Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Менеджмент підприємницької діяльності

Менеджмент підприємницької діяльності




Сторінка7/16
Дата конвертації10.03.2017
Розмір3.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

ЛЕКЦІЯ 8. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

План:

    1. Поняття і сучасні принципи управління.

    2. Функції та методи управління підприємством.

    3. Організаційні структури управління підприємством.

    4. Припинення підприємницької діяльності.




    1. Поняття і сучасні принципи управління.

Управління являє собою цілеспрямовану координацію суспільного виробництва.

Управління підприємством – це постійний і системний вплив на діяльність його структурних підрозділів для забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного результату.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади й органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах із юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах і порядку, визначених установчими документами.

Органи місцевого самоврядування - «виборні та інші органи територіальних громад, наділені повноваженнями вирішувати питання місцевого значення».
Органи державної влади - це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.
Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до законодавства.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Колекти́вний до́гові́р - угода, яка укладається між власником або уповноваженим органом (особою) і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом.
Соціа́льні стосу́нки або суспі́льні стосу́нки - різні взаємодії та зв'язки між окремими людьми або групами людей, які встановлюються в процесі їхньої спільної практичної та духовної діяльності.


Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, розробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.



Сучасне управління – особлива форма економічних відносин, що має свою логіку розвитку, зміну і розвиток концепцій.
Трудові́ відно́сини - врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають як результат впливу норм трудового права на поведінку суб'єктів трудової діяльності в результаті укладення трудового договору, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємстві, навчання й перекваліфікації за місцем роботи та відносини, пов'язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.
Економічні відносини - відносини, що об'єктивно складаються між людьми, що беруть участь у суспільному виробництві, щодо виробництва, розподілу, обміну і споживанню засобів


Існують такі концепції управління підприємством.

Раціоналістична концепція. Суть її в тому, що успіх підприємства залежить від раціональної організації виробництва та ефективності використання ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Підприємство розглядається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого часу. Основа стратегії підприємства – поглиблення спеціалізації виробництва, побудова організаційної структури за функціональним принципом, вирішальне значення надається контролю.

Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управління. Підприємство розглядається як відкрита система, і головна передумова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно підприємство пристосовується до зовнішнього середовища.

В управлінні сучасною економікою необхідно керуватися принципами:

  • чіткого розподілу праці;

  • додержання дисципліни і порядку;

  • повноваження й відповідальності;

  • використання мотивації високопродуктивної праці;

  • забезпечення справедливості;

  • упевненості в постійності й стабільності роботи;

  • дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом;

  • заохочення ініціативи.

Процес управління на підприємстві – це неперервна взаємодія та координація дії персоналу з виконання функцій управління для досягнення мети господарської діяльності.

Управлінські рішення не можна розглядати як довільну дію. Передумовою підготовки та прийняття управлінського рішення завжди є наявність проблеми, тобто встановлення невідповідності між фактичним і бажаним станом діяльності виробничого, комерційного чи іншого суб'єкта, яка перешкоджає його ефективному функціонуванню та розвитку.

8.2. Функції та методи управління підприємством.

Під функцією управління розуміють відособлений вид управлінської праці, що виникає на основі її поділу всередині процесу управлення. Функція управління – це будь-яка дія, що здійснюється в системі управління і спрямована на зміну стану об'єкта управління відповідно до поставленої мети.

Основними загальними функціями управління підприємством є планування, організація, координація, регулювання, мотивація і контроль.

Планування – визначення мети розвитку суб'єкта господарювання та засобів п досягнення, передбачення плану дій трудового колективу на певний період.

Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню, тому його можна розглядати як підфункцію. Завдання прогнозування полягає в науковому передбаченні розвитку виробництва та пошуку рішень, які забезпечать його розвиток в оптимальному режимі.



Організація – це діяльність, що спрямована на створення та розвиток об'єкта управління, включає регламентацію окремих елементів процесу управління і залежно від об'єкта поділяється на організацію виробництва, організацію праці й організацію управління.

Завданням координації є забезпечення необхідної узгодженості дій працівників підприємства, тобто координація їхніх дій відповідно до плану.

Функція регулювання полягає в збереженні режиму функціонування об'єкта управління, забезпеченні нормального проходження виробничих процесів на підприємстві.

Мотивація – процес стимулювання трудового колективу або окремого працівника до діяльності, що забезпечує досягнення найкращих її результатів.

Контроль – процес перевірки виконання прийнятих рішень та оцінки досягнутих за певний період результатів, порівняння досягнутого з очікуваним і поточне коригування діяльності, що в сукупності забезпечує виконання завдань на належному рівні.

Таким чином, управління – це сукупність взаємопов'язаних процесів планування, організації, координації, регулювання, мотивації та контролю, які забезпечують практичну реалізацію цілей підприємства.



Методи управління – способи впливу на окремих працівників та виробничі колективи в цілому, що необхідні для досягнення цілей підприємства.

Розрізняють такі методи управління:

  • економічні – це методи, що реалізують матеріальні інтереси участі персоналу у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин та економічних важелів.
    Гро́ші - особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу.


  • соціально-психологічні – реалізують мотиви соціальної поведінки персоналу (змістовності праці, можливості для прояву ініціативи, моральне заохочення, суспільне визнання тощо).

  • організаційні методи базуються на мотивах примусового впливу на людей, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Вони поділяються на регламентні й розпорядчі.

8.3. Організаційні структури управління підприємством.

Організаційна структура управління – це форма системного управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів з використанням лінійних, функціональних і між функціональних зв'язків у процесі спілкування.

Ієрархічні структури управління мають багато різновидів. Вони утворюються відповідно до принципів, які були сформульовані ще на початку XX сторіччя. При цьому головна увага приділялася поділу праці на окремі функції.

Лінійна структура управління дуже проста за своєю сутністю: основним принципом її побудови є вертикальна ієрархія, тобто підпорядкованість ланок управління знизу доверху.

Переваги та недоліки лінійної організаційної структури управління


Переваги

Недоліки

1) єдність розпорядництва, простоту і чіткість підпорядкування;

2) повна відповідальність керівника за результати діяльності підлеглих йому підрозділів;

3) оперативність у прийнятті рішень;

4) погодженість дій виконавців;

5) одержання нижчестоящими ланками погоджених між собою розпоряджень і завдань.


1) велике інформаційне перевантаження керівника, величезний потік документів, множинність контактів із підлеглими, вищими і суміжними ланками;

2) високі вимоги до керівника, який повинен бути висококваліфікованим фахівцем, що володіє різнобічними знаннями і досвідом з усіх функцій управління і сфер діяльності, які здійснюють підлеглі йому працівники;

3) структура може бути пристосована тільки до вирішення оперативних і поточних завдань;

4) структура негнучка і не дає змоги вирішувати завдань, що залежать від умов функціонування, які постійно змінюються.




Лінійна організаційна структура управління застосовується, як правило, тільки в низових виробничих ланках (у групах, бригадах тощо), а також на малих підприємствах у початковий період їхнього становлення.

Для функціональної структури управління характерне створення структурних підрозділів, кожен з яких має свої чітко визначені, конкретні завдання й обов'язки. Створюється апарат фахівців, що відповідають тільки за визначену ділянку роботи.



Переваги та недоліки функціональної структури управління

Переваги

Недоліки

1) висока компетентність фахівців, що відповідають за виконання конкретних функцій;

2) спеціалізація підрозділів на виконанні певного виду управлінської діяльності, ліквідація дублювання у виконанні завдань управління окремими службами.




1) порушення принципу повноправного розпорядництва, принципу єдиноначальності;

2) тривала процедура прийняття рішень;

Тео́рія рі́шень - царина досліджень, яка математичними методами досліджує закономірності вибору людьми найвигідніших із можливих альтернатив і має застосування в економіці, менеджменті, когнітивній психології, інформатиці та обчислювальній техніці.

3) труднощі підтримки постійних взаємозв'язків між різними функціональними службами;

4) зниження відповідальності виконавців за роботу, оскільки кожен виконавець одержує вказівки від декількох керівників;

5) неузгодженість і дублювання вказівок і розпоряджень, які одержують виконавці «зверху»;

6) кожен функціональний керівник і функціональний підрозділ ставлять свої питання на перше місце, не погоджуючи їх із необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей.


Деякою мірою сприяють ліквідації недоліків лінійної і функціональної організаційних структур лінійно-штабна і лінійно-функціональна структури управління, що передбачають функціональний поділ управлінської праці в підрозділах різних рівнів і поєднання лінійного і функціонального принципів управління.

В основі лінійно-штабної структури управління лежить лінійна структура, але при лінійних керівниках створюються спеціальні підрозділи (штабні служби), що спеціалізуються на виконанні певних управлінських функцій. Остаточне ухвалення варіанту вирішення і передача його підлеглим для виконання здійснюється лінійним керівником. В умовах цього виду структур управління зберігається принцип єдиноначальності. Важливим завданням лінійних керівників при цьому стає координація дій функціональних служб (ланок) і спрямування їх у русло загальних інтересів підприємства.

На відміну від лінійно-штабної, в лінійно-функціональній структурі, найпоширенішій структурі ієрархічного типу, яка й дотепер широко використовується в усьому світі, функціональні підрозділи можуть самі віддавати розпорядження нижчестоящим ланкам, але не з усіх, а з обмеженого кола питань, які обумовлені їхньою функціональною спеціалізацією.


Переваги та недоліки лінійно-функціональної структури управління

Переваги

Недоліки

1) стимулювання ділової і професійної спеціалізації в умовах даної структури управління;

2) висока виробнича реакція підприємства, тому що вона побудована на вузькій спеціалізації виробництва і вузькій кваліфікації фахівців;

3) зменшення дублювання зусиль у функціональних ділянках;

4) поліпшення координації діяльності в функціональних ділянках



1) «розмивання» розробленої стратегії розвитку підприємства: підрозділи можуть бути зацікавлені в реалізації тільки своїх локальних цілей і завдань більшою мірою, ніж усього підприємства в цілому, тобто ставити свої власні цілі вище від цілей всього підприємства;

2) відсутність тісних взаємозв'язків і взаємодії на горизонтальному рівні між підрозділами;

3) різке збільшення обсягу роботи керівника підприємства і його заступників через необхідність узгодження дій різних функціональних служб;

4) надмірно розвинута система взаємодії по вертикалі;

5) втрата гнучкості у взаємовідносинах працівників апарату управління через застосування формальних правил і процедур;

6) слабка інноваційна і підприємницька реакція підприємства;

7) неадекватне реагування на вимоги зовнішнього середовища;

8) ускладнення й уповільнення передачі інформації, що позначається на швидкості й своєчасності прийняття управлінських рішень; ланцюг команд від керівника до виконавця стає занадто довгим, що ускладнює комунікацію.




Дивізіональна структура – структура, заснована на відокремленні великих – автономних виробничо-господарських підрозділів (відділень, дивізіонів) і відповідних їм рівнів управління з наданням цим підрозділам оперативно-виробничої самостійності і з перенесенням на цей рівень відповідальності за кінцевий фінансовий результат.

Дивізіональні структури характеризуються повною відповідальністю керівників відділень за результати діяльності очолюваних ними підрозділів. У зв'язку з цим найважливіше місце в управлінні підприємствами посідають не керівники функціональних підрозділів, а керівники, що очолюють виробничі відділення.



Переваги та недоліки дивізіональної структури управління

Переваги

Недоліки

1) використання дивізіональних структур дає змогу підприємствам приділяти конкретному продукту чи споживачеві географічного регіону стільки ж уваги, скільки приділяє невелике спеціалізоване підприємство, у результаті чого можна швидше реагувати на зміни, що відбуваються в зовнішньому середовищі, адаптуватися до умов, які змінюються;

2) цей вид структури управління орієнтує на досягнення кінцевих результатів діяльності підприємства (виробництво конкретних видів продукції, задоволення потреб певного споживача, насичення товарами конкретного регіонального ринку);

3) зменшення складності управління, що виникає у керівників вищої ланки;

4) відокремлення оперативного управління від стратегічного, у результаті чого вище керівництво підприємства концентрується на стратегічному плануванні й управлінні;

5) перенесення відповідальності за прибуток на рівень дивізіонів, децентралізація прийняття оперативних управлінських рішень.


1) дивізіональні структури управління призвели до зростання ієрархічності, тобто вертикалі управління, що спричинило формування проміжних рівнів управління для координації роботи відділень, груп тощо;

2) протиставлення цілей відділень загальним цілям розвитку підприємства, розбіжність інтересів «верхів» і «низів» у багаторівневій ієрархії;

3) можливість виникнення міжвідцілкових конфліктів, зокрема у разі дефіциту ключових ресурсів, що розподіляються централізовано;

4) невисока координація діяльності відділень (дивізіонів), штабні служби роз'єднані, горизонтальні зв'язки ослаблені;

5) неефективне використання ресурсів, неможливість їх використовувати повною мірою в зв'язку із закріпленням ресурсів за конкретним підрозділом;

6) збільшення витрат на утримання апарату управління внаслідок дублювання тих самих функцій у підрозділах і відповідного збільшення чисельності персоналу.



Аналіз різновидів організаційних структур ієрархічного типу засвідчив, що перехід до гнучкіших, адаптивніших структур управління, краще пристосованих до динамічних змін і вимог виробництва, був об'єктивно необхідний і закономірний.

Для адаптивних організаційних структур характерна відсутність бюрократичної регламентації діяльності органів управління, відсутність детального поділу праці за видами робіт, розмитість рівнів управління і невелика їх кількість, гнучкість структури управління, децентралізація прийняття рішень, індивідуальна відповідальність кожного працівника за загальні результати діяльності.

До різновидів структур адаптивного типу можна віднести: проектні; матричні; програмно-цільові; проблемно-цільові; структури, засновані на груповому підході (командні, проблемно-групові, бригадні) та сітьові організаційні структури.

Проектні структури – це структури управління комплексними видами діяльності, які через їхнє вирішальне значення потребують забезпечення безупинного координуючого та інтегруючого впливу при жорстких обмеженнях у витратах, термінах і якості робіт.

Проектні структури на підприємствах, як правило, застосовуються тоді, коли виникає необхідність розробити і здійснити організаційний проект комплексного характеру, що охоплює, з одного боку, вирішення широкого кола спеціалізованих технічних, економічних, соціальних і інших питань, і, з другого боку, діяльність різних функціональних і лінійних підрозділів.



Переваги та недоліки проектної структури управління

Переваги

Недоліки

1) інтеграція різних видів діяльності підприємства з метою одержання високоякісних результатів від певного проекту;

2) комплексний підхід до реалізації проекту, розв'язання проблеми;

3) концентрація всіх зусиль на вирішенні одного завдання, на виконанні одного конкретного проекту;

4) велика гнучкість проектних структур;

5) активізація діяльності керівників проектів і виконавців у результаті формування проектних груп;

6) посилення особистої відповідальності конкретного керівника як за проект у цілому, так і за його елементи.



1) при наявності декількох організаційних проектів чи програм проектні структури призводять до дроблення ресурсів і помітно ускладнюють підтримку і розвиток виробничого й науково-технічного потенціалу підприємства як єдиного цілого;

2) від керівника проекту потрібне не лише управління всіма стадіями життєвого циклу проекту, а й врахування місця проекту в мережі проектів даного підприємства;

3) при використанні проектної структури виникають труднощі з перспективним використанням фахівців на даному підприємстві;

4) спостерігається часткове дублювання функцій.



Однією з найскладніших структур управління адаптивного типу визнається матрична структура. Вона виникла як реакція на необхідність проведення швидких технологічних змін при максимально ефективному використанні висококваліфікованої робочої сили.

Матрична структура відображає закріплення в організаційній побудові підприємства двох напрямків керівництва, двох організаційних альтернатив.

При такій структурі встановлюється поділ прав керівників, що здійснюють управління підрозділами, і керівників, що керують виконанням проекту.

Відмінною рисою організаційної структури управління матричного типу є наявність у працівників одночасно двох керівників, що мають рівні права.



Переваги та недоліки матричної структури управління

Переваги

Недоліки

1) інтеграція різних видів діяльності підприємства в рамках реалізованих проектів, програм;

2) одержання якісних результатів від великої кількості проектів, програм, продуктів;

3) значна активізація діяльності працівників апарату управління в результаті формування проектних (програмних) команд, які активно взаємодіють із функціональними підрозділами, посилення взаємозв'язку між ними;

4) залучення керівників усіх рівнів і фахівців у сферу активної творчої діяльності з реалізації організаційних проектів і насамперед із прискореного технічного удосконалення виробництва;

5) скорочення навантаження на керівників вищого рівня управління шляхом передачі повноважень, прийняття рішень на середній рівень при збереженні єдності координації і контролю за ключовими рішеннями на вищому рівні;

6) посилення особистої відповідальності конкретного керівника як за проект (програму) у цілому, так і за його елементи.



1) складність матричної структури. Для практичної реалізації, для її впровадження необхідна тривала підготовка працівників і відповідна організаційна культура;

2) у зв'язку із системою подвійного підпорядкування підривається принцип єдиноначальності, що часто призводить до конфліктів, у рамках цієї структури породжується двозначність ролі виконавця і його керівників, що створює напруження у відносинах між членами трудового колективу підприємства;

3) у рамках матричної структури проявляється тенденція до анархії, оскільки в її умовах нечітко розподілені права і відповідальність за її елементами;

4) боротьба за владу, тому що в рамках цієї структури чітко не визначені владні повноваження;

5) наявність додаткових витрат на утримання більшої кількості керівників, а також на вирішення конфліктних ситуацій;

6) двозначність і втрата відповідальності заважають досягненню високоякісних результатів;

7) виникають труднощі з перспективним використанням фахівців на даному підприємстві;

8) спостерігається часткове дублювання функцій;

9) несвоєчасно приймаються управлінські рішення, як правило, характерне групове їх прийняття;

10) порушується традиційна система взаємозв'язків між підрозділами;

11) ускладнюється повноцінний контроль за рівнями управління.


Матричні структури управління можуть бути двох видів. У першому випадку керівник проекту взаємодіє з двома групами підлеглих. При цьому зберігається підпорядкованість цих виконавців безпосереднім керівникам підрозділів, відділів, служб. У другому випадку керівникові проекту можуть підпорядковуватися тимчасово тільки виконавці з відповідних функціональних підрозділів.

8.4. Припинення підприємницької діяльності.

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця проводиться у разі:

• прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;

• смерті фізичної особи-підприємця;

• постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

Судове рішення - у широкому значенні - акт судового розгляду справи будь-якого виду провадження. Це може бути як саме рішення, так і висновок (Конституційний Суд України), вирок (у кримінальному процесі), постанова, ухвала, окрема ухвала тощо (у кримінальному, адміністративному, цивільному та господарському процесах).
Фізи́чна осо́ба - у цивільному та інших галузях права термінологія, що використовується для позначення людини (громадянина, особи без громадянства) як учасника правових відносин. Фізична особа також підпорядковується певним нормам та правилам поведінки.

• постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

• постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця є:

• визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;

• провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом;

• неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Держа́вна податко́ва служба Украї́ни - колишній центральний орган виконавчої влади, що очолював систему органів державної податкової служби України.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Порядок державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням

1. Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності фізична особа-підприємець або уповноважена нею особа повинні подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:



  • заяву (особисто або за довіреністю) про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем;
    Фізична особа - підприємець - фізична особа, яка реалізує свою здатність до праці шляхом самостійної, на власний ризик діяльності з метою отримання прибутку.


  • документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття фізичною особою-підприємцем рішення щодо припинення підприємницької діяльності;

  • якщо документи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

2. Для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням фізична особа-підприємець або уповноважена нею особа не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації подає державному реєстратору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу такі документи:

  • Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням (форма №12);

  • Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця;

  • Довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості по податках, зборах (обов’язкових платежах);

  • Довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про відсутність заборгованості;
    Пенсійний фонд України - центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного убезпечення, проводить збір, накопичення та облік убезпечувальних внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, пенсій за особливі заслуги перед Україною, допомоги на поховання, інших соціальних виплат. Згідно із законодавством такі виплати йдуть з коштів Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд України здійснює контроль за цільовим використанням коштів, які йдуть на виплати. Пенсійний фонд України вносить у встановленому порядку Міністру праці та соціальної політики України пропозиції з питань формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального убезпечення та контролює заплановані впровадження.


  • Довідки відповідних органів фондів соціального страхування про відсутність заборгованості або про те, що вона не перебувала на обліку.
    Соціа́льне страхува́ння - фундаментальна основа державної системи соціального захисту населення, що уможливлює матеріальне забезпечення і підтримку непрацездатних громадян за рахунок фондів, сформованих працездатними членами суспільства.


  • Якщо документи для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.


ЛЕКЦІЯ 9. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

План:

9.1.

Собівáртість продýкції - являє собою грошовий вираз витрат на виробництво та реалізацію продукції. Це комплексний економічний показник, який об'єднує в собі витрати уречевленої праці (обладнання), та витрати на спожиті засоби виробництва, й витрати живої праці та витрати на заробітну плату працівників підприємства.
Поняття витрат та собівартості продукції. Класифікація витрат і структура собівартості.

9.2. Методи визначення собівартості продукції.

9.3. Шляхи зниження собівартості продукції.




    1. Поняття витрат та собівартості продукції. Класифікація витрат і структура собівартості.

У процесі господарської діяльності підприємство здійснює витрати ресурсів на виробництво продукції, а також витрати на придбання цих ресурсів. Розмір витрат розраховується у натуральній та грошовій формі за відповідними методиками залежно від цільового призначення витрат та від цілей економічних розрахунків.

Витрати класифікуються за декількома ознаками і відносяться до певної групи:

За призначенням: поточні (операційні) та інвестиційні (капітальні). Поточні діляться на циклічні та безперервні витрати.

За джерелами відшкодування. Витрати, що відшкодовуються за рахунок виручки від продажу продукції в порядку відшкодування її собівартості та витрати, що відшкодовуються за рахунок прибутку підприємства.

За необхідністю для виробництва конкретної продукції (продуктивністю витрат): продуктивні і непродуктивні.

За об`єктом розрахунку: загальні і на одиницю продукції. За ступенем однорідності: прості (елементні) і комплексні.

За зв`язком і з обсягом виробництва. Постійні і змінні, які діляться на змінні пропорційні та змінні непропорційні. Останні діляться на прогресуючі і дегресуючі.

За способом обчислення на одиницю продукції: прямі і непрямі.

За економічною роллю у формуванні собівартості продукції: основні і накладні. Останні називають «витратами на організацію та управління підприємством і, зазвичай, ділять на загальновиробничі (цехові) витрати та на загальногосподарські (заводські) витрати.

Економічна сутність витрат полягає у такому:



Поточні циклічні – це витрати, що повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.);

Поточні безперервні – це витрати, що існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо);

Інвестиційні (капітальні) – це витрати разового характеру (на придбання основних фондів і нематеріальних активів, створення та збільшення запасів оборотних фондів, виконання проектних робіт сторонніми організаціями тощо);

Через собівартість відшкодовуються ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних

Ресурсів та інші витрати, без яких неможливо забезпечити належну якість вироблюваної продукції, вимоги щодо безпеки праці, екології тощо;

За рахунок прибутку відшкодовуються: витрати на розширене відтворення факторів виробництва (інвестиційні витрати включно з оплатою відсотків за кредит), штрафні санкції, витрати соціального характеру для матеріального заохочення працівників підприємства, на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва та інші витрати, визначені чинним законодавством.

Безпека праці (англ. work safety) - умови праці на об'єктах матеріального виробництва, зокрема промисловості, транспорту тощо, що виключають вплив небезпечних і шкідливих факторів на працюючих. Безпека праці підтримується шляхом виконання комплексу заходів щодо запобігання травматизму, захворювань і аварій.
Безпере́рвне виробни́цтво - процес виготовлення продукції що здійснюється безперервно в умовах сукупності безперервних технологічних процесів, організованих в вигляді виробничої лінії, підрозділу, цеха або підприємства в цілому.



Продуктивні – це витрати грошей, які відповідають фізичним (натуральним) витратам ресурсів на виробництво конкретної продукції згідно із нормами витрат цих ресурсів.

Непродуктивні – це витрати грошей за ресурси, які були зіпсовані (браковані), втрачені або не використані при виробництві продукції, але вартість яких списана на витрати виробництва відповідно до чинного законодавства. (наприклад, оплата часу скорочення робочого дня підлітків).

Загальні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за пев­ний період, їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції – це середні витрати на одиницю продукції за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.



Прості (елементні) – це витрати, що є однорідними за складом, мають єди­ний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Перелік економічних елементів і порядок їх розрахунку є єдиним для підприємств всіх галузей та сфер діяльності.

Комплексні – це витрати, що є різнорідними за складом, охоплюють кілька елементів витрат. Їх гру­пують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку тощо. Комплексні (неоднорідні) витрати відповідають, зазвичай, певній статті калькуляції (розрахунку) собівартості конкретної продукції підприємства.

Постійні – це витрати, що є функцією часу, а не обсягу продукції. Їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (у певних межах). За істотних змін виробничої потужності та обсягу виробництва значення постійних витрат стрибкоподібно міняється, після чого воно знову залишається постійним. До постійних нале­жать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, орга­нізацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обся­гу виробництва, але не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Змінні пропорційні витрати – це витрати за певний період, загальна сума яких прямо пропорційно залежить від обсягу виготовленої продукції. Переважно це витрати на сировину, основні ма­теріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Змінні прогресуючі витрати зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції (наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати тощо).

Змінні дегресуючі витрати зростають повіль­ніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інстру­менти тощо.

У практичних обчисленнях загальну динаміку змінних витрат спрощують, уважаючи всю їхню сукупність пропорційною, що знач­но полегшує аналіз і прогнозування витрат.



Прямі – витрати, що безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різно­вид продукції, усі витрати – прямі.

Непрямі – витрати, які не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони пов'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому (зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо).

Основні – витрати, що безпосередньо списуються тільки на виробництво даної продукції (сировина, основні матеріали, технологічне паливо та енергія, заробітна плата основних виробничих робітників та інші витрати, необхідні для виробництва даної продукції)

Загальновиробничі витрати – це частина тих витрат цеху (виробницт­ва) на управління, ви­робниче й господарське обслуговування, які розраховуються за певний календарний період і розподіляються за видами продукції (робіт, послуг) цеху . Це витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці.

Загальногосподарські витрати є такими самими, як загальновиробничі, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають вит­рати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити тощо.

Забруднення довкілля - процес зміни складу і властивостей однієї або декількох сфер Землі внаслідок діяльності людини. Приводить до погіршення якості атмосфери, гідросфери, літосфери та біосфери. Допустима міра забруднення довкілля в різних країнах регламентується відповідними стандартами, нормативами, законами.
На невеликих підприємствах з безцеховою структурою загальновиробничі витрати не розраховуються, а розраховуються лише загальногосподарські витрати.

Будь-які витрати необхідно розраховувати і розглядати з позицій доцільності їх здійснення (результативності витрат).

Основними показниками, що використовуються для оцінки результативності витрат є: собівартість та ціна одиниці продукції, грн. / одиницю продукції; собівартість продукції, виробленої за певний календарний період, грн./ рік (квартал, місяць тощо); виручка та прибуток від реалізації цієї продукції.



Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підго­товку виробництва, виготовлення та збут продукції.

Собівартість дозволяє зробити комплексну оцінку ступеня використання всіх ресурсів підприємства і рівень організації виробництва. Чим раціональніше підприємство використовує виробничі ресурси, тим меншою за значенням буде і собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва.

Собівартість продукції має безпосередній зв'язок з її ціною. Цей показник є базою для визначення ціни товару, оскільки доцільно випускати лише таку продукцію, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість і забезпечує виробникові прибутковість (рентабельність) виробництва на бажаному рівні.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Значення ціни товару коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат живої та уречевленої праці.


    1. Методи визначення собівартості продукції.

Позаказний метод застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Метод цей полягає в тому, що витрати на виробництво враховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для начислення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів.

Попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалу і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу.

Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, тому що дозволяє вести повсякденний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. В цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Все витрати в межах норм враховуються без групування, по окремим замовленням. Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинам и винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів.

При використанні кожного з перерахованих методів контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати по місцям їх виникнення, центрам витрат, центрам відповідальності.



    1. Шляхи зниження собівартості продукції.

Обсяг виробництва при незмінній вартості матеріальних і трудових ресурсів збільшується тільки в результаті зниження собівартості.

Розробка плану організаційно-технічних заходів щодо використання внутрівиробничих резервів ґрунтується на результатах аналізу їхніх джерел і факторів, що впливають на техніко-економічні показники. До найбільш важливих джерел резервів варто віднести зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності праці.

З усього різноманіття факторів, що впливають на техніко-економічні показники, до укрупнених груп можна віднести:

- підвищення технічного рівня виробництва;

- поліпшення організації виробництва.

Зниження матеріалоємності, чи матеріальних витрат – одне з найважливіших джерел розвитку економіки.

Продуктивність праці, тобто його результативність і ефективність, виміряється трудомісткістю (часом, витраченим на виробництво одиниці продукції) і виробленням (кількістю продукції, зробленої за визначений проміжок часу). У результаті зниження трудомісткості економія досягається за рахунок зменшення витрат на оплату праці з обліком додаткової заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування в розрахунку на одиницю продукції, скоректованих на новий обсяг виробництва.

Фактори, що впливають на техніко-економічні показники, можна об'єднати в наступні укрупнені групи.



Підвищення технічного рівня – процес удосконалення технічної бази, ріст рівня якої досягається в результаті:

- удосконалювання засобів праці (упровадження прогресивної техніки, підвищення частки удосконаленого устаткування), предметів праці (застосування прогресивних видів сировини, матеріалів, енергоносіїв);

- раціонального використання сировини, матеріалів;

- механізації й автоматизації виробничих процесів.

Використання більш продуктивного устаткування дозволяє заощаджувати заробітну плату (жива праця) при збільшенні амортизаційних відрахувань (минулого праці). «Підвищення продуктивності праці полягає саме в тім, що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, що полягає в товарі, зменшується, і, отже, кількість живої праці зменшується більше, ніж збільшується кількість минулої праці».

Удосконалювання організації виробництва і праці. Ця група факторів впливає на зниження собівартості в результаті спеціалізації виробництва, удосконалювання організації праці й управління виробництвом, поліпшення матеріально-технічного постачання і побуту, ефективного використання часу робочих, скорочення зайвих витрат.

Ріст обсягу виробництва дозволяє скоротити умовно-постійні витрати.

Собівартість знижується за рахунок скорочення поточних витрат виробництва на одиницю продукції до і після проведення організаційно-технічних заходів.
ЛЕКЦІЯ 10. ДОХІд, прибуток та рентабельність підприємства. рИЗИКИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План:


    1. Економічна сутність доходу підприємства. Сутність прибутку підприємства, його види.

    2. Рентабельність підприємства.

    3. Ризики підприємницької діяльності.


10.1. Економічна сутність доходу підприємства. Сутність прибутку підприємства, його види.

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва.

Това́рне виробни́цтво - виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.
Це передусім виробнича категорія, що характеризує відносини, які складаються в процесі суспільного виробництва.

Поява прибутку безпосередньо пов'язана з появою категорії "витрати виробництва". Прибуток – це та частина додаткової вартості продукту, що реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат виробництва. Відособлення частини вартості продукції у вигляді витрат виступає в грошовому виразі як собівартість продукції. Додатковий продукт – це вартість, створювана виробниками понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їхнього успішного розвитку.

Прибуток – це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми.

Отже, об'єктивна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток – це форма прояву вартості додаткового продукту.

Таким чином, прибуток є об'єктивною економічною категорією. Тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.

Водночас прибуток – це підсумковий показник, результат фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання. Тому прибуток відбиває її результати і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин.

На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відбивається в бухгалтерському обліку, в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності;

Бухгалтерський о́блік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.
обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат; визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій, іншої діяльності.

Отже, на формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають: результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності; сфера діяльності; галузь господарства; установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.



Стратегія формування доходу – це логічно побудована програма перспективних заходів, спираючись на яку підприємець зможе досягти поставлених цілей. Така стратегія передбачає розробку правил і прийомів, за допомогою яких досягається основна мета підприємництва – отримання прибутку.

В умовах ринкової економіки він є узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності.

Розрізняють прибуток обліковий (бухгалтерський), економічний і нормальний.

Обліковий (бухгалтерський) прибуток – це різниця між ціною реалізованої продукції і витратами на її виробництво. Нормальний прибуток – це винагорода за підприємницьку діяльність, складова витрат виробництва. Економічний прибуток – це різниця між обліковим і нормальним прибутком.

Головним критерієм визначення реальної прибутковості підприємств вважають величину економічного прибутку. Вона показує, наскільки обліковий прибуток перевищує нормальний. Отже, економічний прибуток виникає тоді, коли загальна виручка перевищує всі зовнішні та внутрішні витрати. До складу останніх входить нормальний прибуток на капітал у вигляді відсотка. Прагнення отримати якомога більший прибуток стимулює підприємців ефективніше використовувати економічні ресурси, знижувати витрати, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, освоювати нові виробництва.



Балансовий прибуток – це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності. Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної виробничої діяльності.

Прибуток від допоміжної діяльності – це частина прибутку, утворена внаслідок виконання для інших підприємств непромислових робіт і послуг (будівельних, транспортних тощо), реалізації продукції підсобного сільського господарства, надання платних послуг населенню.

Прибуток від позареалізаційної діяльності – це різниця (сальдо) між штрафами, пенею, неустойками, одержаними і сплаченими, доход від операцій з тарою, орендна плата від падання в оренду приміщень тощо.

В умовах ринкової економіки, що є багатоукладною, не існує єдиної схеми розподілу прибутку. Так, розподіл прибутку на приватному підприємстві відрізняється від такого в корпоративних і державних підприємствах. Однак є загальні засади щодо здійснення цієї процедури всіма учасниками виробництва.

Насамперед з прибутку вираховують податки до державного бюджету. Частина прибутку вилучається як орендна плата (за користування землею, будівлями). За рахунок прибутку підприємства сплачують відсотки банківським установам за позичені кошти.

Певна частина прибутку витрачається на створення благодійних та інших фондів. Підприємства, які віддають частину своїх прибутків на благодійну діяльність, як правило, користуються податковими та іншими пільгами.



Чистий прибуток – це кошти, що залишаються у розпорядженні підприємства після сплати податків і відрахувань

Його витрачають на розширення виробництва, збільшення фондів невиробничого призначення, здійснення заходів з охорони навколишнього середовища, підготовку кадрів, створення соціальних фондів.

Благоді́йність, також доброчи́нність - безкорисливе надання допомоги потребуючим, які не є пов'язаними з благодійником. Приклади благодійності часто перетинаються з прикладами філантропії, хоча не всяка благодійність є філантропією, як і навпаки, не всяка філантропія є благодійністю.
Охоро́на довкі́лля (англ. environmental protection / control / conservation, нім. Umweltwissenschaften) - система заходів щодо раціонального використання природних ресурсів, збереження особливо цінних та унікальних природних комплексів і забезпечення екологічної безпеки.



    1. Рентабельність підприємства.

Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати показником рентабельності. Ступень прибутковості підприємства і характеризує рентабельність.

Рентабельність – це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.

Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на виробництво, але і для утворення прибутку. Таким чином, рентабельність характеризує ефективність роботи підприємства, дає уявлення про спроможність підприємства збільшувати свій капітал.

Залежно від мети аналізу діяльності підприємства розрізняють:

1) Рентабельність продукції – характеризує вигідність виробництва продукції, яка випускається або реалізується підприємством; цій показник використовується при внутрішньогосподарських аналітичних розрахунках, при контролі прибутковості, при впровадженні нових видів продукції.

Rзаг = ПБ \S заг

де ПБ – балансовий прибуток;

Sзаг – загальна виробнича собівартість

2) Загальний рівень рентабельності (виробництва): цей показник характеризує прибутковість підприємства відносно до всіх ресурсів, які є в розпорядженні підприємства

R заг = ПБ \ (С овф С ноз)

Такий рівень рентабельності показує, скільки прибутку приходиться на 1 грн. вкладеного капіталу.

3) Рентабельність виробничих фондів називається рентабельністю виробництва, що не зовсім вдало, оскільки у формуванні прибутку беруть участь всі види діяльності підприємства, що і не були пов'язані з його основними виробничими фондами:

Rовф = ПБ \ Совф *100

4) Рентабельність сукупних активів характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:

R ак= Пб \САК

де САК – середня сума активів балансу підприємства.

5) Рентабельність власного капіталу показує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

Rп= ПБ \СВ.К *100

ПБ – чистий прибуток підприємства за вирахуванням оплати відсотків за кредит;

Вла́сний капіта́л компанії, акціонерний капітал (англ. Equity, ownership equity) - Капітал, створений за рахунок: 1) інвестицій у власний капітал і 2) нерозподіленого прибутку компанії. Залишкова вартість (чиста вартість) активів компанії, яка залишається після погашення всіх її зобов'язань, тобто це різниця між активами і зобов'язаннями компанії.
Чи́стий прибу́ток (Net Income) - частина балансового прибутку підприємства, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, зборів, відрахувань і інших обов'язкових платежів до бюджету. Чистий прибуток використовується для збільшення оборотних коштів підприємства, формування фондів і резервів, і реінвестицій у виробництво.

СВ.К. – сума власного капіталу.

Величину власного капіталу беруть за даними балансу. Вона дорівнює сумі активів за вирахуванням всіх боргових зобов'язань. Цей показник цікавить передусім акціонерів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

6) У багато номенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції визначається також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність певного виробу

Ri = (Ці - Si )\Si *100

В процесі аналізу фінансового стану можуть розраховуватися і інші приватні показники: рентабельність поза обернених активів, рентабельність інвестицій.

Усі показники рентабельності можуть бути плановими і фактичними. Відмінність полягає в тому, що для визначення планової рентабельності беруть заплановані дані, а для визначення фактичної – фактичні.

Рівень рентабельності всіх організацій та установ залежить від величини прибутку, товарної продукції, витрат виробництва, величини основних виробничих фондів і нормованих обігових засобів. Важливими факторами, що забезпечують зростання прибутку і рентабельності підприємства, є підвищення продуктивності праці, фондовіддачі, економія матеріальних ресурсів, рівень технічного прогресу, а саме, механізації та автоматизації трудомістких технологічних процесів, удосконалення організації виробництва та ін. Урахування підприємством таких факторів дасть змогу підвищувати ефективність його діяльності.


    1. Ризики підприємницької діяльності.

Ризик – це важливий елемент підприємницької діяльності. Основна риса характеру підприємця - нахил до ризику. Досягає успіху той підприємець, який вміє вчасно ризикувати. Закон “Про підприємництво” у визначенні поняття “підприємництво” підкреслює, що це діяльність на свій ризик.

Підприємницький ризик – це імовірність виникнення збитків або неодержання доходів порівняно з варіантом, що прогнозується, або підприємницький ризик - це невизначеність очікуваних доходів.

Чинники, що зменшують доходи підприємства:

1. Зменшення обсягів виробництва продукції внаслідок простоїв устаткування, втрат робочого часу, відсутності матеріалів, збільшення браку.

2. Втрати позицій на внутрішньому або зовнішньому ринку через падіння попиту, дії конкурентів, низьку якість продукції.

3. Зниження цін на продукцію.

4. Збільшення матеріальних витрат, витрат на транспортування, перевитрати фонду заробітної плати.

5. Збільшення вартості фінансування (процента за кредит).

6. Збільшення відрахувань і податків.

7. Більш жорсткі вимоги по охороні навколишнього середовища, збільшення штрафів.

8. Неплатоспроможність учасників угод (партнерів), затримка платежів.

9. Непередбачені політичні дії.

10. Некомпетентність, нечесність, безвідповідальність, помилки керівництва, персоналу, партнерів.

11. Захворювання або смерть учасників підприємницької операції.

12. Стихійні лиха (повені, епідемії, землетруси, пожежі), аварії, крадіжки.

Ризик у підприємництві – це ймовірність того, що підприємство зазнає збитків або втрат, якщо намічений захід (управлінське рішення) не здійсниться, а також якщо були допущені прорахунки або помилки при прийнятті управлінських рішень.

Підприємницький ризик у діяльності підприємства можна підрозділити на виробничий, фінансовий і інвестиційний.



Виробничий ризик – зв'язаний безпосередньо з господарською діяльністю підприємства. Під виробничим ризиком звичайно розуміють імовірність (можливість) невиконання підприємством своїх зобов'язань за контрактом або договором із замовником, ризики в реалізації товарів і послуг, помилки в ціновій політиці, ризик банкрутства.

Фінансовий ризик – це ймовірність настання збитку в результаті проведення яких-небудь операцій у фінансово-кредитній і біржовій сферах, здійснення операцій із цінними паперами, тобто ризик, якому треба із природи фінансових операцій. До фінансових ризиків ставляться кредитний ризик, процентний ризик, валютний ризик, ризик упущеної фінансової вигоди.
Фінансовий ризик - ризик, пов'язаний з імовірністю втрат фінансових ресурсів (грошових коштів).

В інвестиційній діяльності підприємства можна виділити Ризик інвестування в цінні папери, Або «портфельний ризик», що характеризує ступінь ризику зниження прибутковості конкретних цінних паперів і сформованого портфеля цінних паперів, а також ризики, пов'язані із вкладеннями в організацію нових напрямків діяльності підприємства (венчурні ризики).



СЕМІНАРСЬКО-ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16