Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Методичні рекомендації для підготовки студента до практичних занять з дисципліни «Порівняльне кримінальне право»

Методичні рекомендації для підготовки студента до практичних занять з дисципліни «Порівняльне кримінальне право»




Сторінка4/4
Дата конвертації11.05.2017
Розмір1.55 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3   4
Тема 8. Злочинні діяння проти безпеки, громадського порядку, релігії, здоров’я населення та злочинні діяння у публічній сфері
План

1. Злочинні діяння проти громадської безпеки.

2. Злочинні діяння проти безпеки виробництва.

3. Злочинні діяння проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

4. Злочинні діяння проти громадського порядку.

5. Злочинні діяння проти релігії та моральності.

6. Злочинні діяння в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочинні діяння проти здоров'я населення.

7. Злочинні діяння проти безпеки держави.

8. Злочинні діяння проти порядку управління.

9. Службові (посадові) злочинні діяння.

10. Злочинні діяння проти правосуддя.

11. Військові злочинні діяння.

12. Злочинні діяння проти міжнародного правопорядку.
Методичні рекомендації
Студенти повинні знати досвід інших держав щодо кримінально-правової охорони безпеки руху та експлуатації транспорту, який дослідив В.А. Мисливий. Проаналізувавши кримінальні закони шістнадцяти держав Європи, він дійшов висновку про те, що відповідні спеціальні розділи виокремлено у кримінальних кодексах Швейцарії, Іспанії, Голландії, Болгарії та Польщі; у кримінальних кодексах Австрії, Данії, ФРН та деяких інших зазначені злочини розглядаються переважно як окремі злочини проти громадської безпеки, а у Швеції, поряд з деякими статтями КК Швеції, діє спеціальний Закон “Про дорожньо-транспортні злочини” 1951 р.

При визначенні злочинних діянь проти безпеки руху і експлуатації транспорту європейські держави керуються окремими актами міжнародного законодавства. Наприклад, Європейською конвенцією про покарання за дорожньо-транспортні злочинні діяння (1964). Положення Конвенції РЄ про дорожній рух (1968) стали визначальними для встановлення у кримінальних законах багатьох держав континентальної Європи кримінальної відповідальності за залишення водієм місця дорожньо-транспортної події.

У главі 27 КК Росії “Злочини проти безпеки руху і експлуатації транспорту” передбачено лише 8 злочинів (для порівняння: у главі 28 КК Білорусі — 13, а в розділі XI Особливої частини КК України – 17).

Це саме майже цілком стосується і глави XXI КК Латвії “Злочинні діяння проти безпеки руху”. Слід вказати хіба що на таке: а) порушення правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів визнається кримінальним проступком у разі заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження з розладом здоров’я або тілесного ушкодження середньої тяжкості; така обтяжуюча відповідальність обставина, як вчинення цього діяння під впливом алкогольних напоїв або одурманюючих речовин, перетворює його в особливо тяжкий злочин (ст. 260); б) кримінальним проступком визнається керування транспортним засобом або навчання практичному водінню транспортного засобу під впливом алкогольних напоїв або одурманюючих речовин, вчинені повторно протягом року (ст. 262), а злочином – допуск до управління транспортним засобом осіб, які перебувають під впливом зазначених речовин, особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів – за умови настання наслідків, передбачених ст.260; в) ст. 265 передбачає відповідальність за незаконне виготовлення, реалізацію, видачу, підробку, знищення чи викрадення реєстраційного документа, агрегату чи реєстраційного номерного знака транспортного засобу.

Глава XXXIX КК Литви до злочинів і кримінальних проступків проти безпеки транспортного руху відносить, зокрема, такі специфічні, як: недоброякісний догляд за транспортними шляхами, шляховими спорудами (ст. 278); пошкодження транспортних засобів, шляхів, шляхових споруд, у т.ч. газо- і нафтопроводів, ліній електрики і зв’язку тощо (ст. 280); порушення правил, що забезпечують безпечну роботу транспорту (ст. 282). Суб’єктом останнього з перелічених злочинів є особа, яка не керує транспортним засобом. Загалом усі ці статті побудовані більш компактно, лаконічно, ніж у КК України, без зайвого дублювання (як от статті 277 і 292 КК України, які передбачають відповідальність за однакові діяння щодо різних об’єктів транспортної інфраструктури).

Відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспортних засобів (ст. 281 КК) диференціюється залежно від: а) наявності чи відсутності стану алкогольного, наркотичного сп’яніння або впливу психотропних чи інших аналогічних речовин; б) виду і тяжкості шкоди. Так, саме по собі керування транспортним засобом у стані сп’яніння (ч. б ст. 281), навіть за відсутності порушень інших правил та наслідків, визнається кримінальним проступком і карається штрафом або арештом. Аналогічне діяння, якщо воно було пов’язане з порушенням інших правил і спричинило навіть невеликої тяжкості шкоду здоров’ю людини або майнову шкоду, може бути покарано позбавленням волі на строк до 3 років (ч. 1 ст. 281). Порушення правил, не пов’язане зі станом сп’яніння, карається позбавленням волі на строк до 5 років у разі спричинення тяжкої шкоди здоров’ю людини (ч. 2 ст. 281), а у стані сп’яніння – на строк до 6 років (ч. 3 ст. 281). Порушення правил, не пов’язане зі станом сп’яніння, карається позбавленням волі на строк до 8 років у разі спричинення смерті людини (ч. 4 ст. 281), а у стані сп’яніння – на строк від 3 до 10 років (ч. 5 ст. 281). При цьому особа визнається такою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння, якщо в її крові міститься 0,4 і більше проміле алкоголю. Отже, незначне алкогольне сп’яніння водія, навіть якщо воно і спричинило невеликої тяжкості шкоду здоров’ю людини або майнову шкоду, не є ані злочином, ані кримінальним проступком.

КК Естонії, у якому є спеціальна глава 23 “Винні діяння проти безпеки руху”, передбачає відповідальність, зокрема, за керування механічним транспортним засобом у стані сп’яніння особою, яка раніше була покарана за вчинення такого самого діяння, а так само передачу керування особі, яка перебуває у стані сп’яніння (ст. 424). На жаль, з цієї статті неясно, як може бути особа покарана за це діяння раніше, якщо обов’язковою ознакою цього злочину є повторність.

Специфічним є злочин, передбачений ст. 426: незаконне нанесення на механічний транспортний засіб кольорографічної схеми, подібної з кольорографічною схемою, що використовується на оперативному транспортному засобі, або незаконна установка на механічному транспортному засобі пристрою для подачі спеціальних сигналів, або використання позначеного в такий спосіб механічного транспортного засобу чи керування ним. Оригінально визначені у цьому КК підстави відповідальності за порушення особою, яка керує транспортним засобом, вимог руху і експлуатації транспортних засобів. Фактично диспозиції частин перших статей 422 і 423 відрізняються лише тим, що у першій з них йдеться про спричинення діянням через необережність тяжкої шкоди чи смерті людини, а у другій – про вчинення через необережність власне зазначеного діяння. Отже, при вчиненні злочину, передбаченого ст. 422, психічне ставлення винної особи характеризується умислом до порушення вимог руху чи експлуатації і необережністю до наслідків, а при вчиненні злочину, передбаченого ст. 423, – необережністю як до діяння, так і до наслідків.

Специфічними видаються передбачені спеціальним розділом П глави 11 Особливої частини КК Болгари деякі “злочини на транспорті та інших шляхах сполучення”, зокрема такі, як: керування механічним транспортним засобом у стані сп’яніння при концентрації алкоголю в крові понад 1,2 на тисячу одиниць або ті самі дії, вчинені особою удруге після засудження за них, при концентрації алкоголю в крові понад 0,5 на тисячу одиниць, а так само керування механічним транспортним засобом після вживання наркотичних засобів чи їх аналогів (ст. 343-6); керування механічним транспортним засобом в період відбування покарання у виді позбавлення права керувати ним (ст. 343-в); протизаконне проникнення в чужий транспортний засіб без згоди власника (ст. 346-а). Обставинами, що обтяжують порушення правил руху при керуванні залізничним складом, повітряним судном, механічним перевізним засобом, судном, бойовою чи спеціального машиною, крім відповідних наслідків для здоров'я та життя потерпілого, визнаються також вчинення злочину в стані сп’яніння або після вживання наркотичних засобів чи їх аналогів, а також зникнення винного з місця події (ст. 343). Натомість, якщо особа після вчинення цього діяння зробила все залежне від неї для надання допомоги потерпілому, покарання суттєво пом’якшується (ст. 343-а).

Схожим чином караються відповідні діяння, вчинені у стані алкогольного сп'яніння чи під впливом одурманюючої речовини, а так само поєднані зі зникненням винного з місця події, і згідно з КК Польщі (ст. 178). Але цей КК визнає злочинами самі по собі керування у зазначеному стані водним чи повітряним, механічним чи іншим сухопутним засобом пересування (ст. 178-а) І виконання роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки руху механічних засобів пересування (ст. 180).

З огляду на усе вищезазначене можна в цілому погодитися з позицією В.М. Бурдіна, який пропонує використати досвід інших держав і в КК України передбачити відповідальність за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, якщо кількість алкоголю в крові водія становить два проміле і більше, або у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння, коли особа не могла повното мірою усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними.

Дещо нетрадиційним для кримінальних кодексів держав Західної Європи є включення до їх Особливої частини спеціальних розділів чи глав про транспортні злочини. Проте КК Швейцарії такий розділ має (розділ 9 “Злочини і проступки проти громадського транспорту”) ним встановлена відповідальність лише за: перешкоджання роботі громадського (ст. 237), залізничного транспорту (ст. 238) і роботі підприємств залізничного, поштового, телеграфного і телефонного зв’язку та підприємств по забезпеченню водою, світлом, енергією чи теплом (ст. 239). Діяння, пов’язані з порушенням правил дорожнього руху, за наявності підстав кваліфікуються за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров’я тощо.

Аналогічний підхід застосовано і австрійським законодавцем. Дії особи, яка порушила правила дорожнього руху, наслідком чого стала, наприклад, смерть потерпілого, кваліфікуються за § 80, а за особливо небезпечних обставин (наприклад, коли особа шляхом вживання одурманюючих засобів довела себе до стану сп’яніння) – за § 81 КК Австрії. Власне транспортними у цьому КК є лише такі злочинні діяння, як повітряне піратство (§ 185) і умисне створення загрози безпеці повітряних польотів (§ 186).

КК Франції транспортних злочинів не виділяє, а угон транспортного засобу (статті 224-6 і 224-7), а також передачу неправдивої інформації, яка поставила під загрозу безпеку повітряного судна (ст. 224-8), відносить до посягань на свободу людини. Неприпинення руху водієм наземного, річкового чи морського транспортного засобу, який знає, що щойно він став причиною нещасного випадку, з мстою уникнути кримінальної або цивільної відповідальності віднесене до злочинних діянь проти правосуддя (ст. 434-10).

Відносно розвинутою є система злочинів проти безпеки на транспорті у КК Іспанії (спеціальна глава IV розділу XVII Книги 2). До них віднесені: керування автомобілем чи мотоциклом під час перебування під впливом токсичних, наркотичних чи психотропних речовин або алкогольних напоїв (ст. 379); відмова водія піддатися законно встановленому оглядові для перевірки перебування його під впливом зазначених речовин або алкогольних напоїв (ст. 380); керування автомобілем чи мотоциклом “з явною нерозсудливістю” або ж “зі свідомою зневагою до життя інших людей”, що поставило у конкретну небезпеку життя або здоров’я людей, при цьому у будь-якому випадку вважається, що існує явна нерозсудливість і свідома зневага до життя інших людей, якщо “у крові водія є висока концентрація алкоголю, а швидкість пересування автомобіля є непропорційно надлишковою відносно встановлених меж” (статті 381 і 384); порушення правил безпеки руху шляхом встановлення на дорозі несподіваних перешкод, розливу слизьких чи легкозаймистих речовин, переміщення чи пошкодження дорожніх знаків тощо або шляхом не поновлення безпеки на дорозі у випадку, коли особа мала такий обов’язок (ст. 382). Жодна із статей цього розділу, так само як і жодна із статей, які встановлюють відповідальність за інші злочини цього розділу, ознакою яких є створення небезпеки, не передбачають конструктивних чи обтяжуючих відповідальність ознак, які вказують на заподіяння конкретної шкоди для життя, здоров’я людини, для власності тощо.

Саме тому в ст. 383 зазначено: якщо поряд із діяннями, передбаченими статтями 379-382, буде заподіяна реальна шкода, незалежно від її тяжкості, суд може кваліфікувати діяння за статтею, яка передбачає таку шкоду і, відповідно, більш тяжке покарання.

Іспанський законодавець розробив цікаву систему складів злочинів, пов’язаних з угоном засобів пересування; система спрямована головним чином на те, щоб переконати злочинця у необхідності добровільно повернути угнані засоби пересування (глава IV “Про крадіжку і угон засобів пересування” розділу XIII Книги 2).

Так. відповідно до ст. 244 КК Іспанії викрадення чужої автомашини чи мотоцикла вартістю понад 400 євро без наміру їх привласнити, якщо вони: а) протягом 48 годин повернуті у тому ж стані, — карається арештом чи штрафом; б) у цей строк не повернуті, – карається як крадіжка або грабіж покаранням у виді позбавлення волі. У 2003 р. КК Іспанії було доповнено нормою, яка передбачила відповідальність за користування завідомо угнаним засобом пересування.

У КК ФРН транспортні злочини спеціально не виділяються. Але у розділі 28 “Загальнонебезпечні злочинні діяння” компактно розміщені кілька параграфів, якими передбачена відповідальність за: небезпечне посягання на діяльність залізничного, морського чи повітряного транспорту (§ 315) і порушення правил безпеки цих видів транспорту (§ 315-а); небезпечне втручання у дорожній рух, у т.ч. рейковий (§ 315-b 315-d), порушення правил безпеки дорожнього руху (§ 315-е і 315-d) та керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння (§ 316); розбійний напад на водія автомобіля (§ 316-а) і напад на повітряний чи річковий транспорт (§ 316-е).

Ці два злочини віднесені до надзвичайно серйозних, адже покарання у виді позбавлення волі за них не може бути меншим за 5 років; втручання в діяльність телекомунікаційних установок (§ 317). Підстави кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху (§ 315-е-316) у КК ФРН сформульовані вельми специфічно.

По-перше, караним є зазначене порушення, якщо воно лише створює небезпеку життю чи здоров’ю іншої людини або чужим речам значної вартості (тобто настання реальних наслідків не вимагається). По-друге, караним є керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння чи під впливом одурманюючої речовини, що саме по собі визнається таким, що створює небезпеку (при цьому у § 316 підкреслюється, що вина у такому діянні може характеризуватися і необережністю). По-третє, у § 315-е дано вичерпний перелік порушень правил дорожнього руху, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність за КК ФРН.

Крім того, § 142, який включено до розділу 7 “Злочинні діяння проти громадського порядку” Особливої частини КК ФРН, передбачає відповідальність за незаконне залишення місця дорожньо-транспортної події. Суб’єктом цього діяння є учасник дорожньо-транспортної події – кожен, чия поведінка за обставинами справи могла тягнути за собою створення ситуації, пов’язаної із зазначеною подією. З об’єктивної сторони це діяння може виразитися, зокрема, у тому, що учасник дорожньо-транспортної події зник з її місця, перш ніж: а) його присутність дала змогу встановити його особу, належність транспортного засобу і ступінь його участі у події, взяти показання щодо інших учасників події; б) він виждав час, необхідний для того, щоб компетентна особа була готова встановити обставини події. Кримінальна відповідальність виключається, якщо учасник дорожньо-транспортної події у найкоротший час передав усі необхідні відомості про себе до найближчої поліцейської ділянки. Суд може пом’якшити покарання і навіть відмовитися від нього стосовно зниклого з місця події її учасника, якщо: її наслідком була лише незначна майнова шкода і цей учасник події все ж таки протягом 24 годин добровільно зробив можливим з’ясування усіх зазначених вище обставин.

У КК Швеції (глава 13) встановлено відповідальність за: захоплення повітряного чи морського судна і саботаж морського чи повітряного руху (ст. 5-а); саботаж аеропорту (ст. 5-b).

Стаття 240 КК Сан - Марино, яка передбачає відповідальність за створення перешкод вуличному руху, містить виняток, сформульований у словах “за винятком випадків, коли не йдеться про здійснення права на проведення громадських зібрань”.

6. Злочинні діяння у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочинні діяння проти здоров’я населення

Серед українських науковців злочинних діянь проти здоров’я населення, як вони визначені у кримінальних законах інших держав, але більше – у міжнародному законодавстві, – певною мірою торкалися А.А. Музика і Є.В. Фесенко, а також інші українські криміналіст. ,

Підстави кримінальної відповідальності за злочини у сфері обігу наркотичних засобів за законодавством Голландії, Данії, Іспанії, Франції і Росії розглянув А.В. Савченко3. ЯЛ. Гилинський дійшов висновку про те, що сучасного європейською тенденцією є усвідомлення неефективності прогібіціоністської (заборонної) політики щодо вживання наркотиків, поступова легалізація “легких.” наркотиків (похідних каннабісу), пріоритет соціальної, медичної і психологічної допомоги наркоманам; найбільш “просунутими” у цьому є Голландія, Швейцарія і Великобританія.

Український законодавець, незважаючи на те, що Україна не стоїть на головних шляхах транзиту наркотиків, чи не найкращим чином визначив підстави кримінальної відповідальності за злочини у сфері наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. Законодавець, формуючи антинаркотичне законодавство, на наш погляд, має “оглядатися” на відповідні світові реалії. Україна, як і більшість інших держав континентальної Європи, при визначенні злочинів у цій сфері керувалась положеннями таких відомих актів міжнародного законодавства, як Конвенція про боротьбу з незаконним обігом шкідливих лікарських речовин (1936); Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961); Конвенція про психотропні речовини (1971); Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин (1988).

Проаналізувавши названі документи, українські дослідники зазначили, що їх положення знайшли адекватне відображення у кримінальному законодавстві України. Вважаємо, що це не зовсім так. Адже остання з названих конвенцій зобов’язує її учасниць визнати злочинними, поряд з іншими, і такі злочинні діяння, як культивування кокаїнового куща з метою виробництва наркотичних засобів, що не зовсім відповідає змісту ст. 310 КК України. Крім того, ця Конвенція є чи не єдиною із відомих міжнародних актів, у якій настійливо рекомендовано включити до кримінальних законів певний перелік фактичних обставин, що обтяжують злочини. Такими обставинами щодо злочинів у цій сфері є, зокрема: а) участь правопорушника в інших видах міжнародної організованої злочинної діяльності; б) участь правопорушника в інших незаконних видах діяльності, яким сприяло вчинення даного правопорушення; в) застосування насильства

або зброї; г) той факт, що правопорушник є службовою особою і злочин пов’язаний з його посадою; д) втягнення або використання неповнолітніх; е) вчинення правопорушення у виправній установі, навчальному закладі, громадській установі, у безпосередній близькості від них або в інших місцях, що використовуються школярами і студентами для проведення навчальних, спортивних і громадських заходів; є) попереднє засудження, особливо за аналогічні правопорушення, за кордоном або в своїй країні. Ці рекомендації як Україною, так й іншими державами виконані не в повному обсязі.

Глава 25 КК Росії передбачає злочини проти здоров’я населення і громадської моральності. Першу з цих груп можна умовно поділити на дві підгрупи: 1) злочини у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин: пов’язані з незаконним виробництвом та обігом цих засобів і речовин (статті 228-233); 2) інші злочини проти здоров’я населення: незаконний обіг сильнодіючих або отруйних речовин (статті 234-239).

У КК Латвії злочинів проти здоров’я населення лише сім (статті 249-253, 255 і 256). Вони є аналогами, відповідно, статей 320, 319, 315, 314, 307 і 309, 313, 310 КК України. Але цей КК не містить таких, на наш погляд, штучно створених у КК України спеціальних складів злочинів, як контрабанда наркотичних засобів і психотропних речовин, незаконний обіг прекурсорів тощо. Крадіжка та інші способи незаконного заволодіння наркотичними засобами і психотропними речовинами небезпідставно розглядаються як злочини проти власності, що обтяжують їх у зв’язку з небезпечністю предмета (статті 175-177, 179 КК Латвії).

Глава 29 КК Білорусі системно визначає злочини проти здоров’я населення, до яких крім “наркотичних” віднесені злочини, предметом яких є: радіаційні матеріали (статті 322-326); сильнодіючі та отруйні речовини (статті 333, 334), а також такі злочини, як незаконне лікарювання (ст. 335), порушення санітарно-епідеміологічних правил (ст. 336), випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 337) і виконання робіт чи надання послуг, які не відповідають вимогам безпеки (ст. 338).

Невеликою за обсягом (лише десять статей), але змістовною, є глава XXXVII КК Литви, статті 259-268 якої практично є аналогами статей 307-311, 315, 320, 321 і 313 КК України. Перевагою КК України, по відношенню до КК Литви та кримінальних кодексів деяких інших держав, є встановлення ним також відповідальності і за незаконне введення в організм іншої особи наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 314), їх незаконне публічне вживання (ст. 316), організацію та утримання місць для вживання їх та інших одурманюючих засобів (статті 317, 322), незаконну видачу рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 319), а також за незаконні дії не лише з наркотичними засобами і психотропними речовинами, а й з їх аналогами. З іншого боку, КК Литви, на відміну від КК України, встановлює відповідальність за створення технологій чи інструкцій для виготовлення наркотичних або психотропних речовин (ст. 262), передбачає відповідальність за незаконний посів і вирощування не лише маку та конопель, а й інших рослин, включених до списку наркотичних та психотропних речовин (ст. 265), і не містить низки зайвих статей, таких, як статті 305 і 306 КК України, що є спеціальними видами контрабанди та відмивання злочинних доходів (див. статті 201 і 209 КК України) і створюють додаткові складнощі для кваліфікації злочинів.

В Особливій частині КК Молдови глава VIII “Злочини проти громадського здоров’я і співжиття” розміщена відразу після злочинів проти людини і проти сім’ї (глави II-VII). Вона передбачає як традиційні злочини проти здоров’я населення (зокрема, поширення епідемічних захворювань – ст. 215, порушення правил обігу небезпечних товарів – ст. 216), так і деякі види злочинів, що становлять загрозу для життя і здоров’я людини (наприклад, зараження небезпечними хворобами – статті 211 і 212, порушення правил надання медичної допомоги – ст. 213, незаконне лікарювання – ст. 214), а також злочинів проти моральності (зокрема, сутенерство – ст. 220, наруга над могилою – ст. 222). Такий підхід навряд чи є вартим запозичення. Що ж стосується злочинів у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, то вони передбачені лише трьома статтями – 217-219, які встановлюють відповідальність за: незаконний обіг цих речовин; незаконне призначення їх лікарем і фальсифікацію відповідного рецепту; організацію або утримання кубел для вживання таких речовин.

Глава 12 “Винні діяння проти здоров’я населення” КК Естонії включає чотири розділи, якими встановлена відповідальність за винні діяння, пов’язані з: 1) наркотичними засобами; 2) інфекційними захворюваннями; 3) лікарськими засобами; 4) гігієною і безпекою праці. Специфічними видаються такі діяння: готування до розповсюдження наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 189); незаконне виготовлення лікарських засобів (ст. 194). Статтями 196-198 цього КК передбачена різна відповідальність за ігнорування вимог гігієни і безпеки праці тощо залежно від: а) наслідків цього діяння; б) психічного ставлення винної особи до самого діяння. Якщо діяння характеризується умислом до наслідків у виді смерті або тяжкої шкоди здоров’ю, воно кваліфікується за однією із статей розділів і чи 2 глави 9 “Винні діяння проти особи”.

Злочини проти народного здоров’я, передбачені розділом III глави 11 Особливої частини КК Болгарії, можна умовно поділити на шість груп: 1) порушення правил трансплантації органів або тканин людини (ст. 349-а); 2) умисні поміщення небезпечних речовин у водопровід чи інше джерело питної води (ст. 349), виготовлення для загального користування харчових продуктів чи напоїв з небезпечними речовинами та їх продаж (ст. 350), і такі самі необережні діяння (ст. 351), порушення правил, виданих для попередження поширення заразних хвороб серед людей (ст. 355); 3) забруднення внутрішніх і морських вод (статті 352 і 352-а); 4) посадові злочини, пов’язані з пуском в експлуатацію підприємств без очисних споруд (ст. 353), приховуванням інформації про стан довкілля (ст. 353-а), переміщенням через кордон небезпечних відходів (ст. 353-б) і невиконанням обов’язків щодо їх зберігання, знешкодження тощо (ст. 353-в); 5) незаконні дії з сильнодіючими та отруйними речовинами (ст. 354); 6) злочини, предметом яких є наркотичні речовини, їх аналоги і прекурсори (статті 354-а- 354-в). Як видно з цього переліку, систему злочинів проти народного здоров’я в КК Болгарії навряд чи можна визнати остаточно сформованою і досконалою.

Стосовно останньої з перелічених груп злочинів слід звернути увагу на такі моменти: а) не підлягає покаранню особа, залежна від наркотичних засобів чи їх аналогів, за їх придбання, зберігання, перевезення чи перенесення, якщо їх кількість вказувала на те, що вони призначені для одноразового вживання; б) обставинами, обтяжуючими їх виробництво, переробку, придбання, зберігання, перевезення чи перенесення, є, серед інших, вчинення цих дій лікарем, фармацевтом, вихователем, викладачем, керівником навчального закладу чи посадовою особою місць позбавлення волі, а так само розповсюдження цих засобів серед двох і більше осіб у громадському місці або на відстані до 250 метрів від навчального закладу, гуртожитку чи казарми (ст. 354-а); в) карається не лише схиляння іншої особи до вживання наркотичних засобів чи їх аналогів, а й надання допомоги в їх вживанні, а обставинами, обтяжуючими цей злочин, є, зокрема, вчинення його власником чи наймачем готелю, ресторану, дискотеки чи іншого громадського закладу, а так само передача іншій особі наркотичних засобів чи їх аналогів у кількості, яка може викликати смерть, що насправді сталась (ст. 354-6). До речі, в останньому випадку покарання – позбавлення волі на строк від 10 до 30 років, поєднане зі значним штрафом.

Аналог розділу XIII Особливої частини КК України – розділ 8 Книги 2 “Злочини і проступки проти громадського здоров’я” КК Швейцарії містить лише кілька статей, які передбачають відповідальність за: поширення захворювань (ст. 231), епізоотій (ст. 232), шкідників (ст. 233), забруднення питної води (ст. 234), виробництво кормів, шкідливих для здоров'я тварин (ст. 235), і введення таких кормів у обіг (ст. 236).

Ще менш розробленою с система цих злочинних діянь у КК Австрії, який взагалі не має відповідного окремого розділу. Лише кілька окремих норм містяться у розділі 7 Особливої частини цього КК. Ними встановлена відповідальність за: умисне і необережне створення небезпеки для людей шляхом поширення інфекційних захворювань (§ 178 і 179); тяжке заподіяння шкоди, пов’язане зі створенням шуму (§ 181-а); незаконне лікарювання (§ 184); перешкоджання боротьбі із загальною небезпекою (§ 187). Змістом діяння, передбаченого § 181-а, є “створення всупереч правовим приписам чи адміністративним постановам шуму у такому обсязі чи за таких обставин, що це тягне за собою тривале і тяжке заподіяння шкоди фізичному стану багатьох осіб”, а діяння, передбаченого § 187, — “створення перепон проведенню заходів, необхідних для запобігання небезпеки для життя і здоров’я великої кількості людей або для чужої власності у великому розмірі”.

КК Франції злочинні діяння у сфері обігу наркотиків відносить до злочинних діянь проти фізичної та психічної недоторканності особи (адже вони заподіюють шкоду передусім здоров’ю людини) і присвячує їм окремий відділ IV глави 2 розділу II Книги 2. До цих злочинних діянь французький законодавець відніс, зокрема: керівництво угрупованням, метою якого є виробництво, виготовлення, ввезення, вивезення, транспортування, зберігання, пропозиція, передача, придбання чи незаконне вживання наркотиків, або організація такого угруповання (ст. 222-34); незаконні виробництво або виготовлення наркотиків (ст. 222-35), їх незаконні ввезення чи вивезення (ст. 222-36); незаконні транспортування, зберігання, пропозиція, передача, придбання чи вживання наркотиків, а так само полегшення їх вживання, їх добування чи видача шляхом фіктивних рецептів (ст. 222-37); сприяння легалізації доходів чи майна, що належать особі, яка вчинила одне з діянь, вказаних у статтях 222-34-222-37 (ст. 222-38); незаконні передача чи пропозиція наркотиків Іншій особі для особистого вживання (ст. 222-39); неможливість обґрунтувати джерела існування, що не відповідають способу життя, за наявності систематичних стосунків з особами, які займаються вчиненням злочинних діянь, пов’язаних з наркотиками (ст. 222-39-1).

У Книзі 2 КК Іспанії існує спеціальна глава 111 “Злочини проти громадського здоров’я”, яка включена до розділу XVII “Злочини проти колективної безпеки”. Вона складається з двадцяти статей, якими передбачена відповідальність, зокрема, за групі діянь, предметом яких є: 1) речовини, шкідливі для здоров’я людей (статті 359 і 360); 2) ліки (ст. 362); 3) харчові продукти, напої тощо (статті 363-365); 4) токсичні речовини, наркотики та психотропні речовини (статті 368-371). Цікаво, що ознаками, обтяжуючими вирощування, виробництво токсичних речовин, наркотиків та психотропних речовин та торгівлю ними (ст. 368), є: розповсюдження їх у навчальних закладах, військових центрах, пенітенціарних установах тощо або у публічних закладах їх службовцями; постачання їх особам, які проходять курс відвикання чи реабілітації; їх фальсифікація та змішування з іншими; вчинення цього злочину викладачем чи вихователем, лікарем, соціальним працівником, державним службовцем; використання зброї тощо (ст. 369).

У КК ФРН розділ, який би включав злочини проти народного здоров’я, відсутній. Що стосується відповідальності за злочинні діяння, пов’язані з наркотиками, то вона передбачена спеціальним Законом про наркотичні засоби. Кримінально караним визнається розповсюдження не лише небезпечних, а й так званих “м’яких” наркотиків, натомість володіння, зберігання чи отримання, виготовлення, ввезення тощо “невеликої кількості” наркотичних засобів для власного вживання (у межах однієї дози) не караються (§ 29 Закону). Закон (§ 35-37) надає можливість відстрочити для правопорушника, залежного від наркотиків, виконання покарання у виді позбавлення волі на строк до 2 років для лікування з метою реабілітації або навіть відмовитися від покарання, якщо лікування вже здійснюється і немає підстав очікувати, що міра покарання буде більшою ніж 2 роки позбавлення волі.

. Злочинні діяння проти міжнародного правопорядку

КК України – наразі єдиний кримінальний кодекс, який виділяє “міжнародний правопорядок” як самостійний об’єкт охорони. В інших кримінальних кодексах, як правило, йдеться про злочини проти миру та безпеки людства тощо. Проте ми обрали зазначений термін як найбільш широкий із тих, якими можна охопити відповідні злочинні діяння, що посягають на стабільність міжнародних відносин і водночас є відмінними від міжнародних злочинів.

У відповідних розділах (главах) різних кримінальних кодексів зустрічається найбільше так званих “трансформованих описів деліктів” – національних норм, описи яких запозичені із міжнародних і наднаціональних договорів, згідно з якими відповідні держави зобов’язалися забезпечити кримінальне переслідування за певні діяння. Тому ці розділи різних КК, в яких імплементовано положення відповідних конвенцій та інших міжнародних актів, найбільше схожі між собою. До вказаних міжнародних актів насамперед треба віднести ті, що визначають міжнародні злочини, а також ті, що передбачають відповідальність за злочинні діяння, які посягають на стабільність міжнародних відносин.

Поступово все більше європейських держав визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду і, відповідно, з їх

Поступово все більше європейських держав визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду і, відповідно, з їх національних кримінальних кодексів положення про відповідальність за міжнародні злочини (злочини проти миру та безпеки людства, воєнні злочини, геноцид тощо) зникають. Римський статут міжнародного кримінального суду досконало визначає міжнародні злочини, а ще більш чітко вони будуть визначені у Кодексі злочинів проти миру і безпеки людства, який невдовзі буде прийнятий і почне діяти після його ратифікації певною кількістю держав. Виходячи із зазначеного, з того, що міжнародні злочини вже детально аналізувалися в іншій нашій праці, а деяким злочинам міжнародного характеру присвячені інші підрозділи цієї книги, коротко звернемо увагу лише на положення щодо злочинів міжнародного характеру, як вони визначені у кримінальних кодексах окремих пострадянських держав.

Так, глава IX “Злочини проти людства, миру, воєнні злочини, геноцид” КК Латвії поряд з іншими згадує такі злочини, як: мародерство (ст. 76), знищення культурної та національної спадщини (ст. 79), порушення національної і расової рівноправності, обмеження прав людини залежно від її расової чи національної належності (ст. 78). Глава 8 КК Естонії до винних діянь проти миру відносить агресію, пропаганду війни, виробництво і розповсюдження забороненої зброї, а проти міжнародної безпеки – піратство, захоплення повітряного судна, посягання на безпеку польотів.

Магістри повинні вміти порівнювати кримінальне законодавство СНД та ООН.

У контексті гармонізації законодавства держав континентальної Європи не слід ігнорувати певне існуюче в рамках СНД та перспективне загальне законодавство, яке містить норми кримінального-правового характеру. Разом з тим не можемо цілком погодитися з думкою окремих вчених про те, що є здійсненним завдання уніфікації національних кримінальних законів для колишніх держав СРСР, оскільки для неї існують відповідні передумови (зокрема багаторічні соціально-економічні відносини країн) і в рамках СНД вже напрацьована загальна форма уніфікації законів, Модельний кримінальний кодекс тощо. Наразі доречно говорити про уніфікацію лише окремих положень національних кримінальних законів, яка є дійсно погрібною для поліпшення співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю. Відповідним особам не варто надавати можливість обирати для своєї діяльності державу, в якій найменш ризиковано вчинювати злочини міжнародного характеру: відповідальність за такі злочини має бути приблизно однакова в усіх державах. Саме у цьому ми вбачаємо можливі межі проведення зазначеної уніфікації. Утім, на нашу думку, роль як України в рамках СНД, так і роль самої цієї організації у виробленні спільних кримінально-правових засобів протидії злочинності має бути більш активною.

На сьогодні актів, прийнятих у межах СНД з метою зближення національних кримінальних законів, не так багато, а тому класифікувати їх зарано.

У міжнародних актах, укладених в рамках ООН та. її спеціалізованих установ, положення яких є обов’язковими для виконання усіма державами-учасницями, знайшли своє відображення найбільш передові наукові ідеї вчених усього світу щодо загальних принципів кримінального права і кримінальної відповідальності за певні злочини. Безперечно, ці акти суттєво вплинули і продовжують впливати на розвиток багатьох інститут кримінального законодавства держав континентальної Європи, які є учасницями зазначених актів, а тому вимагають уважного аналізу.

Що стосується конкретних злочинних діянь, то їх у міжнародному кримінальному праві прийнято поділяти на дві великі групи: перша – міжнародні злочини і друга – злочинні діяння Міжнародного характеру (конвенційні). Спільним для них є те, що їх об’єктивні ознаки, а інколи й інші закріплюються у міжнародних договорах, чим підкреслюється міжнародна, над національна безпека цих діянь. Головна відмінність між ними полягає у тому, що особи, винні у вчиненні міжнародних злочинів, підлягають переслідуванню будь-якою державою, а також міжнародним кримінальним судом, незалежно від місця їх вчинення (універсальний принцип). Міжнародний злочин – це таке злочинне за загальним визнанням діяння, яке розглядається як серйозна міжнародна проблема і не може бути залишене у виключному віданні держави. Міжнародний кримінальний суд та суди держав мають право здійснювати правосудця щодо цих злочинів безпосередньо на основі норм міжнародного права. Утім, національні суди можуть зробити це і на основі національного права. Що ж стосується злочинних діянь міжнародного характеру, то сферою їх дії є сфера юрисдикції тільки держав-учасниць відповідної конвенції. Між міжнародними злочинами і конвенційними немає непрохідної стіни. Коло перших останні десятиріччя продовжує розширюватись. Судячи з положень проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, до міжнародних злочинів (злочинів за міжнародним правом), крім тих, що визначені як такі у Римському статуті, скоро будуть віднесені і деякі нові, які наразі визнаються конвенційними, і кримінальна відповідальність за них, з часу набрання чинності Кодексом, буде наставати безпосередньо на основі його норм і незалежно від місця їх вчинення. Йдеться, зокрема, про тероризм.

Основні положення відповідних договорів у межах ООН, які стосуються кримінального права, детально проаналізовані нами в іншій праці, де показано, що міжнародні договори у межах ООН приділяють увагу набагато ширшому колу питань кримінального права, ніж договори у межах РЄ та ЄС7.

Погляд сербських науковців на проблеми міжнародного гуманітарного права.

Автором пропонованої праці є доктор Олександр Джурич, давній колега викладачів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, особливо тісні зв’язки вій підтримує із кафедрою кримінального права та кримінології, зокрема зі своїм вчителем, видатним вченим С. С. Яценком, професором, членом-кореспондентом Академії правових наук України, суддею Конституційного Суду України (у відставці).

Національна академія правових наук України - вища галузева наукова установа України (з 1993 р.). До 1993 р. академія діяла в статусі громадської організації.
Юридичний факультет підтримував і продовжує підтримувати наукові зв’язки із сербськими науковими закладами, із провідними науковцями, політичними діячами та працівниками правоохоронних органів Сербії, бере участь у конференціях, які регулярно проводяться у Сербії. Ця традиція була закладена і розвинута колишнім деканом юридичного факультету, академіком В. І. Андрєйцевим, який доклав багато зусиль, щоб факультет, його науковці були знані не тільки в Україні, а й за її межами. Під час роботи над докторською дисертацією О. Джу- рич викладав на юридичному факультеті одного із провідних вищих навчальних закладів України, деканом якого є доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук, спеціаліст у галузі міжнародного права Суддя Конституційного Суду України (у відставці) В. Ф. Мартиненко.

Вчений глибоко досліджує норми гуманітарного права і є знаним фахівцем у цій сфері Ефективність дотримання норм та принципів міжнародного права залежить від забезпечення їх механізмами правового регулювання, серед яких важливе місце належить питанням юридичної відповідальності. Особлива роль проблеми відповідальності які міжнародному, так і в національному праві обумовлена насамперед - активною участю ООН, відповідних регіональних організацій — НАТО, ЄС, Ради Європи, а також окремих держав у вирішенні актуальних питань міжнародної безпеки, боротьби із міжнародними злочинами, у тому у числі із серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права.



Сього Україна є учасницею Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року про поліпшення участі поранених, хворих, осіб, які зазнали корабельної аварії зі складу озброєних сил на морі (Женевська конвенція II) від 12 серпня 1942 року про повноваження із військовополоненим (Женевська конвенція III), Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року про захист цивільного насолений під час війни (Женевська конвенція IV), Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 8 червня 1977 року, Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв не міжнародних збройних конфліктів (Протокол II) від 8 червня 1977 року, Конвенції про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту від 14 червня 1954 року, Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти безпеки людства від 20 листопада 1968 року. 20 січня 2000 року Україна підписала Статут Міжнародного кримінального суду, утворений рішенням Дипломатичної конференції повноважних представників під егідою Організації Об’єднаних Націй 17 липня 1998 року (Римський Статут).

У Висновку Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Римського Статуту Міжнародного кримінального суду Конституції України (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року вказано, що встановлення відповідальності за вчинення більшості злочинів, передбачених Римським Статутом, є міжнародно-правовим зобов’язанням України відповідно до інших міжнародно-правових документів, які набули чинності для України (багато з них — задовго до набуття чинності Конституцією України). Це Конвенція про запобігання злочинам геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року (набула чинності 15 лютого 1955 року), Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (набула чинності 3 січня 1955 року), Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року (набула чинності 3 січня 1955 року), Конвенція про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту від 14 травня 1954 року (набула чинності 6 липня 1957 року), Міжнародна конвенція про попередження злочину апартеїду та покарання за нього від ЗО листопада 1973 року (набула чинності 18 липня 1976 року), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 року (набула чинності 26 червня 1987 року). У новому КК України є розділ XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Однак не всі злочини передбачені відповідними міжнародними правовими актами і, зокрема Женевськими конвенціями та Додатковими протоколами до них як серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, імплементовані у вітчизняне законодавство на сам перед у ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни» передбачена відповідальність тільки за деякі з них (до того ж, вітчизняний законодавець застосував власне визначення цих діянь), хоча диспозиція цієї статті має бланкетний характер, який проявляється в термінологічному звороті «...інші порушення законів та звичаїв війни, передбачених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Таке положення є явно недостатнім для того, щоб вважати норми міжнародного права повністю імплементованими в українське законодавство, тим більше, що норми міжнародного права вже не обмежують відповідальність осіб, які вчинили злочини тільки під час війни. Крім того, виникає колізія між нормами відповідних конвенцій та нормою, яка міститься в ч. 1 ст. 2 КК України, де зазначається, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України. Ця норма закріплює один із найважливіших принципів кримінального права, згідно з яким «без закріплення в законі нема злочину, нема покарання». Хоча водночас КК України передбачає принцип універсальної юрисдикції щодо порушень, учинених іноземцями і передбачених в одному з міжнародних договорів.

Ст. 88 Протоколу І до Женевських конвенцій встановлено, що факт вчинення порушення підлеглою особою не звільняє її начальників від кримінальної або дисциплінарної відповідальності в разі, коли вони мали у своєму розпорядженні інформацію, за якою можна було дійти висновку в обстановці, що існувала на той час, що підлегла особа вчиняє або має намір вчинити порушення, і не вжили всіх можливих заходів у межах своїх повноважень для відвернення або припинення цього порушення. Це положення дає можливість відомому вченому в галузі вивчення проблем кримінальної відповідальності за порушення гуманітарного права В. П. Базову стверджувати, що вчинення підлеглим серйозного порушення міжнародного гуманітарного права не звільняє начальника (командира) від відповідальності за умови, що він знав про це чи міг дійти такого висновку, але не вжив відповідних заходів (Базов В. П. Кримінальна відповідальність за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. – К.: Істина, 2003. – С. 19).

Перед Україною не стоїть проблема застосування норм міжнародного законодавства під час внутрішніх чи зовнішніх конфліктів, однак слід погодитися з О. Джурием, який вказує, що не точність перекладу не повна імплементація норм міжнародного права в національне законодавство, в окремих випадках явні колізії між нормами національного і міжнародного права перетворюють застосування норм Женевської конвенції та інших нормативних актів у формальність. В сукупності ці акти утворюють міжнародне гуманітарне право (jus in bellum) і від галузі права, яке своїм предметом має вивчення прав людини в цілому (право прав людини). Крім того, відповідно до п. 10 Преамбули і ст. 1 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду про те, що він доповнює національні органи кримінальної юстиції, Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію за принципом компліментарності, тобто коли держава не володіє юрисдикцією щодо певного злочину, не бажає або не здатна вести розслідування, порушити кримінальне переслідування певним чином (ст. і 7 Статуту). Дуже часто це породжує практику подвійних стандартів щодо притягнення до відповідальності осіб, які вчинили серйозні порушення гуманітарного права.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Основні рекомендовані джерела

1.1. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

1.2. Уголовное право зарубежных стран. Общая часть / Под. ред. И. Д. Козочкина. – М.: Омега–Л, 2003. – 576 с.

1.3. Уголовное право зарубежных стран. Особенная часть / Под. ред. И. Д. Козочкина. – М.: Издательский дом «Камерон», 2004. – 528 с.

1.4. Кримінальне право України. Загальна частина / За редакцією В. К. Матвійчука. – К.: КНТ, 2010. – 431 с.

1.5. Кримінальне право України. Особлива частина / За редакцією В. К. Матвійчука. – К.: КНТ, 2010. – 252 с.

1.6. Голіна В. В. Судимість. Монографія. – Харків.: Харків юридичний, 2006. – 384 с.
2 Додаткові рекомендовані джерела:
2.1. Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України: проблеми історії і методології / Грищук В. К. – Львів: Світ, 1992. – 165 с.

2.2. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права / Коржанський М. Й. – К.: ТОВ «Генеза». – 1999. – 208 с.



2.3. Стан та шляхи гуманізації кримінального судочинства в Україні: Матеріали експертного дослідження / за заг. редакцією О. В. Беци. – Київ: Видавничий дім «Георпин», 2005. – 82 с.

2.4. Додонов В. Н. Сравнительное уголовное право. Общая часть. Монография. Под. общ. и научн. ред. д.ю.н., профессора, заслуженного деятеля науки РФ С. П. Щербы. – М.: Юрлитинформ, 2009. – 448 с.

2.5. Общая часть Уголовного кодекса Российской Федерации в международных аспектах: сборник / под ред. А. А. Задояна. – М.: Проспект, 2009. – 240 с.
1   2   3   4



  • Методичні рекомендації
  • Академії правових наук України
  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ 1.Основні рекомендовані джерела
  • 2 Додаткові рекомендовані джерела