Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Київська духовна академія української православної церкви київського патріархату новітні релігійні та містичні рухи: системний аналіз Збірник наукових праць

Київська духовна академія української православної церкви київського патріархату новітні релігійні та містичні рухи: системний аналіз Збірник наукових праць




Сторінка14/21
Дата конвертації07.06.2017
Розмір5.69 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Свідки Єгови не визнають буття душі після смерті, відновлення своє із пороху розуміють, як через “банк інформації у Єгови”, щоб жити в Його Царстві.

Православна Церква вчить – воскресіння – це повернення безсмертної душі в її воскресле, відновлене із праху тіло (3 Цар. 17.17-24; Лк. 24, 39; 1Кор. 15. 44). Як це відбуватиметься знає тільки Бог. Смерті у християнстві нема, це засвідчив Христос, що смертю смерть подолав і життя дарував, тому і смерть, і гріх, і сатана над нами не панує, якщо ми з Христом.

За прикладом Христа відбудеться воскресіння і всіх людей в День Судний, одних – для вічного блаженного життя з Богом, інших – для сумної вічності, де через непослух і нелюбов Бога і свого ближнього, буде плач і скрегіт зубів. Слід знати, що як блаженство і Царство Боже, так і пекло – це не місце, а стан душі. Тіла людей будуть преображені, як і Христа, і все буде преображене.
Доктрина спасіння “Свідків Єгови”.

Товариство Вартової Вежі сповідує, що Христова смерть купила для людей земне життя і земні благословення, втрачені Адамом після гріхопадіння.

Християнство визначає людину, як ангела в тілі, тобто і духовного і тілесного складу.

Православна Церква стверджує правду Богом дану, що Христова смерть купила справжнє прощення гріхів і благословення, що простягаються за межі цього, на минуле, сучасне і майбутнє життя.

Досконала людина Адам мав вірністю своєю і послухом Богові приводити все творіння до Бога, бути вдосконаленим Божою благодаттю і стати досконалим ангелом в тілі, пізнати ангельський світ і привести його до Господа. Таким чином весь всесвіт – творіння видиме і невидиме свідомо привести перед лице Боже. Стати лицем до Лиця з Богом тоді Господь обдарував би Адама повнотою благодаті і він став би богом, але не за сутністю, а як в дарунок – по благодаті.

Але знаючи, що є добро і що є зло, Адам однак не побоявся Бога, а свідомо з Євою вирішили стати “богами” швидше, без зусиль, повірили “брехуну-дияволу” і впали, заразившись вірусом гріховної недовіри Богу, смертної хвороби, яка відбилась і на всіх поколіннях людей.

Весь світ змінився, із гармонії все перейшло в “тремтіння творіння” і хижацьке виживання, так ніби всі із друзів перетворились на ворогів. І ту справу обірвав Адамів гріх і смерть. І тільки Ісус Христос Син Божий, Бог у Трійці Єдиносущній прийшов у світ народившись від Духа Святого і Пречистої достойної Благословенної Діви Марії, чистої перед Богом – як “другий Адам”, щоб довершити і зробити те, що не зміг перший. І зробив...

Христос відновив людську хвору природу взяв її на Себе і вилікував, смертю переміг смерть, матеріальний і духовний світ об’єднав і возніс до Пресвятої Тройці.

Церква є містичне Тіло Христа, ми зодягаємось в Нього в Таїнстві Хрещення і на протязі життя маємо, живучи з Богом, засвоювати Його Тіло містичне на місце гріховного і хворого – духовної нашої природи.

Бог Отець “...призначивши усиновити нас в Собі через Ісуса Христа, за благоволінням своєї волі, на похвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в улюбленому у Якому ми маємо викуплення кров’ю Його, прощення гріхів через багатство благодаті Його, яку Він щедро дарував нам у всякій премудрості і розумінні, відкривши нам тайну волі Своєї” (Єф. 1.3-14). Свідки Єгови не шанують хреста Господнього як символу з великим змістом Божої перемоги добра над злом на віки віків. Амінь.

Ми знаємо, що знаменням хреста і самим хрестом Господнім і благодаттю Божою в ім’я Ісуса Христа святими виганялись біси, зцілювались люди, воскрешали мертвих, але чому хреста бояться “СЄ”, що з 1931р. відмовились від нього (Фил. 3. 18).


СЄ” стверджують, що Ісус Христос не воскрес в своєму Тілі, бо він на їх думку одночасно є Архистратиг Михаїл, ангел.

Св. Євангеліє говорить, що – Христос воскрес в тому ж тілі, яке було покладене в труну, що пояснює сліди розп’яття, пусту труну, погребальні пелени (Як. 24. 39; Ін.20. 5-9, 20-27). “Подай руку твою і вклади в ребра мої і не будь невірним”.

“Погляньте на руки Мої і на ноги Мої” – говорить Господь Ісус Христос, - “це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться: бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене” (Лк. 24.39). про те що Ісус Христос є архистратиг Михаїл ніяких доказів в Біблії нема – це вигадки.

Дійсність воскресіння Христового поза усілякими сумнівами. Воно провіщене Псалмоспівцем (Пс. 15,10; Діян.2.25-31) зображене признаним перебуванням Йони у череві кита (Мф. 2.39-40) багато разів провіщене самим Христом Спасителем (Мф. 16. 4-21; Ін. 2.19).Ця подія засвідчена усіма апостолами-очевидцями. До них являється воскреслий Життєдавець упродовж 40 днів . З ними Він мав тривалі бесіди, пояснюючи їм Писання та відкриваючи таємниці Свого Царства. Перед ними Він споживав їжу і пиття. Їм Він дозволяв торкатися до рук і ніг і ребер Своїх. На їх очах Він і вознісся на небо (Мф. 28, Мор. 16; Лука 24; Ін. 20.21; 1 Кор. 15. 1-8).

Догмат про воскресіння Христове Церква сповідує у самому своєму Символі Віри, Його завжди проповідували і вчителі Церкви.

Єговісти заперечують Святого Духа, як Особистість володіючу Божественною природою, а називають безликою активною силою Божою. Православна Церква із Священного Писання захищає істину – Святий Дух є вічна Особистість, Який володіє Божественною природою. Дух Святий – Третя Іпостась Святої Тройці. Він рівний Отцю і Сину і разом з Ним прославлений (Мф. 28.19) “Три свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух, і вони - єдині” (1 Ін. 5.7).

В доктрині про душу. Свідки Єгова вважають “кров є душа” (Втор. 12.23 і душа особи є невід’ємна від тіла частина, тому коли особистість вмирає, душа перестає існувати). Це неправда.

Православна Церква на основі Святого Писання вчить, що є життя після смерті. “І не бійтесь вбиваючих тіло, душі ж не можуть вбити; а бійтесь більше Того, Хто може і душу і тіло погубити” (Мф. 10.28), тобто бійтесь як синівським страхом свого Творця. “...Бо Ти не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління” (Пс.15.10). “І повернувся порох у землю, чим він і був, а дух повернувся до Бога, Який дав його” (Екл. 12.7). Смерть бо є станом, коли душа і тіло розірвані, розірвана особистість для безбожників стан муки, а ті хто жив з Богом тут на землі, перебуває з ним і на Небесах. До пришестя на землю Сина Божого небо було немовби закрито для земних, і хоча в домі Отця Небесного багато осель (Ін.14.2-3) в них одначе, не знаходилися після смерті сходили своїми душами у пекло (Бут.37.35).

Апостол Павло писав: “сміливість же маємо і бажаємо краще вийти з тіла і оселитися в Господа. До торжества собору й Церкви первородних, на небесах написаних, і до Судді всіх – Бога, і до духів правителів досконалих” (Евр.12.23).

Єговісти вчать: Христова смерть тільки дає можливість для особи досягнути вищого життя через виконання Божого закону, тому впевненості у вищому житті немає.

Церква Христова оголошує волю Божу: Христова смерть дає спасіння від гріха всім, хто вірою приймає Його Викупну Жертву за них (Дії 15.11. Євр. 10.38; Еф. 2,8.9; Рим 3.28; 5.1. Гап. 2.16,3,11,24). “Бо благодаттю ви спасенні через віру, і це не від вас, це – Божий дар” (Єф. 2.8-9). “але ми віруємо, що благодаттю Господа Ісуса Христа врятуємось...” (Дії 15-11).

Свідки Єгови навчають своїх членів, що Христова Кров, пролита на Голгофі відноситься тільки до еліти 144 тис. праведників Свідків Єгови, а не “до великого загалу”, який є остаток свідків.

Біблія свідчить Христос помер і воскрес за всіх людей “Бо єдиний Бог, єдиний і Посередник між Богом і людьми, чоловік Христос Ісус, Який віддав Себе для викуплення всіх” (1 Тим. 2.5-6).

Також наступна інформація незовсім вірного розуміння терміну “спасіння” у “СЄ”, а саме: особа може бути у Божому раю тільки за умови

а) вивчення Біблії через посередництво (Вартової Вежі);

б) спілкування із Свідками Єгови;

в) зміни життєвих звичок і обов’язкове водне хрещення за обрядом Свідків Єгови;

г) проповідь і свідоцтво свідчення Божого Царства в їх секті.

Насправді ж Священне Писання Євангелія говорить усім, що спасіння дається тільки через віру і довіру Ісусу Христу, як Спасителю (Дії4.10-12; 10.42-43. Рим.3.21-24) і добрі діла, невід’ємні від віри (Як. 2.20). В діянні св. Апостолів говориться “І Він повелів нам проповідувати людям і свідчити, що Він є призначений від Бога Суддя живих і мертвих. Про Нього всі пророки свідчать, що всякий, хто вірує в Нього, одержить відпущення гріхів іменем Його”, що здійснюється в Таїнстві сповіді.

Апостол Яків повчає “віра без діл мертва”(Як.2.20) “мати Моя і брати Мої – це ті, що слухають слово Боже і виконують його” (Лк. 8.21).

Церква Христова призвана допомогти людині, зберегти себе і своїх дітей від зла, смерті і прокляття, прийти до Творця. Сам Господь наділив її такими повноваженнями через своїх апостолів на землі: встановив 7 благодатних Таїнств, в яких від народження і до закінчення земного життя людина отримує Божу допомогу і лікування. Дари Духа Святого, - усе, що потрібно для спасіння і вічного блаженства і щастя з Богом. Такого великого призначення людини, як в християнстві – йти за прикладом Ісуса Христа, жити в Його любові і зусиллями і подвигом над собою уподібнюватись Йому, щоб стати богом по благодаті і любові, милістю нема ніде. І такого піклування, як в Церкві Христовій, нема ніде – бо Сам Христос рятує.
Товариство ж “СЄ” стверджує, що Царство Боже – “держава теократична” буде на землі, керуватиме Бог Єгова Його “син ангел” з праведними єговістами”.

Царське служіння нашого Відкупителя, спасіння людського роду, почате Ним на землі, і яке триває на небі, - матиме кінець, - воно завершиться приведенням всіх істинно віруючих до спасіння. І в цьому розумінні “Йому належить царювати, але поки покладе Своїх ворогів до ніг Своїх (1 Кор. 15.25). А це станеться тоді, коли буде знищений останній ворог – смерть ( 1 Кор. 15.16) воскреснуть усі мертві (Ін. 5.25), оновляться небо і земля (2 Петро 3,6.7,14,13) і Він, з’явившись у всій Своїй славі, учинить всесвітній Суд, скаже, як Цар, усім, що праворуч Нього, що чинили діла милосердя, діла добрі: “прийдіть благословенні Отця мого, успадкуйте приготовлене вам царство від створення світу” (Мф.25,34) і віддасть царство Богу і Отцю (1 Кор. 15.24).

Мета людини на землі усвідомити і засвоїти Боже спасіння, дане Господом Нашим Ісусом Христом, яке дарується їй, в чистоті душевній, “стати до благодаті тим, ким Бог став за природою” (бл. Симеон Новий Богослов).

Для цього людині дарується благодать як освячуюча сила Святого Духа.

Під благодаттю Божою розуміють усе те, що дарує Господь своїм творінням без будь-якої заслуги з їхнього боку (Рим.11.6; 1 Пет. 5.10). Благодать Божу ділять на природну і надприродну. До природної належать усі дари Божі творінням, тобто: життя, здоров’я, розум, свобода, зовнішній добробут тощо. До надприродної - усі дари, які подаються Богом творінням у надприродний спосіб, наприклад, просвітлення розуму світлом Своєї істини, і зміцненням їхньої волі Своєю силою та сприянням у справах благочестя.

Освячуюча благодать дарується для нашого освячення, тобто нашого очищення та оправдання і просування в доброті та спасінні (2 Петр 1,2,3) (Рим. 5,20-21).



Благодать Божа необхідна для освячення людини – грішника взагалі, тобто для того, щоб грішник міг вийти із гріховного свого стану, міг стати істинним християнином і таким чином засвоїти собі заслуги Викупителя, тобто, щоб він міг повернутися, виправдатись, оновитись і потім здійснювати подвиги в благочесті, щоб досягнути вічного спасіння.

Свідки Єгови всі Церкви вважають слугами і прихильниками сатани.

Євангеліє вчить, що освячення людей грішників і з’єднання їх з Богом має на меті Церква, яку заснував Господь.

Новозавітня Церква це Боже насадження, Божий сад, Божий виноградник “Як гілка не може чинити плоду від себе, якщо не буде на лозині, так і ви, якщо у Мені не пробудете”(Ін.15.4-5). Ісус Христос Своїм земним життям, хресною смертю і воскресінням вніс в людство нові благодатні сили, нове здатне до багатого запліднення, життя. Ці сили ми маємо у Святій Церкві, яка є “Його Тіло”. Святе Письмо багате виражальними образами Церкви, наприклад: образ виноградної лози і її гілок (Ін. 15.1-8); образ Пастиря і стада (Ін.10.1-16); образ Глави і Тіла (Єф. 1.22-23); образ споруди, що будується (Єф. 2.19-22); образ дому і сім’ї (1Тим 3, 15; Єф. 3,6). Життя Церкви у своїй суті таємниче, план її життя не вміщується в жодну історію.

Христос власне заснував чи збудував церкву Свою. Тільки на хресті Господь викупив нас і з’єднав нас з Богом, - без чого християнство не мало би ніякого значення, тільки після хресних страждань Він увійшов “у славу” (Лк. 24.26) і міг послати учням Своїм Духа Святого (Іл. 7.39).

Церква це наш духовний дім – з ним тісно зв’язані: думки і дії християнина. В ній він, поки живе на землі, здійснює своє спасіння, користується дарованими нею благодатними засобами освячення. Вона приготовляє своїх дітей до небесної вітчизни. Спаситель, даючи перед своїм вознесінням повноваження апостолам, цілком зрозуміло сказав їм, що Він Сам не перестає бути невидимим над усіма Пастирем та Керманичем Церкви. “Я з вами по всі дні до кінця віку” (Мф. 28.20). Він є Голова Церкви “Бог Отець”, поставив Його вище усього, главою Церкви, яка є Його Тіло, повнота Його, хто наповнює все у всьому (Єф. 1.22-23).

Він є за Одкровенням св. Іоана Богослова “Святий Істинний, що має ключ Давидів, котрий відкриває – і ніхто не закриє, закриє – і ніхто не відкриє” (Одкр. 3.7).

З учення про найголовнішу та опосередновану мету Христової Церкви випливає вчення про те, що поза Богом і Церквою спасіння нема – віра в Ісуса Христа, котрий примирив нас з Богом – Сам Спаситель сказав: “Хто вірує в Сина має життя вічне, хто не вірує в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому. Але істинне вчення Христове і про Христа зберігається і проповідується тільки в Церкві і Церквою, без чого не може бути і істинної віри (Рим. 10.17).

Св. Іреней говорить: “в Церкві, як говорить Писання, Бог настановив апостолів, пророків, учителів” (1 Кор 12.28) і всяку духовну справу, якої позбавлені всі, хто не приходить до Церкви, але самі себе віддаляють від істинного життя своїми думками, а ще гіршими вчинками. Бо де Церква, там Дух Божий, і де Дух Божий, там і Церква і всіляка благодать: бо Дух є істина. Тому ті, хто не причетний до Нього, не годуються грудьми материнськими для отримання життя, і в тілі Ісуса Христа не знаходять для себе найбільшого джерела, але вихоплюють собі на землі потрощені скарби і з них п’ють гнилу воду з калюжі, віддаляючись від віри Церкви, щоб не бути приведенними до неї, і відкидаючи Духа, щоб не бути просвітленими від Нього (Проти єресей. 111 с.23).


Православний шлях до спасіння і життя з Богом. Значення пришестя, викупної жертви і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.

Три великі зла учинила людина не встоявши у первісному завіті з Богом: тим, що безкінечно ображено безмежно-доброго, але безмежно-великого, безмежно-правосудного Творця і через те піддалася вічному прокляттю (Бут. 3.17-19) і заразила гріхом усю свою істоту, створену доброю, затьмарила свій розум, спотворила волю, споганила в собі образ Божий, учинила гріхом згубні для себе наслідки у власній природі і у природі зовнішній. Отже, щоб з’єднати її з Богом і вчинити її знову блаженною належить задовольнити за грішника нескінченну правду Божу, ображену її гріхопадінням – не тому, щоб Бог шукав помсти, але тому, що жодна властивість Божа не може бути позбавлена дії. Без виконання цієї умови людина назавжди залишилася б перед правосуддям Божим “дитям гніву” (Єф. 2.3), “дитям прокляття” (Гал. 3.10) і примирення, воз’єднання Бога з людною, не могло би навіть початися. Знищити гріх у всій сутності людини, просвітити її розум, виправити її волю, відновити в ній образ Божий, знищити згубні наслідки, спричинені гріхом людини в її природі і в природі зовнішній, хто би міг виконати всі означення умови? Ніхто крім Бога…

Відновити людину без сумніву, ніколи би не могла сама людина, немічна, позбавлена благодаті Божої, ані хто небудь з ангелів, могутність котрих обмежена. Відновити і очистити людину від гріхів міг лише Той, хто її створив на початку і Хто сказав про Себе: “Я є Той, Хто загладжує беззаконня”(Іс. 43.25; Пс.102.3).

Люди шукали Бога, намагалися служити, догоджали Йому, задобрювали Його своїми жертвами, але не могли досягти своєї мети. Тому Бог знайшов для відновлення людини такий засіб, в якому “милість та істина Його зустрілися, правда та мир привіталися” (Пс. 84.11). Друга Особа Пресвятої Трійці Єдинородний Син Божий, добровільно вирішив стати людиною і прийняти на себе всі людські гріхи, перетерпіти за них усе, що визначає праведна воля Божа, і таким чином задовольнити за нас вічну правду, загладити наші гріхи, знищити самі наслідки їх і в нас, і в природі зовнішній, тобто оновити світ. У слові Божому ця велика справа зображається у вигляді завіту між Богом Отцем і Богом Сином (Євр. 10.5-7; Пс. 39.7-9). Котрий відходив у світ “бо так полюбив Бог світ, що і Сина Свого Єдинородного віддав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3.16).

У цьому виявилась Його безкінечна правда, коли для задоволення її необхідна така надзвичайно дивна жертва: смерть Боголюдини. В цьому виявилась Його безкінечна премудрість, яка знайшла таким чином, спосіб примирити у справі людини вічну правду з вічною добротою, задовольнити і те і інше і спасти загинувше.

Святі отці так писали про це, зокрема блаж. Феодорит: “Дуже легко було би для Сина Божого і без втілення звершити спасіння людей і одним бажанням знищити владу смерті, і повністю знищити джерело смерті – нечестя... Але Він забажав подати не Свою могутність, але правду провидіння (Против эллинов. Речи. IV, т. Ivр. 587).

Справу спасіння звершеного Господом Ісусом Христом розглядають з трьох сторін, а саме:


  • первосвящениче служіння;

  • пророче;

  • царське.

Як пророк, Господь Ісус Христос сповістив нам таємницю спасіння саме ім’я Христос означає “помазання”. Ім’я Ісус означає “Спаситель”. Сам Господь відніс до Себе слова пророка Ісаії, коли читав їх в назаретській синагозі: “Дух Господній на Мені, бо Він послав Мене благовіствувати убогим, і послав Мене зцілити упокорених серцем. Проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпускати змучених на волю, проповідувати рік Господнього змилування” (Лк 4.18-19, Вих. 61.1-2).

Це служіння благовісницьке звершене безпосередньо Самим Господом і через учнів, котрі згідно з Його заповіддю сповістили всім народам і передали його Церкві на всі часи.

Господь благовіствував вчення віри і вчення життя і благочестя. Євангельське вчення віри є вчення – про Бога, нашого милосердного Отця, до котрого ми навчені звертатися із синівським закликом “Отче наш!”. Про це одкровення людям нового, найдосконалішого поняття про Бога говорить Спаситель в молитві: перед Своїми стражданнями: “Я відкрив ім’я Твоє людям (Ін. 17.26) – Дано нам вірити і знати про пришестя Слова, пришестя Єдинородного Сина Божого – для спасіння людей і їх воз’єднення з Богом:


  • про Святого Духа – Утішителя та Освячувача нашого;

  • про природу і призначення людини, про гріх, про покаяння, про спасіння, освячення і відродження;

  • про Царство Боже і про Новозавітню Церкву;

  • про останній, всезагальний Суд і останні присуди світу та людини.


Євангельське вчення життя та благовістя – це висока заповідь про любов до Бога та ближніх.

Ставши на шлях вчителя всього людства, Христос Спаситель свідчив про Себе “Я є світло для світу” (Ін. 8.2).

“Я світло, що прийшло у світ, щоб кожен, хто вірує в мене, в темряві не перебував” (12.46). “Дана Мені всяка влада, сказав Він після воскресіння – на небі і на землі, ідіть і навчіть усі народи” (Мф. 28. 18-19).

Господь наш Ісус Христос виклав Закон на всі часи. Христос посилаючи учнів Своїх навчити всі народи, додав: “І ось Я з вами по всі дні до закінчення віку” (Мф. 28.20).

Христовий закон – ( на противагу Мойсеєвого, що був даний лише на час і одному юдейському народові) є признаний для всіх часів і всіх людей єдиний, спасенний, завдяки якому можна досягти вищого життя, вічного.

Про це засвідчив зрозуміло Христос Спаситель, кажучи: “Я є шлях та істина, і життя, і ніхто не прийде до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14.16). “Хто вірує в Сина, Має життя вічне, а хто не вірує в Сина, не побачить життя”. Все це вщент розбиває вчення єговістів, що Христос є лише ангел Божий, а не Бог.

Первосвященницьке служіння полягало в тому, що Ісус Христос приніс Себе Самого в умилостивлювану жертву за гріхи світу і таким чином примирив нас з Богом, визволив нас від гріха та його наслідків здобув нам вічні блага.

“Ти є священик навіки за чином Мелхиседековим (Євр. 5.5-6).

“Пізнайте Посланця та Святителя сповідання нашого Ісуса Христа (Євр. 3.1). “Отож маючи великого Архиєрея, що прийшов, Ісуса Сина Божого тримаймося сповідання нашого (Євр. 4.14-18).

“Він називається Архиєреєм, - тому, що в тілі Своєму приніс Самого Себе в жертву Отцеві за гріх людський, Сам – Священник, і Сам – жертва. Він приніс Себе священнодіючи за світ”.

Отже, як пророк, Господь Ісус Христос сповістив нам таємницю спасіння, як первосвященник, - звершив наше спасіння, викупивши нас від гріха, області сатанинської (Діян. 26.18) і від вічної смерті, і заслуживши для нас у царство небесне і вічне блаженство.

Царствене служіння Ісуса Христа в тому, що Господь Ісус вічний цар за Божеством будучи помазаний Святим Духом на царя і за людством і в самому втілені (Лк. 1.32-35; Діян. 10. 37-38) виявив та виявляє Свою царську могутність і владу на велику справу нашого спасіння, могутність людям, щоб увірували в Нього, для того, щоб зруйнувати область диявола – пекло, дійсно подолати смерть і відкрити нам вхід у Царство Небесне.

Істина царського служіння нашого Спасителя досить ясно засвідчена в Слові Божому – Він народився Царем із даною Йому владою” “Бо Дитя народилось нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім’я Йому Дивний Порадник: Бог Єдиний, Отець Вічності... Князь миру” (Іс.9.6.7).

Він – разом і Цар Всесвіту і Переможець пекла і смерті. Але всі дії, в яких Господь Ісус здійснював Свою владу над духами злоби, ще на землі, можна назвати лише передпочатками Його перемоги над пеклом. Самим же ділом Він переміг і зруйнував пекло, коли знищив Своєю смертю володаря смерті, тобто диявола (Євр. 2.14), зійшов до пекла як Бог, щоб благовістити полоненим пекла про спасіння і вивів звідти усіх старозавітніх праведників у світлі оселі Отця Небесного. Все це є і запереченням надання “СЄ” сатані великої безконтрольованої влади і сили.

“Христос воскрес із мертвих, Він став початком для померлих... Бо ж в Адамі всі вмирають, так і в Христі всі оживуть” (1Кор. 15.20-23) і воскресіння Хрещення в Православній Церкві і є смерть в Адамі і народження в Христі.

Після втілення Господа і примирення Бога з людьми, неба із землею, після Свого зішесття до пекла і визволення звідти старозавітних праведників і воскресіння з мертвих, Він, що став початком для померлих урочисто вознісся на небеса із прийнятим Ним людським єством, і таким чином відкрив для всіх людей вільний вхід в Царство Небесне. Цю істину Він висловлював Сам розмовляючи з учнем про свій відхід до Отця: “Іду, щоб приготувати місце вам (Ін. 14.23).


Коли люди запитали Ісуса: “що нам робити, щоб творити діла Божі?” (Ін. 6.28), Ісус відповів: “ось діло Боже, що ви вірували в Того, Кого Він послав” (Ін. 6.29). заслужити Спасіння неможливо. Добрі діла свідчать про отримане спасіння, здобуте не за допомогою вчинків благочестя, а кров’ю Ісуса Христа. Ми врятовані тому, що на хресті Ісус приніс жертву за наші гріхи, а не тому, що ми зробили щось самі.

У полеміці між свідками головний акцент треба робити на ствердженні того, що Бог Єгова і Ісус Христос – одна особа, так, як основне заблудження єговістів зводиться саме до цього кульмінаційного моменту в їх віровченні. Вчення про істине божество Христа: Мф. 1.23; Ін. 20.28; Рим. 9.5; 1 Тим. 1.1; 2.3; 4.10; Тит. 1.3; 3.4. З порівняння старозавітнього Пс. 22.1 з Ін. 10.11 видно, що Господь і Єгова Старого Завіту є Господь Єгова Ісус Христос, Нового Завіту. Один і той же стих використано в Старому Завіті, стосовно Бога Єгови, а в Новому – стосовно Христа: “Єгова – Пастир Мій” (Пс. 22.1) і “Я є Пастир добрий” (Ін. 10.11), або “Єгова – моє світло” (Пс.26.1) і “Я світло для світу. Хто йде в слід за Мною не буде ходити у темряві, але матиме світло життя” (Ін. 8.12).

Отже у вченні Свідків Єгови є багато відхилень від істинного розуміння як Священного Писання так і змісту, і мети християнського життя, тому, на наш погляд, вони не є християнською Церквою. Лише в Церкві Христовій зберігається незмінно все істине розуміння Одкровення Божого, яке воно є насправді, підтверджене практичним досвідом святих людей Церкви. Православне християнство в тому, що ми доручаємо Богові Отцеві і Синові і Святому Духові, Тройці Святій Єдиній своє життя під опіку і керівництво, через настанови, Священнодії і Таїнства благодатні в Церкві Христовій. Амінь.

Використані джерела:


  1. Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту. Видання Київської патріархії УПЦ КП. К. –2004р.


Використана література:

  1. А. Дворкин. Сектоведение. Изд. Братство св. князя О.Невского. Нижний Новгород. – 2003г.

  2. Прозрение. православный информационно просветительский журнал №2(3). М. – 1999г.

  3. Свящ. Олег Стеняев. Диспут со “Свидетелями Иеговы”. М. – 2004г.

  4. Труди Київської Духовної Академії. Богословсько-історичний щорічник №1. К. – 2001р.

  5. Чернышев В.М. Сектоведение. К. – 2005г.

  6. Преп. Иоан Дамаскин. Точное изложение православной веры. Изд. Стретенского монастыря. М. – 2003г.

  7. Толковая Библия или коментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. Прот. А.П. Лопухин. Питербург 1904-1913г., Т. 1, 2, 3.

Роман Якимовський, студент Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату
Біблійний аналіз державно-церковних відносин

у контексті критики ідеологій неокультів
“Випробовуйте, що є угодне Богові, і не беріть участі в неплідних ділах темряви, але викривайте. Бо про те, що вони роблять таємно, соромно і говорити. Все ж те, що викривається, стає явним від світла, бо все, що стає явним, є світло. Тому сказано: “Встань сплячий і воскресни з мертвих і освітить тебе Христос”.

(Єф. 5. 10-14)


Сьогодні на території України, крім традиційних (православ’я, католицизм, протестантські течії, іудаїзм, іслам) релігій, активно поширюються нові та нетрадиційні релігійні напрями. Деякі з них історично не успадковані нашим народом від попередніх поколінь, непритаманні його релігійній духовності, культурно, ментально не укорінені, проте популярні завдяки місіонерській діяльності проповідників.

Діяльність значної кількості новітніх релігійних рухів (неокультів) супроводжується масовими порушеннями закону у різних країнах світу, зокрема в Україні. Існують тоталітарні неокульти, які принижують особистість, завдають шкоди фізичному та психічному здоров’ю населенню, порушують національне законодавство, культивують расистську ідеологію, практикують фінансові зловживання й ухиляння від сплати податків, вживання наркотиків, тощо. Інколи представники неокультів займаються підпільним виробництвом різноманітної продукції, не законною фінансовою діяльністю, завдаючи таким чином економічної шкоди державі.

Негативним наслідком перебування людей у деяких неокультах є суттєве погіршення їх психічного стану. Безумовної шкоди для здоров’я їх членів завдає також наявна в деяких подібних угрупованнях практика відмови від медичної допомоги нанесення собі поранень і каліцтв. Це привернуло увагу світової спільноти, урядів, неурядових організацій та традиційних церков багатьох країн світу, зокрема в України1.

Враховуючи складну економічну, соціальну, політичну і культурно-релігійну ситуацію в країні, порівняно низький рівень життя населення України, необхідно мати на увазі те, що неокульти будуть ще більше використовуватись для втручання у наші внутрішні справи впровадження чужих цінностей, далеких від української національної культури і традиції.

В наш час важливо звернути увагу на те, що новітні та нетрадиційні тоталітарні релігійні угруповання бажаючи ізолювати своїх адептів від зовнішнього світу для більшого контролю над ними стверджують, що весь світ лежить у злі, а від так і належить дияволу, тобто вони говорять що сатана є невидимий правитель всього світу2.

Також слід зазначити, що новітні та нетрадиційні релігійні організації тоталітарної спрямованості суворо обмежують зв’язки своїх членів із зовнішнім світом, зокрема з “зовнішніми” людьми, навіть якщо вони близькі родичі сектантів, виходячи із принципу, що: “все нечисте – від світу”3. Вони виривають цитати Св. Писання з контексту, невірно їх тлумачать, довільно перекладають грецькі і єврейські слова. Таким чином грубо спотворюють Святе Писання і перекладають його як їм заманеться нерідко для обмеження спілкування адептів із зовнішнім світом.

Ідеологія “Свідків Єгови” є яскравим прикладом обмеження спілкування своїх адептів із зовнішнім світом. Вони відкидають будь-яке земне правління і все, що з ним пов’язано: службу в армії, присягу, участь у суспільному житті та ін.4. Навчають, що нікому не потрібно підкорятись крім Єгови та керівникам секти (намісникам Єгови), але Святе Писання проповідує нам протилежне.

Для підтвердження своєї думки, що весь світ лежить у злі, і тому належить дияволу вони посилаються перш за все на Євангеліє від Луки де розповідається таке: “І вивівши Його на високу гору, диявол показав Йому всі царства світу в одну мить. І сказав Йому диявол: Тобі дам усю цю владу над усіма цими царствами і славу їх, бо вона мені передана, і я кому схочу, даю її. Отже, якщо Ти поклонишся мені, то все буде Твоє” (Лк. 4; 5-7)

Свідки Єгови навчають, що якби всі царства світу не належали б сатані, і він не володів би ними, то Ісус звичайно заперечив би дияволу1.

Цитата Біблії: “Тобі дам усю цю владу над усіма цими царствами” означають, що внаслідок гріхопадіння людей, світ дійсно підкорився владі диявола, але в тому значенні що диявол заманює людей у свої сіті і веде їх своїми шляхами. Звичайно це не правда нібито ця влада передана йому Богом. Якщо він і володіє людьми, то тільки в силу своєї хитрості та підступності: Єдиний же Владика всього – Бог: “... Всевишній володарює над царством людським, і дає його, кому хоче... (Дан. 4; 14)”.

З іншого боку, в духовному значенні, Христос і під час страждань залишався Богом. Диявол був же рабом; обманливе прохання диявола – поклонитися, було закликом до Господа поклонитися рабу. В цьому і полягає логічна нездійсненність спокуси, тому ця спокуса була відкинута. Диявол мав на меті змусити Хреста вклонитися йому, спокушаючи Його людську природу обіцянкою влади над усім світом, але людська воля Христа, яка перемогла спокусу владолюбства, вільно підкорила себе істинному благу, відкинувши усяку згоду зі злом.

Архиєпископ Аверкій (Таушев) тлумачить цю цитату з Біблії таким чином, що диявол немов говорив Ісусу Христу: “Ти бачиш мою владу над людьми; не заважай же мені володарювати над ними, а за це я готовий з Тобою поділитися моєю владою: для цього Тобі потрібно тільки вступити в союз зі мною. Тільки поклонись мені і Ти будеш тим Месією, якого чекають євреї”2. Звичайно диявол пообіцяв Христу в цих словах лише зовнішню владу над людьми, зберігаючи за собою володарювання внутрішнє, духовне. Це саме те, чого і не бажав Господь, Який вчив, що “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох” (Мф. 20;28) і що “... Царство Його не від світу цього” (Ін. 18; 36), Царство Христове є суто царством правди.

Тоталітарні секти християнського походження для підтвердження своєї думки нерідко використовують цитату із послання апостола Павла до Єфесян: “Бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світа правителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Єф. 6;12). Під плоттю і кров’ю слід розуміти людей які ворожі християнству. Вони діють проти християн не самі по собі, а як зброя злих духів, які бажають через таких людей покласти кінець розповсюдженню Вчення Спасителя. Духи піднебесні живуть не в самих небесах, а під ними; говорячи, що ми воюємо не проти тіла і крові, апостол дає нам знати: що воюємо з підступними духами злоби. Тому Господь словами Второзаконня: “Господа Бога твого, бійся і Йому одному служи” (Втор.6;13) відганяє від Себе диявола, вказуючи тим, що Він не визнає влади сатани над світом, тому що всесвіт належить Господу Богу: “...який діє і підкоряє Собі все” (Фил. 3;21) і Йому єдиному подобає (належить) поклоніння на ній”.

Доводячи своє бачення, що князь світу диявол і що йому належить вся влада на землі, вони (сектанти) доводять свою думку деякими посиланнями також із Євангелії і від Іонна: “Нині суд світові цьому; нині князь світу цього вигнаний буде геть” (Ін. 12; 31).

Щодо цього посилання на Євангеліє від Іонна, то тут слід розуміти, що цей суд, який почався з виходом Христа на служіння, підходив до свого кінця. Світ осуджуючи Господа на смерть, думав що цим він повністю відсторонить Його від всякого впливу на своє життя. Але насправді не Христос, а саме цей грішний світ, підлягає тепер осудженню. Разом з цим вигнаний буде геть із світу і “князь”, або “диявол”, “що діє тепер в синах противлення” (Єф.2;2); - тобто диявол буде вигнаний із цієї влади, яку він придбав через спокусу перших людей. Як він сам позбавив колись через плід дерева древнього Адама влади над світом, так тепер цієї влади залишив його Новий Адам через дерево Хреста, лікуючи переступ прародича Своїм пришестям на землю. Окрім цього в апостольських посланнях диявол вже зображається як вигнаний із суспільства людей, які увірували у Христа; він ходить тільки поза Церквою “... рикаючи наче лев і шукає, кого б пожерти” (1 Пет.5;8). Він розправляє свої сіті, знову ж таки поза Церквою, для того щоб спокушати віруючих, які вийшовши за межі Церкви, можуть потрапити у владу диявола. Тому потрібно бути обачним “... щоб не потрапити на гноблення і в сіті неприязні диявольські” (1Тим. 3:7).

Що ж стосується слів Христа: “Вже небагато Мені говорити з вами, бо йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого” (Ін. 14;30), то монах ХІІ ст. Єфримій Загабен пояснює його так: “Світом” Ісус Христос називає тут зло, а князем зла – диявола. Отже, диявол не може бути князем неба і землі тому, що прагнув би знищити все творіння. Щодо слів “... і в Мені він немає нічого”, то тут слід розуміти, що причиною смерті всіх людей є гріх, а так як ніхто не є вільний від гріха, то відповідно ніхто не є вільний і від смерті1. В Христі ж диявол не знаходить жодної причини для смерті, так як Він безгрішний: “І ви знаєте, що Він явився для того, щоб узяти гріхи наші, і що в Ньому немає гріха” (1 Ін. 3;5). Тому диявол і буде осуджений як сказано у Святому Писанні: “Нині суд світові цьому і нині князь світу цього вигнаний буде геть” (Ін.12;31).

Нам відомо, що Бог творець світу; Бог, що створив світ, і все, що в ньому, Він, будучи Господом неба і землі, не в рукотворних храмах живе”, (Дії. 17;24). Якщо все, що існує походить від Бога, а Бог є Благо і Краса, то відповідно, і все, що існує є добрим і прекрасним. Виникає запитання: що ж таке зло? Зло вперше виникло (тобто з’явились злі творіння) в ангельському світі, пізніше добра, тоді як один із ангелів на ім’я Денниця, через свою гордість відпав від Бога і направив свою волю проти волі Бога. Не маючи плоті, тобто будучи духовними творіннями, злі ангели не могли спотворити все буття, але коли Господь створив чоловіка який мав плоть а з іншої сторони був обдарований волею, перед злими духами відкрилась можливість спокушати людей – і вже через людей нести розлад в природу1.

Зло демонів полягає у відпадінні їх від початкового стану, у їхній слабкості, віддаленні від Божественної соли. Не може зло походити і від людської природи, тому, що вона є творінням Благого Бога. Матерія також не може бути джерелом зла, адже вона існує, вона – благо, так як все, що існує походить від Бога. Отже зло це реальність яка немає сутності, яка немає вічного буття, це є щось недосконале; відхилення від добра.

І подібно тому як ангели, через свою гордість, відпали від Бога і зробилися злими ангелами, так і через переступ людиною закону Божого, у світ увійшов гріх, а з ним і смерть: “Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом – смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили” (Рим. 5;12). Гріхопадіння людини це відпадіння її від істинної благодаті (віддалення від Бога). І цей гріх, це зло виходить із людського серця: “бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула” (Мф. 15;19). В Старому Завіті Господь сказав: “... не буду більше проклинати землю за людину, тому, що помисли серця людського – зло від юності його” (Бут.8;21). І це зло настільки вкоренилося в людині, що книга Буття нам розповідає: “І побачив Господь Бог, що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно” (Бут 6;5). І саме такі люди які віддають себе злобі, вважаються дітьми і рабами диявола: “Ваш батько є диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він людиновбивцею був споконвіку і не стоїть в істині, бо істини немає в ньому” (Ін. 8;44). Апостол і євангеліст Іоанн Богослов у своєму посланні приводить приклад із життя Авелія та Каїна: “Діти Божі і діти диявола пізнаються так: усякий, хто не творить правди, не є від Бога, як і той, хто не любить брата свого... не так, як Каїн, який був від лукавого і вбив брата свого. А за що вбив його? За те, що діла його були злі, а діла брата його – праведні”(1Ін.3;10;12). Також слід відзначити, що диявол діє на людину тільки з попущення Божого. Господь таким чином випробовує людину у своїй вірності Йому і це добре видно із історії багатостраждального Іова: “І сказав Господь сатані і ось усе що у нього, у руці твоїй; тільки на нього не простягай руки твоєї. І відійшов сатана від лиця Господа”(Іова 1;12).

Отже з усього вище сказаного можна зробити висновок, що світ лежить у злі але це через наш непослух Богові і через переступ Його заповідей людьми. Саме ми своєю гріховністю, відсутністю добра, віддаляємо світ від Бога. Кожна людина живучи у цьому світі повинна прагнути поступово повертати зло до його первісної єдності, до чистого “надбуття”; спасіння людини полягає у звільненні її від усього чуттєвого і “прилученні” до первісної єдності Божественного життя. І як ми бачимо із вищенаведеного прикладу, що не диявол, а могутність Христа володарює над всіма царствами світу. І саме Він як Творець світу, як володар всього творіння: “... прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і відділить їх одних від одних, як пастир відділяє овець від козлів” (Мф. 25;31).

Більше того Церква, на відміну від “С.Є.”, які вчать, що людина не повинна нікому підкорятись, крім Єгови і ним уповноважених визнає божественне походження держави, її роль у підтримці порядку та справедливості, забезпечення блага суспільства та кожного його члена. Церква не вважає політичну діяльність чимось недозволеним, віруючі самостійно приймають рішення про свою участь у політичній діяльності виходячи з розуміння волі Божої стосовно себе. У кожному разі віруюча людина повинна пам’ятати, що вона, за словом Божим, є “світлом для світу” та “сіллю землі” (Мф. 5; 13; 14) і в усьому повинна дотримуватися норм християнської моралі. Щодо церковно-державних відносин, то ми маємо багато свідчень як у Старому так і Новому Завітах.

Церква і держава – це два Божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела – з волі Божої, яка їх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки повинні бути в повній згоді поміж собою. Церква відає ділами Божественними, небесними, а держава – людськими, земними. В той же час держава всемірно піклується про охорону церковних догматів і честі священства, а священство, разом із державою, скеровує все суспільне життя на шляхи угодні Богові. Такий союз між Церквою та державою, з однієї сторони відповідає вченню православної Церкви, а з іншої – сприяє нормальному функціонуванню держави.

Церква це містичне тіло Христове у якому святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обожнення. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін. 18; 36), у той же час це Царство, видимо явлене у цьому світі. З людського боку вона являє собою – “суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”.

Щодо держави, то єпископ Никодим (Мілаш) говорить, що: “для скерування людських законів... до цілі, наперед визначеним Промислом Божим, Бог дарував державній владі силу, щоби вона рукою озброєною мечем правди і справедливості вела людей в ім’я Його благим шляхом”.

Ще в стародавньому Ізраїлі до періоду Царства, існувала єдина в історії справжня теократія, тобто богоправління. Однак в міру того, як суспільство віддалялося від послуху Богові люди стали задумуватися над тим, щоб мати свого земного правителя. Господь, приймаючи вибір людей і легалізуючи нову форму правління, разом з тим жаліє про те, що залишає богоправління: “І сказав Господь до Самуїла: “Послухай голосу того народу щодо всього, про що він сказав тобі, бо не тобою вони погодували, але Мною погодували, щоб Я не царював над ними”(1 Сам. 8; 7). Таким чином поява земної влади, а точніше держави, повинна розумітися не як початково боговстановлена реальність, а як надання Богом можливості людям влаштувати своє суспільне життя виходячи із їх свободного волевиявлення, з тим, щоб такий устрій який став відповіддю на спотворену гріхом земну реальність, допомагав уникнути ще більшого гріха через протидію йому засобами світської влади.

Так у Святому Писанні Старого Завіту знаходяться вказівки що стосуються церковно-державних відносин які і сьогодні не втратили свого вагомого значення, не дивлячись на те, що вони були ще проголошені до Різдва Христового. І саме ці вказівки керували цими відносинами та звіщали народу про правильне ставлення його до назначених ними керівників та правителів.

Щодо шанування своїх керівників і поваги до них, то книга Вихід дає нам такі свідчення: “Суддів не лихослов і начальника в народі твоєму не паплюж” (Вих. 22; 28) – це наказ у зв’язку з тим, щоб саме до своїх начальників, правителів ставитись з великою повагою та шаною, засобом яких являється християнська любов, яка за словами апостола Павла: “Любов ніколи не минає хоч і пророцтва скінчаться і мови замовкнуть і знання зникне” (1 Кор. 13; 8).

Також до них потрібно ставитись з великим розумінням та не лихословити їх, навіть і якщо за свідченням книги Екклезіаст: “...гнів начальника запалає на тебе, то не залишай місця твого; тому, що покірливість покриває і великі провини”(Еккл. 10; 4); тобто звідси випливає що мудра, розважена християнська особа, повинна спокійно відноситись до роздратування свого керівника, не поспішати залишати своє робоче місце, знаючи, що незаслужений гнів начальника перейде, що спокій і покірливість обеззброює людей у випадках навіть серйозних проступків. Такого керівника справжній християнин не повинен осуджувати а навпаки, повинен діяти подібно нашому Христу – Спасителю, який молився за своїх ворогів, навіть при тому, коли Його піддали тортурам та розіп’яли на смерть: “Ісус же говорив: Отче прости їм бо не відають що чинять...” (Лк. 23; 34). Отже і ми повинні молитися за таких начальників, проявити із своєї сторони покірливість та смирення, через яке, як сказано буде покрито і навіть великі та страшні провини.

Також один із великих пророків на ім’я Даниїл, пророкуючи про великі перевороти в суспільстві та й взагалі в людстві, говорив про верховне керування Господа над долею світу, і саме його слова свідчили про силу Божу: “Він змінює часи і літа, скидає царів і поставляє царів; дає мудрість мудрим і розуміння розумним” (Дан. 2; 21).

Зважаючи на все вище сказане, у Святому Писанні Старого Завіту приводиться також приклад про те, що не потрібно заздрити керівникам у їх призначенні, тому, що заздрість, як один із гріхів, приводить до морального падіння людини, а відповідно і до негативних наслідків, ще тут на землі. І це ми бачимо на прикладі із розповіді про одного із великих мужів на ім’я Мардохей, який служив при царському палаці і “... коли Мардохей сидів біля воріт царських, два царських євнухи, Гавафа і Фарра, які оберігали поріг, озлобилися (за те, що перевагу одержав Мардохей), і замислили накласти руку на царя Артаксеркса. Довідавшись про це, Мардохей повідомив царицю Есфир, а Есфир сказала цареві від імені Мардохея. Справа була досліджена і знайдена вірною, і їх обох повісили на дереві”.

Водночас у старозавітніх книгах відображено повчальну для всіх народів істину. Коли цар і народ вірно тримався Божого Закону жив з Богом, тоді Бог його благословляв, народ жив мирно і щасливо. Коли ж цар і народ відходив від Бога, захоплювався ідолопоклонством, Бог карав його стихіями чи віддавав на поталу ворогам.

У Новому Завіті ми можемо проспостерігати як Господь Наш Ісус Христос, Сам, маючи владу над землею та небом, у Своєму земному житті, підпорядковував Себе земному порядку речей, корився Він і носіям державної влади. Своєму розпинателю Пилату, римському прокуратору в Єрусалимі, Господь сказав: “...ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище” (Ін. 19; 11) – визначивши цими словами Небесне джерело всякої земної влади. Тобто якщо ж Пілат і мав право осудити Христа на страту, то тільки тому, що йому було призначено зверху, - від Бога. Тим не менше в словах Христа до Пілата, то тут Пілату не дається ніякого виправдання; в тому, що він осудив Христа, Пілат показав свою духовно-моральну зіпсованість; звершуючи своє криваве діло, він виконував, сам не розуміючи – тайну Промислу волі Божої; тим не менше особисто він, як суддя справедливості, зрадив своєму покликанню і підлягає за це осудженню.

Від Христа Його учні та апостоли не отримали чіткої системи правил, що визначають відношення Церкви і держави. У відповідь на спокусливе питання фарисея про дозвіл давати податок кесарю, Спаситель сказав: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже - Богові” (Мф. 22; 21) – це означає, що служіння кесарю не повинно перешкоджати істинному служінню Богу. Христос тут чітко розділяє Церкву і державу, але не протиставляє одне одному. Людина повинна поєднувати в собі як громадянина держави так і члена Церкви Христової. Тобто людина повинна віддавати належне як Богові так і керівникам влади.

Розвиваючи вчення Христа про правильне відношення до державної влади апостол Петро писав: “Отже будьте покірні всякому людському начальству заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від Нього посланим для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро” (1 Пет. 2; 13-14), тобто апостоли вчили християн підкорятися державній владі, незалежно навіть від її ставлення до Церкви. За апостольських часів християнська Церква була гнана як від юдейської так і від римської влади, але це не перешкоджало мученикам і іншим християнам молитися за гонителів і визнавати їхню владу. Церква закликає християн молитися за державну владу, незалежно від віровизнання і світогляду носіїв влади, тим самим виконуючи апостольську заповідь: “...чинити молитви, моління, прохання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх які начальствують, щоб провадити нам життя тихе й безтурботне, у всякому благочесті і чистоті, бо це добре і угодне Спасителеві нашому Богу” (1 Тим. 2; 1-3) – саме добробут держави являється не ціллю молитви а результатом, її плодом, так як молитва здійснюється, особисто про спасіння начальників та царів.

Тертуліан у ІІ ст. писав: “Із розпростертими руками, від серця молимось про довголіття імператорів, добробут імперії, про хоробрість воїнів та про вірність сенату”1.

Апостол Петро виражає моральні обов’язки християн в громадському та суспільному житті у чотирьох коротких правилах поведінки: “Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте” (1 Пет. 2; 17). Якщо ми пильно прослідкуємо за цими настановами, то ми побачимо велику точність в цих словах – Бога говорить боятись а царя поважати. Тобто розглядаючи це місце із Святого Писання можна сказати, що якщо ми маємо страх перед Богом що може погубити і душу і тіло” (Мф. 10; 28), то ми не повинні коритися владі тоді, коли вона наказує нам що небудь творити аморальне” .

Також слід зазначити, що Василій Великий у своєму 79 правилі висловив таку думку Церкви: “Вищій владі потрібно коритися у всьому, що не перешкоджає виконанню Заповіді Божій”2.

Святитель Іоанн Златоуст у своїй VІ бесіді “Про ідолів” писав: “Страх із сторони начальників не дозволяє розслаблятись від безпечності, а утіха Церкви не попускає падати від відчаю; і посередництвом цього та іншого Бог здійснює наше спасіння. Він і начальників озброїв: “Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло” (Рим. 13; 4), для того, щоб смиряти непокірних; Він і священиків рукоположив щоб втішали засмучених”. (Іоанн Златоуст)3.

Окрім апостола Петра який вчив християн підкорятись владі, незалежно від її ставлення до Церкви, та моральних обов’язків їх в громадському і суспільному житті, більш повнішу картину змальовує нам і апостол Павло, який вказував на сумлінне виконання своїх обов’язків незалежно від того, яку ми займаємо посаду у державній владі: “Якщо утішитель утішай; хто роздає роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує милосердствуй зі щирістю” (Рим. 12; 8), тут він перераховує декілька благодатних служінь, які існували в його часи у християнській Церкві, - та вони не втратили свого значення і в наш час. Особливо під начальником тут слід розуміти не звичайну ієрархічну особу, єпископа чи пресвітера, а людину, яка вирізняється в християнському суспільстві своїми особливими адміністративними даруваннями, в силу яких вона являється, у складних обставинах, керівником християнського суспільства.

Апостол Павло, розкриваючи вчення Христа про правильне ставлення до державної влади стверджує: “ Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню”(Рим.13; 1-2). Під “всякою душею” тут слід розуміти християнина, як громадянина держави; якщо всякому громадянину необхідно підпорядковуватись владі, то християнин зобов’язаний до цього ще більше.

Держава, як необхідний елемент життя в зіпсованому гріхом світі, де особистість і суспільство потребують захисту від всякого зла, благословляється Богом. Святе Письмо закликає владу використовувати силу для обмеження зла та підтримки добра, в чому і вбачається моральний сенс існування держави. Апостол Павло говорить: “ Начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті”.( Рим. 13; 3-5). Той хто не кориться владі, шкодить самому собі. Він викликає проти себе гнів та кару, замість того, щоб отримати похвалу від влади. Владі необхідно покорятися також не тільки із страху покарання, але й по моральних пробудженнях, тобто, по совісті, або як часто виражається апостол Петро – “ради Господа!”.

Про сам принцип влади говорить нам святитель Іоанн Златоуст: “Ті люди які живуть благочестиво, - не мають потреби у заходах виправлення із сторони начальників; “закон призначений не для праведника, а для беззаконних непокірних” (1 Тим. 1; 9), але люди порочні, якщо б не утримувались страхом від керівників, то наповнили б міста, незліченним лихом... І тому потрібно висловити Богу вдячність за те, що є цар, і за те, що є судді” (Іоанн Златоуст)1. Людська розбещеність не зупиняється перед страхом Божого суду; їй необхідно протиставити матеріальну огорожу – суспільну владу, котра в Божих намірах буде діяти на злих людей – страхом.

Про покору і послух начальство ап. Павло звертаючись до апостола Тита, у своєму посланні до нього говорить: “Нагадуй їм, щоб слухалися і корилися начальству і властям, були готові на всяке добре діло” (Тит. 3; 1) – ці настанови відносяться до всіх християн – без різниці статі, віку, та матеріального становища і визначають головним чином ті відношення, яких не було у не християн. Словами “щоб були готові на всяке добре діло”, апостол обмежує міру покори громадській владі: коритися владі потрібно тільки в добрих ділах, коли влада не йде прямо проти божественних постанов.

Церква і держава мають свої окремі сфери діяльності, свої особливі засоби які не залежні одні від інших. Ця незалежність одначе не носить абсолютного характеру. Тому, що Церква не є царство від світу цього, але вона в світі, і члени її повинні бути в цей же час і членами держави, відповідно коритися як церковним так і державним законам.

Федір Студит говорив: “Бог дарував християнам два вищих дари, священство і царство, посередництвом яких земні діла керуються подібно небесним”2.

Єпископ підпорядковується законам держави як її підданий, а не як такий, що отримав від неї свою духовну владу. Так само і представник державної влади підпорядковується єпископу як член Церкви Христової, який потребує спасіння, а не тому, що його влада залежить від влади єпископа.

Підсумовуючи все вище сказане можна зробити висновок сказавши словами преподобного Ісидора Пелусіота, який в одному із своїх листів написав: “Хоч і досить велика різниця між священством і царством (владою), перше – душа, а друге – тіло, але вони прагнуть до однієї ж і тієї мети, тобто до спасіння підданих” (преп. Ісидор Пелусіот)1.

Держава повністю подібна влаштуванню людського організму. Як людина складається із двох частин тіла і душі, так і для державного організму необхідними є дві влади – духовна і світська (патріарх та імператор). Як людське життя може бути правильним тільки тоді, коли душа і тіло знаходяться в гармонії поміж собою, так і в державному організмі, благоустрій підданих можливий тільки тоді, коли священство і царство знаходяться у згоді поміж собою.

Церква і держава в сучасному суспільстві виступають як окремі системи, які в теорії хоча і можуть існувати окремо одна від одної, але на практиці пов’язані найрізноманітнішими обставинами сьогодення. Потрібно віднайти шляхи які б забезпечили мирне співіснування Церкви і держави (релігії і політики) як систем, в умовах сучасного життя, і сприяли б розвитку взаємовідносин між ними на благо громадян.

Сьогодні характер державно-церковних відносин є одним із головних показників рівня розвитку і держави і певного релігійного напрямку, оскільки вони напряму пов’язані із здійсненням (чи не здійсненням) принципу свободи совісті як однією з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21



  • Доктрина спасіння “Свідків Єгови”. Товариство Вартової Вежі сповідує, що Христова смерть купила для людей земне життя і земні благословення, втрачені Адамом після гріхопадіння
  • СЄ” стверджують, що Ісус Христос не воскрес в своєму Тілі, бо він на їх думку одночасно є Архистратиг Михаїл, ангел.
  • Товариство ж “СЄ” стверджує, що Царство Боже – “держава теократична” буде на землі, керуватиме Бог Єгова Його “син ангел” з праведними єговістами”
  • Свідки Єгови всі Церкви вважають слугами і прихильниками сатани.
  • Православний шлях до спасіння і життя з Богом. Значення пришестя, викупної жертви і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.
  • Євангельське вчення життя та благовістя – це висока заповідь про любов до Бога та ближніх
  • Використані джерела
  • Біблійний аналіз державно-церковних відносин у контексті критики ідеологій неокультів