Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



М.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія

М.І. Шпаковатии Художнє оформлення, комп'ютерна верстка дизайн-студія




Сторінка1/26
Дата конвертації16.06.2017
Розмір4.48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. [100великих-Укр z Culture] 990000 231 str ukr 15-04-2006

№№ с.внизу

Шаров І.Ф.

100 видатних імен України.

— К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 стор.

Унікальна книга кандидата історичних наук, народного депутата України Ігоря Шарова репрезентує сто славетних імен України, які є гордістю, славою, духовним надбанням нації.



Рекомендовано Міністерством освіти України

Відповідальний за випуск М.І.Шпаковатии

Художнє оформлення, комп'ютерна верстка -дизайн-студія «Коваль»

ISBN 966-7217-54-Х

© Ігор Шаров, 1999

© Видавничий дім «Альтернативи», 1999

Від автора

Поколінню, яке переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива нагода, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних історичних перетворень, як зміна епох.

Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає, якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбагненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Об'єктивна реальність складається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними від прадавнини до неозорого майбутнього.

У жодному разі не претендуючи на всезагальність і всеприй-нятність, висловлю припущення, що все-таки більшість з нині сущих певним чином ревізує своє минуле, покладаючи одночасно привабливі сподівання і на грядуще. Це абсолютно нормальний процес своєрідного пошуку смислу буття. Безперечно, кожному хочеться мати у своїх активах якомога більше добрих справ, адже це основний (якщо не єдиний!) критерій доцільності існування. Підсумовують прожите люди, зводять надбання і втрати народи, нації.

Молодою країною, восьмирічною діяльною державою, вступає на неоглядну путь майбутніх віків незалежна Україна. Плани у неї — величні! Підстава тому велична історія!

5

Так сталося, що до цього часу у нас не було, та, зрештою, й не могло бути літописного іменного зводу своєї історії. Раніше кожна українська сім'я мала таку маленьку книжечку, граматку, куди вносила живих і померлих своїх родичів. Так, на родинному рівні, писалася історія роду. Безумовно, в глибині душі свідомих патріотів так карбувалася й історія України — оскільки ми ствердилися! але значно надійніше й значно приємніше робити це зараз відкрито, вільно і щиро!

Моя спроба написати таку граматку свого народу — потреба душі!

Ця книга задумана як природна відповідь на основоположні питання, що так чи інакше постають перед нами в усій повноті з завидною регулярністю: хто ми? Чиї ми діти? Куди ми йдемо? Що чекає на нас завтра?

Це видання повинно дати найзагальніше уявлення про масштабність і велич наших надбань, про їх загальнолюдську цінність, про ті духовні джерела, які завжди готові наповнити своєю життєдайною енергетикою, віковою мудрістю й істинною спрямованістю душі й серця своїх нащадків

— ВІД ПОКОЛІННЯ ДО ПОКОЛІННЯ.



«Сто видатних імен України» перший крок до осягнення нашої історії через призму сприйняття життя й діяльності найвидатніших постатей, що прославили своїми подвигами й ділами українську землю. Звісно, однозначно й точно окреслити це коло подвижників цілком конкретним числом неможливо як кількісно, так і якісно. Переконаний, суперечки велися б навіть тоді, коли треба було б визначити, скажімо, усього десять славетних імен. Переді мною стояли зовсім інші завдання й мета. Ця книга аж ніяк не розрахована на сприйняття як пробної кулі для безпідставних, безглуздих і безкорисних дискусій. Хотілося одного, реального і дієвого відкриття тих духовних напластувань нашої історії, які й до сьогодні сприймаються суспільством ситуативно, оглядово й відірвано від єдиного контексту загального поступу. Власне, видання й мислилося як унікальний довідник духу нації.

Зворушливий інтерес, непідробна цікавість багатьох фахівців і солідних державних установ, що брали безпосередню участь у підготовці упорядкування та добору довідкових матеріалів до цієї книги, ще раз засвідчили важливість і насущність даної теми. Подібних робіт має бути набагато більше, і з'являтися вони повинні якомога частіше. Прикрим підтвердженням цьому слугують, на жаль, далеко не поодинокі факти розбіжностей у датах, назвах, числах, іменах, пов'язаних з нашими великими сучасниками й попередниками. Сподіваюся, нинішнє й наступні покоління зроблять усе, аби поступово заповнити численні «білі плями» й вичистити страхітливі «чорні діри» в духовній біографії нації.

6

Видання з самого початку бачилося зорієнтованим на широкий загал читачів. Воно повинно було стати простим у користуванні, доступним за формою, повним за змістом, корисним за інформативною насиченістю. Умовно кожен матеріал складається зі стислого біографічного викладу, нарисового огляду життєдіяльності або ж опису певного, визначального, періоду буття. Довершує образ цитатний ряд як вислови самого героя оповіді, так і думки про нього. Все це покликано і підпорядковано одній меті подати постать якнайповніше, зважаючи на обмежений обсяг для викладу.

Зауваження стосовно побіжного огляду нових і новітніх часів України цілком слушні, та, сподіваюся, вони будуть зняті наступною подібною роботою, зорієнтованою саме на цьому періодові.

Це видання присвячується епохальному святу і даті 2000-літтю Різдва Христового. Своєю сутністю воно навертало і навертає нас до вищих моральних категорій, до самих основ буття. Ще і ще раз воно нагадує: після всього лишаються тільки справи. За ними нас сприйматимуть і оцінюватимуть нащадки. Як усвідомлення цього видання «Сто видатних імен України».

Окремо хочу подякувати всім, хто причетний до підготовки та видання цієї роботи, зокрема вченим АН України, працівникам галузевих академічних інститутів, кожному, хто через це творче дійство задекларував свою небайдужість до історії власного народу. їхні консультації, поради, дієва допомога і підтримка були вкрай бажаними й необхідними.

7

Андрусов -Іикола Іванович

(1861 — 1924) - геолог, стратиграф, палеонтолог.

ГІародився 1861 р. в Одесі. Закінчив Новоросійський університет (1884). Доповнював освіту в закордонних університетах і лабораторіях. Викладав у Петербурзькому й Новоросійському університетах. 1896—1905 pp. — професор Юр'євського університету; 1905— 1912 pp. — професор Київського університету; 1912—1914 pp. — професор Вищих жіночих курсів у Петербурзі і співробітник Геологічного комітету; 1914—1918 pp. — директор Геологічного музею Петроградської Академії наук; 1918—1920 pp. — професор Таврійського університету. З 1921 р. працював у лабораторіях Сорбон-нського (в Парижі) і Кардового (у Празі) університетів.

Праці М.І.Андрусова, опубліковані наприкінці XIX — на початку XX ст., складають епоху в стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології. Вони дали змогу розробити детальну стратиграфію неогенових відкладень Понто-Каспійської області, яка й досі є неперевершеним зразком щодо чіткості та точності підрозділів. Подальші роботи лише деталізували закладену в цих схемах раціональну основу. Плідність спадщини М.І.Андрусова вплинула і на практику відкриття родовищ нафти на нових територіях.

9

Усе життя і дослідницька праця М.І.Андрусова були тісно пов'язані з Чорним морем, на берегах якого він народився. Ще в гімназії він виявив великі здібності, захоплювався археологією, а згодом — зоологією, збирав окам'янілості, яких було багато на околицях Керчі. У гімназії він прочитав перші книги з геології, отож до університету прийшов уже досить підготовленим, маючи запас не лише книжних, а й здобутих у полі геологічних знань.



У Новоросійському університеті на перших курсах М.І.Андрусов особливо захоплювався зоологією. Цьому сприяли блискучі лекції І.І.Мечникова, а також те, що ще у восьмому класі гімназії він зацікавився вивченням морської фауни, яку невдовзі почав обробляти у геологічному кабінеті університету під керівництвом професора І.Ф.Син-цова, що став його першим учителем з геології. Починаючи з 1882 р. Новоросійське товариство дослідників природи відряджає Андрусо-ва-студента в літню пору для геологічних досліджень на Керченський півострів. У 1884 р. вийшла друком його перша наукова праця «Замітки про геологічні дослідження на околицях міста Керчі». Обробка колекцій, зібраних у 1882— 1884 pp., стала основою цілої серії його наукових публікацій.

Курс університету М.І.Андрусов завершив блискуче. Йому призначили стипендію на дворічну поїздку за кордон для доповнення освіти. Ця поїздка мала для М.І.Андрусова велике значення. Він ознайомився з роботою європейських наукових центрів — у Відні, Мюнхені, Загребі — і найвидатніших учених.

Після повернення з-за кордону М.І.Андрусова було залишено професорським стипендіатом у Петербурзькому університеті.

У 1889 р. М.І.Андрусов здійснив подорож у Закаспій, який згодом стане другою, після Чорномор'я, геологічною провінцією, котрій він присвятить усю свою діяльність. Того ж року він знову переїхав в Одесу у зв'язку з обранням на посаду лаборанта геологічного кабінету, а після захисту 1890 р. у Петербурзькому університеті магістерської дисертації «Керченський вапняк та його фауна» почав також викладати як приват-доцент.

Близькість до Чорного моря знову пробудила в М.І.Андрусова зацікавленість до вивчення чорноморських областей, тим більше, що вони мають багато спільного з неогеновими відкладеннями Закаспію та деяких інших областей, в яких йому випало побувати.

Важливою віхою одеського періоду діяльності М.І.Андрусова стали підготовка та участь у Чорноморській глибоководній експеди-



10

Андрусов Микола Іванович

ції, яка відбулася у 1890 р. Експедиція одержала важливі наукові результати, зокрема, зробила два відкриття: на дні моря знайдено залишки післятретинної фауни каспійського типу і відкрито зараженість глибин сірководнем, що відразу пояснювало багато особливостей Чорноморського басейну. Ці та інші наукові результати М.І.Анд-русов висвітлив у серії публікацій, які мали велике наукове значення.

М.І.Андрусов був добровільним консультантом керченської міської думи з питань водопостачання. Водогін у м. Єнікале, споруджений за його вказівками, було названо його іменем.

В 1891 — 1892 pp. відбулася друга поїздка М.І.Андрусова за кордон, спричинена родинними обставинами: у 1889 р. він одружився з дочкою легендарного археолога Г.Шлі-мана, а в 1891 р. його тесть помер. Цю поїздку М.І.Андрусов знову використав для удосконалення своїх геологічних та океанографічних знань, для розширення контактів із зарубіжними вченими. Він працював у Сорбонні, у Загребському університеті, брав участь у з'їзді британських натуралістів, де познайомився з учасниками челленджерівської експедиції і згодом підтримував із ними наукове спілкування. У ці роки він почав готувати велику наукову працю про дрейсенесидів, яка стала його докторською дисертацією.

Після повернення до Росії М.І.Андрусов почав працювати приват-доцентом Петербурзького університету, займаючись не тільки геологією, а й океанографією. Продовженням чорноморської експедиції стала експедиція 1894 р. на Мармурове море на турецькому судні «Селяник», ініціатором та керівником її був М.І.Андрусов. Ця експедиція з'ясувала питання про взаємний обмін вод Чорного і Середземного морів, про склад їх глибинної фауни та про геологічну історію.

М.І.Андрусова давно приваблював ще один великий водний басейн — Кара-Богаз, і з 1894 р. він почав працювати на його берегах, згодом у 1897 р. на судні «Красно-водськ» здійснив експедицію, яка дала багато нових відомостей.

З 1896 р. М.ІАндрусов працює в Юр'євськбму університеті. У 1897р. він захистив у Петербурзькому університеті докторську дисертацію, за яку Академія наук присудила йому Ломоносовську премію. 1897 р. став для нього пам'ятним завдяки активній участі в сесії Міжнародного геологічного конгресу, який уперше відбувався в Росії. М.І.Андрусов організував для членів конгресу екскурсію на Керченський півострів. Велике значення для розвитку науки мала пропозиція М.І.Андрусова на засіданні конгресу про організацію міжнародного плавучого

11

інституту — прообразу сучасних кораблів науки. Він працює в Румунії, на Керченському півострові, у Криму, на Кавказі, розробляючи свою головну тему — відновлення геологічної історії Понто-Каспійського басейну та вивчення стратиграфії неогену. З 1901 р. почалися його експедиції у Закаспій, що дали йому багатющий фактичний матеріал, який він опрацьовував до кінця життя.

У 1905 р. М.І.Андрусов очолив кафедру геології Київського університету, об'єднав багатьох здібних молодих учених, які утворили його школу. Головним об'єктом уваги М.І.Андрусова у київський період стало створення детальної стратиграфії неогену Півдня Росії на палеонтологічній основі. Широке визнання дістав андрусовський стратиграфічний метод, який базувався на детальних палеогеографічних реконструкціях, створюваних із застосуванням екологічного аналізу.

У 1912 р. М.І.Андрусов переїхав до Петербурга і почав працювати в Геологічному комітеті. У 1914 р. видатні наукові досягнення М.ГАнд-русова було гідно відзначено: його обрали дійсним членом Петербурзької Академії наук, він став завідувачем академічного Геологічного музею.

М.І.Андрусов після обрання в Академію наук повністю зосередив-

ся на дослідницькій роботі. Події Лютневої революції його мало схвилювали. У той час, коли близький йому В.І.Вернадський активно відгукнувся на ці події й опинився у вирі політичного життя Росії, М.І.Андрусов і далі працював у Геологічному музеї, не виявляючи інтересу до громадського життя. Жовтень 1917 р. став для нього пам'ятним лише через страждання і погіршення умов життя, які принесли йому, його родині, багатьом петроградцям осінь і зима 1917 р. Робота Геологічного музею, як і багатьох інших наукових установ, розладналася. Голод, холод, дорожнеча вигнали з міста багатьох співробітників М.І.Андрусова, та й сам він часом думав про переїзд у південні краї. Найбільше підходив Київ, звідки йому писав В.І.Вернадський. Однак кинути Академію наук було непросто.

Влітку 1918 р. Академія наук відрядила його на польові роботи до Криму. Микола Іванович з родиною переїхав у Керч і там продовжив працю на берегах протоки. Повернутися восени до Петрограда було важко, і М.І.Андрусов ви-рі-шив тимчасово залишитися у Криму. Він почав працювати у щойно відкритому Таврійському університеті. Тут з листа В. І. Вер-надського він дізнався про обрання його в засновану у Києві Українську Академію наук, але дістатися

12

Андрусов Микола Іванович

до Києва було неможливо. До Сімферополя після довгих поневірянь на фронтах першої світової війни приїхали сини Вадим та Дмитро. І лише доля старшого, Леоніда, який супроводжував Миколу Івановича у багатьох експедиціях, вкрай непокоїла його.

Жити у Криму було нелегко. Діти захворіли на висипний тиф. У жовтні 1919 р. Микола Іванович одержав страшну звістку — про загибель на Півночі старшого сина Леоніда. Ця звістка стала для нього фатальною: його звалив інсульт, відмовили рука і нога. Упродовж кількох місяців він перебував у вкрай тяжкому стані. Рідні вирішили вивезти його до Парижа. 25 березня 1920 р. Андрусови сіли у Севастополі на пароплав, який узяв курс на Константинополь. Саме в ці дні до Сімферополя приїхав В.І.Вернадський, який перехворів на тиф і почав викладати у Таврійському університеті.

М.І.Андрусов змушений був виїхати за кордон через те, що хвороба позбавила його можливості працювати. Лікарі заборонили йому читати лекції, писати він не міг, проте найголовніше — йому дозволили ходити лише два-три кілометри на день. Утримувати велику родину в голодуючій країні він не зміг би. А в Парижі був будинок, який залишив йому у спадок тесть, знаменитий археолог.

Після нетривалого перебування у Константинополі Андрусови навесні 1920 р. прибули до Парижа. Миколу Івановича деякий час лікували газовими ваннами та душами, і це його трохи зміцнило. Однак він не міг багато ходити, насилу міг написати кілька рядків. Йому купили друкарську машинку, на ній він непогано друкував. Микола Іванович почав ходити у геологічний кабінет Сорбоннського університету, яким тоді керував відомий професор-гео-лог Е.Ог, і потроху виконувати ви-значальницьку роботу. Але швидко стомлювався, тому про активну діяльність не могло бути й мови. Матеріальне становище родини було важким: діти навчалися, і це потребувало немалих коштів.

У 1922 р. Андрусови переїхали до Праги, тут життя було дешевшим, легше було дати освіту дітям. Микола Іванович і тут намагався працювати, але просувався мало через нездужання, відсутність матеріалів, колекцій, книг, контактів з науковим співтовариством, а головне — через відсутність перспективи. Він помер у Празі 27 квітня 1924 р.

Праці М.І.Андрусова ше за його життя здобули всесвітнє визнання. У наступні десятиріччя XX ст. його праці в галузі стратиграфії неогенових відкладень стали винятково актуальними, зокрема вони були базовими для пошуків нафти на Кавказі та у Причорномор'ї. Його

13

праці лягли також в основу подальшого вивчення морського літота седиментогенезу. Широкий розвиток дістали його реконструкції палеографічної обстановки через порівняння викопних осадів та фауни, що міститься в них, з осадами та фауною сучасних морів. Найкращим пам'ятником М.І.Анд-русову стало опублікування у 60-ті роки його вибраних праць у чотирьох томах. Це фундаментальне видання мало далеко не меморіальне значення, — його широко використовують сучасні спеціалісти різного профілю. Його син Дмитро Андрусов став видатним геологом, академіком Словацької Академії наук.

Насамкінець наведемо слова М.І.Андрусова про природу науки, якій він так вірно служив. Ці слова, сказані багато десятиріч тому, хви-

люють нас своєю актуальністю й життєвістю: «Наука — це та галузь, де, можливо, більше, ніж у будь-якій іншій галузі людських стосунків, виявляється почуття єдності й братерства, де не існує національності, де вчені усіх країн прагнуть разом до досягнення однієї мети — до пізнання істини. Бувають тут і війни, і ллється чорнило, і через властиву людині слабкість завдаються тяжкі рани взаємному самолюбству, але і в цій війні, можливо, менше, ніж будь-де, відіграють роль національності, і перед спільними інтересами науки зникають кордони держав. Упродовж останніх років створено безліч міжнародних підприємств, які поступово з'єднують між собою вчених усього світу в єдине братство, прообраз того братства всіх народів, яке є нашою вічною мрією».

14

Анна Ярославна

(між 1024 і 1032 — бл. 1075)

— дочка


Ярослава Мудрого,

з 1049 — дружина

французького короля

Генріха І.

|,очка великого князя київського Ярослава Мудрого і княгині Інгігерди, Анна Ярославна народилася, ймовірно, 1024 року. Зростала у Києві, освіту здобула при князівському дворі, де навчалася у приватних учителів грамоти, історії, іноземних мов, математики, малювання.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XI століття Київська держава встановлює дружні стосунки з Францією, з королівською династією Капетінгів. Близько 1044 року до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха І, до якого дійшла слава про розумну й: чарівну князівну. Ярослав спершу відмовив послові.

1048 року до Києва прибуло друге посольство на чолі з єпископом Готьє Савояром, яке після тривалого чекання дістало згоду великого князя на шлюб з престарілим французьким королем. 4 травня Анна Ярославна, здійснивши тривалу подорож через Краків, Прагу та Регенсбург, опинилася в резиденції короля в місті Санлісі, за 40 кілометрів від Парижа. 14 травня

1049 року у стародавній французькій столиці Реймсі, у день Трійці, у Реймському кафедральному соборі відбулося вінчання. Вінчав молодих архієпископ Рейнський Гі де Шатільйон. Анна як королева Франції прийняла католицьку віру.

15

1060 року король Генріх помер, і Анна стала регентшею під час правління свого сина Філіппа І (1060—1108). Разом з ним підписувала державні папери, ставлячи підпис кирилицею. Вдруге вийшла заміж Анна за графа Рауля ПІ з роду де Крепі і Валуа. У 1062 році у лісі під Санлісі під час полювання, до якого Анна, як справжня слов'янка, мала великий інтерес, граф викрав її, відвіз до себе в замок і вступив з нею у таємний шлюб. Покинута графова дружина, Елеонора Брабантська, поскаржилася Папі Римському на підступного графа. Папа наказав розірвати шлюб, але закохані зігнорували цей наказ. 12 років подружжя прожило разом аж до смерті графа.



Вчені припускають, що після смерті Рауля Крепі 1074 року Анна таємно відвідала Київ, але потім повернулася у Францію, продовжувала правити разом із сином і підписувала укази і розпорядження, в яких називає себе вже не королевою, а «матір'ю короля». У Софії Київській збереглася фреска із зображенням родини Ярослава Мудрого, де зображено Анну Яро-славну, а на порталі церкви святого Вінцента у Санлісі у Франції є її скульптурне зображення.

На одному з державних документів, що їх Анна, фактична правителька Франції після смерті її чоловіка, короля Генріха, підписувала разом зі своїм сином, малолітнім королем Франції Філіппом, — грамоті Суссанському абатству — стоїть її власноручний підпис, зроблений кириличними літерами: «Анна регіна» — Анна королева. Те, що Анна Ярославна й через багато років не забула мови, якої її навчили у Києві, при княждворі, як і те, що вона взяла з собою у далеку Францію Євангеліє, переписане у скрипторії Софійського собору, як оберіг у невідомій країні, свідчить, що її батьківщина, Київська держава, в якій правив батько, великий князь київський Ярослав Мудрий, була країною високої освіти, культури. Незвичайною для середньовічної Європи була велика кількість освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників. Одним з доказів цього є те, що серед давньоруських державців раз у раз трапляються то філософи (Володимир Мономах), то просвітники й правознавці (Володимир Святий), то будівники й письменники (Ярослав Мудрий), у той час як Західній Європі це не було властиво. Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах,

16

Анна Ярославна

рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими.

Дитинство Анни Ярославни пройшло в атмосфері великого культурного піднесення у Київській державі. Невідомо, хто конкретно вчив її. Можливо, Іларіон, пресвітер заміської князівської церкви у селі Берестові, де був князівський палац у часи дитинства князівни, людина великих знань, неперевер-шений оратор і полеміст, творець славнозвісного трактату «Слово о Законі Мойсеевому та о благодаті Ісуса Христа». Чи, можливо, хтось із освіченої чернечої братії печерного монастиря, що тоді тільки-но засновувався на печерських горах неподалік Берестового... Знаємо тільки, що у Францію Анна приїхала, маючи ґрунтовну, як на той час, освіту, могла вільно читати кількома мовами, зокрема старослов'янською, грецькою, писала кирилицею, глаголицею. Згодом, опинившись у французькому католицькому середовищі, прийняла католицьку віру і вивчила латинську мову. Певно, освіченість і висока культура дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становише королеви, а й, напевно, завдяки мудрості, освіченості. Недаремно ж по смерті короля Генріха І Капетінга вона тривалий час фактично виконувала

обов'язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участі в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам'яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Один з цих храмів, споруджений 1060 року в місті Санлісі, зберігся до наших днів.

Життя Анни у Франції було нелегким і сповненим тривог. її чоловік, король Франції, немолодий уже Генріх І, одружився з нею не тільки через її вроду та розум, а й з державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського Ярослава. Невідомо, як жилося їй перші роки у Франції, але французькі дослідники цитують рядки з листа Анни до батька у Київ: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Можливо, ці рядки дають підстави для сумнівів у їх достовірності, але безсумнівне те, що високоосвіченій православній киянці, яка виросла в умовах слов'янської ментальності, нелегко було пристосуватися до умов фран-


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26



  • Відповідальний за випуск М.І.Шпаковатии