Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Конспект лекцій з дисципліни «Міжнародне право» за напрямом підготовки 030401 «Правознавство»

Конспект лекцій з дисципліни «Міжнародне право» за напрямом підготовки 030401 «Правознавство»




Сторінка1/12
Дата конвертації07.04.2017
Розмір3.45 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


Додаток В

до п.п. 3.6



(Ф __- ___)

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра КОНСТИТУЦІЙНОГО І АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Конспект лекцій

з дисципліни «Міжнародне право»

за напрямом підготовки 6.030401 «Правознавство»

Укладач: О. Радзівілл, к.ю.н., доцент, процесор кафедри конституційного і

адміністративного права

Конспект лекцій розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри конституційного і

адміністративного права

Протокол № ____ від «___»_____20__р.

Завідувач кафедри Ю. Пивовар



Лекція № 1

ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

План


  1. Предмет МП

  2. Міжнародне право й інші правові системи

  3. Система МП в міжнародній нормативній системі

  4. Структурні елементи системи МП


Література

  1. Радзивілл О. А. Міжнародне право. Опорний конспект лекцій. Електронна версія

  2. Міжнародне публічне право: підручник у 3 т. [В. Ф. Антипенко, Л.Д. Тимченко, О.В. Бєглий, О.А. Радзівілл та ін.]; за заг. ред. В. Ф. Антипенка. – К.: НАУ, 2012. – Т.1. – 420 с.

  3. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.
    Міжнаро́дне публі́чне пра́во - це сукупність юридичних принципів та норм, що відображають узгоджені позиції суб'єктів і призначені для регулювання відносин між державами та іншими учасниками міжнародно-правових відносин.
    : Юрінком, 2000. – 640 с.

  4. Лукашук И. Международное право. Элементарный курс. – Переиздан. – М.: Юристъ, 2003. – 216 с.

  5. Рез. Генеральної Асамблеї ООН, від 17.11. 1989 року. (44/23): Десятиріччя міжнародного права ООН


1. Предмет МП

Формування терміну «міжнародне право»

Загальновизнано, що термін «міжнародне право» введено Єремією (Джеромом) Бентамом у книзі «Вступ до принципів моралі і правопорядку» 1780 року). Англійський філософ назвав рідною мовою (International Law) правову систему, яка в тогочасній доктрині, завдяки Ф. Вітторіа та іншим іспанським юристам, мало латинську назву – «Jus inter gentes» (Право між народами). Бентам в своєму творі визначав зв'язок між трьома правовими системами: «Муніципальним правом» (Municipal Law) як правом самоврядних місцевих громад; «Національним правом» (National Law), переважно, як загальним правом вищих королівських судів і «Міжнародним правом» (International Law) – як правом, що регулює відносини між націями.

В англосаксонській правовій доктрині саме нація розглядалася і розглядається як «колективний законодавець», який утворює правові норми не стільки через статут (закон), скільки через судові рішення й звичай.

У великих континентальних західноєвропейських державах (Іспанія, Франція й Німеччина) формування нації відбулося пізніше, і роль Законодавця залишалася за сильною монархічною владою: не нація, а держава і її уряд були тут головними законодавцями й акторами міжнародних відносин. Імануїл Кант у своєму творі «Zum ewigen Frieden» («До вічного миру» 1795 р., чітко розрізняє в якості суб'єктів міжнародних відносин народи й держави, при цьому розглядаючи німецький еквівалент «International Law», не як право між націями, а як правопорядок між державами. Отже, з ХІХ ст. в континентальному праві починає домінувати погляд на МП як на систему норм і принципів, що регулює міждержавні (міжурядові) відносини.

В основі сучасного міжнародного права і міжнародного правопорядку лежать два постулати: по-перше, що саме держава є основним суб’єктом МП; по-друге, що всі держави, як суверени, юридично рівні.

Таким чином, сучасне МП це система норм і принципів, що регулюють відносини між юридично рівними суверенними державами – з метою забезпечення миру, безпеки і співробітництва між народами на основі їх рівноправ’я і права на самовизначення.



Предмет міжнародного права

Слід розрізняти поняття «міжнародне право» як систему регулювання суспільних відносин (рівня міждержавних) і науку (теорію, доктрину), що вивчає і описує цю систему регулювання.



Предметом науки міжнародного права є міжнародне право як система регулювання міжнародних відносин – в її розвитку, повноті її складових і взаємодії з іншими системи. народи тривалий час існували без держав, і з появою держав вони поодинокими острівцями існували серед безлічі цивілізований і варварських народів. Тож вважається, що невизначено тривалий час до становлення інституту держави і інституціалізації міждержавних відносин – відносини між народами регулювала всеосяжна система звичаїв, морально-етичних уявлень та інших соціально-правових норм і принципів під назвою «право народів» (jus gentium).

В класичній (позитивістській, етатиській) теорії міжнародного права предметом міжнародного права, як системи регулювання, є виключно міждержавні відносини: це не лише відносини між державами (які є суверенними або первинними суб’єктами МП), але й такі відносини, де стороною (чи сторонами) є створені державами міжнародні організації (які є несуверенними, похідними суб’єктами МП).

Отже класичне міжнародне право це публічне право, де нормотворчість здійснюється узгодженим волевиявленням держав: саме їх добра воля є джерелом норм, що складають міжнародне право.

До другої половини ХХ століття міжнародне публічне право було кодифіковане тільки з найбільш актуальних питань у відносно незначній кількості міжнародних договорів Отже джерелами МП були переважно міжнародні звичаї і лише поодинокі міжнародні угоди. тому таке право називали загальним або звичаєвим МП. Міжнародний звичай завжди відіграватиме важливу роль в МП, визначаючи його «дух», але через його непевність факт порушення чи дотримання звичаєвої норми може юридично визначити лише міжнародний арбітраж чи міжнародний суд.

Тож вирішальне значення серед джерел МП мають кодифіковані норми, зафіксовані в міжнародних багатосторонніх договорах: їх кількість після утворення ООН та інших міжнародних організацій лавиноподібно зростає, завдяки системній підготовці в профільних міжнародних організаціях проектів договорів, які держави-учасники приймають, виявляючи свою добру волю, чи відхиляють.

Вважається, що добровільним для суверенних держав є не лише нормотворчість, але й виконання (дотримання) норм міжнародного права, або, як частіше говорять, зобов’язань з міжнародного права. З певними застереженнями можна стверджувати, що кожна суверенна держава має власну систему міжнародного права, обсяг якої визначається сукупністю тих договорів, на обов’язковість яких для себе ця держава дала згоду. Формально держава виконує лише ті норми, на обов’язковість яких для себе вона погодилася, стаючи членом тих чи інших міжнародних договорів (найважливішим з таких, після 26 червня 1945 року, є Статут ООН).

ООН та інші офіційно засновані державами міжнародні організації (на відміну від міжнародних організацій, заснованих приватним чином, такі МО називаються міжурядовими), є несуверенними суб’єктами міжнародного права, обсяг їх повноважень (їх міжнародна правосуб’єктність) визначаються самими державами-засновниками.

Держави і міжурядові міжнародні організації складають основний масив суб’єктів класичного міжнародного права.

Не вписуються в систему класичного міжнародного права правові норми, що регулюють статус народів які лише виборюють своє право на створення держави чи на інші форми самовизначення: це в більшості декларації і деякі міжнародні договори, а також один з основних принципів міжнародного права та невизначений масив загальних принципів права і звичаїв. ці нарди залишаються в сфері «права народів», про яке йтиметься далі.

Концепція «права народів» (jus gentium)

До Бентхэма для визначення МП доктрина використовувала терміни jus inter gentes або jus gentium. Термін jus gentium перекладається в доктрині як «право народів». Це основа міжнародних відносин, яка існувала тисячоліттями, і на основі якої і заради якої побудовано класичну систему міжнародного міждержавного права. Але ще Цельзом jus gentium було віднесено до права, яке регулювало приватноправові відносини, де хоча б однією стороною були не римляни. Мало того, за своїм буквальним значенням jus gentium – це право великих родів, а не народів. І коли це право формувалося в ранній Римській державі, порядок в ній визначали виключно знатні римські роди, 300 представників яких засідали в Сенаті. Лише з реформами Сервія Тулія і наданням прав плебсу впроваджується формула «Римський народ і Сенат» і jus gentium римляни починають по аналогії зі своїм устроєм сприймати як право народів.

Коли теорія класичного міжнародного права достатньо оформилася в кінці ХІХ століття, воно розглядалося як три напрями регулювання: право народів; право міждержавного управління; і міжнародний захист прав підданих (Ф. Мартенс: Современное международное право цивилизованных народов, 1904 р.).

Французькі юристи-міжнародники (Луї Рено, «Введення у вивчення міжнародного права, 1879 р.), Жорж Сцель (Нарис про міжнародні права, 1932 р.), Д. Карро і П. Жуайр (Міжнародне економічне право, 1975 р.), Жан Тускоз (Міжнардне право, 1997 р.), Н.К. Дінь, А. Пелле і П. Дайє (Міжнародне право, 2000 р.), схиляються до думки, що термін jus gentium слід продовжувати використовувати як аналог терміну міжнародне право. Jus gentium розглядається ними як модель майбутнього міжнародного права з точки зору непозитивістського посткласичного праворозуміння, яке не визнає наявність привілейованого суб’єкта – Держави-Законодавця і її органів правовим явищем, а відносить це явище до сфери позаправових делегованих владних повноважень, обсяг яких мають визначати платники податків (громадяни, виборці), на кошти яких існує держава і її апарат.

Зокрема Л. Рено розрізняє: теоретичне (або раціональне, «мислиме») право, яке є певним аналогом «право народів» або природного права, і практичне або позитивне право, яке він розглядав як право, встановлене між державами, виходячи з потреб їхніх зносин.

Ж. Сцель у 1932 р., задекларував свій намір відродити термін Jus gentium як «право народів», у обсязі всіх самоврядних соціально, політично й юридично організованих спільнот, які є об’єднаннями індивідуумів різного рівня: саме індивідууми є справжніми носіями правосуб’єктності, саме вони своїм узгодженим волевиявленням і матеріальними та духовними зусиллями створюють і підтримують існування об’єднань різного рівня. включаючи й державу. У концепції Ж. Сцеля існує єдине багаторівнево структуроване міжнародне співтовариство й одне багаторівневе міжнародне право, тобто право народів, громад. При цьому Ж. Сцель визнає необхідність розрізнення специфіки регулювання приватно-правових і публічно-правових відносин, в межах міжнародного права виділяючи і розрізняючи предмет регулювання М/Публ. і М/Прив. права.

Н.К. Дінь і співавтори пишуть, що хоча термін «МП» й витісняє термін jus gentium, останній повністю не зник і дотепер має прихильників, і хоч перший уживається частіше, обоє вважаються синонімами, здатними заміняти один одного.

Але щоб не допустити плутанини, ці терміни все ж не слід вважати синонімами, оскільки вони мають різне призначення.



Jus gentium лише в майбутньому може стати соціологічно обґрунтованою системою правил регулювання як відносин між державами й іншими спільнотами, так і транскордонних відносин між приватними особами, виходячи з того, що в їх основі лежить інтерес, право і волевиявлення людини як індивідууму і приватної особи.

Ця поки що виключно теоретична, концептуальна правова система зближується із іншими подібними концепціями: з одного боку загального права з іншого – транснаціонального права.



Концепція «загального міжнародного права»

Поняття «загальне право» в різні історичні епохи стосувалося різних наднаціональних правових систем. В якості загального, зокрема, слугувало: римське (періоду імперії); канонічне й англо-саксонське право. В усіх випадках загальне право застосували паралельно з місцевими (муніципальними) правовими системами – як норми транскордонної дії (по всій Римській імперії; в усьому Християнському світі; в усіх британських колоніях). Компетенція загального й місцевого права була при цьому розмежована, зокрема, римське й британське право, як право відповідних імперій, застосовувалося в усіх випадках, коли стороною був римський чи британський громадянин, або коли сторонами були особи, підпорядковані різним місцевим системам права, тоді як спори між представниками однієї ї тієї ж громади чи конфесії вирішувалися виключно місцевими нормами.

Отже внутрішні питання місцевих громад, зазвичай, вирішувалися їх місцевим правом, але офіційні представники загального права могли виступати як вища апеляційна чи касаційна інстанція.

Загальне канонічне право мало методологічні ознаки міжнародного права, оскільки його дія, зазвичай, була забезпечена не військовою силою імперії (як в Римській чи Британській імперіях), а переконанням у необхідності застосовувати його норми, як взірцеві й найкращі для свого часу, а також доброю волею народів і монархів християнського світу їх дотримуватися. Так само за кілька століть до поширення християнства діяло у Південній і Південно-східній Азії буддійське право, а пізніше – в окремих випадках – і мусульманське право.



Загальне міжнародне право становило собою досить різноманітний комплекс поширених ідей і переконань стосовно регулювання відносин між націями, в той час, коли міжнародне право ще не отримало ніяких системоутворюючих чинників, яким, зрештою став Статут ООН 1945 року. Цей комплекс включав доктринальні погляди, міжнародні звичаї, загальні принципи права, окремі трактати і конвенції, акти великих держав, які об’єднувалися більш менш усвідомлюваною ідеєю і метою підтримувати певних лад у відносинах між націями.
Принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів.
Під час свого становлення загальне міжнародне право, вочевидь, мало певні риси й римського, й канонічного і англосаксонського загального права, оскільки формування його відбувалося під час колоніальних змагань сильних європейських держав, коли вони розглядали МП як поширення свого національного права на всі «сфери своїх інтересів». Для міжнародних відносин ХІХ-ХХ століть (до прийняття Статуту ООН) в умовах відсутності цілісності й системності міжнародного права концепція загального права дозволяла підтримувати його єдність і конструктивний гуманний «дух», поступово і не без протиріч втілюючи його в «букві» договорів, а також у рішеннях міжнародних арбітражів і судів.

Отже головним критерієм протиправності дій держави у сфері міжнародних відносин в цей час була ознака невідповідності цих дій основам (ідеалам, принципам) загального права.

Якщо у ХІХ ст. і навіть частково у ХХ ст. основу «загального міжнародного права» складали міжнародні звичаї, то у сучасному міжнародному праві лавиноподібно зростає відсоток норм договірного права і актів міжнародних організацій. З прийняттям Статуту ООН посилання на «загальне міжнародне право» – це посилання на «дух і букву» міжнародного права, у більшості випадків еквівалентне посиланню на «цілі і принципи ООН».
2. Міжнародне право та інші правові системи

Як зазначають Н.К.Дінь і співавтори, визначення «публічне» до міжнародного права додали при французькому перекладі Є. Бентхэма, виданого у Швейцарії в 1802 р.

Поняття ж «міжнародне приватне право» (МПр.Пр.), почало вживатися майже одночасно: у США (суддя ВС Дж. Сторі в праці «Коментар про колізію законів», 1834 р.), Німеччині (Шаффнер, 1841 р.) і Франції (К. Фелікс у творі «Трактат з міжнародного приватного права», 1843 р.) одночасно з систематизацією й обґрунтуванням відмінностей між публічним і приватним міжнародним правом.

МП і МПр.П мають різний предмет регулювання.

Предметом регулювання МП у класичному варіанті є міждержавні відносини, тобто відносини, де стороною є держава або міждержавна організація. Відносини між державами – це відносини між суверенами, правосуб’єктність яких є абсолютною й рівною, обмеженою рівними суверенітетами інших держав. Суверени створюють інші суб’єкти МП – МО, і відносини, в яких стороною є МО – це продовження міждержавних відносин.

Предметом регулювання Мпр.П є «відносини з іноземним елементом» (далі ВІЕ) між приватними (фізичними й юридичними) особами, які підпорядковуються національним правопорядкам, тобто суверенним державам. Коли немає «іноземного елемента», приватно-правові відносини цілком регулюються одним (своїм) національним правом. Приватноправові відносини «з іноземним елементом» «розщеплюються» між юрисдикціями двох або й більше різних національних правопорядків, від чого виникає «колізія законів», тобто ситуація, коли одну частину відносин регулює одне національне право, а іншу частину – друге (третє, четверте, в залежності від складності ВІЕ).

Для врегулювання таких ВІЕ держави видають спеціальні колізійні закони (зазвичай вони називаються закони «Про міжнародне приватне право»), в яких містяться особливі (колізійні) норми, що слугують своєрідними диспетчерами, вказуючи як застосовувати іноземне законодавство, зокрема право якої іноземної держави слід застосовувати до конкретних питань регулювання правовідносин з ІЕ.

Отже завданням колізійних (фактично антиколізійних) норм є розв’язання колізії законів, при цьому держава, видаючи закон про міжнародне приватне право по-перше, як суверен, дає згоду на те, щоб під її юрисдикцією в окремих «ВІЕ» діяло право іноземної держави, по-друге, спираючись на доктринально розроблені «формули колізійних прив’язок» вказує, яке іноземне право в яких питаннях використовувати.

Міжнародне приватне право - це сукупність норм внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які регулюють цивільно-правові, трудові та інші приватні відносини, ускладнені іноземним елементом.
Видаючи закон про МПр.П. з системою колізійних норм, держава діє як суверен, що маючи (в ідеалі) абсолютну територіальну юрисдикцію, добровільно погоджується на те, що певні відносини на її території регулюватимуться законом іншої держави, і «відсилає» своїми колізійними нормами до того чи іншого іноземного закону (до його матеріальних норм, що вирішать справу по суті).

Визначення Постійної палати міжнародного правосуддя: «...

Постійна палата міжнародного правосуддя (Permanent Court of International Justice, Cour permanente de justice Internationale) - постійно діючий судовий орган при Лізі Націй з 1922 до лютого 1940 року, формально припинила існування в січні 1946 року.
норми МПрП є складовою внутрішньодержавного права, за винятком тих випадків, коли вони уведені міжнародними угодами або звичаями й, отже, мають характер міжнародного права».

Однак те, що міжнародне приватне право визначено як «частково національне, частково міжнародне» не слід вважати проблемним винятком. Адже будь-яка правова система – чи національна, чи регіональна, чи універсальна (МПП), чи релігійна – всі вони є системами відкритими: не втрачаючи своєї цілісності вони обмінюються (в даному випадку правовими нормами) з «середовищем», тобто між собою і іншими соціокультурними системами*.

* Так соціальна норма, перш ніж стати нормою закону, може пройти довгий шлях, починаючи з існування у вигляді, наприклад, торгового звичаю, потім, в силу своєї важливості, будучи кодифікованою у відомій правовій системі, наприклад, у французькому Ордонансі про торгівлю 1673 р., потім стати нормою спеціальної угоди з питань міжнародної торгівлі, а потім в силу ратифікації відповідної угоди, увійти у національне законодавство всіх країн, які цю угоду ратифікували.

Таким чином, не зважаючи на те, що норми МПр.П за походженням можуть бути як нац. так м/н, в силу того, що приватні особи підпорядковані юрисдикції держави, МПр.П, що регулює їхні відносини, розглядають як складову нац. права, створену для регулювання Пр/Пр. відносин з іноземним елементом.

Визнання приналежності міжнародного публічного й МПр.П до концептуально різних правових систем непорушно дотримується позитивісткою правовою наукою і закріплене у навчальних програмах. При цьому коли вживається термін «міжнародне право» то мова завжди йде про МПубл.П, і ніколи про МПр.Пр., яке завжди вживається зі своїм прикметником «приватне».

Практика міжнародного життя випереджає теорію МП. Приватні особи все частіше вступають у договірні відносини з державами. З іншого боку, фінансово могутні приватні особи і їх неурядові асоціації, виступаючи кредиторами (інвесторами) держав, впливають на уряди держав-боржників, висуваючи певні умови в якості гарантій своєї фінансової безпеки, і цей вплив наближається до публічно-політичного.

З огляду на такий взаємний вплив, все більше розуміється необхідність його прозорого міжнародно-правового регулювання.

Тому сучасна доктрина виділяє, крім двох чітко ідентифікованих категорій правових систем сучасності: міжнародного публічного права й національного права (включаючи міжнародне приватне право), ще й транснаціональне право (висунув Ф.Джессеп), призначене регулювати відносини між приватними особами, діючи безпосередньо, а не через національне законодавство.

У різних авторів ця система має різні назви і різний обсяг дії, але переважно це власне транснаціональне право, що охоплює транснаціональні приватно-правові відносини у найширшому їх обсязі, і звужений її варіант – міжнародне торговельне право або «Lex mercatoria».

Концепція поширюється на внутрішнє право «міжнародного значення» й правові транснаціональні відносини між приватними особами: весь цей комплекс норм міжнародного значення – незалежно від їхнього походження – є «транснаціональним правом».

Транснаціональне право, «Lex mercatoria» й інші синоніми (перш за вс МПрПр в широкому тлумаченні і нове jus gentium розглядаються як модель «третього правопорядку», відмінну і від міжнародного публічного права, і від національних правових систем.

Основні відмінності систем міжнародного й національного права

Від національного права міжнародне відрізняється такими ознаками:

1. Суб’єкти МП– це самостійні політико-правові утворення, наділені правами й обов’язками, що випливають з МП, а також можливостями їх реалізовувати, перш за все – створювати норми МП. При цьому первинні, суверенні суб’єкти МП, якими є лише держави, спільним волевиявленням створюють похідні (несуверенні) суб’єкти МП – міжнародні організації, яким делегуються обмежені функціональні повноваження.

В національному праві держава є привілейованим суб’єктом – Законодавцем, під юрисдикцією якого знаходяться особи, речі і юридичні факти, що мають місце в межах території держави, а в окремих випадках – і за її межами (екстериторіально).

2. Предмет МП – це те, на регулювання чого спрямовані норми міжнародного права, тобто міждержавні відносини. Тільки норми МП безпосередньо регулюють відносини між державами та міжнародними організаціями: відносини між приватними особами (які, нагадаємо, знаходяться під юрисдикцією держави, а при наявності «іноземного елементу» – двох чи більше держав) норми МП безпосередньо не регулюють, оскільки для такого регулювання держава повинна ввести (імплементувати) ці норми в національне законодавство.

3. Об’єкт міжнародно-правових відносин – все те, із приводу чого сторони вступають у ці правовідносини, зокрема: матеріальні чи нематеріальні блага (наприклад, ресурси континентального шельфу, повітряний простір, права людини, тощо), а також дії чи утримання від дій (наприклад, забруднення довкілля, підтримка МВФ, введення ставок ввізного мита тощо); в національному праві об’єкти (вірніше коло об’єктів) приватно-правових (цивільних в широкому сенсі) відносин визначає держава.

4. Основний метод регулювання в МП – метод координації або узгодженого волевиявлення, на відміну від національного права, через яке держава діє «приписом і примусом». Узгоджена воля держав надає юридично обов’язкової сили не лише окремій нормі, але й договору в цілому, а також в цілому міжнародному праву. Держава діє в національному законодавстві «приписом і примусом».

5. Нормотворчість, природа юридичної сили норм. Для норм МП це узгодження воль держав (договори), сама практика міждержавного співробітництва (звичай), акти міжнародних організацій: при цьому немає ніякої вищої влади (Законодавця), який би видавав «приписи зверху». Норми ж національного права створює для «непривілейованих» суб’єктів (підпорядкованих юрисдикції держави фізичних та юридичних осіб, установ, органів, територіальних громад тощо) саме такий «привілейований» суб’єкт – Законодавець (тобто держава в особі її відповідних органів).

Юридично обов’язкова сила є необхідною якістю права, зокрема й міжнародного права: регулювання відносин між державами забезпечується визначальним для права способом – шляхом надання нормам обов’язкової сили. Але, як зазначено вище, природа цієї «обов’язковості» в національному праві й міжнародному – різна. В міжнародному праві кожна держава, тільки добровільно беручи на себе зобов’язання, створює, кожна для себе, свій обсяг міжнародного права. В національному праві закон держави виконують всі, хто перебуває під її юрисдикцією, і нікого не цікавить ні їх згода, ні те, чи взагалі знають вони закон чи ні.


Критерії

Система права

Міжнародне право

Національне право

Предмет
регулювання

Міждержавні
відносини

Відносини під юрисдикцією держави

Суб’єкти
правоутворення

Держави й міжнародні організації

Законодавчі та інші органи держави

Суб’єкти
правозастосування

Держави і міжнародні організації

Судові, виконавчі,
місцеві органи
держави

Суб’єкти
виконання правових норм

Держави і їх органи, міжн. організації, фіз. та юр.особи

Фізичні та юридичні особи, державні
органи

Джерело
юридичної сили

Узгоджена воля
держав

«Воля Законодавця»

Основний
метод регулювання

Координації

Владні приписи

Акт волевиявлення з боку держави має місце при створенні правових норм як міжнародного, так і національного права, але для створення норм МП – це узгоджене спільне волевиявлення кількох юридично рівних суверенних суб’єктів, тоді як акт національного законодавства – це правила, «приписані зверху» волевиявленням єдиного Законодавця, під юрисдикцією якого перебуває територія держави і її населення.

Існують принаймні три точки зору на природу юридичної сили норм МП: Природне право виводить джерело обов’язкової сили у законах природи, у людському розумі і. т д. «Міжнародно-правовий нігілізм» взагалі заперечує наявність юридичної сили у норм міжнародного права, жорстко зв’язуючи юридичну силу (обов’язковість) тільки з можливістю примусу, допустимою тільки в національному законодавстві. Позитивізм джерелом обов’язкової сили МП вважає спільну узгоджену волю суверенних держав, і ця точка зору домінує.

Відповідно до позитивістської точки зору державу як суверена теоретично ніхто не може змусити виконувати ті чи інші зобов’язання. Держава добровільно зв’язує себе міжнародними зобов’язаннями, здійснюючи це в різних формах. Підписуючи міжнародний договір і видаючи односторонні акти, держава це робить явно, у випадку міжнародного звичаю – це може бути «мовчазна згода» держав, а саме – відсутність прямої заяви про невизнання обов’язковості міжнародно-звичаєвої норми. В таких випадках ще застосовують римський вислів opinio juris (переконаність у юридичності, або визнання норми за правову). Якщо норма визнана всім міжнародним співтовариством, вона ще й норма erga omnes (стосується всіх). Опосередковано державна воля також виявляється у рішеннях МО, яким держави делегують певні повноваження для виконання цілей відповідної МО.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



  • НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ
  • Лекція № 1 ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
  • Міжнародне публічне право
  • 1. Предмет МП Формування терміну «міжнародне право»
  • Предмет міжнародного права
  • Концепція «права народів» (jus gentium)
  • Концепція «загального міжнародного права»
  • Загальне міжнародне право
  • 2. Міжнародне право та інші правові системи
  • Постійної палати міжнародного правосуддя
  • Основні відмінності систем міжнародного й національного права