному матеріалі. Функція ікон є нагадування і рух нашого розуму від образів до першообразів. Отже, ікона є одним з найголовніших символів у ортодоксальному християнстві. В буквальному сенсі ікона виступає вікном, дверима між чуттєвим і понадчуттєвим [12, с. 68].

Отже, можемо підсумувати, що у cередньовічному мистецтві символіка має філософсько-релігійне тлумачення. У центрі завжди знаходиться Бог-Творець, а символи дозволяють пізнати Бога, духовно доторкнутися до нього. За допомогою таїнств символи відкривають віруючим духовний шлях з матеріального світу у трансцендентний.

Матеріалі́зм - один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне - вторинним. Визначення первинності і вторинності різне у різних філософів.

Середньовіччя зробило важливий крок до розуміння специфіки символу як інструменту для вираження такого смислу, який не може вміститися в розумово-дискурсивну тезу. Така храмова символіка, як хрест, ікона та інші, засновані на поєднанні в одному образі двох його значень – земного (предметного, матеріального) і божественного (ідеального, духовного). Середньовіччя акцентувало: символи існують як для приховування істини, так і для її виявлення, пізнання. Пізнання вищої істини можливе лише на основі розкодування символічних образів, що втілені у середньовічному мистецтві: саме в них закладено знання першооснови буття.

Використані джерела

1. Августин (Святий). Сповідь / Августин (Святий) ; [пер. з лат. Мушак Ю.]. – К.: Основи, 1996. – 319с.

2. Аверинцев С.C. Софія-Логос: словник / Аверенцев С.C. – К.: Дух і Літера, 2004. – 640 с.

3. Айналов Д.В. Мраморы и инкрустации Киево-Софийского собора и Десятинной церкви / Айналов Д.В. // Труды XII археологического съезда. – М., 1905, C. 5-11.

4. Бряник Н.В. Введение в современную теорию познания / Бряник Н.В. – М.: Акад. Проект, 2003. – 284 с.

5. Генон Р. Идея Центра в древних традициях [Електронний ресурс] / Генон Р. – 2007. – Режим доступу:

http://www.philosophy.ru.genon/centr.htm.

6. Генон Р. Символы Священной науки / Р. Генон; [пер. с фр. Тирос Н.]. – М.: Беловодье, 1997. – 496 с.

7. Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии / Дионисий Ареопагит ; [пер. с гр. Ермаковой М. Г.]. – СПб.: Глаголъ, 1997. – 188 с.

8. Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры / Иоанн Дамаскин ; [пер. с гр. Бронзова А.]. – М.: ДАРЪ, 2007. – 416 с.

9. Історія українського мистецтва: в 6 т. [за ред. Асєєва Ю.С., Довженока В.Й.]. – К.: Жовтень 1968. – –

Т.1. – 1968. – 450 с.

10. Панофски Э. Готическая архитектура и схоластика / Панофски Э. ; [пер. с нем. Хмелевских И.В.]. – К.: Релігійна думка, 1992. – 240 с.

11. Словник символів культури України [за ред.

Українська культура - сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

Коцура В.П., Потапенка О.І., Дмитренка М.К.]. – К.: Міленіум, 2002. – 260 с.

12. Флоренский О.П. Иконостас / Флоренский О.П. – М.: Искусство, 1995. – 254 с.

13. Флоренський О. П. Ислеславие как философская предпосылка: [в 2 т.] / Флоренський О. П. – М.: Искусство, 1990. – –



Т. 2: У водоразделов мысли. – 1990. – 287 с.

14. Энциклопедия символов, знаков, эмблем / [сост. Королев К.]. – М.: Эксмо, 2005. – 608 с.


Скачати 145.24 Kb.

  • Діонісія Ареопагіта
  • Ісуса Христа