Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету

Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету




Сторінка20/34
Дата конвертації10.03.2017
Розмір6.61 Mb.
ТипПротокол
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34

ЛІТЕРАТУРА

  1. Кравченко Л.Н. Оценка воздействия ветроэнергетики на окружающую среду города Бердянска / Л.Н.Кравченко, П.О.Лопарев // Збірка доповідей XX Всеукраїнської наукової конференції “Охорона навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів” 13–15 квітня 2010 р. – Донецьк, ДонНТУ – С.76-77.


Юрченко Інна,

студентка 1 курсу факультету

фізичного виховання

Науковий керівник: С. І. Кара,

cтарший викладач (БДПУ)
ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ – ОСНОВА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ
Актуальність. Життя людини є найвищою цінністю, тому перед суспільством постає ряд важливих завдань, серед яких головним є вирішення проблеми збереження здоров’я людини.

За даними ВООЗ, здоров'я людини на 50-55 % визначається умовами і способом життя, на 25 % – екологічними умовами, на 15-20 % воно обумовлено генетичними факторами і лише на 10-15 % – діяльністю системи охорони здоров'я.

Тому метою дослідження є вивчення проблеми здорового способу життя як основи здоров’я людини.

Ступінь досліджуваності проблеми. Проблемі здорового способу життя присвячені науково-педагогічні праці як вчених України, так і Росії: Н. Березіної, М. Галябарник, Л. Гримака та ін. Здоровий спосіб життя вченими розглядається як відсутність шкідливих звичок, пріоритетна світоглядна установка на цінність людського життя та здоров’я. Вчений І. Павлов стверджував: “Здоров'я – це безцінний дар природи, воно дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Але здоров'я людини багато в чому залежить від неї самої, від її способу життя, умов праці, харчування, її звичок...”.

Сутність дослідження. Здоровий спосіб життя – це все в людській життєдіяльності, що стосується збереження та зміцнення здоров’я. Його складові включають різні елементи, що містять фізичне, психічне, духовне та соціальне здоров’я. Всі ці складові невід`ємні одна від одної, вони тісно взаємопов`язані і саме разом, у сукупності визначають стан здоров`я людини.

Здоровий спосіб життя передбачає знання і дотримання режиму навчання та відпочинку, правил харчування й особистої гігієни, визначення й обов'язкове виконання фізичних вправ, які забезпечують оптимальний руховий режим, а також усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну.

Вважаємо, що збереження та зміцнення здоров’я людини має також здійснюватися шляхом реалізації комплексу заходів, спрямованих на: популяризацію здорового способу життя та подолання стану суспільної байдужості до власного здоров’я; виховання потреби серед підлітків та молоді у руховій активності, необхідності занять фізичною культурою.

Основні висновки. Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню здоров'я особистості та суспільства в цілому.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Психология здоровья : Учебник для вузов / под ред. Г. С. Никифорова. – СПб. : Питер, 2006. – 607 с.


ЕКОНОМІКА ТА МЕТОДИКА ЇЇ ВИКЛАДАННЯ
Бубер Тетяна,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

науковий керівник Марченко К.В.,

к.е.н, доцент (БДПУ)
СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
Формування глобального інформаційного суспільства, становлення нового технологічного способу виробництва потребує здійснення ефективної державної інноваційної політики. Мета такої політики полягає у формуванні нової, інноваційної за змістом реструктуризації національної економіки, яка базуватиметься на ефективній реалізації здобутків фундаментальної науки. У такому підході головним ресурсом ефективно функціонуючих систем господарювання мають стати творчі здібності людей, інноваційний інтелектуальний капітал. Адже визначальною характеристикою економік розвинених країн, інтеграцію з якими активізує наша держава, є поняття: "інновація", "інноваційна діяльність". Таким чином вивчення даної проблеми є актуальним на сьогоднiшнiй день.

Розроблення нових напрямів інноваційної політики ЄС здійснюється відповідно до Лісабонської стратегії (2000 р.) будівництва "найбільш конкурентоспроможної і найбільш динамічної у світі економіки, що базується на знаннях". У документах Європейської Комісії інновації розглядають як багатопланову концепцію, що розвивається від простої лінійної моделі, у якій визначальним є дослідження і розроблення, до системної моделі, в якій інновації виникають у процесі комплексної взаємодії між індивідами, організаціями та їхніми працівниками.



У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: “дослідження – розробки – виробництво – маркетинг – продаж”. Американські дослідники розглядають інноваційний процес докладніше: “фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – розробки – дослідження ринку – конструювання – дослідне виробництво – ринкове випробування – комерційне виробництво” [1]. Усі вказані етапи взаємозумовлені і забезпечують успіх нововведення лише за умови інтеграції їх у єдине ціле.

Специфіка інноваційного процесу така, що з розробленням інновації центр уваги поступово переміщується від сфери досліджень до сфери збуту. Водночас елементи інноваційного процесу перебувають у тісній взаємодії, постійно обмінюючись інформацією. Тому головними цiлями дослiдження виступатимуть вивчення специфiки, етапiв інноваційного процесу.

Інноваційний процес – це процес створення, розповсюдження і впровадження продукції і технології, які відрізняються науково-технічною новизною і задовольняють нові потреби спільноти. Інноваційний процес передбачає перетворення наукового знання у фізичну реальність, здійснюється у просторі і часі і складається з певних залежних етапів[1].



Інноваційний процес має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного характеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний ефект. Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідовних дій, у наслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання. На розвиток інноваційного процесу впливають: стан-зовнішнього середовища, у якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо); стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.); специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

Інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійснюється в просторі і часі, основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний. Вони охоплюють такі види діяльності[2]: фундаментальні дослідження (ФД); прикладні дослідження (ПД); дослідно-конструкторські розробки (ДКР); дослідно-експериментальні розробки (ДЕР); дослідна база наук (ДБН); в організаційно-економічна робота (ОЕР); промислове виробництво нових товарів (ПВНТ), масове виробництво.

Таким чином, iнноваційний процес – це не тільки складний, але і взаємопов'язаний процес створення інновацій з використанням сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності; сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і роблять її продуктивнішою (техніка, прилади, устаткування, організація виробництва).



Інноваційний процес – це комплекс різних послідовних видів діяльності на основі поділу і кооперації праці – від одержання нового теоретичного знання до використання створеного на його основі товару споживачем.

Розробка сучасних технологій і продукції дає змогу підприємствам збільшувати прибуток, тим самим поліпшуючи економічне становище і конкурентоспроможність як самих підприємств, так і країн, де вони розташовані. У цьому зв'язку прискорення інноваційних процесів є важливою складовою державної політики в усіх розвинених країнах.
ЛIТЕРАТУРА

  1. Ільєнкова С.Д. Інноваційний менеджмент : підручник. – К. : Вид-во "Юніті". – 2001. – С. 374.

  2. Микитюк П.П. – Інноваційний менеджмент: навчальний посібник для вузів. – Київ:"Центр навчальної літератури". – 2007 р. – 400 с.



Бубер Тетяна,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

науковий керівник: Макарова І.А.,

старший викладач (БДПУ)
ЗАКОНОМІРНОСТІ Й ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Актуальнiстю даної теми є те, що РПС здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні специфічні закони й закономірності розвитку, їх треба враховувати у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.

Розміщення продуктивних сил – це наслідок впливу як об'єктивних законів і закономірностей, так і суб'єктивної волі людини. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність – це об'єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв'язок явищ природи з громадським життям.

Закони й закономірності – об'єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність від законів природи Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше організувати територію, провадити оптимальну регіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами регіональної соціально-економічної політики[1].

Тому важливiсть дослiдження цiєї проблеми має певний рiвень, щодо формування конкретного принципу розміщення продуктивних сил або закономiрностей, якi безпосередньо випливають на розмiщення виробництва.

Метою РПС має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва. Основними методами політики РПС виступатимуть[1]:

– перевага інтересів регіону над інтересами галузей, відомств, окремих підприємств і організацій;

– всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов та факторів розміщення продуктивних сил і розвитку регіону з наданням переваги чинникам соціальним та екологічним;

– пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил при обмеженні матеріаломісткого виробництва;

– потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Тому розглянувши змiст закономiрностей та принципiв розкривається сутнiсть проведення даного дослiдження. Краще спочатку розглянути основні закономірності, а потім – комплекс найважливіших принципів розміщення продуктивних сил[2].



Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкта.

Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжрегіональні економічні зв'язки.

Закономірність економічної цілісності регіону. Вона полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер.

Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов’язана з закономірністю територіального поділу праці: видокремлення регіонів через їхню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв'язків поміж ними.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх у регіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція – це радше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Це об'єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці.

До принципів розміщення продуктивних сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах[2].



Принцип збалансованості й пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону – з іншого.

Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток національних форм його організації.

Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу.

Принцип обмеженого централізму полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним, і інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.

Сучасний світовий розвиток продуктивних сил характеризується істотним посиленням внутрішньо- та міжрегіональної інтеграції. Внутрішньорегіональна інтеграція, що зумовлена географічною цілісністю регіону, розвивається переважно на основі економічних взаємозв'язків між усіма елементами його господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована господарська система або єдиний регіональний економічний простір. Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі територіального поділу праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення економічних міжрегіональних зв'язків. Розвиток інтеграційних взаємозв'язків та комплексне вдосконалення розміщення об'єктів виробничого і невиробничого призначення повинні спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної полiтики РПС. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності, зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом, структурою економіки, соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих зусиль в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається нестача матеріальних і фінансових ресурсів.

В економічній і економіко-географічній літературі мають місце різні трактування сутності закономірностей розміщення продуктивних сил. Тому загальні економічні закони у конкретному, економічному середовищі проявляються як закономірності, що в подальшому формують i принципи РПС, за для кращого розмiщення виробництва.
ЛIТЕРАТУРА

  1. Розміщення продуктивних сил: Підручник // В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлик, В. Ф. Семенов та ін. – К.: Знання, КОО, 1998. – С. 285.

2. Кравців В. С. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України // Регіональна економік

Букін Пилип,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ)
КОНЦЕПЦІЯ ТА МОДЕЛЬ СТВОРЕННЯ КОРПОРАТИВНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОРТАЛУ.
Важливим завданням для крупної, територіально розподіленої організації, співробітники якої використовують в своїй роботі різнорідні інформаційні джерела і системи автоматизації, є створення корпоративного порталу, що є закономірним етапом впорядковування і стандартизації діяльності, представлення інформації, забезпечення її доступності як для внутрішніх, так і для зовнішніх споживачів. Створення корпоративного порталу напрямлено на підвищення ефективності діяльності співробітників за рахунок централізованого надання високорівневих сервісів доступу до зовнішніх і внутрішніх інформаційних ресурсів компанії.

Слідуючи поставленій задачі, створення корпоративного інформаційного порталу, в більшості випадків, забезпечує максимальне задоволення потреб всіх існуючих і потенційних користувачів корпоративної інформаційної системи по найширшому діапазону аналітичних, управлінських, представницьких інформаційних ресурсів з використанням найсучасніших інформаційних технологій. Ґрунтуючись на цьому, ми пропонуємо використовувати системний підхід до розкриття сутності створення корпоративного інформаційного порталу.

Базою для реалізації системного підходу є, засновані на відкритих описах інтерфейсів на мові XML системи ведення баз даних і доступу до них, алгоритми оновлення інформації, система пошуку інформації, система розмежування доступу і авторизації користувачів, web-сервіси. Основою інтеграції інформаційних систем в порталі є протоколи мережі Інтернет, зокрема, протокол передачі даних TCP/IP та протокол обміну даними HTTP. Входження інформаційних систем в портал засноване на відкритості порталу (тобто наявності можливості для будь-якої системи бути включеною в його склад), рівності прав власників схожих по інформаційному змісту ресурсів, організаційній автономності кожного ресурсу від інших і від порталу.

Корпоративний інформаційний портал повинне включати декілька підсистем, що реалізовують спеціалізовані функції:

Підсистема базових служб: авторизація і аутоінтефікація; каталог ресурсів; дискусійні форуми; новини; налаштування призначеного для користувача інтерфейсу; адаптери порталу і додатків.

Підсистема організації і доступу до даних: зберігання даних і роботу з інформаційною базою порталу; робота з метаінформацією (служби підтримки метаданих, довідники метаданих).

Підсистема управління: управління продуктивністю і адміністрування; забезпечення безпеки порталу; управління кластерами; багато аспектний аудит і моніторинг порталу; статистика порталу; трасування і моделювання web-середовиищ і мереж; кешування контенту.

Підсистема інтеграції: між портальна інтеграція баз даних і метаданих (імпорт, експорт, координація); інтеграція пошукових процедур; інтеграція систем безпеки; інтеграція додатків; інтеграція подієвих і довідкових систем.

Підсистема забезпечення комунікацій: пошта; різні Web-браузери, клієнти, і мобільні пристрої; мережеві форуми, чати, опити, голосування, служби підтримки колективної роботи.

Підсистема розвитку і модифікації: інструментарій для модифікації і розробки; засоби створення персональних сторінок користувачів порталу.

Підсистема портальних застосувань, що забезпечує роботу різних профільних сервісів і прикладних інформаційних систем.

Сформульований вище підхід до створення корпоративного інформаційного порталу повинен містити можливості застосування промислових технологій і сучасних моделей об'єднання та обробки інформації, що дозволить створити портал, який, в ідеалі, надасть повний набір інформаційних сервісів, потрібних широкій аудиторії користувачів порталу для вирішення своїх професійних завдань; реалізацію інформаційних і контекстних технологій на вже наявних комп'ютерних і телекомунікаційних ресурсах, максимальну зацікавленості кожного учасника професійного співтовариства корпоративного порталу – від апарату управління університетом до учня або абітурієнта; реалізувати інноваційні технології вже сьогодні, а у міру вдосконалення інформаційних технологій технічні системні вирішення порталу не вимагають переробки, вони так само є практично інваріантними до телекомунікаційної інфраструктури комп'ютерної мережі замовника.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Івченко В. Интернет-порталы: содержание и технологи / В. Ивченко. – М.: Просвещение, 2009. – 455 с.

  2. Граф Х. Создание веб-сайтов с помощью Joomla 1.5. / Х. Граф. – М.: Вильямс, 2009. – 312 с.

  3. Ромашев В. CMS Drupal: Система управления содержимым сайта / В. Ромашов. – Питер, 2010. – 255 с. 



Булах Євген,

студент 7 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: Балабанова О.І.,

к.е.н. (БДПУ)
ІНСТРУМЕНТИ МЕНЕДЖМЕНТУ ЯКОСТІ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА
Актуальність. Питання підвищення конкурентоспроможності об’єктів туристичної індустрії вже не преший рік є актуальними. Зокрема, активно опрацьовуються проблеми вдосконалення нормативно-правової регламентації якості та безпеки послуг курортної та туристично-рекреаційної сфери шляхом стандартизації та сертифікації. Проблема сертифікації продукту туристичної галузі – далеко не єдина, адже рівень конкурентоспроможності визначається й низкою інших чинників, наприклад, таких, як бізнес-середовище, досконалість стратегій підприємства та ін.

Ступінь досліджуваності теми. Окремі аспекти конкурентоздатності рекреаційно-туристичних комплексів, туристської сфери досліджували вітчизняні та російські науковці І. Давиденко, Т. Лужанська, Н. Вельгош, С. Гальперіна, А. Рогачов, І. Скопіна, І. Ополченов та ін. Однак, на нашу думку, проблеми конкурентоспроможності галузі потребують системного аналізу з виявленням інституційних засад подальшого розвитку.

Мета і методи дослідження. Метою дослідження є виявлення інституційних засад підвищення конкурентоспроможності туристичних підприємств України з урахуванням світового досвіду.

Сутність дослідження. В ході дослідження встановлено, що інституційне середовище діяльності та розвитку туристичної галузі сьогодні потребує системних змін, спрямованих на подолання неузгодженості дій регіональної та міської влади щодо визначення пріоритетних напрямків розвитку. Низька якість суспільних інститутів, обумовлена відсутністю законодавчої легалізованості, сприяє зниженню ефективності та якості інституційного середовища.

Для визначення оптимальних шляхів вирішення зазначених проблем проаналізовано світовий досвід щодо створення умов інноваційного розвитку туристичної галузі, зокрема, застосування сертифікації як інструменту підвищення конкурентноздатності товарів та послуг на ринку [6]

Сертифікація являє собою інструмент менеджменту для державних, виробничих, недержавних закладів, призначений для створення умов застосування принципів стійкого розвитку туристичної індустрії на початку її становлення. В останні десятиліття ХХ століття досить поширеними стали ідеї екотуризму та його сертифікації. Міжнародна Асоціація Екотуризму (TIES) визначає екотуризм як “відповідальна подорож в природні місцевості, які зберігають оточуюче середовище та покращують добробут місцевих жителів” [7]

Серед лідируючих глобальних, національних програм сертифікації стійкого (sustainable) та екотуризму можна виділити такі, як Blue Flag, Green Globe 2000, Green Hotel Initiative, Kiskeya Alternativa, Alianza Verde’s Green Deal, PAN Parks, Smart Voyager, and Saskatchewan’s Horizons, система ANVR-PMZ, the Green Tourism Business Scheme, а також ряд нових ініціатив в Бейлізе, Бразилії, Фіджі, Кенії, Перу, Південній Африці, Шрі-Ланці, Швеції, Вермонті, Ісландії, Словенії.

Всю сукупність існуючих програм сертифікації туристичних послуг можна поділити за двома методологічними підходами: 1) засновані на визначенні критеріїв внутрішніх процесів, 2) засновані на визначенні критеріїв результативності (досягнутого) з урахуванням факторів зовнішнього середовища.

В Україні з 01.10.1999 р. впроваджено обов’язкову систему сертифікації готельних послуг і послуг харчування, що надаються суб’єктами туристичної діяльності згідно з нормативними документами (Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року N 46-93 (46-93) “Про стандартизацію і сертифікацію”, Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 01.02.2005 р. № 28 “Про затвердження Переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні”, ДСТУ, СанПіН). Вказану сертифікацію здійснюють органи сертифікації, акредитовані в державній системі УкрСЕПРО на проведення сертифікації.

Для більшості туристичних підприємств, причому не тільки України, а й інших країн світу, досить актуальним питанням при прийнятті рішення щодо добровільної сертифікації є питання визначення ефективності програм сертифікації, серед яких чи не найнагальніше – питання фінансування. На конференціях Всесвітньої туристичної організації, присвячених обґрунтованій сертифікації туристичних послуг [8], висловлюються рекомендації щодо вирішення названих питань. Так, на думку експертів ВТО, при сертифікації доцільно залучати додаткові “інтелектуальні” ресурси, наприклад ВУЗи, для проведення досліджень та моніторингу ефективності сертифікації; виявляти додаткові джерела фінансування, в т.ч. державні, грантові через іноземні фінансові інституції; виявляти та залучати до фінансування інших суб’єктів туристичної індустрії, які теж отримують вигоду від цього процесу (наприклад, авіакомпанії); кооперування з громадськими організаціями, галузевими об’єднаннями, асоціаціями, державними органами влади з метою уникнення дублювання зусиль.

Для підприємств, що приймають рішення про сертифікацію, проблема фінансування ускладнюється наявністю двох аспектів: з одного боку, необхідно забезпечити фінансування процедури сертифікації, з іншого – профінансувати заходи з вдосконалення внутрішніх та зовнішніх змінних діяльності підприємства, що підлягають сертифікації. В цих умовах необхідною є державна підтримка і стимулювання у вигляді зниження податкового навантаження, додаткові переваги при ліцензуванні (подовження терміну дії ліцензії), покращення умов кредитування (пільгові відсоткові ставки, державні гарантії), гранти, компенсація витрат на сертифікацію, організація урочистих церемоній (наприклад, нагородження кращих підприємств року з особливими досягненнями в сфері добровільної сертифікації).

Слід зазначити, що внаслідок існування великої кількості брендів сертифікаційних програм (більше 100) туристам стає все складніше визначати, що саме (які об’єкти) було сертифіковано. Це призводить до зниження попиту серед споживачів на сертифіковані послуги. Більше того, за оцінками експертів, менше ніж 1% туристичних закладів залучилися до зазначених програм. В Україні можна сказати, що дана проблема практично відсутня, по-перше, внаслідок відсутності практики проходження добровільної сертифікації туристичних послуг взагалі, а по-друге, до теперішнього часу питанням сертифікації послуг вітчизняні кінцеві споживачі не цікавились взагалі; наявність сертифікату цікавила й цікавить перевіряючи органи.

Для уникнення цієї проблеми необхідно забезпечити розуміння споживачами призначення, змісту програм сертифікації, знання ними того, які об’єкти сертифіковані; важливо якомога точніше визначити рівень споживчої цінності даних об’єктів; необхідно сформувати довіру з боку споживачів та зацікавлених сторін до власне процесу сертифікації;



Основні висновки.

1. Недосконалість інституційних засад функціонування та розвитку туристичної галузі обумовлює низьку її конкурентноздатність на міжнародному ринку.

2. Сертифікація за міжнародними стандартами є фактором підвищення якості туристичних послуг, рівня сервісного обслуговування, покращення іміджу, формування сильних, конкурентоздатних на міжнародному ринку вітчизняних туристичних брендів.

3. Запровадження легалізованої практики добровільної сертифікації туристичних послуг, з урахуванням світового позитивного та негативного досвіду, є складовою формування інституційних засад розвитку галузі.

4. Врахування позитивного та негативного світового досвіду є цілком логічним та доцільним, особливо з огляду на те, що проаналізовані програми сертифікації – це інновації, практика впровадження яких передбачає вивчення та врахування саме найкращих світових аналогів.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 3 / Редкол. : С.В. Мочерний та ін. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2002. – С. 355

  2. Fergus Tyler Maclaren. A Strategic Overview of Ecotourism Accreditation and Certification: The Road Forward [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.uneptie.org/pc/ tourism/ecotourism/ home. htm#segment

  3. WTO Asia-Pacific Conference On Sustainability Certification of Tourism ActivitiesKuala Lumpur, Malaysia, 11-13 December 2003: Final Report [Електронний ресурс] / Режим доступу: http:www//world-tourism.org/ sustainable/conf/



Бучакчийський Андрій,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління,

Наук. керівник: Н.П. Кіркова,

к.е.н., доцент (БДПУ)
ІНФОРМАЦІЙНА СКЛАДОВА ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ ЛОГІСТИКИ ПІДПРИЄМСТВ ТОРГІВЛІ
Ринкові умови обумовлюють необхідність управління торговельною діяльністю підприємств торгівлі на засадах концепції логістики та з використанням інструментарію управління ланцюгами постачань; останнє, в свою чергу, вимагає формування в кожному торговельному підприємстві, яке є учасником ланцюгів постачань товарів споживчого призначення, власної системи логістики, інтегрованої за конкретними матеріальними потоками у відповідні логістичні формування.

Для побудови системи логістики підприємства торгівлі необхідно уточнити сам зміст даного поняття, оскільки в теоретичному плані все ще існує проблема неоднозначності трактування навіть найбільш розповсюджених, фундаментальних понять, якими оперують науковці і практики даної сфери. Ключовим для вирішення цієї проблеми, на наш погляд, має бути тлумачення Європейської Логістичної Асоціації, яка у у глосарії до Стандартів з логістики та управління ланцюгами постачань визначила, що управління ланцюгами постачань – це “організація, планування, контроль та регулювання товарного потоку, починаючи з отримання замовлення і закупівлі сировини та матеріалів для забезпечення виробництва товарів і в-подальшому через виробництво та розподіл доведення його з оптимальними витратами ресурсів до кінцевого споживача відповідно до вимог ринку” [1, с. 5].

Виходячи з цього, система логістики підприємства торгівлі повинна розглядатись як складна, спеціально організована економічна система, спрямована на оптимізацію процесів трансформації матеріального (насамперед – товарного) потоку шляхом інтеграції логістичної діяльності даного суб’єкта господарювання в межах ланцюга постачань завдяки використанню теорії та інструментарію логістичного менеджменту.

При цьому процес управління такою складною динамічною системою базується на зборі інформації про керований об’єкт, її аналізі, підготовці і прийнятті управлінських рішень, а також контролі та організації виконання цих рішень. Управління логістикою підприємства торгівлі може бути ефективним, якщо здійснюється неперервний оперативний контроль за об’єктом управління, оснований на постійному зборі, аналізі й перетворенні інформації про нього, а тому визначальним ресурсом, який забезпечує можливості реалізації концептуальних засад, принципів, методів і прийомів логістичного менеджменту, є інформація. Зважаючи на те, що логістична діяльність підприємства торгівлі охоплює різні функціональні напрямки діяльності торговельного підприємства, для потреб управління логістичною діяльністю в системі логістичного менеджменту має бути забезпечено наявність інформації, яка б адекватно відображала початковий стан логістичної системи торговельного підприємства (на момент формування/реінжинірингу системи логістики), формалізовані цілі і завдання її функціонування, а також динамічні зміни параметрів системи та її елементів, зокрема – щодо процесів просторового переміщування товарної маси, здійснення комплексу внутрішньомагазинних та/або складських торгово-технологічних операцій, виконання операцій зберігання товарів, їх підготовки до продажу, кількісних та якісних перетворень товарних партій, реалізації товарів оптовим або роздрібним покупцям, а також – розвитку інфраструктури оптової та роздрібної торгівлі, організації перевезень торговельних вантажів, організації логістичного обслуговування споживачів тощо [2].

Реалізація комплексу завдань логістичного менеджменту для підприємств торгівлі пов’язана з необхідністю формування сучасної логістичної інформаційної системи [3]. Така інформаційна система підприємства торгівлі в комплексі засобів логістичного менеджменту покликана забезпечувати отримання, зберігання, опрацювання (використання) та передавання інформації, необхідної насамперед для планування й контролю організації закупівельної логістики (процесів оптових закупівель і доставки закуплених товарних ресурсів до торговельного підприємства), управління рухом товарного потоку, розробки системи управління запасами, управління замовленнями, управління процесами оптової та роздрібної реалізації товарів (збутова логістика), а також здійснювати інформаційний супровід (документальне оформлення) виконуваних логістичних операцій задля обліку, контролю й оптимізації логістичних витрат.

ЛІТЕРАТУРА

1. Terminology in Logistics. Terms and DeFnitions / Glossary of Logistics Terms. – European Logistics Association, 2005. – 100 p.

2. Логистика в Восточной Европе: Справочник по управлению системами логистики в Восточной Европе, или что необходимо знать, чтобы система логистики была на 30 % эффективнее / Н. Круминьш, К. Витолиньш – Рига, Schenker, 2007.- 190 с.

3. Економіка логістичних систем : [монографія] / Васелевський М., Білик І., Дейнега О. та ін.; за наук. ред. Є. Крикавського та С. Кубіва. – Львів : НУ “Львів. Політехніка”, 2008. – 596 с.



Воскобойников Денис,

студент 2 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Бережна О.О.,

к.е.н, доцент (БДПУ)
АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Питання соціальної політики є одним із найактуальніших в Україні. Через проблеми у цій сфері люди влаштовують мітинги, демонстрації, голодування, переходять до агресивних дій тощо (у приклад можна навести недавні події у грудні 2011 року – виступи чорнобильців через урізання пенсій); політики вправно спекулюють цією темою, підіймають її у різних політичних дискусіях, дають необдумані обіцянки під час передвиборчих компаній. Тож усі ці дії самі говорять про актуальність та серйозні проблеми у цьому питанні.

Метою даної роботи є аналіз соціальної політики, її структури, виділення проблем та знаходження реальних методів їх вирішення у найближчому майбутньому з урахуванням особливостей економічного стану та потенціалу України..

Об'єктом вивчення та аналізу є процес формування соціальної політики, нарахування пенсій.

Предмет дослідження – напрями та методи здійснення соціальної політики в Україні. Аналіз пенсійного забезпечення населення України як прикладу соціальної політики.

У політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб і інтересів людей та соціальних спільнот [3, с.130-147]. Соціальна політика – це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Соціальна політика покликана розв’язувати суперечності між поточними й перспективними інтересами суспільства, між інтересами класів, соціальних груп та верств, які (інтереси) зовсім не однакові. Соціальна політика постійно відповідає на запитання: інтереси яких соціальних груп задовольнити негайно, а яких груп пізніше, як саме можна задовольнити ці інтереси.

Ефективна соціальна політика в суспільстві перебуває у нерозривному зв’язку з процесами всебічної демократизації політичної системи. У разі необхідності для вирішення особливо гострих і масштабних соціальних проблем можна використати й всенародні референдуми [1, с 42].

Активна соціальна політика, що проводиться державними органами та установами, має охоплювати всі аспекти соціального життя, усі сектори соціальної сфери [2, с 36]. Ця обставина зумовлює й головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики: надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на засаді оптимального взаємозв’язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів; своєчасне виявлення й розв’язання соціальних суперечностей та конфліктів; сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні; створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці; дотримання в суспільстві (з урахуванням його об’єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою внаслідок небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи. Вирішення цих проблем і має визначати основний зміст соціальної політики в Україні.

Визначимо завдання соціальної політики: довгострокові (перспективні) – обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності з економічним зростанням; короткострокові (поточні) – формуються залежно від вихідних позицій суспільства.

Принципи соціальної політики: раціональність – досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації; соціальна справедливість – визнання однакових можливостей для всіх членів суспільства; соціальна безпека – передбачуваність певних життєвих ризиків.

Соціальна політика реалізується як через державні «одномоментні» рішення – соціальні заходи, так і через соціальні програми. Соціальна програма є системою заходів, спрямованих на вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. У соціальній програмі визначаються необхідні параметри та нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в суспільстві: кваліфікація ситуації, загальне рішення, етапи вирішення конкретних завдань, заходи й способи реалізації кожного етапу. Нерідко для формування соціальних програм застосовується так зване дерево цілей, що уможливлює системний виклад процесу просування від етапу до етапу реалізації програми.

У більшості країн заходу пенсійне забезпечення переважно здійснюється недержавними пенсійними фондами і компаніями по страхуванню життя. В Україні ж запроваджена солідарна пенсійна система, яка має ряд проблем, які загрожують її фінансовій стабільності. Так у 2010 році бюджет пенсійного фонду України складав 141 млрд. грн, що дорівнює 78,2% від державного бюджету. До Пенсійного фонду підприємства відраховують 33,2% фонду оплати праці кожного найнятого робітника, а сам працюючий – ще 2%. Але цих грошей все одно не вистачає. У 2010 році дефіцит Пенсійного фонду в 35 млрд. грн. був компенсований з державного бюджету. Але навіть всі ці заходи не дозволяють забезпечити українським пенсіонерам гідний рівень життя. На 1 січня 2011 року середня пенсія в Україні складала 1205 грн.,а мінімальна – 764 грн, при цьому прожитковий мінімум становить 894 грн. Вдумайтесь в ці цифри! Адже держава не здатна гарантувати людині старість навіть на рівні прожиткового мінімуму. Такий стан речей пояснюється тим, що сьогодні в Україні на 10 працюючих припадає 9 пенсіонерів. Через кілька років кількість тих, що працюють і пенсіонерів зрівняється. При таких обставинах нашу країну в найближчому майбутньому чекає криза не тільки пенсійного забезпечення, а передусім ускладнення демографічної ситуації і погіршення макроекономічних показників розвитку, так як значна частина державного бюджету буде направлена на покриття дефіциту солідарної системи пенсійного забезпечення.

Як показує практика, збільшення кількості осіб похилого віку служить причиною зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Наприклад, пенсійні виплати збільшилися з 9% ВВП в 2006 році до 11,4% в 2007 році. Ця тенденція продовжилася і досягла рекордного рівня в 15,6% ВВП в 2009 році. Як наголошується в дослідженні Світового банку,в 2025 році питома вага громадян у віці старше 65 років складатиме близько 20% населення України (у 2000 році ця категорія населення налічувала 14%). Це трохи менше, ніж прогнозується, наприклад, в Словенії (23%), Хорватії (22%), Чеській Республіці (22%), Болгарії (21%), Угорщині (21%) і Польщі (21%). Але є одне але: у них вже сформувався ринок недержавного пенсійного забезпечення, а у нас – почалася лише стадія формування і та, украй повільно.

Враховуючи досвід інших країн, для України досить складним інструментом вирішення проблеми пенсійного забезпечення є збільшення віку виходу на пенсію, хоча і воно потребує екстреного рішення через його поетапне впровадження. Зараз в нашій країні вік виходу громадян на пенсію є одним з найбільш низьких серед європейських країн. Проте, збільшення пенсійного віку з урахування середньої тривалості життя в Україні у жінок 68 років і у чоловіків 57 років, може навіть погрішити існуючу ситуацію: більшість чоловіків не доживе до пенсійного віку. Підвищення розміру пенсійних внесків також не є ефективною мірою. За оцінкою Світового банку, українські підприємці в середньому платять майже 60% свого прибутку у вигляді податків, в той же час відповідний середній світовий показник складає 40%.

Таким чином, для нашої країни найбільш прийнятною формою вирішення проблем пенсійного забезпечення – це відкриття для громадян індивідуальних пенсійних програм в недержавних пенсійних фондах і компаніях по страхуванню життя.

Відкриття індивідуальних пенсійних програм вигідне і для громадянина, і для підприємства.

Після зробленої праці можна зробити висновок: соціальна політика України (як і всі інші галузі) потребує особливої уваги професіоналів, фахівців у конкретній галузі; значних капіталовкладень; як мінімум, часткового перегляду системи, методів та курсу здійснення соціальної політики. Наприклад, для того, щоб держава значно підвищила пенсії, потрібні стабільність та серйозний економічний ріст, які дадуть змогу збільшити заробітну плату, із зарплатні буде стягуватись більше коштів до пенсійного фонду (чим більша зарплата, тим більша сума у відсотку податку), тоді буде можливість виділити потрібне фінансування пенсій. Але цей варіант, нажаль, у найближчий час неможливий, тим паче зараз спостерігається суттєве збільшення пенсіонерів (виходять на пенсію ті, хто народився після війни) і зменшення народжуваності та тривалості життя, тобто пенсіонерів стає більше, а робочої сили – все менше і менше.. Тож, перший варіант економіка України фізично не спроможна реалізувати, принаймні, зараз. Є інший варіант – відкриття індивідуальних пенсійних програм. Це більш підходить для економіки нашої країни на даний час.

Соціальна політика нашої країни, як й інші галузі, потребує додаткових коштів, досвідчених спеціалістів-урядовців та часу на реалізацію її реформи.


ЛІТЕРАТУРА

  1. 1. Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній Україні. / В. Ю.Барков. – К., 2000.

  2. 2. Паламарчук В. М. Соціальна стратегія в Україні в період здійснення економічних реформ. / В. М. Паламарчук – К., 2000.

  3. 3. Скуратівський В. А. Соціальна політика / В. Скуратівський, О. Палій, Е. Лібанова – К., 2001.


Гавриленко Наталія,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник К. В. Марченко,

ст. викл.(БДПУ)
ДЕРЖАВНА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ
Інноваційна політика держави – це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Проблема розвитку національної інноваційної інфраструктури не посідає надто вагоме місце в наукових дослідженнях, проте окремі автори приділяють цій тематиці велику увагу. Серед них О. Чучко, М. Якубовский та В. Щукін, Н. Фролова, Л. Федулова та інші.

Головною метою державної інноваційної політики в Україні є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання переда-вання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівсь-кого законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної ко-операції та малого інноваційного бізнесу.

Формування інноваційної економіки потребує значних фінансових ресурсів, тому переваги від застосування інноваційної моделі отримали перш за все багаті країни. Для економік, що розвиваються, досягнення цих переваг залежить від ефективності їх спеціальної інноваційної політики проривного типу, що полягає в дієвому державному стимулюванні прогресивної структурної перебудови економіки та реформуванні сфер освіти, науки, інноваційної діяльності на основі наявного науково-технічного потенціалу та з урахуванням світових тенденцій науково-технологічного розвитку [1, с. 92-93].

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави.

Основними принципами державної інноваційної політики є: орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України; формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності; забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності тощо.

Таким чином уряд має забезпечити умови, які гарантували б щорічне збільшення обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) для забезпечення інноваційного розвитку.

Про пріоритетність розвитку інноваційних процесів у національних економіках як розвинених країн, так і країн, що бурхливо розвиваються, свідчить той факт, що за останні 15 років кількість осіб, зайнятих у сфері інноваційної діяльності у США та країнах ЄС зросла удвічі, а у Південно-Східній Азії – у 4 рази. У той самий час в Україні цей показник скоротився удвічі. У Ірландії, сучасному технологічному лідер і Європи , частка інноваційно активних підприємств у 2004-му році становила 73 % , що для порівняння в Україні складає приблизно 12 % [3].

У навчальній літературі зустрічаємо таке узагальнене визначення інноваційної інфраструктури – це всі інформаційні, організаційні, маркетингові, освітні й інші мережі, які допомагають новій ідеї добиратися до своєї практичної реалізації й знаходити свого споживача. За допомогою різних елементів інноваційної інфраструктури вирішуються основні завдання сприяння інноваційної діяльності: інформаційне забезпечення; виробничо-технологічна підтримка інноваційної діяльності; сертифікація, стандартизація та інтелектуальний захист інноваційної продукції; підготовки, перепідготовка й підвищення кваліфікації кадрів для інноваційної діяльності та ін [2].

З вище викладеного можна зробити висновок, що фундаментом інноваційної економіки є інноваційна інфраструктура. Для цілеспрямованої, послідовної державної інноваційної політики, серед інших заходів, необхідним є забезпечення структурної повноти, комплексності і системності нормативно-правової і законодавчої бази інноваційного розвитку освітньої галузі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України. – Харків:Константа. – 2006. – 245 с.

2. Рудь Н.Т. Економіка: організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. – Луцьк: РВВ ЛДТУ, 2007. – С.171–201.

3. Центр Разумкова. Інноваційний розвиток в Україні: наявний потенціал і ключові проблеми його реалізації // Національна безпека і оборона. – 2004 . – № 7. – 120 с.



Гавриленко Наталія,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник О. А. Ліпанова,

ст. викл.(БДПУ)

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ

Актуальність даного питання визначається тим, що виробничий потенціал є важливою складовою потенціалу підприємства, ефективне використання якого дозволяє йому значно вплинути на свою конкурентоспроможність.

Ефективність функціонування виробничого потенціалу визначає ступінь досягнення певного потенційного результату діяльності підприємства за визначений період часу.

Питання визначення сутності виробничого потенціалу і його ефективного використання є предметом дослідження багатьох вчених-економістів: А. Анчишкіна, О. Ареф’єва, 3. Герасимчука, Л. Ковальської, І. Чичкало-Кондрацької та ін.

Виробничий потенціал підприємства являє собою систему взаємопов’язаних елементів, які виконують різні функції у процесі забезпечення випуску продукції та досягнення інших цілей розвитку підприємства. А тому можна стверджувати, що йому притаманні всі риси, властиві будь якій системі: цілісність, цілеспрямованість, складність, взаємозамінність, альтернативність його елементів, взаємозв’язок та взаємодія елементів виробничого потенціалу, самовідтворюваність, інноваційна сприйнятливість, гнучкість, соціально-економічні наслідки використання.

Всі елементи виробничого потенціалу служать одній загальній меті, яка стоїть перед підприємством, – виготовленню конкурентоспроможної продукції [2, с. 19].

Ключові фактори конкурентоспроможності – це унікальна комбінація наявного виробничого потенціалу підприємства з нагромадженим у минулому досвідом його використання, що сприяє виготовленню конкурентоспроможної продукції, завдяки реалізації якої підприємство здатне забезпечити своє існування в довгостроковій перспективі.

Цільовий аналіз виробничого потенціалу здійснюється відносно змін, які необхідно внести у виробничий потенціал для виготовлення певних видів продукції, оскільки кожне підприємство зацікавлене з мінімальними витратами своєчасно реагувати на зміни потреб споживачів.

Аналіз ефективності використання виробничого потенціалу виконують за допомогою експертних оцінок, які дають змогу визначити рівень відповідності виробничого потенціалу підприємства обраним стратегіям по окремих складових. Одержані значення дозволяють зорієнтуватись у характері заходів, які треба здійснити на підприємстві для забезпечення виконання стратегій.

Допустимі і недопустимі відхилення від потенційного результату виробничо-господарської діяльності підприємства відображають поняття низької і високої ефективності [2, с. 20].

Одним із підходів до вимірювання ефективності є запропонований С.Іщук метод оцінювання стохастичних меж виробництва і собівартості продукції, призначений для розрахунку реальної ефективності виробничого потенціалу підприємства. Цей метод допомагає відображати ефективність використання виробничого потенціалу підприємства у вигляді багатомірної величини і значно точніше ідентифікувати взаємозв’язки між його елементами [1, с. 48].

Кількісна оцінка результативності потенціалу підприємства здійснюється за допомогою показників продуктивності, ефективності і рентабельності.

Можна виділити частинну факторну продуктивність, тобто продуктивність окремого ресурсу, сукупну продуктивність, або ефективність, що максимально враховує всі ресурси.

Рентабельність показує, наскільки прибутково функціонує потенціал підприємства.

Процес кількісної оцінки можливостей відновлення виробничого потенціалу підприємства в цілому складається з трьох етапів. На першому етапі визначається рентабельність власного капіталу підприємства. На основі зіставлення показників поточного і базисного періодів, а також аналізу динаміки приймається рішення про подальшу оцінку. На другому – встановлюються обсяги ресурсних резервів збереження і розвитку виробничого потенціалу. З цією метою розраховуються продуктивність кожного ресурсу, ефективність сукупності ресурсів та рентабельність виробничих ресурсів. На третьому етапі кількісної оцінки визначаються резерви управління щодо формування потенціалу підприємства, адаптованого до ринкового середовища [1, с. 49-50].

Отже, було б доцільно відмітити, що на даний момент на більшості промислових підприємств спостерігається недозавантаження виробничих потужностей, внаслідок чого спостерігається недовикористання їхнього виробничого потенціалу. Тому, кожне підприємство повинне прагнути досягти високого рівня виробничого потенціалу, який відповідає умовам самостійного розв’язання основних проблем, пов’язаних з переходом у новий напрямок діяльності та може забезпечити потрібний саморозвиток у процесі виконання робіт.


ЛІТЕРАТУРА

1. Іщук С.А. Концептуальні засади формування та розвитку виробничого потенціалу промислових підприємств / Іщук С.А. // Регіональна економіка. – 2005. – №3. – С.48-50.

2. Чичкало-Кондрацька І.Б. Новий підхід до оцінки резервів виробничого потенціалу підприємств / Чичкало-Кондрацька І.Б. // Регіональні перспективи. – 2000. – №1. – С.19-20.

Галаш Анна,

студентка 6 курсу факультету

економіки та управління

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34