Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції "Пріоритети сучасної філології: теорія І практика" Збірник наукових праць студентів Полтава 2008 ббк 80

Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції "Пріоритети сучасної філології: теорія І практика" Збірник наукових праць студентів Полтава 2008 ббк 80




Сторінка30/31
Дата конвертації10.03.2017
Розмір5.07 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Література

1. Трахтенберг А. Дискурсивный анализ массовой коммуникации и пардоксы левого сознания // http://www.politstudies.ru/index.html

2. http://www.dic.gramota.ru/search.php?word

3. http://www.infospy.ru/modules/Articles/article_storyid_4059.html

4. http://www.planetadisser.com/see/dis_62440.html

5. http://www.wikipedia.com


Шевченко Інна

Харківський гуманітарний університет

Народна українська академія”



Науковий керівник – ст. викл. Хмара Г.В.
Паремії як засіб відображення народних уявлень

про кохання і шлюб

Останнім часом усе більшу увагу дослідників привертає когнітивно-дискурсивна парадигма. У мовознавстві з’являються нові розвідки, спрямовані на дослідження мови у зв’язку з пізнавальною діяльністю людини, її пізнавальною діяльністю. Мета цієї статті – виявлення когнітивних процесів, що відбилися у прислів’ях і приказках про кохання і шлюб. “Когнітивна лінгвістика розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе» (Ф. де Соссюр), а у зв’язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим” [2, с. 25]. Тобто мова розглядається як явище суспільне, яке перебуває у взаємозв’язках з історією народу, його культурою. На нашу думку, саме в прислів’ях і приказках зосереджено всі когнітивні процеси: відображення сприйняття, розуміння й пізнання навколишнього світу на різних етапах його розвитку, пам’ять поколінь про минулі часи. “Створені у віках, переходячи від покоління до покоління, прислів’я та приказки підтримували основи народного життя, зміцнювали моральне й духовне обличчя народу. Це ніби духовний “кодекс” народу, який регламентував життя кожної простої людини. Ці прислів’я виражають ті думки, до яких народ прийшов у процесі своєї суспільної практики” [1, с. 11]. Паремії повністю відбивають погляди нашого народу на рід і родину, родинні звичаї, вироблення у юнаків і дівчат готовності до виконання шлюбних обов’язків, статеве виховання, родинний статус чоловіка й жінки, запобігання сімейним конфліктам тощо. Найголовнішу роль у сім’ї відігравали чоловік і жінка, батько й мати (“Чоловік і жінка, то єдина спілка”, “Муж та жона, то одна сатана” [4, с. 20]). Як слушно зауважує М.Стельмахович, добрі стосунки між чоловіком і дружиною є, по-перше, надійною основою родинного благополуччя. По-друге, сприяють успішному розв’язанню батьками виховних проблем. По-третє, є тим взірцем для юнаків і дівчат, який допомагає ефективно готувати їх до майбутнього сімейного життя [6, с. 45]. Тому в тих випадках, коли чоловік і дружина живуть у любові та злагоді, в народі кажуть: “Живуть між собою, як голубів пара”, “Вони між собою – нерозлита вода” [4, с. 56]. На думку М.Міщенко, українську родину можемо небезпідставно назвати сумлінним сімейним будівником, невтомним піклувальником про родинне гніздо [3, с. 123]. Як показує наш фактичний матеріал, шлюб в уявленні українського народу береться на все життя (“Се не на рік, а на цілий вік” [4, с. 78]). Він накладає на людину нові серйозні обов’язки (“Заміж іти – не дощову годину перестоять” [4, с. 45]). А тому одруження вимагає тверезої розсудливості (“Забув, що оженився, та й пішов у солому спати”, “Ні продати, ні обміняти: краще було б не брати” [4,с. 65]). Дуже бажана і порада батьків (“Про мене, синку, хоч і свинку, аби була невістка” [4, с. 39]). Народна мудрість застерігає юнаків і дівчат від легковажності, сприяє формуванню в них негативного ставлення до непродуманих, поспішних шлюбів (“Хто рано одружиться, той вік не натужиться” [4, с. 68]). Кепкують із того, хто збирається передчасно одружуватися (“Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав” [4,с. 45]). Водночас засуджується безпричинне тривале парубкування чи дівування (“Любощі і вечорниці заведуть до шибениці” [4, с. 98]). У багатьох пареміях міститься яскрава зовнішня характеристика. Так, під час зображення дівочої краси та почуття кохання у прислів’ях використовують пісенні порівняння з рослинним та тваринним світом (“Гарна дівчина, як у лузі калина”, “Сокіл не парубок, орел не козак” [4, с. 46]), забарвлені пісенною образністю (“Дівоче серце, як у літі сонце: хоч тихеньке, та тепленьке” [4, с. 34]). Як висловлюється М.Пазяк, шлюб, за народними уявленнями, вінець кохання. На вибір нареченого та нареченої народ дивиться тверезо та менш романтично, ніж на кохання, зважаючи вже не тільки на почуття, але і на розум. Хоча, треба зазначити, в деяких прислів’ях та приказках лунає фатальна впевненість у тому, що “Судженого конем не об’їдеш” [5, с. 78], але все ж таки практичний досвід народу радить одружуватися за коханням (“Бери дівку в одній льолі, аби до любові” [4, с. 89]). Як свідчить аналізований матеріал, традиційно головою родини вважається чоловік (“Куди голка, туди й нитка – куди чоловік, туди й жінка”, “Жінка без мужа й пити нездужа” [4, с. 65]). У реальному ж житті фактичним лідером стає той, хто здатний краще керувати родиною й відповідати за благополуччя її членів. Украй негативним є ставлення до розлучень, які особливо погано позначаються на дітях. Перші дружини і чоловіки – найкращі (“Жінка перша від Бога, друга – від людей, а третя – від чорта” [4, с. 43]).

Отже, прислів’я і приказки якнайповніше відбивають усі етапи розвитку свідомості нації та пов’язані ними історичні події. Це приклад мовної вдосконаленості людства. В одному реченні зосередилась уся когнітивна сутність людини: історія, досвід, пам’ять уявлення, світосприйняття, горе й радість, страждання і щастя. Тому паремія як мовне явище та ментальна репрезентація заслуговує на увагу мовознавців і потребує детального дослідження.



Література

1. Аникин В. Русские народные пословицы, поговорки, загадки и детский фольклор. – М.: Учпедгиз, 1957. – 240 с.

2. Кочерган М. Мовознавство на сучасному етапі // Дивослово. – 2003. – № 5. – С. 24 – 29.

3. Міщенко М., Міщенко Н. Слово батьків – з усіх віків. – К.: Богдана, 1998. – 136 с.

4. Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К.: Либідь, 1993. – 768 с.

5. Пазяк М. Українські прислів’я та приказки. Проблеми пареміології та пареміографії: Монографія. – К.: Наук. думка, 1984. – 204 с.

6. Стельмахович М. Українська родина. – К.: Наук. думка, 1995. – 332 с.
Шийка Надія

Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г.Короленка

Науковий керівник – к. філол. н. Луньова Т.В.
Понятійний компонент концепту ТВОРЧІСТЬ

у сучасній англійській мові

У сучасних лінгвістичних дослідженнях значна увага приділяється поняттю “концепт” [2, с. 23-24; 1, с. 15-17; 3], його репрезентаціям у національних мовних картинах світу [2, с. 31-35; 10, с. 105-107], типології концептів [1; 9, с. 88-89], зв’язку метафори та концепту [10, c. 160-168], особливостям текстового втілення концептів у художній прозі [2, с. 26-29; 10, с. 140-153].

Концепт – ідеальна, абстрактна одиниця, якою людина оперує у процесі мислення. Концепт відображає отримані знання, досвід, результати всієї діяльності людини та результати пізнання людиною оточуючого світу у вигляді одиниць знання [2, с. 23-24]. На думку А.В.Соколова продукти свідомості та мислення людини (концепти) за певних умов можуть відокремлюватися від процесу, що створив їх, існувати не лише в голові індивіда, але і поза нею [див.: 1, с. 29], тобто вербалізуватися за допомогою мови [1, с. 29].

Концептуальні характеристики виявляються через значення мовних одиниць, що представляють даний концепт, словникові дефініції останніх, а також мовні контексти [1, с. 31]. У семантиці концептів виділяють три базові компоненти: понятійний, образний та ціннісний [3, с. 49]. Основним із цих компонентів, на думку дослідників, є перший [див.: 3, с. 50].

Розглянемо понятійний компонент концепту ТВОРЧІСТЬ у сучасній англійській мові. В англійській мові концепт ТВОРЧІСТЬ репрезентується ключовими лексемами: creation, creative, creature, creator, create [4, c. 58; 7, с. 109; 8, с. 98]. Аналіз словникових дефініцій вищезгаданих слів дає можливість виявити такі змістові ознаки понятійного компоненту концепту ТВОРЧІСТЬ в англомовній концептосфері:

- створення чогось нового, оригінального, відмінного: to make something new, original, different [4, c. 58], to invest with a new form [8, c. 98], to make something new, especially to invent something [7, c. 109];

- створення чогось Богом: the act of God in creating the universe, all that God created [4, c. 58], God created the earth, and the heaven [7, c. 109], God created the world [8, c. 98];

- створення світу: the act of God in creating the universe [4, c. 58], God created the world [8, c. 98];

- твори науки, мистецтва: the creation of great works, the creations of the poet, the artist and the writer often brings fame [4, c. 58];

- створення чогось за допомогою уяви: a thing that somebody has made, especially something that shows imagination, [7, с. 109];

- створення певних почуттів та вражень: the announcement only succeeded in creating confusion [8, c. 98], it is important to create a good impression when you meet a new client [7, c. 109], his behavior created a bad impression [4, c. 58].

У понятійному відношенні концепт ТВОРЧІСТЬ належить до категорії “діяльність” [5, c. 112-113; 6, c. 160-161]. Будь-яка діяльність має таку структуру: суб’єкт діяльності – мета діяльності – засіб діяльності – сама діяльність – результат діяльності [5, c. 112-113; 6, c. 160-161]. Специфікою понятійного компоненту концепту ТВОРЧІСТЬ є: особливість результату (нове, відмінне, оригінальне), особливість засобу (уява), специфіка суб’єкта (у зв’язку зі значним впливом Християнства на західну культуру суб’єктом творчості часто виступає Бог).
Література

1. Бабушкин А. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1996. – 104 с.

2. Болдырев Н. Когнитивная семантика: Курс лекций по английской филологии. – Тамбов: Изд-во Тамбовского ун-та, 2000. – 123 с.

3. Воркачев С. Концепт счастья: понятийный и образный компоненты // Известия РАН. Серия лит-ры и языка – 2001. – Т.60, №6. – С. 47-58.

4. Учебный словарь современного английского языка / Под ред. А.Хорнби. – М.: Наука, 2006. – 1566 с.

5. Філософький словник / За ред. В.Шинкарук. – К.: Поліграф книга, 1973. – 215с.

6. Философский энцеклопедичский словарь / Под ред. С.Аверинцева. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 1120с.

7. Cambridge Advanced Learner’s Dictionary. – Cambridge: Cambridge University Press, 2001. – 1572 p.

8. Dictionary of English Language and culture. – The United Kingdom of Great Britain, 1992. – 987 p.

9. Forrester M.A. Psychology of Language. A Critical Introduction. – New Delhi, 1996. – 170 p.

10. Lakoff G. Metaphors We Live By – Chicago: Chicago University Press, 1980. – 230 p.
Шманіна Катерина

Горлівський Державний педагогічний

інститут іноземих мов

Науковий керівник – доц. Таукчі Е.Ф.
Сурядні синтагми як експлікація лексичної сполучуваності

Проблемою визначення статусу іменних синтагм у мові, що виникли на основі сурядного зв’язку, займається велика група вчених. На думку одних учених, сурядні синтагми не є словосполученнями. А.П.Загнітко стверджує, що “сурядні сполучення є не відтворюваними структурами, а охоплюють модифікований вияв підрядних сполучень, пор.: зустрівся з братом і сестрою – зустрівся з братом зустрівся з сестрою. Через це проблема окреслення меж сурядних словосполучень вимагає додаткової теоретичної аргументації, тому що словосполучення є елементарним виявом валентності (активної чи пасивної) головного слова з різноманітними площинами нерівно рядних дериваційних перетворень” [1, c. 27].

Інші вчені (І.Рис, М.Н.Петерсон, А.М.Пєшковський, М.Я.Блох) класифікують дані структури як сурядні словосполучення або слабкі групи слів, незамкнуті сполучення, відкриті ряди [2, c. 37].

З точки зору М.Я.Блоха, “the constituents of the combinations form logically consecutive connections that are classed as coordinative. Alongside of these, there exist equipotent connections of a non-consecutive type, by which a sequential element, although equal to the foregoing element by its formal introduction (coordinative conjunction), is unequal to it as to the character of nomination.” Складові елементи словосполучень формуються логічно-послідовним шляхом. Цей зв’язок називається узгодженням. Поряд з цим, існують словосполучення, які утворюються або неузгодженим підпорядкованим шляхом з одного боку елементи в ньому рівні і поєднуються у словосполучення за допомогою сполучників, з іншого боку елементи цих словосполучень не є рівними згідно з характером номінації [3, c. 231].

У нашій роботі ми відносимо сурядні сполучення до словосполучень, бо друга точка зору більш близька до нашого матеріалу. Сурядні синтагми виникають за формулами: іменник іменник, де іменник = іменник (за смислом), дієслово дієслово, де дієслово = дієслово (за смислом) [4]. Нашу точку зору ми підкріплюємо прикладами: aims and objectives (things that you intend to achieve), pick and choose (to have the chance to choose the things you prefer), mix and match (to choose different things such as clothes, styles, ideas etc. and put them together), place and quiet (a calm, quiet situation in which you are not annoyed by noise or other people), pots and pans (a round metal container used for cooking with a handle), рос. вкривь и вкось, жить – поживать, укр. билиця й небилиця, ні чутки ні вістки, загалом і в цілому.

Отже, сурядні синтагми є словосполученнями. Вони виникли у мові за нормами лексичної сполучуваності, тобто на базі семантичної єдності згідно з лексичними, а не синтаксичними нормами.


Література

1. Блох М. Теоретическая грамматика английского языка: Учебник. Для студентов филол. фак. ун-тов и фак. англ. яз. педвузов. – М.: Высш. Школа, 1983. – 383 с.

2. Грамматика русского языка. Т. ІІ. Синтаксис, ч.1 / Под ред. В.Виноградова и д.р. – М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1960. – 702 с.

3. Загнітко А. Основи українського теоретичного синтаксису. – Горлівка: ГДПІІМ, 2004. – Частина 1. – 228с.


Джерела лексикографічного матеріалу

1. Macmillan Education. Between Towns Road, Oxford OX4 3PP A division of Macmillan Publishers Limited Companies and representatives throughout the world. Text Bloomsbury Publishing Plc 2002 and A&C Black Publishers Ltd 2005 Illustrations. Macmillan Publishers Limited 2002.

2. Олейник И., Сидоренко М. Украинско-русский и русско-украинский фразеологический словарь.– К., 1971. – 349 с.

3. Войнова Л. и др. Фразеологический словарь русского языка. // Под ред. А.Молоткова. – М., “Сов. энцикл.” – 1968. – 543 с.


Шпиця Юлія

Маріупольський Державний

гуманітарний університет

Науковий керівник – ст. викл. Назаренко Н.І.
Сучасний стан порівняльного літературознавства

Компаративізм – широко вживаний термін, що має кілька змістових навантажень – 1) те саме, що порівняльний метод у лінгвістиці; 2) порівняльний історичний метод у мовознавстві; 3) літературознавча наукова дисципліна компаративістика або порівняльне літературознавство.

Компаративістика або порівняльне літературознавство – наукова дисципліна, яка вивчає явища мистецтва слова, шляхом зіставлення їх з іншими подібними явищами переважно в різних національних письменствах. Інколи в цьому значенні вживається термін компаративізм. Мета компаративістики – з’ясування типологічної та генетичної сутності літературних явищ, розкриття внутрішніх законів, які характерні для літературного явища як для історичного феномену, й одночасно як літературного факту взагалі.

Зародження компаративістики припадає на період романтичного захоплення екзотичними явищами мистецтва, що сприяло пошукам спільного, особливого та окремого в національних письменствах. А вже як третя з основних літературознавчих дисциплін, компаративістика, поряд з історією і теорією літератури, сформувалася пізніше від них, у другій половині 19 ст. Вона зайняла проміжну позицію і внутрішньо повязана як з історією літератури, так і з її теорією, причому тим специфічним звязком, що притаманний утворенням проміжного характеру [3, с. 3].

Усяка рецептивна діяльність у літературі є компаративною. Постмодернізм істотно змінив художню практику нашого сучасника, змінив його творчі чинності, сприймання й оцінювання творів мистецтв. Із 70-х років ми вже говоримо про постмодерністичну літературу, постмодерністичну архітектуру, постмодерністичну філософію. В Україні вивчення компаративістики збільшується зі зростанням уваги до національної літератури. У багатьох університетах країни є кафедри, які займаються головною задачею компаративістики – з'ясуванням зумовленості окремих форм схожості у літературознавстві. Тому вже сьогодні ми говоримо про формування різних шкіл компаративістики – тернопільської, запорізької, київської тощо.

Як і в кожної теорії, у теорії компаративістики є свої прибічники та противники. Так, наприклад, Г.Р.Яусс розглядає традиційну компаративістику лише як ілюстрацію до традиційної історичної “парадигми”, робить наголос на тому, що порівняльне літературознавство перебуває у стані постійної поразки. І якщо університетська компаративістика відчуває упевненість у своїх силах, то автори критичних статей не втрачають нагоди періодично нагадувати про “плинність і двозначність свого предмету”, “про розгубленого дослідника”, який завжди на перехресті. Інші відкрито заперечують право порівняльного літературознавства на “автономію” [2, с. 46-57]. Але не зважаючи на все це, не можна не брати до уваги те, що сучасна компаративістика, подібно до теорії літератури, “заінфікована” суміжними дисциплінами, їхні пізнавальні механізми, методи дослідження, впорядкування знань і висновків активно вторглися на її терени. Предмет її досліджень розширився до різноманітних явищ світової культури. Зачіпає вона антропологію культури й антропологію літератури, cross-cultural studies, гендерні дослідження, твори різної сексуальної орієнтації, т. зв. твори “straight” і “queer”, постколоніальну культуру, мистецтво (літературу) національних меншин, літературний переклад і транслятологію та ін. Перед компаративною антропологією третього тисячоліття стоїть завдання все більшого проникнення проблематикою й дослідницьким апаратом постмодерністичної теорії і розвинення нової дисципліни – теорії феміністичної антропології (проблеми реконструкції опозиції чоловік / жінка). Ця “сира” наука розвинулась на основі антропології компаративної еволюції і тематики феміністичної критики, гінокритики, а особливо жіночої рецепції, і активно увійшла не лише до західного, а й до українського літературознавства (Віра Агєєва, Ірина Грабовська, Ніла Зборовська, Соломія Павличко та ін.). Варто також додати, що особливої ваги мовне та історико-літературне підґрунтя компаративістики набуває зараз, коли все частіше зявляються неперекладні твори, тобто твори важкі або неможливі для перекладу – перенасичені залученими до авторського дискурсу оригінальними різномовними цитатами інших авторів, переповнені різномовними алюзіями. Згадаймо праці В.Діброви або Ю.Андруховича, де закодований, зашифрований, наскрізь інтертекстуальний текст не піддається перекладу не лише на німецьку або французьку мови, а й важко перекладається на більш споріднені словянські мови.

Чи як наука, чи метанаука, компаративістика залишиться наукою порівняння, наукою важливою, актуальною, бо кожен семантичний процес є диференціацією: прочитати – значить порівняти, впізнати – значить розпізнати, порівнюючи з чимось. Компаративістика виникла з потреби контакту й порозуміння між літературами, різновидами мистецтв, культурами. І тому дослідження різновидів цих контактів і типологічних зв'язків між ними, сприяло й буде сприяти порозумінню й, без сумніву має майбутнє.[1, с. 185-194].
Література

1. Веретюк О. Компаративістика і “заінфікована”, метанаукова компаративістика доби постмодернізму. // Наукові записки: Сб. науч. тр. / За ред. проф. М.Ткачука. – Терноп. нац. пед. унів. – Тернопіль 2006. – С. 185-194.

2. Маріано А. Компаративістика та теорія літератури. Поетика порівняльного літературознавства / Пер. з франц. О.Романової // Слово і час. – 2007. – № 6. – С. 46-58.

3. Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К.: Наука, 2006. – С. 224–322.


Юденкова Анастасія

Маріупольський Державний

гуманітарний університет

Науковий керівник – ст. викл. Назаренко Н.І.
Категорія абсурду у творчості Ф.Кафки

Що ж таке абсурд? Як виражається абсурдизм, тобто філософія абсурду, в літературному творі? Ці питання дотепер не втратили своєї актуальності й продовжують хвилювати науковців, тому що залишаються не до кінця вивченими у світовому і вітчизняному літературознавстві. У нашій роботі ми спробуємо визначити поняття абсурду в літературному творі, а також розглянути авторські особливості вираження абсурдизму Франца Кафки.

Словник літературознавчих термінів дає наступне визначення поняття “абсурд”. Абсурд (від лат. absurdus – “безглуздий”) – безглуздість, нісенітниця. З погляду літературознавства – це особливий стиль написання тексту, для якого характерні підкреслена відсутність причинно-наслідкових зв'язків, гротескна демонстрація безглуздості людського буття.

У свою чергу, існує також так звана філософія абсурду, тобто абсурдизм як система філософських поглядів, у рамках якої затверджується відсутність абсурдності людського існування. Усвідомлення відчуження людини від світу й самовідчуження індивіда породжує “абсурдну свідомість”. Згідно зі свідомістю такого типу адекватна комунікація з “іншими” неможлива: погляд інших нестерпний. Будь-яка спроба покинути ситуацію абсурду – абсурдна сама по собі. Лише існування (а не буття) реальне, але це реальність хитка й ненадійна. Свобода абсолютна, всі байдужі один одному. Єдиний не-абсурд - постійна чесність перед собою, готовність допомагати будь-якій людській істоті. Або допомога нещасним і вбогим, або самогубство – така альтернатива [3, с. 50].

Франц Кафка є одним із самих яскравих представників “філософії абсурду”. Однак від усіх його літературних наставників Кафку відрізняє те, що насамперед, ні на мить не слабшає відчуття повної безвихідності, непроглядності намальованого їм світу. Це відчуття в нього так само постійно й неослабно злите з напруженим прагненням художника побачити, розкрити, показати саме цей безглуздо страшний, ворожий, але в той же час його власний світ. Творчість для Кафки була “сизифовою мукою”, – він писав свої твори, переконаний, що не здатний творити, упевнений в недосяжності своїх цілей. Кафка писав у своїх щоденниках: “...Мій стан не є нещастям, але не є й щастям, це не байдужість, не слабкість, не утома, не зацікавленість у чому-небудь іншому. Так що ж це таке? Те, що я не знаю цього, найпевніше пов'язане з моєю нездатністю писати <…> всі предмети навколо я собі уявляю не з корінння, а звідкись, починаючи від їхньої середини. Нехай хто-небудь спробує так утримати їх, нехай хто-небудь спробує утримати траву або сам утриматися за неї, якщо вона починає зростати тільки від середини стебел. Це вміють тільки одинаки…” [2, с. 57]. У цьому своєрідне трагічне піднесення людської думки, здатної піднятися до крайнього ступеня, піднестися над безпосередністю повсякдення, але в той же час у цьому ступінь розпачу, самогубної свідомості безсилля людини, поневоленої безликою й незбагненною фатальною силою зовнішньої необхідності. Тому надзвичайно важливо розглянути ознаки абсурдного твору у Франца Кафки.

Як зауважив Альбер Камю, парадоксальним є факт відсутності подиву в головних героїв. “Прокинувшись одного разу ранком після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що він перетворився на страшну комаху”. Про перетворення героя повідомляється без попереднього пояснення. Грегор Замза не лякатися, тому що він з самого початку не чекає від світу нічого гарного. Саме таке протиріччя і є першою ознакою абсурдного твору. Як зауважує Альбер Камю, абсурд у тому, що душа, поміщена в тіло, нескінченно досконаліша за останнє. У творах абсурду схована взаємодія, яка з'єднує логічне й повсякденне. Той, хто бажає зобразити цю абсурдність, повинен дати їй життя в грі конкретних паралелей. Саме так Франц Кафка зображуе трагедію через повсякденність, а логіку через абсурд.

Найхарактернішою властивістю абсурдного твору в Кафки є природність. Має місце дивний, але очевидний парадокс: чим незвичайніші пригоди героя, тим відчутніша природність оповідання. [3, с. 56]. Герой “Перевтілення” Замза, ставши комахою, продовжує страждати від колишніх страхів. Ми бачимо як потужо тисне соціум на нього. Нове становище виявляється для Грегора простіше колишнього – свою метаморфозу він сприймає навіть із деяким полегшенням. Ситуація в родині Грегора також парадоксальна. Грегор – комаха почуває до рідних йому людей “ніжність та любов”, а батьки навіть не намагаються його зрозуміти. Тут ми бачимо автобіографічний підтекст – стосунки Кафки і його батька. У листі до батька син зізнається: “…світ ділився для мене на три частини: один світ, де я, раб, жив, підкоряючись законам, які вигадані тільки для мене та яких я, невідомо чому, ніколи не зможу дотриматися; в іншому світі, нескінченно від мене далекому, жив Ти, наказуючи, обурюючись, що твої накази не виконуються; і, нарешті, третій світ, де жили інші люди, щасливі й вільні від наказів і покори”.

Ще один важливий прийом абсурдизму – це вживання в прозаїчному тексті гіперболи та реалізованої метафори. Наприклад, схожість прізвищ Замза і Кафка. В розмові зі своїм другом Г.Яноухом автор “Перевтілення” уточнює: “Замза не є вповні Кафкою”, – але визнає, що його твір занадто автобіографічний. Кафка часом говорить про себе майже так само, як про свого героя: “моє тіло занадто довге й слабке”, “Я витягся в довжину, я став сутулитися; я ледь наважувався рухатися” [2, с. 67]. Опис мертвого тіла Замзи: “…тіло Грегора стало зовсім сухим і плоским, і це по-справжньому можна було побачити тільки тепер, коли його вже не носили ніжки…”. Тіло сприймається як зовнішня перешкода, а фізичне середовище – як далекий, ворожий простір.

У свій безвихідний світ Ф.Кафка в незвичайній формі вводить надію. Надія проникає через покірність, тому що абсурдність людського існування усе більше переконує їх у надприродній реальності. За С.К’єркегором “потрібно вбити земну надію, тільки тоді можна врятуватися за допомогою надії дійсної”.

У завершення нашої роботи, хотілося б процитувати слова Альбера Камю, який відзначив, що “...абсурд не в людині й не у світі, але в їхній спільній присутності”. Відповідно, можна зробити висновок, що поки існує світ як щось вічне й людина у ньому як щось смертне, буде існувати й абсурд як філософська категорія.

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31



  • Шевченко Інна
  • Паремії як засіб відображення народних уявлень про кохання і шлюб
  • Понятійний компонент концепту ТВОРЧІСТЬ у сучасній англійській мові
  • Шманіна Катерина
  • Джерела лексикографічного матеріалу
  • Сучасний стан порівняльного літературознавства
  • Юденкова Анастасія