Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Методичні рекомендації для підготовки студента до практичних занять з дисципліни «Порівняльне кримінальне право»

Методичні рекомендації для підготовки студента до практичних занять з дисципліни «Порівняльне кримінальне право»




Сторінка2/4
Дата конвертації11.05.2017
Розмір1.55 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4
Тема 1.3. Злочинне діяння
План
1. Поняття злочинного діяння. Класифікація злочинних діянь.

2. Суб'єкт злочинного діяння.

3. Кримінальна відповідальність особи, що вчинила злочин в стані сп’яніння.

4. Неосудність.

5. Обмежена осудність.

6. Вина у злочинному діянні.

7. Незакінчене злочинне діяння.

8. Співучасть у злочинному діянні.

9. Множинність злочинних діянь.

10. Обставини, що виключають злочинність діяння.


Методичні рекомендації
Під час роботи над цією темою студенти повинні проаналізувати кримінальне законодавство принаймні в європейських державах Литви, Латвії, Болгарії, Польщі, Франції, ФНР (або інших країнах їх вбір) та встановити дефініції взаємних кримінально правових інститутів та порівняти їх із аналогічними кримінально – правовими інститутами за КК України.

Студенти повинні знати, які ознаки співучасті у злочині передбачені в кримінальному праві Франції.

В сучасному кримінальному праві Франції даний інститут регулюється в цілому також, як і за KK 1810 року. Кодекс не містить загального визначення співучасті, а лише називає види співучасників.

В доктрині виділяють дві форми співучасті:

а) співвиконавство;

б) співучасть у власному (вузькому) розумінні.

Співвиконавство. Виникає у випадку, якщо декілька осіб приймають участь в здійсненні одного злочину, тобто є присутнім груповий характер дій, що є кваліфікуючою ознакою. Наприклад, вчинення злочину бандою. Згідно визначенню в КК, банда - це будь-яка сформована з метою вчинення злочинів група або об'єднання осіб. Дана обставина є обтяжуючою ознакою.

В КК також є поняття співтовариства зловмисників (ст. 450-1 визначає ознаки асоціації зловмисників і встановлює відповідальність та покарання в виді позбавлення волі строком до 10 років і штраф у розмірі 1 мільйон франків; ст. 311-4 встановлює відповідальність за крадіжку в співучасті та покарання у виді позбавлення волі строком до 5 років; ст. 412-2 встановлює відповідальність за змову та покарання у виді позбавлення волі на строк до 10 років і штраф розміром до 1 мільйону франків).

Виконавцем, згідно доктрини, визнається той, хто здійснює або намагається здійснити злочинну дію, а в деяких випадках і проступок. В наш час поняття дещо розширене. Виконавець фігура самостійна, тобто не входить до кола учасників.

Співучасть у вузькому розумінні - це будь-яка діяльність окремих осіб, які сприяють здійсненню злочину або провокують його здійснення виконавцем, причому сама ця діяльність може і не бути кримінально караною у відриві від діяння виконавця.

Легальний елемент співучасті передбачається в ст. 121-6 і 121-7 та відповідних статтях Особливої частини КК Франції.

Матеріальний елемент полягає у вчиненні діянь і може виражатися як в дії, так і в бездії. Згідно KK 1810 р. співучасть була можливою тільки в злочині або проступку. За новим KK можна припускати о можливість співучасті і в порушенні.

Моральний елемент полягає в умислі на вчинення злочину, якщо особа не знала, що вона сприяє здійсненню злочину, то вона не притягується до відповідальності. Злочинний характер поведінки співучасника випливає із злочинної поведінки виконавця.

Що таке "аксесорна природа співучасті» за кримінальним правом Франції?

У Франції згідно доктрині визнається аксесорна природа співучасті: учасники, сприяючи виконавцю, автоматично

приєднуються, тобто позичають злочинний характер. Співучасть визначається діями виконавця, і співучасники несуть таку ж відповідальність, як і виконавець, якщо свідомо приймають участь в

злочині, знають про наміри і сприяють його виконанню. В протилежному випадку відсутній моральний елемент. У відповідності аксесорною теорією, якщо виконавець не притягнутий докримінальної відповідальності, то не підлягають кримінальній відповідальності і співучасники злочину.

Існують і відступи від аксесорної теорії:

1. Співучасть шляхом підбурювання, - переслідується підбурювання по відношенню до будь-якого кримінально караного діяння;

2. Співучасть шляхом настанови або керівництва;

3. Співучасть шляхом надання допомоги або сприяння.

В новому КК Франції 1992 року відсутня співучасть шляхом надання засобів.

Студенти повинні знати, які види співучасті у злочині передбачено кримінальним правом Франції.

У Франції немає загального законодавчого визначення співучасті. Із аналізу ст. 121-7 можна виділити 3 форми співучасті у вузькому сенсі слова, і вони відповідають доктрині кримінального права:

а) спонукання особи до вчинення кримінально-караного діяння. Не повинно мати форму загального побажання (виключеннями є злочини проти держави - зрада, шпіонаж). В деяких випадках підбурювач карається так само, як і виконавець;

б) надання різних відомостей, інформації для здійснення злочинного діяння. Наприклад, надання адреси.

в) надання нерухомості для здійснення злочинного діяння (до, під час або після його вчинення).

Допомога, яка надається після вчинення злочину, може розглядатися як причетність до злочину, а не співучасть. Виключенням є ситуація, якщо домовленість про допомогу мала місце до здійснення злочину.

Сприяння злочину може бути і в формі без дії, якщо особі в силу своїх обов’язків або посади, яку вона займає, було обов’язковим зробити певні дії.

Співучасники відповідають так само, як і виконавці, - це закріплено законодавче (ст. 121.6 КК Франції). Однак на практиці, як правило, вони караються більш м’яко, виходячи з ролі, яку вони виконували.

Ст. 121.7 КК Франції 1992 р. мастить перелік дій, які охоплюються поняттям підбурювання: шляхом дарунків, обіцянок, погрози, наказу, зловживанням владою або впливом. Це вичерпний перелік дій. Основною умовою встановлення співучасті є те, що вони (дії) мають бути прямими, позитивними, конкретними. Існують виключення для державних злочинів.

Підбурювання до зради, шпіонажу, якщо ці підбурювання не призвели до результату, караються 7-ю роками позбавлення волі або штрафом. Особа яка виступала як підбурювач карається як виконавець в деяких випадках.

Характеризується наданням виконавцю різного роду відомостей, інформації для здійснення злочину. Французька судова практика відносить до такого виду співучасті і надання адреси потенційного вбивці, відомостей про образ життя жертви.

Не лише надання допомоги або сприяння, але і співучасть шляхом надання коштів і засобів. Основною умовою є надання допомоги виконавцю з наміром.

Не обов'язково використання виконавцем наданих йому коштів або засобів, важливим є сам факт їх надання. Така співучасть може здійснюватися як до, так і під час вчинення злочину.

При вивченні цієї теми студенти повинні проаналізувати, які обставини впливають на відповідальність співучасників за кримінальним правом Франції.

Обставини, що впливають на відповідальність співучасників:

а) реальні - це такі, що характеризують саме діяння (вчинення в ночі або за допомогою зброї - обтяжуючі обставини). Співучасник повинен передбачити всі кваліфікуючі обставини, але навіть якщо вони не були відомі співучасникам, вони впливають на їх відповідальність. Навіть якщо співучасникам не були відомі обтяжуючі обставини, вони все рівно посилюють відповідальність співучасників (наприклад, відповідно ст. 311.8 за вчинення крадіжки із зброєю, навіть якщо вона не застосовується, відповідальність збільшується з 5 до 20 років позбавлення волі);

б) особисті - це ті, що характеризують особистість конкретного злочинця і на кримінальну відповідальність інших співучасників не впливають (наприклад, рецидивіст - обтяжуюча обставина, неповнолітній - пом’якшуюча).

Магістри повинні орієнтуватися щодо ознак ексцесу виконавця, передбаченого в кримінальному праві Франції.

Ексцес виконавця за кримінальним правом Франції - це вихід за першопочатковий задум. Ексцес виконавця характеризується:

1) по-перше, відхиленням від першопочаткового умислу в процесі здійснення діяння;

2) по-друге, виконавцем вчинено інший злочин, що відрізняється від першопочаткового плану;

3) по-третє, ексцес пов’язаний з приєднанням співучасника до будь-якої "справи'' виконавця.

Відповідно до цих характеристик ексцесу передбачені французьким кримінальним законом різні вирішення питання про відповідальність співучасників в таких ситуаціях:

а) при вчиненні одного злочину. Наприклад, при здійсненні крадіжки застосовується зброя - і співучасники несуть відповідальність;

б) при вчиненні- іншого злочину. Наприклад, при здійсненні крадіжки вчиняється ґвалтування - і співучасники не несуть відповідальність;

в) невизначений умисел. Наприклад, надав гроші задля вчинення злочину з метою декому помститися - і співучасник несе відповідальність за всі діяння виконавця. Але співучасник не несе відповідальність, якщо змінюється характер злочину, тобто немає співучасті.

Магістри повинні відмежовувати співучасть у злочині від причетності у злочині.

У французькому кримінальному праві існує декілька видів причетності до злочину:

1) приховування:

а) приховування речей – це відповідно до ст. 321.1 загаювати, зберігання, передача речі або надання посередницьких послуг, коли винний завідомо знає, що ця річ була добута вчиненням злочину або проступку, карається позбавленням волі строком до 5 років або штрафом до 2,5 мільйонів франків;

б) якщо приховування здійснюється просто або із застосуванням технічних засобів, бандою, то покарання збільшується до 10 років позбавлення волі або штраф до 2 мільйонів франків;

в) відповідно до ст. 321.3, винний карається штрафом у розмірі, що дорівнює до половини вартості речей, які приховуються, за умови, що приховувачу точно відомо, в результаті якого злочину добуті данні речі;

г) якщо відомі обтяжуючі обставини, то приховувач карається з урахуванням даних обтяжуючих обставин;

2. Недонесення про злочин - це відповідно до ст 434.1, неповідомлення правоохоронних органів про злочин, який можна було б попередити або зменшити наслідки вчиненого або вчиняємого злочину. Карається позбавленням волі строком до З років і штрафом до 300 000 франків. За недонесення і приховування осіб звільняються від відповідальності найближчі родичі виконавця;

3. Потурання злочину - це не перешкоджання вчиненню злочину чи проступку і карається позбавленням волі до 5 років і штрафом до 500 000 франків за наступних умов: в особи була можливість надати допомогу потерпілому; допомога могла бути надана для фізичної цілісності людини без ризику для себе чи інших осіб; допомога могла бути надана негайними діями.

КК Франції передбачає відповідальність за ненадання допомоги під час стихійного лиха.

Окрім того, магістри повинні знати, які ознаки необхідної оборони передбачено в кримінальному праві Німеччини.

У романо-германській системі кримінального права необхідна оборона віднесена до кола обставин, що виключають протиправність діяння. До умов правомірності оборони відносяться такі:

1) нападник є фізичною особою;

2) напад мас бути протиправним;

3) наявним (напад почався, ще не завершився);

4) допускається захист не лише себе самого, але й інших осіб;

5) відсутнє перевищення меж необхідної оборони.

Дискусійним питанням в германській кримінально-правовій теорії с проблема перевищення меж необхідної оборони. При цьому, як правило, відрізняють два види такого перевищення:

1) невідповідність засобів захисту тяжкості нападу;

2) порушення принципу наявності посягання (передчасний або запізнілий захист).

Студенти повинні вільно визначати ознаки крайньої необхідності, передбаченої в кримінальному праві Англії та США.

В Англії заподіяння шкоди в умовах крайньої необхідності вважається обставиною, яка звільняє від кримінальної і цивільноправової відповідальності. Умовами правомірності заподіяння шкоди в даному випадку є такі:

1) відвернена шкода більша, ніш шкода, яка заподіяна для її відвернення, і

2) відвернена шкода не могла бути відвернена іншим шляхом.

В США питання про заподіяння шкоди при крайній

необхідності достатньо розроблено в кримінально-правовій доктрині і регламентовано в діючому законодавстві. За Примірним КК США (1962 року) і КК штатів крайня необхідність віднесена до кола обставин, що звільнюють від покарання. Це лише "виправдувальна" обставина, яка не виключає цивільно-правової відповідальності.

В ст. 3.02 модельного КК США встановлені наступні умови правомірності крайньої необхідності:

1) шкода загрожує самій особі або іншим особам;

2) шкода, що загрожує більше, ніж шкода від поведінки, до якої вдається особа;

3) КК або інший кримінальний закон не встановлюють виключень для захисту в зв’язку з даною конкретною ситуацією;

4) законодавець не виражати інший чином свою відмову надати захист в даній ситуації.

Якщо ситуація крайньої необхідності виникла в результаті необачної або недбалої поведінки самої особи, або висновок особи про необхідність такої поведінки - результат його необачності або недбалості (тобто в дійсності не було необхідності в такій поведінці, і "розумна особа" не стала б спричиняти шкоду), то особа несе кримінальну відповідальність, звісно, за умови, шо для настання кримінальної відповідальності таких форм вини, як необачність або недбалість, досить (тобто не вимагається таких форм вини, як «з метою» або «заздалегідь»).

Згідно п. 2 § 35.05 КК штату Нью-Йорк поведінка не с караною, якщо вона е необхідною як надзвичайний захід для того, щоб уникнути навислої загрози спричинення публічної або особистої шкоди, при дотриманні наступних умов:

1) ситуація не склалася за вини самої особи:

2) загроза настільки серйозна, що у відповідності із "звичайними стандартами інтелекту і моралі бажаність і терміновість недопущення такої шкоди безсумнівно переважує бажаність недопущення шкоди, на запобігання якої спрямований закон, що визначає відповідне посягання";

3) необхідність і виправданість такої поведінки не може грунтуватись на міркуваннях, які мають відношення лише до моралі і доцільності, яка випливає з закону, як в плані йото загального застосування, так і у відношенні його застосування до визначеної категорії справ.

Студенти повинні мати навички в порівнянні законодавства різних зарубіжних країн, наприклад, які ознаки крайньої необхідності передбачено в кримінальному праві Франції.

У Франції інститут крайньої необхідності до прийняття в 1992 році нового КК не був закріплений у законодавстві, хоча необхідність введення такого інституту відчувалася давно. Судова практика часто стикалася з випадками, коли діяння, за яке передбачена кримінальна відповідальність, вчинялося за необхідності, з метою захистити інше благо, суспільна цінність якого вище цінності блага, що принесено в жертву.

В подібних випадках суди змушені були використовувати норму французького права про примус до вчинення злочинного діяння, обгрунтовуючи це тим, що особа в умовах небезпеки віратила над собою контроль і під впливом психічного примусу вчинило діяння, заборонене кримінальним законом. Вочевидь, що таке положення мас мало спільного з дійсним станом крайньої необхідності. Наприкінці XIX ст. судова практика вирішила звільняти осіб, що діяли в стані крайньої необхідності, в зв’язку з відсутністю їх вини. Така позиція була підтримана апеляційними інстанціям» Франції. А в 1958 році Касаційний Суд Франції, в обхід законодавця, визнав своїм рішенням "стан необхідності" (крайньої необхідності) обставиною, то звільняє від кримінальної відповідальності.

Окрім нормативних актів магістри повинні аналізувати і судову практику зарубіжних країн. Судовою практикою, яка знайшла своє підтвердження в наступних рішеннях і постановах Касаційного Суду, були вироблені умови правомірності крайньої необхідності. Ці положення зберігають свою актуальність і сьогодні, оскільки діючий КК Франції закріплює даний інститут, як вбачається, недостатньо чітко, що утруднює його відмежування не лише від інституту правомірного захисту, а й інституту примусу до вчинення злочинного діяння (ст. 22-7).

Судова практика випрацювала наступні умови правомірності крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки спричинення шкоди (реальна загроза або початок здійснення);

2) природа такої небезпеки може бути різноманітною: небезпека спричинення фізичної шкоди, моральної, матеріальної;

3) не існує іншого засобу уникнути небезпеки крім як вчинити діяння, яке заборонено кримінальним законом;

4) благо, яке принесене в жертву, є менш цінним, ніж врятоване благо;

5) особа не поставила себе саму в стан необхідності вчинення злочинного діяння, до цього порушивши закон.

Які ознаки крайньої необхідності передбачено в кримінальному праві Німеччини?

В Німеччині, крайня необхідність представлена в двох різновидах:

1) крайня необхідність, яка псе протиправною, і

2) крайня необхідність, що виключає або пом’якшує вину

Для першої встановлені наступні умови правомірності:

а) наявність небезпеки для правоохоронюваного блага;

б) непопереджуваність небезпеки іншими засобами;

в) небезпеки загрожує будь-якому правовому благові, шо належить як самій особі, так і іншим особам;

г) при оцінці інтересів, що протистоять один одному, зокрема, відповідних правових благ і ступеню небезпеки, що їм загрожує, інтерес, який захищається, значно перевершує інтерес, що порушений;

д) діяння є співрозмірним заходом для усунення небезпеки;

е) воля особи має бути спрямована на запобігання небезпеки (як і в стані необхідної оборони).

Другий різновид крайньої необхідності передбачає захист життя, здоров’я або свободи самої особи, її родичів або близьких шляхом вчинення протиправного діяння. Однак особу "виправдовує" та обставина, що таке діяння вчиняється нею в умовах наявної небезпеки. Закон не вказує в даному випадку на необхідність співрозмірності захисту тяжкості небезпеки.

Такий дуалізм інституту крайньої необхідності викликає чимало дискусій і критики серед германських юристів-криміналістів. Нерідко судова практика застосовує другий різновид крайньої необхідності, умови якої є більш пільговими, в тому випадку, коли не вдається використати перший.

Які ознаки примусу, як обставини, що виключає злочинність діяння, передбачено в кримінальному праві Франції?

Примус, як обставина, що виключає кримінальну відповідальність, буває фізичним' (під впливом сил природи, під впливом людської сили) і моральний (психічний).

В кримінальному законодавстві Франції - і в старому і в новому КК - є положення, що стосуються примусу.

Стаття 122-2 КК 1992 року вказує: не несе відповідальності особа, яка діяла під виливом сили або примусу, якому вона не могла протистояти.

Умовою правомірності є тс, що цим силам не може протистояти пересічна людина, а якщо така можливість була, то вона не звільнюється від відповідальності.

Сили - це фізичний і моральний примус.

Фізичний примус - це фізичний вилив однієї людини на іншу, який повністю виключив можливість виявити свою волю. Якщо фізичне насильство не було непереборним, то вчинення злочинних дій повністю не виключає кримінальну відповідальність.

Психічний (моральний) примус рідко повністю пригнічує волю і зазвичай не виключає можливості діяти за своєю волею.

Не будуть виправдані такі злочини, як геноцид, проведення біомедичних дослідів над людьми і т.ін..

Студенти Як впливає виконання наказу на відповідальність за кримінальним правом іноземних держав?

Виконання наказу відноситься- до обставин, що виключають кримінальну відповідальність, виконання наказу може нести політичне забарвлення. В кримінальному праві іноземних країн існує кілька доктрин виконання наказу та його впливу на кримінальну відповідальність:

1. Пасивне виконання наказу. За цією доктриною виконання наказу вищестоящого начальника завжди виправдане, навіть якщо наказ був протиправним. Але виконання законного наказу незаконними засобом заборонено. Така концепція доволі реакційна, діє во Франції (базувалася ще в ст.32 КК Франції 1810 року). Згідно діючого законодавства (ст. 122-4 КК) особа не' підлягає кримінальній відповідальності якщо воно виконувало дії. які приписані або санкціоновані законами або підзаконними актами, або виконують діяння, наказані законною владою, якщо тільки таке діяння не є явно незаконним.

2. Розумні рушниці. Раніше ніж виконувати наказ, виконавець повинний подумати про його законність, а якщо наказ законний, то про те. як його виконати. Діє такий принцип в Німеччині.

3. Явно незаконний наказ. За цією доктриною всі накази поділяються на явно незаконні, законні та накази, законність яких важко встановити для виконавця. Кримінальній відповідальності підлягає лише той, хто виконує явно незаконний наказ. Ця теорія знайшла своє відображення в доктрині та загальному праві Англії та США. Чи повинен знати виконавець про незаконність наказу, визначається з точки зору "середньої розумної людини". Виконавець повинен виконувати наказ, виходячи з "розумних вимог".

В Англії при вирішенні цього питання посилаються на прецедент 1900 року у справі Сміта. Сміт розстріляв робітників, посилаючись на наказ. Суд постановив: "підлегла особа не карана, якщо щиро впевнена, що виконує свій обов’язок, а сам наказ не був явно протиправним і виконавець не усвідомлював його незаконність".

В модельному КК США немає загального положення, але там вказано про виконання наказу військовоначальника (ст. 2.10 КК): Особа звільняється від відповідальності, якщо вона не знає про тс, що наказ незаконний. В КК деяких штатів є окремі положення. КК штату Нью-Йорк в ст. 35.05 частині першій вказує-на те, що особа звільняється від відповідальності якщо п поведінка приписана або санкціонована правом або постановою суду або здійснена публічним службовцем при розумному виконанні своїх обов’язків.

Студенти повинні дати відповідь на питання: як впливає згода (прохання) потерпілого на відповідальність за кримінальним правом іноземних держав?

Згода (прохання) потерпілого як обставина, що виключає кримінальну відповідальність, регулюється законодавством деяких країн.

КК Німеччини в § 226-а розглядає згоду потерпілого на нанесення йому тілесного ушкодження (наприклад, на змаганнях) як обставину, що виключає протиправність діяння, якщо при цьому не були порушені загальноприйняті моральні норми.

Евтаназія (різновид згоди потерпілого) - це спричинення смерті людині за його згодою або на його прохання.

В США розглядалась справа Ківаркяна (асистоване вбивство за допомогою маски з газом). Після цієї справи в штаті Мічіган в 1991 році був виданий закон про заборону евтаназії під загрозою тюремного ув’язнення строком до 4-х років і штрафу.

Евтаназія буває двох видів:

1) активна - це вчинення конкретних дій, спрямованих на вбивство людини. Наприклад, введення ліків;

2) пасивна - цс ненадання допомоги, коли її можна здійснити.

Найбільш легалізована евтаназія в Голландії. Закон 1993 року

вказує на умови, за яких можливо позбавлення життя іншій людині:

1) хворий невиліковний і це завдає йому страждань;

2) лікар може допомогти, якщо хворий неодноразово просив про це;

3) до проведення евтаназії лікар повинен проконсультуватися з колегами з приводу доцільності проведення;

4) останнє слово залишається за місцевими органами влади.

В цьому випадку відсутня кримінальна відповідальність, але якщо ці умови не дотримуються, то призначається тюремне ув’язнення до 12 років.

В інших країнах евтаназія не виключає кримінальної відповідальності. В Німеччині, Англії і Австралії закон передбачає до 5 років тюремного ув’язнення. В США в деяких штатах заборонена евтаназія.

Після вивчення цього матеріалу студенти повинні відповісти на дискусійні питання:

• чи повністю виключеними є зловживання?

• чому остаточне рішення за органами влади?

• чи не можуть лікарі з метою економії коштів невиправдано часто звертатися до евтаназії?

Допускається спричинення шкоди і навіть вбивство в спорті, якщо були дотримані всі правила. При проведенні складних медичних операцій людина зобов’язана надати письмову згоду (або ного родичі).


Запитання для самоконтролю:

1. Які ознаки необхідної оборони передбачено в кримінальному праві Франції?

2. Які ознаки необхідної оборони передбачено в кримінальному праві Англії та США?

3. Які ознаки необхідної оборони передбачено в кримінальному праві Німеччини?

4. Які ознаки крайньої необхідності передбачено в кримінальному праві Англії та США?

5. Які ознаки крайньої необхідності передбачено в кримінальному праві Франції?

6. Які ознаки крайньої необхідності передбачено в кримінальному праві Німеччини?

7. Які ознаки примусу, як обставини, що виключає злочинність діяння, передбачено в кримінальному праві Франції?

8. Які ознаки примусу, як обставини, що виключає злочинність діяння, передбачено в кримінальному праві Англії та США?

9. Як впливає виконання наказу на відповідальність за кримінальним правом іноземних держав?

10. Як виливає згода (прохання) потерпілого на відповідальність за кримінальним правом іноземних держав?

11. Які обставини, що виключають злочинність діяння, передбачено в кримінальному праві Росії?

12. Які обставини, що виключають злочинність діяння, передбачено в кримінальному праві Японії?

Тема 1.4. Правові наслідки злочинного проти (правного) діяння
План
1. Поняття покарання і його мета.

2. Види покарань.

3. Особливості окремих видів покарань.

4. Умовне засудження до покарання (пробація).

5. Призначення покарання.

6. Обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

7. Заходи безпеки.

8. Судимість і реабілітація.

9. Звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання.
Методичні рекомендації
При вчинення цієї теми студенти повинні, по – перше, вивчити дефініції (визначення) судимості, по – друге, розглянути на прикладі кримінального законодавства зарубіжних держав порядок дій кримінально – правових норм щодо судимості. Також студентам необхідно відрізнити судимість від реабілітації. При цьому особлива увага звертається на те, що інститут судимості передбачений в КК України, а інститут реабілітації відсутній.

Проаналізувавши відповідний матеріал, студенти повинні зробити висновки, щодо необхідності доповнення КК України нормою про реабілітацію, обґрунтувавши як позитивне, так і негативне ставлення о цієї ідеї.

При вивчення питань щодо звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення покарання студентам слід звернути увагу на такі моменти та норми, що містяться у міжнородно – правових нормативних актах.

Потім після отримання загальних знань щодовітчизняних та міжнароно- правових підходів до інститутів звільнення від кримінальної відповідальності і покарань проаналізувати законодавство зарубіжних країн, яке містить відповідні положення.

Студенти повинні розмежовувати поняття «судимість» та «реабілітаці».

У статті 63 КК Латвії визначене відповідне поняття: судимістю є юридичні наслідки засудження особи, яка вчинила злочинне діяння, що мають силу під час відбування призначеного судом покарання, а також після його відбуття до погашення чи зняття судимості в установленому законом порядку. Строки судимості у цьому КК, на відміну від КК України, встановлені залежно тільки від виду і міри покарання і не враховують тяжкість злочину: один рік – після відбуття покарання у виді арешту, примусових робіт або штрафу; 2, 5, 8 років – після відбуття покарання V виді позбавлення волі терміном не більше, відповідно, З, 5, 10 років; 8 років – після відбуття покарання у виді позбавлення волі терміном більше 10 років, але на розсуд суду. Дозволяється знімати судимість в порядку амністії і помилування.

На відміну від КК України, у ст. 88 якого прямо вказано лише на один наслідок судимості – врахування її у разі вчинення нового злочину, у ст. 97 КК Литви зазначено, що судимість враховується також при вирішенні питань про: звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання; умовно–дострокове звільнення від покарання або про заміну покарання більш м яким; визнання особи небезпечним рецидивістом.

Звичайні строки судимості встановлені у цьому КК залежно від тяжкості вчиненого злочину. Виняток зроблено для осіб, визнаних небезпечними рецидивістами (незалежно від тяжкості злочину строки судимості для них становлять 10 років) і неповнолітніх (строки судимості після відбуття покарання чи звільнення від покарання дія неповнолітніх скорочуються наполовину) – вчинення кримінального проступку не створює судимості, але вчинення необережного злочину створює. КК Литви такими, що мають судимість, як і КК Білорусі, визнає осіб, звільнених від покарання. Такого положення немає у більшості інших проаналізованих кримінальних кодексів.

В усіх згаданих кримінальних кодексах зазначено, що особа вважається судимою з дня набрання чинності, обвинувальним вироком суду.

КК Болгарії замість понять “погашення судимості” і “зняття судимості” оперує поняттям “реабілітація”. Реабілітація усуває судимість і скасовує на майбутнє наслідки, які закон пов’язує з самим фактом засудження (ст. 85). Видами реабілітації є реабілітація по праву і реабілітація судом.

Реабілітація по праву (ст. 86) не настає у разі вчинення злочину повнолітньою особою, якщо вона вже була один раз реабілітована, і – за критерієм виду покарання – може настати лише у випадках, коли особа засуджена:

а) умовно і протягом іспитового терміну не вчинила нового злочину;

б) до позбавлення волі на строк до трьох років, виправних робіт чи обов’язкового поселення і протягом трьох років з моменту відбуття покарання не «чинила нового злочину, який карається позбавленцям волі чи більш тяжким покаранням;

в) до штрафу, громадського осуду чи позбавлення прав і протягом року з моменту виконання покарання не вчинила іншого злочину загального характеру; г) до досягнення нею повноліття і протягом двох років з моменту відбуття покарання не »чинила нового злочину загального характеру, за який їй могло бути призначене позбавлення волі.

Крім того, за загальним правилом особа вважається не судимою і у випадку, коли спливли передбачені ст. 82 цього КК строки давності призначення покарання і засуджена особа не вчинила нового злочину загального характеру, за який їй могло бути призначене позбавлення волі.

В усіх інших випадках можливою є лише реабілітації судом, який виніс вирок як суд першої інстанції, за сукупності умов, а саме коли засуджена особа:

а) протягом трьох років з моменту відбуття покарання не вчинила нового злочину, який карається позбавленням волі чи більш тяжким покаранням;

б) гарно себе поводила; в) відшкодувала шкоду, заподіяну умисним злочином (але її відшкодування за поважних причин не може бути перешкодою для реабілітації);

г) відбула призначене їй додаткове покарання у вигляді обов’язкового поселення, позбавлення права обіймати певну посаду, займатися певною діяльністю чи проживання у певній місцевості або сплатила призначений їй як додаткове покарання штраф (ст. 87).

Глава XII КК Польщі має назву «Погашення судимості», проте не поняття охоплює і випадки зняття судимості. Тобто цей КК також розрізняє погашення судимості за певним строком та її зняття судом. Слід звернути увагу на положення ст. 106 цього КК, згідно з яким «з моменту погашення судимість вважається неіснуючою; запис про судимість виключається з реєстру засуджених". Строки, які повинні минути для погашення чи зняття судимості, є досить значними. Навіть у разі засудження до штрафу чи обмеження волі, за загальним правилом, погашення судимості настає в силу закону після спливу 5 років після виконання цих покарань, а за заявою засудженого – не раніше спливу 3 років. Перешкоджає погашенню судимості невиконаний кримінально – правовий захід.

Відповідно до КК Швейцарії строки реабілітації особи залежать від виду покарання і заходів безпеки. У статті 80 цього КК зазначено, шо особа, яка веде реєстр обліку судимості, офіційно анулює запис, якщо з дня вироку про призначену судом тривалість покарання минули такі строки: для каторжної тюрми та ізоляції “звичних” злочинців – 20 років; для тюремного ув’язнення, інших заходів безпеки і тримання у виховно-трудовій установі – 15 років; для арешту і штрафу як основного покарання – 10 років. За клопотанням засудженого і за певних обставин (належна поведінка, відшкодування школи тощо) суддя може зменшити ці строки відповідно до 10. 5 і 2 років, а за особливих обставин і менше. Поновлення у здатності обіймати посади, займатися псиною професією, ремеслом чи укладати торговельні угоди, а також у батьківській владі чи здатності бути опікуном за клопотанням засудженого може відбутися через 2 роки після винесення вироку (статті 77-79).

Можливість реабілітації особи за законом і за рішенням суду передбачена і КК Франції (відділ IV глави 3 розділу III Книги 1), але підстави і умови реабілітації за рішенням суду регламентуються КПК Франції. Найменшим строком реабілітації за законом є 3 роки (від дня сплати штрафу чи загальної суми штрафо-днів), найбільшим – 10 років (від дня виконання вперше призначеного покарання у виді тюремного ув’язнення на строк до 10 років або двох чи більше призначених покарань у виді тюремного ув’язнення загальним строком до 5 років). В інших випадках реабілітація є можливою одночасно із закінченням строку давності, який у разі вчинення злочину становить 20, а проступку – 5 років (статті 133-2, 133-3, 133-13). Реабілітація не може настати до закінчення соціально-судового нагляду (статті 131-36-1, 133-16) і є взагалі неможливою у разі вчинення злочинів проти людства (ст. 213-5).

Відповідно до ст. 136 КК Іспанії судимість не погашається, а тільки може бути знята судом за клопотанням засудженої особи, погодженим з Міністерством юстиції чи Міністерством внутрішніх справ.

Міністерство внутрішніх справ (МВС) - центральний орган виконавчої влади держави, що опікується боротьбою зі злочинністю, розкриттям злочинів, охороною громадського порядку тощо.
Запне у Центральному регістрі злочинців і осіб, які ухиляються від покарання, може бути скасований ліпне за умови, що особа:

1) «виконала цивільну відповідальність», що випливала із злочинного діяння (крім випадків визнаної судом неплатоспроможності);

2) не вчинювала нових злочинів у певні строки, що обчислюються з дня виконання відповідного виду покарання або закінчення умовного звільнення (мінімальний строк – 6 місяців, максимальний – 5 років).

КК Естонії, КК Австрії, КК Голландії, КК ФРН, КК Швеції, КК Данії, КК Норвегії не містять інститутів судимості або реабілітації.

Разом з тим, КК ФРН передбачає певні аналоги реабілітації. До них можна віднести, скажімо: “поновлення в правах”, коли суд може поновити втрачені особою за вироком суду права (обіймати певні посади, виборчі тощо), якщо фактично минула половина строку і є підстави вважати, що засуджений більше не вчинить умисних злочинів (§ 45 і 45-Ь); дострокове припинення встановленого нагляду (§ 68-е); дострокове скасування заборони на видачу еолійських прав (§ 69-а).

Наступна тема, з якою повинні ознайомитися студенти є звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання.



Ubi est confcssio, ibi est remissio (де є визнання провини, там є і пробачення). Цим давньоримським постулатом переважно керуються законодавці усього світу, визначаючи у кримінальних законах підстави,за якими винну особу можна не карати. Саме поняття “звільнення від кримінальної відповідальності уперше в радянському кримінальному праві з’явилось в Основах кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік (1958). вачення було звільнено віл кримінальної відповідальності 21,2 тис. осіб, із них у зв’язку із: зміною обстановки – 5,6 тис.; примиренням винного з потерпілим – 4,7 тис.; дійовим каяттям – 2,7 тис.; передачею на поруки – 2,3 тис.

Українські криміналісти торкались лише окремих аспектів звільнення від кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством деяких зарубіжних держав. В. Баулін, зокрема, вказав на те, що сучасному законодавству Франції, Бельгії і Голландії властиве явище “трансакції” — угоди між обвинувачем і обвинуваченим, яка погашає публічний позов (наприклад, шляхом сплати штрафу на користь держави), а законодавству Франції, крім того, явище “медіації” як умовної відмови у порушенні кримінальної справи. У ФРН, Італії, Іспанії, країнах Скандинавії також е схожі інститути, що є свідченням втілення у законодавстві принципів доцільності кримінального переслідування та економії кримінальної репресії. С.М. Школою досліджені питання інституту амністії та помилування за законодавством Росії і Білорусі.

Сьогодні інститут звільнення від кримінальної відповідальності в Україні “працює”: лише у 2004 р. у справах публічного обвинувачення було звільнено віл кримінальної відповідальності 21,2 тис. осіб, із них у зв’язку із: зміною обстановки – 5,6 тис.; примиренням винного з потерпілим – 4,7 тис.; дійовим каяттям – 2,7 тис.; передачею на поруки – 2,3 тис..

Положення законодавства ФРН, Франції і Швеції щодо умовного звільнення від покарання чи його відбування проаналізувала О.Ф. Ковітіді. Вона звернула увагу на те, що ці держави віддають перевагу умовному звільненню над безумовним, зробила класифікацію юридичних обов’язків, що можуть покладатися па особу, умовно звільнену від покарання чи його відбування, за їх функціональним призначенням, і важливий висновок про бажаність введення до ст. 76 КК України більшої кількості таких обов’язків, зокрема тих, що стосуються усунення наслідків вчиненого злочину.

О.О. Дудоров, дослідивши питання кримінально-правового компромісу при вчиненні податкових злочинів за законодавством держав СНД, Болгарії, ФРН, Іспанії, Фінляндії то ін., зробив слушні висновки про те. що: кримінально-правовий компроміс у сфері оподаткування може малі вигляд звільнення від кримінальної відповідальності (Іспанія, Росія) або від покарання (ФРН), припинення кримінального переслідування (Фінляндія) або обов'язкового пом’якшення покарання (Болгарія); існує група країн (до якої входить і Україна), в яких вказаний компроміс розглядається, головним чином, як спосіб наповнення державної скарбниці (Болгарія, до недавньою часу і Росія), натомість у законодавстві тих країн, які історично мають значно більший досвід кримінально-драпового захисту податкових відносин, акцент зроблено не на фіскальній, а на правоохоронній складовій заохочення — на своєчасності інформування компетентних органів про невідомі їм факти злочинних діянь.

Проаналізувавши законодавство Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, ФРН та Іспанії, О.Л. Єрмак довів, що умовами звільнення від кримінальної відповідальності учасників злочинних формувань є:

1) добровільність заяви особи про свою участь у злочинному формуванні (Росія, Білорусь, Польща, Болгарія. ФРН);

2) не вчинення цією особою злочину (Росія, Болгарія, Іспанія) або тяжкою злочину (Білорусь);

3) активне сприяння розкриттю, розслідуванню дій цього формування або перешкоджання йото подальшій діяльності (Білорусь. Польща, Болгарія, Швейцарія, ФРН), і що законодавство Болгарії і Польщі дозволяє звільнити від кримінальної відповідальності навіть керівника і організатора злочинного формування.

Г.О. Усатий звернувся до досвіду інших держав у контексті дослідження кримінально-правового компромісу і зазначив, що “сьогодні країни Західної Європи працюють над удосконаленням юридичних норм на підставі чітко відпрацьованої системи стимулювання законослухняна поведінки колишніх правопорушників, намагаючись досягти максимально можливої злагодженості між державою та особами, які порушили закон, шляхом подальшою вдосконалення компромісних норм і розширення їхніх можливостей. Поняття компромісу в західному суспільстві дедалі втрачає абстрактно-теоретичний характер і набуває інструментального змісту як засобу досягнення практичних цілей”. Це стає можливим лише після досягнення псиних домовленостей між суб’єктами — учасниками компромісної угоди. Проте не можна погодитися з твердженням Г.О. Усатого, що обов’язковою умовою наявності такого компромісу е відшкодування завданих втрат та усунення заподіяної шкоди. Як буде показано нижче, це не завжди є можливим. Схожа з наведеною вище думка висловлена С.М. Школою, який наполягає на доцільності закріплення в КК України норм про заборону застосування амністії у випадках, коли винуватий не відшкодував завданих злочином збитків . Але серед тих десятків тисяч осіб, щодо яких щороку застосовується амністія, чималий відсоток становлять особи, які не мають матеріальної можливості зробити не. Адже, як вказує сам цей автор, “амністовані та помилувані особи... як правило, неповнолітні, інваліди, вагітні жінки”. Щире і зрозуміле бажання С.М. Школи зробити послугу для потерпілих та цивільних позивачів трохи затулило йому очі на той факт, що у місця позбавлення волі, як правило, потрапляють не лише заможні особи, які просто не бажають відшкодовувати завдані ними збитки. Отже, він робить спробу поставити амністію в залежність від майнового стану особи, що, на наш погляд, суперечить ст. 24 Конституції України.

Загалом підстави звільнення віл кримінальної відповідальності та від покарання за законодавством інших держав ще достатньо не досліджувались. Між тим, такі дослідження наразі с надзвичайно актуальними. Ю.В. Голик вказує на те, що філософія заохочення у кримінальному праві загалом є відносно новою темою, хоча вже давно відомо: заохочення і покарання — парні категорії, і використовувати їх потрібно виходячи з їх парності. Недаремно Ваги Правосуддя мають саме дві філіжанки. Всі покарання кримінальне право перестане бути кримінальним, а без заохочення вся кримінальна юстиція втратить смисл, перетвориться у бездушний каральний механізм.

У контексті розглядуваних проблем впрію проаналізувати відповідні положення актів міжнародного законодавства.

Так, очевидно, що усі держави-учасниці повинні відобразити у національному законодавстві вимоги Конвенції ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1968) та Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочині» проти людства і »осиних злочинів (1974), згідно з якими жодний строк давності не застосовується до відповідних злочинів незалежно віл часу їх вчинення. Про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув’язненням («Токійські правила» , 1990) говорять так: у належних випадках варто надпити не лише суд, а й поліцію, прокуратуру або інші установи, шо займаються кримінальними справами, правом звільняти правопорушника віл відповідальності, якщо, на їхню думку, немає необхідності порушувати справу з метою захисту суспільства, попередження злочинності або забезпечення дотримання закону і прав жертв. Після винесення вироку за клопотанням правопорушника суд може застосувати такі заходи, як відпустка і поміщення до виправної установи напівтюемного типу, звільнення у зв'язку з роботою або навчанням, різні форми звільнення під слово честі, скорочення строку тощо.

У Рекомендації РЄ щодо спрощення кримінального правосуддя (1987) державам вказано на необхідність передбачити в національному законодавстві можливість:

1) відмови віл судового переслідування і припинення його з дискреційних причин, коли суд має достатні докази вини;

2) позасудового врегулювання конфліктів. При цьому законом повинні передбачатися категорії правопорушень, в яких можливим є таке врегулювання, його умови (виплата підозрюваним грошової суми державі або державній чи благодійній організації; відшкодування заподіяної шкоди і відновлення прав потерпілого; надання потерпілому відповідної компенсації) тощо;

3) надання суду права, минаючи етап слухання справи, за згодою обвинуваченого прийняття рішення, рівнозначного вироку, наприклад, постанову про адміністративне стягнення (при цьому санкції повинні обмежуватися грошовим штрафом та позбавленням прав). Конвенція про корупцію у контексті кримінального права (1999) зобов'язує держави вжити законодавчих заходів для забезпечення ефективного захисту “помічників правосуддя”, які повідомляють про відповідні правопорушення або в інший спосіб співробітничають з органами слідства.
Тема 1.5. Особливості покарань та інших правових наслідків вчинення злочинного (проти правного) діяння щодо окремих категорій осіб
План
1. Неповнолітні і молодь.

2. Жінки й особи, які піклуються про малолітніх дітей.

3. Рецидивісти, звичні і професійні злочинці.

4. Службові (посадові) особи.

5. Юридичні особи та інші колективні суб'єкти.

6. Представники засобів масової інформації.

Засоби масової інформації (ЗМІ), мас медіа (Mass media) - преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку.

7. Військовослужбовці.

8. Члени парламентів.

9. Іноземці та інші категорії осіб.
Методичні рекомендації
Вивчаючи це питання студенти повинні, в першу чергу, мати уяву щодо того, які особи є юридичні. При цьому слід враховувати європейську традицію щодо цього питання.

Починати вивчати питання про відповідальність членів парламентів слід ознайомитись із текстом ст. 27 Римського статуту, Міжнародного китайського суду (1998).

Вивчення цього питання слід розпочинати вивченням рекомендацій Ради Європи з питань розпалювання, «розпалювання ненависті»(1997)

Студенти повинні знати особливості покарань та інших правових наслідків вчинення злочинного (протиправного) діяння щодо окремих категорій осіб.

Аналогічні положення містять конвенції РЄ про кіберзлочинність (2001), про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права (1998), а також низка актів, виданих у межах ЄС.

Охоро́на довкі́лля (англ. environmental protection / control / conservation, нім. Umweltwissenschaften) - система заходів щодо раціонального використання природних ресурсів, збереження особливо цінних та унікальних природних комплексів і забезпечення екологічної безпеки.
Так, Другий протокол до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств (І997)3 передбачає, що юридичні особи мають нести відповідальність за шахрайство, активну корупцію та відмивання грошей, скоєні на власну користь будь-якою особою, яка діє або індивідуально, або як частина органу юридичної особи, який посідає головне становище у юридичній особі, базуючись на повноваженні:

а) представництва юридичної особи;

б) приймати рішення від імені юридичної особи

в) здійснювати контроль за юридичною особою.

Юридичні особи можуть визнаватись відповідальними і тоді, коли недостатність нагляду або контролю зазначеною особою призвела до вчинення шахрайства, акту активної корупції чи відмивання грошей на користь цієї юридичної особи особою, яка знаходиться під її управлінням (ст. 3).

Санкції для юридичних осіб мають включати кримінальні і некримінальні штрафи та можуть включати інші санкції:

а) позбавлення права на публічну допомогу;

b) дискваліфікацію від здійснення комерційної діяльності; с) поміщення під судовий нагляд;

d) ліквідацію за судовим наказом. Аналогічні положення містяться у статтях 4 і 5 Рамкового рішення Ради ЄС «Про боротьбу з торгівлею людьми»

(2002) – щодо відповідальності юридичних осіб за торгівлю людьми, у статтях 6-9 Рамкового рішення Ради ЄС «Про боротьбу із сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією»

(2003) – щодо відповідальності юридичних осіб за сексуальну експлуатацію дітей і дитячу порнографію тощо.

Студенти мають знати особливості кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Кримінальні кодекси більшості європейських держав були прийняті ще до того, як на загальноєвропейському рівні було визнано необхідним передбачити кримінальну відповідальність юридичних осіб. З цієї та інших причин у них, як правило, немає глав, спеціально присвячених цим питанням, і там, де визнається необхідність встановлення такої відповідальності, ці питання регулюються окремими статтями. В усіх таких випадках однозначно встановлено правило про те, що кримінальна відповідальність юридичної особи не скасовує кримінальної відповідальності фізичної особи, яка вчинила злочинне діяння або організувала його, підбурювала до нього чи сприяла йому.

Відповідно до ст. 20 КК Литви юридична особа (крім держави, інстанції або установи держави чи місцевого самоврядування) несе відповідальність лише за ті злочинні діяння, за вчинення яких передбачена відповідальність юридичної особи у Спеціальній частині цього КК. Такими діяннями є, зокрема: необережне вбивство або заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю внаслідок порушення правил безпеки поводження (ч. 3 ст. 132 і ч. 3 ст. 137), деякі злочини проти приватного життя особи (статті 166-168), незаконне використання енергії і послуг зв’язку (ст. 179), привласнення чужого майна чи права на майно (ст. 183), заподіяння майнової шкоди шляхом обману (ст. 186), необережне знищення чи пошкодження майна (ст. 188), злочини у сфері прав інтелектуальної власності (статті 192-195, 204), злочини проти інформатики (статті 196-198), більшість злочинів і кримінальних проступків у сфері економічної діяльності та підприємництва (статті 199, 200, 202, 203, 206-208, 213, 216-220, 223, 223), хабарництво (ст. 225), підкуп (ст. 227), порушення правил зберігання зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв або речовин (ст. 255), порушення правил законного поводження з радіоактивними речовинами (ст. 257), а також з наркотичними, психотропними, сильнодіючими або отруйними речовинами (ст. 268), деякі злочини проти оточуючого середовища і здоров’я населення (статті 270, 271, 273, 275-277), незаконне переправлення осіб через державний кордон (ст. 292), організація поїздок за кордон громадян Литви з метою їх нелегального перебування там (ст. 293), злочини, пов’язані з підробкою документів та вимірювальних засобів (статті 300-306). Загалом цей перелік налічує понад 50 злочинів.

Юридична особа може нести відповідальність і за злочинні діяння, вчинені фізичною особою, якщо вони були вчинені на користь або в інтересах юридичної особи:

1) фізичною особою, яка:

а) діяла від імені юридичної особи або

б) виконувала керівні функції і, знаходячись на службі у юридичної особи, мала право: представляти її, приймати рішення від її імені або контролювати її діяльність;

2) її співробітником чи уповноваженим представником внаслідок недостатнього контролю за вказаними вище особами.

Але і за ці злочини зазначена юридична особа може нести відповідальність лише, якщо вона винна:

а) у невиконанні чи неналежному виконанні прямих приписів закону, що встановлює обов'язки чи заборони стосовно здійснення певної діяльності

б) у здійсненні діяльності, яка не відповідає передбаченій у статутних документах чи заявленим цілям;

в) якщо діяння, що заподіює чи створює реальну небезпеку заподіяння шкоди у значних розмірах особі, суспільству чи державі, було вчинене в інтересах цієї юридичної особи або було допущено, санкціоновано, затверджено, використано органом чи особою, наділеними функціями керівництва нею.

Відповідно до ст. 14 КК Естонії юридична особа (крім держави, органів місцевого самоврядування і публічно-правових юридичних осіб) може нести відповідальність за діяння, вчинені її органом чи керівником в інтересах цієї юридичної особи. Згідно зі ст. 37 цього КК деліктоздатною, тобто такою, що може бути суб'єктом винного діяння, визнається правоздатна юридична особа. Юридична особа є суб’єктом таких злочинів і проступків, як: приватна розшукова діяльність (ст. 137); незаконне проведення дослідів над людьми (ст. 138); активна агітація в день проведення виборів (ст. 168); купівля-продаж дитини (ст. 173); сприяння заняттю неповнолітнім проституцією, використання неповнолітнього для створення порнографічного твору та деякі інші подібні діяння (статті 176-180); незаконний обіг наркотичних засобів та деякі інші діяння у цій сфері (статті 184, 189, 190); поширення інфекційних захворювань і епізоотій (ст. 193); незаконний обіг ліків (ст. 194); ігнорування вимог гігієни і безпеки праці (ст. 196) тощо, а усього близько 130 злочинів і проступків.

Польща, у зв'язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб’єктів. 27 червня 2002 р. польський Сейм прийняв спеціальний Закон «Про відповідальність колективних суб'єктів за дії, заборонені під загрозою покарання», який містить 48 статей, половина з яких матеріально-правові. Детально цей Закон проаналізовано В.К. Грищуком.

Під колективним суб’єктом у Законі розуміється, крім юридичної особи, також торговельна організація та їх союз, організація у стані ліквідації, іноземна організація тощо. Відповідальність юридичної особи є похідною від злочинного діяння відповідної фізичної особи (яка вчинила дію від імені першої або в її інтересах тощо). При цьому для притягнення до кримінальної відповідальності колективного суб’єкта повинно бути судове рішення щодо діяння, вчиненого зазначеною фізичною особою. У Законі прямо перелічені злочини, вчинення яких згаданою фізичною особою тягне за собою кримінальну відповідніьність колективного суб’єкта. Це, зокрема, злочини проти: господарської діяльності; порядку страхування; порядку здійснення банківської діяльності; права промислової власності; порядку діяльності торговельних союзів; порядку здійснення зовнішньоекономічних операцій; порядку обігу зброї, вибухових матеріалів тощо; порядку обігу грошей і цінних паперів; інтересів служби; порядку охорони інформації; достовірності документів; власності; природи; порядку конкуренції; порядку оподаткування.

Проблему вини польський законодавець вирішив таким чином: для притягнення колективного суб’єкта до кримінальної відповідальності необхідно встановити, що з його боку стосовно відповідної фізичної особи мала місце вина щодо:

а) кадрового підбору;

б) неналежного контролю;

в) неналежного нагляду.

КК Австрії кримінальну відповідальність юридичних осіб не встановлює. Разом з тим, її встановлення є у найближчих планах австрійського законодавця, про що свідчить праці Е.О. Фабріці.

Надзвичайно детально особливості кримінальної відповідальності юридичних осіб визначені у КК Франції, де їм присвячено кілька десятків статей. У статті 121-2 цього КК прямо вказано, що юридичні особи, за винятком держави, підлягають кримінальній відповідальності у відповідних випадках, за злочинні діяння, вчинені на їх користь органами або представниками юридичної особи. Проте органи місцевого самоврядування та їх об'єднання підлягають кримінальній відповідальності тільки за злочинні діяння, вчинені при виконанні делегованих повноважень по громадській службі.

Н.Є. Крилова зазначає, що відповідальність юридичних осіб, згідно з КК Франції, обумовлена наявністю двох обставин: 1) злочинне діяння вчинене на користь юридичної особи і 2) його керівником або представником. При цьому вчинення злочину “на користь“ або, іншими словами, “на рахунок“ юридичної особи означає, що в результаті його вчинення юридична особа одержує певну вигоду, не обов’язково матеріальну (наприклад, юридична особа може нести відповідальність і за терористичні дії, що переслідують політичні, релігійні чи інші цілі); вчинення діяння хоч і на користь юридичної особи, але іншими особами, крім керівників чи представників (технічними працівниками, рядовими співробітниками), не тягне її кримінальної відповідальності. Відповідальність юридичних осіб настає не за всі злочинні діяння, а тільки за ті, про які прямо сказано в законодавстві, у т.ч. неумисні.

Французький законодавець встановив кримінальну відповідальність юридичних осіб за: злочини проти людства, невмисні посягання на життя, посягання на недоторканність людини, поставлення людини в небезпеку, незаконне поширення наркотиків, дискримінацію, звідництво, проведення експериментів на людях, посягання на приватне життя, неправдивий донос, “комп'ютерні” злочини і проступки, усі види розкрадань, зловживання довірою, посягання на основні інтереси нації, тероризм тощо.

КК Франції використовує термін “рецидив” і стосовно юридичних осіб. Наприклад, розмір штрафу для них збільшується у десять разів, якщо юридична особа, вже засуджена за злочин чипроступок, протягом 10 років після закінчення попереднього покарання знову притягується до кримінальної відповідальності (статті 132-12-132-14). У статті 133-14 визначені особливості реабілітації за законом щодо юридичних осіб. Вона є можливою по закінченні 5 років з дня виконання покарання (щодо штрафу – з дня його сплати).

Згідно з КК Бельгії (ст. 5) будь-яка юридична особа несе кримінальну відповідальність за правопорушення, пов'язані з досягненням її цілей або захистом її інтересів, а також за правопорушення, які були вчинені за рахунок її коштів. При цьому, якщо відповідальність юридичної особи породжена виключно діями конкретної фізичної особи, засуджена може бути тільки остання. До юридичних осіб цей КК відносить комерційні та деякі інші товариства, спілки, які не мають на меті отримання прибутку. Але не є суб'єктами кримінальної відповідальності: держава, регіони, провінції, місто Брюссель, комуни тощо.

До КК Голландії кримінальна відповідальність юридичних осіб у 1950 р. була введена за окремі фінансові й економічні злочини, і лише у 1976 р. – як самостійний інститут Загальної частини.

У Загальній частині КК Данії є спеціальна глава 5 (§ 25-27), яка визначає умови кримінальної відповідальності юридичних осіб – акціонерних компаній, кооперативів, партнерств, асоціацій, фондів, майнових комплексів і навіть муніципалітетів та органів державної влади. Але щодо двох останніх зазначено таке: караними є тільки діяння, вчинені ними в процесі виконання функцій, порівняних з функціями, що здійснюються фізичними чи юридичними особами

Спеціальна глава 3-а «Кримінальна відповідальність підприємств» з’явилась у 1991 р. і в КК Норвегії, Під підприємствами у ній розуміються компанія, об’єднання чи інша асоціація, власне підприємство, утворення, а також житлова чи публічна діяльність. Підприємство може бути притягнено до кримінальної відповідальності у разі, якщо злочин вчинено фізичною особою, яка діяла від імені підприємства, навіть якщо сама така особа не може бути покарана.

Дещо пізніше, ніж у Норвегії, а саме у 1995 р. з’явилась спеціальна глава 9, присвячена кримінальній відповідальності корпорацій, у КК Фінляндії, Її особливістю, порівняно з рештою глав, є те, що усі її статті мають власні назви. Згідно зі ст. 1 “Контекст застосування” корпорація, фонд або інша юридична особа, яка вчинила злочин, може не бути засуджена до корпоративного штрафу, якщо така санкція передбачена цим КК.

Корпорація може бути засуджена тільки на вимогу прокурора. Згідно зі ст. 7 «Прокурорський розсуд» прокурор може відмовитись від обвинувачень, якщо: а) корпоративна зневага є незначною; б) злочином, наявним у діях корпорації, була спричинена незначна шкода або незначна небезпека, і корпорація добровільно вжила необхідних заходів, щоб запобігти новим злочинам.

Стаття 2 «Передумови відповідальності» визначає, що корпорація може бути засуджена до корпоративного штрафу, якщо людина, яка належить до цієї корпорації: а) була співучасником злочину; б) дозволила вчинити злочин або в) з її боку не спостерігались турбота і старанність, необхідні для запобігання злочину. Корпоративний штраф застосовується і у випадках, коли безпосередній виконавець злочину не може бути ідентифікований або якщо він не покараний з інших причин. Злочин повинен вважатися наявним у діях корпорації, якщо виконавець діяв в інтересах або для вигоди корпорації і належить до її органів управління, перебуває у неї на службі або діяв як її представник. Корпорація, за запільним правилом, не має права регресу, тобто права на компенсацію від виконавця за корпоративний штраф, який вона сплатила (ст. 3).

Особливості покарання юридичних осіб.

Надзвичайно цікавою і змістовною є стаття Г. Хайне, в якій автор показав, які санкції найкраще застосовувати до юридичних осіб. Г. Хайне підкреслює, що корпоративні санкції повинні мати ке репресивну, знищуючу, а превентивну мету, залишати можливість виправити свою поведінку в майбутньому і привести свою діяльність у відповідність із законом. Ця мета, однак, вимагає приведення у відповідність колективних кримінальних санкцій з іншими галузями права, включаючи цивільне й адміністративне. Видами санкцій, які аналізує автор, є:

1) грошові стягнення: зобов'язання передсудом; компенсація і відшкодування збитків; штраф; повна конфіскація. У деяких державах штраф, що накладається на компанію, обчислюється як багаторазовий штраф за правопорушення фізичних осіб ("тоталізатор"). У Франції, наприклад, тоталізатор – 5, у Литві – 100. В одних державах встановлені штрафи від З 1 до 20 млн, в інших – набагато нижче (наприклад, у Швейцарії до 5 000 швейцарських франків, але за порушення антимонопольного законодавства штраф значно більший), а треті не визначають максимальний розмір штрафу (Данія). Антимонопольне законодавство ЄС передбачає компроміс між фіксованим штрафом і інтересами підприємства шляхом установлення суми виходячи з 10% обороту компанії в поточному році. У ФРН прокуратура іноді використовує можливості припинення розслідування, надані процесуальним правом (§ 153 КПК): провадження у справі припиняється, якщо корпорація висловить готовність до “взаємних поступок”, наприклад, до загладжування шкоди або до грошових інвестицій у програми, що гарантують безпеку;

2) обмеження волі: призупинення деяких прав (Голландія, Фінляндія, Литва); заборона певної діяльності (Польща, Фінляндія, ЄС, Литва); регулювання випуску продукції (Голландія); усунення директора (ЄС); призначення довірчого керуючого (Голландія, Фінляндія); позбавлення ліцензії, заборона виконання певних дій, таких як участь у публічних заявках на підряд, випуск конкретних товарів, укладання контрактів, рекламна діяльність тощо; позбавлення наданих пільг, зокрема субсидій або податкових переваг (Франція, Голландія); закриття діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (ЄС, Голландія, Литва); припинення діяльності підприємства (ЄС, Польща);

3) інші: попередження і догана, винесення рішення про відповідальність (ЄС); публікація судового рішення (Фінляндія, Голландія, Литва). Завдяки публікації судового рішення суспільство стає більш поінформованим і принцип чесної конкуренції діє краще, тому що корпорація піклується про збереження своєї репутації у засобах масової інформації.

Згідно з КК Литви до юридичних осіб можуть бути застосовані такі покарання:

1) штраф (його максимальний розмір, порівняно з тим, що застосовується до фізичних осіб, є більшим у 33 рази);

2) обмеження діяльності (заборона займатися певними видами діяльності або зобов’язання закрити певні підрозділи) на строк від одного до 5 років;

3) ліквідація юридичної особи (суд зобов’язує її протягом певного строку припинити всю господарську, фінансову чи юридичну діяльність і закрити всі її підрозділи). Усі вони є основними покараннями. Суд також може оголосити про покарання через засоби масової інформації (статті 43, 47, 52, 53). Додатковим покаранням (засобом кримінального впливу), яке може бути застосовано до юридичної особи, є конфіскація майна (статті 67 і 72).

Покараннями, які можуть призначатись юридичній особі згідно з КК Естонії, є:

1) примусове припинення (у разі вчинення злочину І ступеня, яке призначається, якщо частиною діяльності юридичної особи стало вчинення злочинів);

2) грошове стягнення, (у разі вчинення злочину П ступеня, воно ж може бути призначено юридичній особі також як додатковий вид покарання до примусового припинення);

3) штраф (у разі вчинення проступку) (статті 3, 4, 44, 46, 47).

Серед покарань, передбачених Законом Польщі «Про відповідальність колективних суб'єктів» за дії, заборонені під загрозою покарання, такі:

1) грошове покарання;

2) заборона заохочення чи рекламування власної діяльності, виробів, послуг тощо;

3) заборона користуватися дотаціями, субвенціями, іншими формами фінансової допомоги з публічних коштів;

4) заборона отримувати публічні замовлення;

5) заборона користуватися допомогою міжнародних організацій, членом яких є Польща;

6) заборона ведення певної діяльності;

7) опублікування вироку. Крім покарань, застосовуються такі заходи, як конфіскація у різноманітних формах, обов’язок повернути майнову вигоду тощо.

Відповідно до статей 131-37 і 131-39 КК Франції за злочини і проступки до юридичних осіб можуть бути застосовані такі покарання:

1) штраф, розмір якого в п’ять разів більше розміру штрафу для фізичних осіб;

2) припинення діяльності;

3) поміщення під судовий нагляд;

4) заборона здійснювати певні види професійної чи громадської діяльності;

5) закриття всіх або одного чи кількох закладів цього підприємства, які служили вчиненню інкримінованих діянь;

6) виключення з участі у договорах, що укладаються від імені держави; 7) заборона звертатися з публічним закликом до розміщення вкладів або цінних паперів;

8) заборона пускати в обіг певні чеки або користуватися кредитними картками;

9) конфіскація речі, яка служила або була призначена для вчинення злочинного діяння, або речі, яка одержана в результаті злочинного діяння;

10) афішування або поширення винесеного вироку. Якщо це передбачено законом, можуть бути призначені декілька з перелічених покарань одночасно, у т.ч. штраф і одне або кілька інших покарань. Друге і третє з цього переліку покарань не можуть бути застосовані до: політичних партій; профспілок; юридичних осіб публічного права, на які не може бути покладена кримінальна відповідальність (наприклад органів місцевого самоврядування).

Стаття 7-b КК Бельгії для юридичних осіб за вчинення злочинів, проступків і поліцейських порушень передбачає:

1) штраф

2) спеціальну конфіскацію (до публічно-правових осіб – лише у певних межах), а за вчинення злочинів і проступків, крім того:

3) ліквідація (не застосовується до публічно-правових юридичних осіб). Це покарання може бути застосоване лише до юридичних осіб, які були навмисно створені для здійснення кримінально караної діяльності або коли заявлений предмет їх діяльності було навмисно викривлено для того, щоб здійснювати кримінально карану діяльність (ст. 35);

4) заборона вчиняти певні дії (за винятком дій по здійсненню функцій публічної служби);

5) припинення діяльності одного чи кількох підприємств, за винятком підприємств, які здійснюють функції публічної служби);

6) опублікування чи інше обнародування рішення. Останні три види покарань можуть бути застосовані тільки у випадках, прямо передбачених законом (статті 36-37-b). Наприклад, згідно зі ст. 382 у разі вчинення спокушання молоді або правопорушень, пов’язаних з проституцією, передбачених ст. 380, винна особа на строк від одного року до 3 років позбавляється права: експлуатувати торговельні точки роздрібного продажу спиртних напоїв, бюро працевлаштування, видовищні заклади, готелі, туристичні агентства, підприємства шлюбних знайомств, контори по усиновленню, установи нагляду за дітьми, підприємства по організації відпочинку тощо; незалежно від якостей юридичної особи (тобто від того, є вона користувачем, власником, орендарем або керуючим) суд має право постановити про закриття підприємства, де були вчинені правопорушення. Відповідно до ст. 502 у випадках шахрайства, пов’язаного з обманом покупця щодо кількості проданих речей, замовника – щодо кількості проведених за договором підряду робіт, а так само шахрайства, пов’язаного з фальсифікацією продовольчих товарів, суд має право постановити, щоб вирок був опублікований у певних газетах за рахунок засудженого.

Як покарання до юридичних осіб КК Данії (§ 27) і КК Фінляндії (ст. 4) застосовується тільки штраф, а КК Норвегії – штраф або позбавлення права здійснювати діяльність чи її окремі форми (§ 48-а). Згідно з КК Фінляндії при засудженні корпорації до корпоративного штрафу повинні бути належним чином взяті до уваги: характер і ступінь корпоративної зневаги; статус виконавця як члена органів корпорації; серйозність злочину, наявного в діях корпорації; наслідки злочину; заходи, вжиті корпорацією для запобігання новим злочинам, запобігання або виправлення наслідків злочину або сприяння його розслідуванню; розмір корпорації, її платоспроможність, розмір прибутку та інші істотні індикатори фінансового становища (статті 4-6). У § 48-Ь КК Норвегії також визначені специфічні запільні засади призначення покарання підприємству.

Квазі-кримінальна відповідальність юридичних осіб.

Є держави, де встановлена так звана квазі-кримінальна відповідальність юридичних осіб. До них відносять, наприклад, ФРН, Швецію, частково – Іспанію (де до юридичних осіб не застосовуються покарання, а лише заходи), а також Італію і Бельгію (в Італії вона є можливою тільки за порушення законодавства про свободу конкуренції, а в Бельгії – за порушення податкового, митного і сільськогосподарського законодавства).

КК Іспанії хоча прямо не передбачає кримінальної відповідальності юридичних осіб, допускає застосування до них “додаткових наслідків”, спрямованих на припинення злочинної діяльності (ст. 129). Йдеться про: постійне або тимчасове закриття підприємства, його філій чи установ; ліквідацію товариства, асоціації чи фонду або тимчасову заборону їх діяльності; постійну або тимчасову заборону займатися видами діяльності, торговельними, комерційними операціями, які були пов’язані зі сприянням чи приховуванням злочину; проведення перевірки на підприємстві з метою охорони прав працівників або кредиторів.

У § 14 «Дії за іншого» КК ФРН, в якому йдеться про субсидіарну (додаткову, «поряд з іншим») відповідальність, формулюються принципи караності не лише юридичної особи, а й її органу чи члена такого органу. У цьому параграфі визначено, зокрема: «якщо хто-небудь діє як повноважний орган юридичної особи чи як член такого органу, як повноважний член торговельного товариства або як законний представник іншого, то закон, відповідно до якого караність обґрунтовується особливими індивідуальними якостями, відносинами чи обставинами, можна застосовувати також і до представника, навіть якщо ці ознаки йому не властиві, але вони є у того, кого представляють».

Почнемо розгляд цього питання з цитування ст. 27 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998), згідно з якою Статут застосовується рівною мірою до всіх осіб без будь-якої відмінності на основі посадового становища. Зокрема, посадове становище як глави держави або уряду, члена уряду або парламенту, обраного представника або посадової особи уряду не звільняє особу від кримінальної відповідальності і не є саме по собі підставою для пом’якшення вироку. Будь-який імунітет не повинен перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції щодо такої особи. Утім, ці правила стосуються лише злочинів, які належать до юрисдикції вказаного Суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії). Що ж до інших злочинних діянь, то відповідна категорія громадян тих чи інших держав, – як правило, це вищі посадовці, судді, – не може бути притягнута до відповідальності за окремі з них, а за інші злочинні діяння може бути притягнута до відповідальності лише за певних додаткових умов, визначених у законодавстві. У такий спосіб нібито досягається баланс між правом громадян бути рівними перед законом і судом, з одного боку, і правом на свободу політичної діяльності, правом суддів на незалежність, з іншого.

Як правило, питання про імунітет членів парламентів, суддів та інших осіб регулюються конституціями держав, і положення відповідних конституцій проаналізовані нами вище. Утім, є такі положення і в кримінальних кодексах трьох держав Європи.

Відповідно до глави 5 “Некараність парламентських висловлювань і повідомлень” розділу 2 Загальної частини КК ФРН (§ 36 і 37) члени бундестагу, федерального зібрання чи законодавчого органу Землі не можуть бути притягнуті до відповідальності за своє голосування, висловлювання або достовірні повідомлення, які вони зробили у цьому органі чи в одному з його комітетів, за винятком відповідальності за наклепницьку образу. Отже, зазначені особи за вказаних обставин не несуть відповідальність, наприклад, за такі злочинні діяння, як: розголошення певної таємниці, публічні призови чи підбурювання до вчинення злочинних діянь, погроза вчинити злочин тощо.

У статті 1 глави 20 КК Швеції встановлено, що член національних або муніципальних зборів не підлягає відповідальності за будь-які дії, вчинені ним у такій якості, що можуть кваліфікуватись як зловживання службовим становищем.

У Рекомендації РЄ з питань “розпалювання ненависті” (1997) вказано на необхідність чітко відмежовувати відповідальність автора інформації, що розпалює ненависть, і засобів масової інформації та їх працівників, які беруть участь в поширенні такої інформації (принцип 6). Про кримінальну відповідальність представників засобів масової інформації згадується і в інших актах міжнародного законодавства.

Спеціальний пункт 6 розділу 2 частини І КК Швейцарії присвячено караності преси. Згідно зі ст. 27, якщо злочинне діяння вчинюється шляхом опублікування і вичерпується цим опублікуванням, то караним є тільки:

1) автор;

2) якщо автор не може бути виявлений або не може постати у Швейцарії перед судом, то за неперешкоджання кримінально караному опублікуванню (ст. 322-б) відповідальний редактор;

3) якщо редактора немає – особа, відповідальна за опублікування;

4) якщо опублікування відбулось без відома або проти волі автора – редактор, а якщо його немає – особа, відповідальна за опублікування.

КК Норвегії у главі 43 встановлює кримінальну відповідальність за “незначні злочини, які вчинюються у друкованому вигляді”. До них віднесені такі злочини, суб’єктами яких є:

1) будь-які особи: друкування публікації (за винятком виборчих бюлетенів, прейскурантів, бланків тощо) без вказівки свого ім’я і місця друкування або з неправдивою вказівкою (§ 428); ненаправления копії громадської газети, журналу, листівки до місцевої поліції відразу після їх друкування (§ 434);

2) редактор і видавець; непозначешія у газеті чи журналі ім’я редактора чи,позначення його неправдивого ім’я (§ 429); відмова на вимогу особи надрукувати в газеті чи журналі виправлення твердження, яке носить фактичний характер (§ 430);

3) редактор: відмова на вимогу потерпілого опублікувати безоплатно і на видному місці в газеті чи журналі змісту вироку, обґрунтування вироку чи змісту компромісу у випадках, коли ця газета чи журнал опублікували чи процитували наклепницьке ствердження, яке призвело до покарання, заяви про втрату твердженням сили або укладення компромісу (§ 430-а); опублікування інформації, яка заборонена законодавством до опублікування (§ 431); опублікування в газеті чи журналі офіційної Інформації про дії чи рішення офіційних властей, якщо через перебільшення, доповнення тощо ця інформація виявилась неправдивою чи такою, що вводить в оману (§ 432). Суб’єктом злочину, передбаченого § 431, також є керівник телекомпанії, директор програми, відповідальний завідувач відділу програм.

Схожі положення є і в законодавстві Швеції. Деякі з них містяться в Основному (тобто конституційному) Законі про свободу висловлювань. Згідно з цим законом будь-яка радіопрограма повинна мати редактора. Порушення цього припису, навіть необережне, карається штрафом, а за обтяжуючих обставин – позбавленням волі (глава 4).

Відповідно до шведського Акта про свободу преси від 5 квітня 1949 р. №9/105 суб’єктами злочинів проти свободи преси є:

1) типограф (глава 4);

2) власник періодичного друкованого видання;

3) редактор, що не делегував своїх повноважень заступникові;

4) всякий, хто випустив у світ періодичне видання, заборонене в силу цього акта, або всякий, хто вказав у періодичному виданні своє ім’я як редактора або його заступника (глава 5);

5) розповсюджувач, якщо вдрукованому виданні відсутні відомості про типографа або про місце чи рік друкування (глава 6).

У главі 8 цього Акта визначено, що відповідальність за злочини проти свободи преси, вчинені в періодичному друкованому виданні, несе:

а) редактор;

б) якщо до моменту випуску у світ періодичного видання ліцензія на випуск не була видана, або якщо редактор не мав необхідної кваліфікації, або якщо він з якої-небудь причини перестав виконувати свої редакторські функції – то власник. Власник несе відповідальність також у випадку, якщо редактор був призначений тільки для дотримання форми; в) якщо хто-небудь поширює періодичне видання, на якому не позначено або невірно позначено друкований заклад, що його випустив – то розповсюджувач.

Дещо по-іншому питання відповідальності вирішуються у разі випуску неперіодичного друкованого видання. Так, якщо злочин проти свободи преси вчинено через таке видання, відповідальність несе автор. Однак у випадках, коли видання було опубліковано без його згоди або якщо його ім’я або псевдонім розкриті в друкованому виданні всупереч його бажанню, відповідальність несе, як правило, редактор видання, в інших випадках – видавець, а якщо видавця немає або його особистість не може бути встановлена – типограф.

Отже, у будь-якому випадку відповідальний за той чи інший злочин має знайтись. Це є правовою гарантією того, що свобода слова буде використовуватися тільки з тією метою, для якої вона, власне, й існує.

1   2   3   4



  • Методичні рекомендації
  • Запитання для самоконтролю
  • Тема 1.4. Правові наслідки злочинного проти (правного) діяння План
  • Міністерством внутрішніх справ
  • Тема 1.5. Особливості покарань та інших правових наслідків вчинення злочинного (проти правного) діяння щодо окремих категорій осіб План