Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції "Пріоритети сучасної філології: теорія І практика" Збірник наукових праць студентів Полтава 2008 ббк 80

Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції "Пріоритети сучасної філології: теорія І практика" Збірник наукових праць студентів Полтава 2008 ббк 80




Сторінка24/31
Дата конвертації10.03.2017
Розмір2.58 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31

Література

1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка: Пер. с фр. – М.: Изд-во иностр. лит., 1955. – 416 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440 с.

3. Виноградов В. Русский язык. (Грамматическое учение о слове). – М.-Л., 1947. – 784с.

4. Немец Г. Прагматическая цель языка / Под. ред. А.Лыкова. – К.: Манускрипт, 1993. – 148 с.

5. Філософський словник / За ред. В.Шинкарука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1986. – 798с.


Силенко Марина

Черкаський національний

університет ім. Б.Хмельницького

Науковий керівник – викл. Вовк О.В.
Когнітивні основи навчання студентів-філологів

граматики іноземної мови

Статтю присвячено розгляду актуальної проблеми навчання когнітивної граматики іноземної мови студентів мовних факультетів вишу.

У методичній науці ця проблема є новою, оскільки її досліджують, передусім, у межах когнітивної парадигми, ґрунтуючись на працях Дж.Бейліна, В.Бєляніна, Д.Гріна, Н.Гудмана, О.О.Леонтьєва, С.Пінкера, Н.Хомського, Х.Путнама, О.Кубрякової та ін.

Когнітивісти розглядають мову як складну, спеціалізовану навичку, що мимовільно розвивається у людини і не вимагає усвідомлених зусиль [3, c. 10]. Ця навичка рівною мірою притаманна кожному, але відрізняється від узагальненої здатності опрацьовувати інформацію або здійснювати розумні вчинки. Із цієї причини деякі фахівці описують мову як “психологічно обумовлену здатність”, “орган інтелекту” або “нейронну систему” [3, c. 11]. Слідом за С.Пінкером, ми вважаємо, що найдоцільнішим терміном для опису мови є “інстинкт”. Автор висловлює думку, що люди знають, як говорити, приблизно так само, як павуки знають, як плести павутиння [3, с. 11].

Найвідоміший доказ на користь того, що мова подібна до інстинкту, навів Н.Хомський – лінгвіст, що першим висвітлив складні принципи будови мови, і який, можливо, визначив революцію, що відбулася в науках про мову й мислення. Дослідник звернув увагу на два фундаментальні факти щодо мови. По-перше, на його думку, практично кожне речення, що людина розуміє або продукує, є принципово новою комбінацією слів, що вперше виникає в історії всесвіту. Ось чому мова не може бути набором реакцій на подразнення; мозок має містити програму, щоб одержувати необмежену кількість речень із обмеженого числа слів. С.Пінкер називає таку програму ментальною граматикою [3, с. 14].

По-друге, Н.Хомський вважає, що складно організована ментальна граматика в дітях розвивається швидко й мимовільно, а коли діти виростають, то адекватно сприймають нові словесні конструкції, з якими вони ніколи раніше не стикалися. Тому, як стверджує Н.Хомський, діти з народження мають певну схему, загальну для граматик усіх мов, так звану універсальну граматику (далі УГ), що підказує їм, як виділяти синтаксичні моделі в мовленні батьків [3, с. 14]. Прихильники гіпотези УГ вважають, що, не дивлячись на свої зовнішні розходження, мови засновані на одних і тих самих внутрішніх структурах і принципах. На користь цього твердження свідчить той факт, що дитина вивчає в якості рідної будь-яку мову, якою з нею спілкуються. І діти, і дорослі можуть засвоювати додаткові мови, зовсім відмінні за своїми зовнішніми властивостями від рідної для них мови [2, c. 182].

На думку С.Пінкера, доки план загальної будови мови або УГ не буде закладений у механізм, що вивчає певну граматику, навчання буде неможливим [3, с. 390].

Вважається, що образне мислення людини використовує не мову, а ментальну графічну систему, в якій відбуваються операції з обертання, перегляду, збільшення, приєднання та заповнення малюнка, представленого контурами. Іншими словами, люди міркують не англійською, китайською або мовою апачів, а міркують певним кодом думки. Знання мови, таким чином, означає знання того, як можна перевести код думки у словесні ланцюжки й навпаки [3, с. 70]. Наприклад, ми бачимо різницю між реченнями: “Собака кусає людину” i “Людина кусає собаку” завдяки порядку слів, у якому розташовані собака, людина й кусає. Отже, ми використовуємо певний код для перекладу з одного порядку слів на інший, і з однієї комбінацій думок на іншу. Цей код, або набір правил, називається генеративною граматикою (далі ГГ) [4, с. 70].

Н.Хомський уперше висловив ідею про ГГ, яка, на його думку, є експліцитною граматикою, системою правил, що співвідносить сигнали з семантичними інтерпретаціями цих сигналів [4, с. 104].

У 1993 році у статті “Мінімалістська програма лінгвістичної теорії” Н.Хомський виклав сутність нового підходу до ГГ. Згідно з цією програмою, мовний апарат людини складається з двох головних підсистем: обчислювальної підсистеми (computational system) і лексикона (lexicon). Обчислювальна підсистема породжує мовленнєві висловлювання і подає команди підсистемам, які дозволяють людині розуміти та продукувати мовлення. Лексикон містить усю лексичну інформацію конкретної мови. У сучасній версії ГГ основний наголос робиться на лексиконі, в якому містяться не лише слова, їхня фонологічна структура і тематичні відношення між словами (валентність), а й усі формальні ознаки, що впливають на синтаксичні процеси, та є різними за характером у різних мовах [1, с. 50].

Таким чином, при навчанні когнітивної граматики іноземної мови слід зважати на зазначені вище фактори.
Література

1. Бейлин Дж. Краткая история генеративной грамматики // Современная американская лингвистика: Фундаментальные направления / Под ред. А.Кибрика, И.Кобозевой, И.Секереной. – М.: Едиториал УРСС, 2002. – С. 13-57.

2. Кубрякова Е., Демьянков В., Панкрац Ю., Лузина Л. Краткий словарь когнитивных терминов. – М., 1996. – 245 с.

3. Пинкер С. Язык как инстинкт / Общ. ред. В.Мазо. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – 456 с.

4. Хомский Н. Вопросы теории порождающей грамматики // Философия языка / Ред.-сост. Дж.Серль. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – С. 99-140.
Сірман Ольга

Чернівецький національний

університет імені Ю.Федьковича

Науковий керівник – викл. Дудницька Н.В.
Мовний дискурс та його характеристики

У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови – мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на інший бік цієї діалектичної єдності – мовленнєву діяльність та її продукт – дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З.Херрісом.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок у концепції Е.Бенвеніста. Під дискурсом Е.Бенвеніст розуміє “будь-яке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а, також, наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника” [3, с. 276-279 ]

У сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних:

1. Дискурс визначається через текст, або текст через дискурс [6].

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки [7].

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємопов’язаних висловлювань, об’єднаних спільністю цільового завдання [8].

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри, можуть ставати ритуалізованими [3].

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність [6].

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія [1; 9; 5].

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях [9].

О.Т.Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, у якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів [6, с. 171].

Дискурс за Т.А. ван Дейком, – це складна комунікативна подія, “суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерними рисами якої є інтереси, цілі та стилі” [5, с. 300-302].

Н.Д.Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, занурене у життя” [1, с. 356-357].

На базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс – це комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

До найважливіших характеристик дискурсу в його сучасному розумінні можна віднести такі:

1. Дискурс є складним комунікативним явищем, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їхні характеристики), так і про процеси виробництва і сприйняття повідомлень [6].

2. Дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, і отже, він не може бути відчужений від того, хто говорить [1].

3. За самою своєю суттю дискурс – явище когнітивне, тобто таке, що має справу з передачею знань, з оперуванням знаннями особливого роду і, головне, зі створенням нових знань [7].

4. Дискурс є: зв’язним текстом у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними й іншими факторами; текстом, взятим у подійєвому аспекті; мовленням, яке розглядають як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах) [2].


Література

1. Арутюнова Н. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз. – 1981. – Т. 40.– №4. – С. 356-357.

2. Арутюнова Н. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Совет. энцикл., 1990. – С.136-137.

3. Бенвенист Э. Общая лингвистика. / Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1975. – 447 с.

4. Большая Советская Энциклопедия: В 30 Т. / Гл. ред. А.Прохоров 3-е изд. – Т. 12. – М.: Сов. Энцикл., 1973. – 624 с.

5. Дейк ван Т.А. Язык. Познание. Коммуникация / Пер. с англ. В.Герасимова. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.

6. Ишмуратов А. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса / Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов // АНУИнститут Ф-и.– К.: Наук. думка, 1994. – 252 с.

Кубрякова Е. О понятиях дискурса и дискурсивного анализа в современной лингвистеке // Дискурс, речь, речевая деятельность. – М., 2000. – С. 7-25

7. Мороховский А. К проблеме текста и его категорий. // Текст и его категориальные признаки: Сб. науч. Тр. / КГПИИЯ.К., 1989. – С. 3-8.

8. Почепцов Г. Теория и практика коммуникации. – М.: Из-во “Центр”, 1998. – 352 с.

Смирнова Марина

Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г.Короленка

Науковий керівник – доц. Мелешко В.А.
Постмодерні тенденції поезії Оксани Забужко

Українська література постмодернізму яскрава і багатогранна. Серед великої кількості імен і назв творчість Оксани Забужко посідає видне місце. Далеко за межами нашої країни добре відома її проза. Скандальність, незвичність, барвистість творів мисткині – один з найбільш визначальних факторів інтересу до них. Цікавим є те, що Забужко змогла прекрасно реалізувати себе не тільки як прозаїк, а і як поет.

І проза, і поезія письменниці є типовими для такого явища в літературі, як постмодернізм.

За визначенням Умберто Еко, “постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) – підхід до роботи. У цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха має власний постмодернізм. Очевидно, кожна епоха у певний момент підходить до межі кризи...” [3, с. 120 ].

Криза – відчуття розчарованості, пустоти, відчаю, розгубленості. І постмодернізм якраз засвідчує такі моменти в розвитку суспільства та людини. А на краю прірви інакше осмислюється і життя, і смерть. Оскільки будь-який реальний крок може бути останнім, варто зазирнути в себе. Постмодернізм – не просто кризове явище. Це усвідомлення кризи й самоусвідомлення себе в цьому неспокійному світі.

Постмодернізм в українській літературі бурхливо розвивався з середини 80-х років. Ніби початок його розвитку поклала аварія на ЧАЕС, що змінила наш світогляд і дала можливість іншими очима подивитися на життєві цінності.

З-поміж численних характеристик творчості Забужко практично відсутній розгляд її поезії як цілісного явища. Ми підходимо до поезії Оксани Забужко через призму постмодернізму.

Визначальною рисою поетичної творчості Забужко є те, що письменниця за своїм єством – епічна поетка. У неї невелика кількість маленьких ліричних віршів, частіше зустрічаються чималі за обсягом з довгими, як в епосі, рядками. Сама мисткиня окреслює такі жанри: “балада”, “поема-видіння”, “щоденник”, “поема-лист”, “поема проводу”. Забужко навіть звертається до трактату чи коментарю (“Коментар до дій св. апостолів”) – жанрів, які давно вже забули про свій поетичний родовід.

Творам поетеси притаманна незрозумілість і таємничість. Про це говорять навіть їхні назви. Наприклад, “Слайд на палубі. Передчуття” (збірка “Диригент останньої свічки”), “Передчуття громадянської війни” (збірка “Автостоп”).

У віршах Забужко чітко простежується кризове відчуття. Уже в першій збірці “Травневий іній” авторка говорить, що життя швидко спливає, а дні зникають з нашої пам'яті: “А день на те він день, щоб був і зник...” [2]. Швидкоплинність часу простежується також в іншому вірші тієї ж збірки: “Лиш крок ступи, поглянь а слід вже стерся...” [2]. Письменниця ніби застерігає: ми втрачаємо минуле й надто швидко біжимо вперед, забуваючи, що було вчора. У збірці “Диригент останньої свічки” найкращим прикладом цьому служить вірш “Голосом вісімдесятих”, де авторка без завуальованості пише: “Місто, туристам розпродане за краєвиди..., “Коли навстіж стоять небеса, де віками стояли собори...”, “О смертельний наш вік!, “Моє хворе століття, моє голомозе століття!” [2].

Авторка не оминула також тему аварії на Чорнобильській АЕС. У вірші “Диптих 1986 року, де описана ця подія, кожен рядок пройнятий переживаннями, кожен образ (страх, вогонь, натовп, пустеля, “мертвотний відствіт”) малює жахливі картини, даючи можливість зрозуміти ціну справжнього життя.

Найбільш “кризовою" можна вважати збірку “Автостоп”. Сама Забужко в одному з інтерв'ю зазначила: “В "Автостопі" відбито кризу, яку всі ми переходили у зв'язку з розчаруванням і моральною поразкою української революції 1991-го, з крахом надій, які пов'язували з нею” [1].

Тому й не дивно, що найбільше переживань міститься саме в “Автостопі”. У першому ж вірші “Початки демонології” авторка констатує: “Століття конає...” Впадають в око образи: ад, тоска, одчай, самотність, порожнеча і такі вирази, як “землетрусом іде життя: ротом сухим і порочним, я теж умру, і кари не уникну. У вірші “Три осінні елегії” читаємо: “Зрештою, й ціле життя лише даремна спроба / Підготуватися до того, що не воскреснем” [2].

Але в поезії Забужко є також чимало інших цікавих та яскравих постмодерних образів. Найбільш помітним із них виступає вітер. Письменниця називає його прорізним: “Відчайдушно пружинить вітер”, У вітра на широкому плечі”, Вітром омиті обличчя” [2]. Поряд із цим образом також помітні символи простору, повітря, світла й часу. Вони теж бувають різними. Простір – нескінченний і надто стислий, повітря – чисте і повне бурмотіння-і-шептів, світло – рятівне, і густе та душне, час – вільний і ув’язнений “у тривкій оболонці”.

Взагалі, Забужко вважають одним із небагатьох українських інтелігентів, хто думає по-українському і про українське, хто пов'язує з Україною своє майбутнє [5]. Забужко піддає синтезу минуле, щоб осмислено зробити крок у майбутнє. Однак, звертаючись до аналізу своєрідності українців, авторка жорстоко розтинає всі ілюзії пострадянського “вивільнення”, усі марення постколоніального розквіту: “...Український вибір – це вибір між небуттям і буттям, що вбиває...” [4].

Ми побачили, що поетична творчість Забужко відіграє важливу роль у сучасній літературі. Вірші мисткині переповнені самобутніми образами. І хоча постмодернізм – мистецтво кризи, а ліричний герой постмодернізму не бачить виходів із лабіринтів життя, читаючи вірші поетеси починаємо вірити, що ще можна щось змінити, що ще є надія, а життя – найпрекрасніша річ у світі.


Література

1. Забужко О. Відбираю в -енків право бути Шевченками… // Книжник review. – 2003. – № 3. – С. 3-5.

2. Забужко О. Друга спроба: Вибране. – К.: Факт, 2005. – 320 с.

3. Ніколенко О., Мацапура В. Літературні епохи, напрями, течії. – К.: Педагог. преса, 2004. – С. 120-128.

4. Корабльова О. Сексуальність як вияв самотності у прозі Оксани Забужко // Слово і час. – 2003. – № 7. – С. 11-13.

5. Ткач Л. Стверджуючись у мовомисленні (творчість О.Забужко у трьох контекстах) // Урок української. – 2001. – № 4. – С. 10-16.



Смірнова Анастасія

Переяслав-Хмельницький державний

педагогічний університет імені Григорія Сковороди

Науковий керівник – к. філол. н., доц. Свириденко О.М.
П’єса М. Куліша “Патетична соната” у літературних редакціях

1960-х і 2000-х років

Творчий доробок М.Куліша належить до розряду достатньо вивчених. Дослідники звернули належну увагу на проблематику, поетику жанру й характеротворення у драматургії митця. Нині, на нашу думку, – черга за текстологами, які мають “дати” читачеві справжнього Миколу Куліша.

Під час вивчення творчості письменника можемо натрапити на несподівані протиріччя: тексти п’єси “Патетична соната” у редакціях 1960-х і 2000-х років не є ідентичними. Модифікації наявні на сюжетному рівні, але такі зміни безпосередньо впливають на ідейний зміст, трактовку образів і, врешті-решт, на загальне прочитання твору.

Яка ж причина редакторського “редагування” деяких фрагментів п’єси? Перш за все, пригадаймо історичне підґрунтя 1960-х років. Це був час, коли “відлига” вже закінчилася і було здійснено поворот до неосталінізму. Це означало одне: почалася нова хвиля репресій, що мали за мету придушення інакомислення, залякування тієї частини інтелігенції, яка наважувалася на незгоду. І от саме в ці роки виходить зібрання драматичних творів Миколи Куліша, серед яких і “Патетична соната”.

Здавалося б, навіщо взагалі пускати на загал “шкідливий” за змістом, сповнений патріотичних роздумів про Україну твір? Можна запропонувати таке пояснення: на той час існувало вже три московських, а отже, російськомовних видання. П’єса активно ставилася як російськими, так і українськими театральними трупами. Але, незважаючи на таку популярність, українці творів свого ж таки письменника ще не видавали (що там росіяни, навіть німці читали “Патетичну сонату” рідною мовою). Тож перша причина, на мою думку, проста – прийшов нарешті час, коли твір мав видатися рідною мовою, до того ж мовою оригіналу (російською переклали П.Зенкевич і С.Свободіна).

Друга причина полягає в тому, що радянський читач вважав Куліша “своїм“ письменником, тобто таким, що розвивав у своїх творах соціалістичні ідеї, чим наближав “світле майбутнє”. Навіть попри арешт, відкрите звинувачення на першому всесоюзному з’їзді радянських письменників у буржуазному націоналізмі (за п’єси “Народній Малахій”, “Мина Мазало” і ту ж таки “Патетичну сонату”), заслання і розстріл, В.Яременко у своєму критико-біографічному нарисі (передмова до видання 1960-х років) називає Миколу Куліша “червоним заспівувачем української радянської літератури”, про його зникнення пише просто: “А в 1937 році слід драматурга загубився...”

На вимогу критики Куліш здійснив три редакції “Патетичної сонати”, але при цьому згадується лише про п’яту дію. А як же сьома, що кардинально змінює загальну картину? Тут криється третя причина. Навіщо комусь пояснювати, чому письменника не друкують, провокувати запитання, викликати припущення, які часто приводять до небажаних висновків? Легше змусити самого автора виправити свої “прорахунки”. Утім, про те, що сьому дію “редагував” сам автор, не згадується. Але радянська цензура не зупинялася і перед власноручним втручанням у твори.

Чим же відрізняються згадувані редакції п’єси “Патетична соната”? П’ята дія п’єси розпочинається розмовою Насті і Луки. У редакції 2000-х вона зводиться до теми кохання, а 1960-х – до радянського патріотизму, бо Лука милується вишитим УРСР та радіє з того, що все ж “вибороли”. У такій зміні проглядається бажання підкреслити необхідний – прорадянський – ідеологічний зміст.

Наприкінці п’ятої дії у радянському виданні Ступай тікає, а у сучасному – його вбивають. Сцена вбивства багато прояснює, адже Ступай виступає справжнім патріотом, вигукуючи: “...Та що ви робите? Замість того, щоб за Україну, ви...”. Герой мріє про примирення сторін: “Адже українці ви!”, але його ніхто не слухає. Старого вбивають. То ж із цієї картини зрозуміло, що один і той же образ трактується по-різному: один Ступай – це боягуз і втікач, який не має власної думки, інший – національно свідомий українець.

Але щонайбільше різниться у цих виданнях сьома дія. Вона є заключною, а це означає, що саме у ній розставляються всі крапки над “і”. Тому дуже важливо розібратися, яке ідейне наповнення несуть різні кінцівки одного твору.

У редакції 2000-х років ця дія починається із зізнання Ілька Луці в зраді проти класу. Головний герой прагне покарання, бо вважає себе справжнім злочинцем перед радянським народом. Ступай Марину вже заарештовано, і скоро має бути виконано вирок. Ілько приходить до неї. Дівчина зізнається у коханні, але він вже обрав свій шлях. Надалі стає зрозумілим злочин Марини – вона прагнула побачити Україну вільною і незалежною, тому помилково пішла на змову з білогвардійцями, оскільки вважала їх однодумцями. Непохитною залишається героїня і перед коханим, наполягаючи, що не можна своїх дітей годувати “молоком диктату, в якому більше крові, ніж молока” [2, с. 320]. Для Ілька ж вона вже “об’єкт дослідження на вивчення нацбактерій” [2, с. 320]. Суперечка ж про сенс нації виводить героя з рівноваги, і він вбиває Марину.

У редакції 1960-х років Ілько лише здогадується, що Марина – це Чайка. Але більш ніхто цього не знає, тому дівчину не заарештовано. Розмова відбувається у тому ж підвалі, куди її виселено. Спочатку Марина говорить про кохання, але після того, як Ілько дає зрозуміти їй, що все знає, вона кардинально змінюється. До того ж, герой збирається зізнатися у власній зраді і видати Марину. У цьому дівчина бачить лише корисливі причини: “За це зменшать Вам кару, так?” [1, с. 256] Із відчаю вона просить його тікати, обіцяє стати дружиною... Але Ілько невблаганний – тягне її до Луки і все пояснює. Описана сцена вражає глядача: Лука запитує у друга, чи знав той, коли “зраджував”, хто така Чайка. Марина намовляє на “коханого”: “Знав... Я йому казала” [1, с. 258]. Дівчину заарештовують, Ілька теж чекає розслідування і суд.

Отже, проаналізувавши дві редакції “Патетичної сонати” вище вказаних років, доходимо таких висновків: для того, щоб зробити з цієї небезпечної п’єси – п’єсу ідеологічно “правильну”, критика змусила автора відредагувати твір, а почасти й “допомогла” йому у цьому. У результаті постало зовсім інше прочитання “Патетичної сонати”. Модифікації в образній системі змінили ідейний зміст твору. Адже Марина це героїня, ідеал якої – боротьба за Україну. Вона представник молодого покоління українських ідей. Її думки витікають із глибоких роздумів про минуле і сучасне Батьківщини. Її батько найважливішим у житті вважає здійснення мрії про незалежну Україну. Саме через ці образи виразно постає національна ідея твору. Герої полемізують із опонентами, даючи багато небезпечних відповідей. Тому в 1968-му році таке зображення героїв було неприйнятним. Знищення їхніх найяскравіших рис –чесності, щирості, патріотизму – і заміна їх боягузтвом, підлістю і обмеженістю привела до того, що образ України загубився в ледь помітних натяках, а натомість залишилося лише утвердження вірності класу.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31



  • Силенко Марина
  • Сірман Ольга
  • Смирнова Марина
  • Постмодерні тенденції поезії Оксани Забужко
  • Смірнова Анастасія
  • П’єса М. Куліша “Патетична соната” у літературних редакціях 1960-х і 2000-х років