Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету

Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету




Сторінка23/34
Дата конвертації10.03.2017
Розмір6.61 Mb.
ТипПротокол
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34

ЛІТЕРАТУРА


  1. Воронін Ю. Ориентиры выхода из экономического кризиса // Экономист, 2010. – №5. – . С. 11-21.

  2. Яковец Ю.В. Русский циклизм: новое видение прошлого и будущого. – Lewinston-Queenston-Lampeter. The Edwin Mellen Press, 2009 – 309 p.

  3. Яковець Ю.В. Циклы. Кризисы. Прогнозы. – М.: Наука, 2010. – 506 с.



Грінь Ганна,

студентка 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ)
МОДЕЛЬ ОЦІНКИ КОНКУРЕНТНОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
В умовах інтеграції економіки України в міжнародний економічний простір і у зв'язку з посиленням процесів глобалізації, забезпечення конкурентоспроможності підприємства є основою ефективності його діяльності на стратегічному рівні. Недостатнє вивчення питань конкурентоспроможності підприємства може привести не тільки до її зниження, але і до виникнення конкурентних недоліків, що є загрозою подальшій діяльності підприємства.

На сьогоднішній день актуальним є питання реалізації системного підходу в процесі оцінки конкурентоспроможності підприємств, розробки економіко-математичних моделей, що дозволяють отримати узагальнений критерій конкурентоспроможності підприємств. Задачею дослідження є конструювання загальної моделі синтетичного інтегрального критерію, і визначення конкретних дій, які повинні привести до вирішення проблеми [1].

Швидкі зміни зовнішнього середовища вітчизняних підприємств стимулюють появу нових методів, систем і підходів до управління конкурентоспроможністю. Найбільш поширеними є методи оцінки можливостей конкурентів за допомогою спеціальних експертних досліджень і непрямих розрахунків на основі відомих даних. Широко використовується на практиці для аналізу конкурентів і “метод віддзеркалення”, що полягає у виявленні інформації про фірму, що цікавить, у клієнтів або посередників даної фірми. Зручним інструментом порівняння можливостей підприємства і основних конкурентів є побудова багатокутника конкурентоспроможності, що є графічним відображенням оцінок положення підприємства і конкурентів по найбільш значущих напрямах діяльності. В якості оцінюваних напрямів діяльності підприємства і основних конкурентів може бути вибране визначене чітко обмежене число параметрів.

Угрупування параметрів спирається на аналіз широкого комплексу проблем технічного, економічного і соціального характеру, внаслідок чого виявляються змінні, що забезпечують конкурентоспроможність. Початковою точкою такого аналізу є визначення переліку технічних і економічних чинників конкурентоспроможності, які трактуються як сукупність критеріїв кількісної оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства [2].

Внутрішні конкурентні переваги, що визначають ринкові позиції господарюючого суб'єкта, пропонується згрупувати по шести найбільш значущих аспектах:

1) конкурентоспроможність виробу;

2) фінансовий стан підприємства;

3) ефективність маркетингової діяльності;

4) рентабельність продажів;

5) імідж (марочний капітал) підприємства;

6) ефективність менеджменту.

Пропонована в роботі методика оцінки рівня фінансової конкурентоспроможності підприємства, заснована на використанні методів багатовимірного аналізу, ухвалення рішень і економетричного моделювання, це включає наступні основні етапи: формування інформаційного простору показників фінансової конкурентоспроможності підприємства; побудова локальних коефіцієнтів і формування комплексного показника фінансової конкурентоспроможності підприємства; вибір пріоритетів інноваційного фінансового розвитку на основі аналізу моделей панельних даних [3].

Вибір даного математичного інструментарію для дослідження рівня фінансової конкурентоспроможності українських підприємств обумовлений наступними характеристиками: при розгляді завдань побудови багатофакторної регресійної моделі фінансової конкурентоспроможності підприємства(з урахуванням галузевої спрямованості), що відображає значущість впливу окремих чинників, використання панельних даних дозволяє вирішити проблему розширення інформаційної бази; застосування панельних даних приводить до підвищення ефективності оцінок в порівнянні з оцінюванням на основі окремих моделей тимчасових і варіаційних рядів; перевагою моделей, отриманих на основі панельних даних, є вирішення проблеми пропущених даних в моделі. Проблема пропущення даних є особливо серйозною, якщо виключена з моделі змінна корелює з включеннимі в модель чинниками;

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевченко Л.С. Конкурентна діагностика фірми: концепція, методі / Монографія: ВД “ІНЖЕК”, 2008. – 240 с.

2. Тищенко А.Н. Формирование конкурентной позиции предприятия в условиях кризиса/ Иванов Ю.Б. Монография ИД “ИНЖЕК”, 2007. – 367стр.

3. Іванов Ю.Б. Теоретичні основи конкурентної стратегії підприємства: Монографія / ВД “ІНЖЕК”, 2006.- 384 с.


Грінь Ганна,

Оленич Ян,

студенти 6 курсу факультет

економіки та управління

Науковий керівник: Задворна О.В.,

ст. викл. (БДПУ)
ТРАДИЦІЙНІ НОРМИ ІНСТИТУЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ЗЕМЕЛЬНО-МАЙНОВОГО КОМПЛЕКСУ
У статті піддано аналізу народно-правові уявлення про власність на землю українських селян у VI-ХІХ ст. Певна річ, що ці уявлення значно відрізняються від власне правових положень, є віртуальною власністю, тобто такою, що існує лише у свідомості селян. Це стереотип народної правосвідомості, який селяни намагалися реалізувати на практиці.

Вагомий внесок у розвиток інституційних ідей зробили Дж. Бьюкенен М. Вебер, Т. Веблен, О. Вільямсон Л. Девіс , Т. Еггертсон, Р. Коуз, Д. Норт, Дж. Окслі, Дж. Ходжсон та інші [1]. Аналізові інституційного середовища в перехідній економіціприсвячені дослідження учених А. Аслунда, В. Вольчика, М. Дерябіної, Р. Капелюшнікова С. Кірдіної, Г. Клейнера, та інших [2].

Метою нашого дослідження є дослідити історичні пам’ятки земельного права. Об’єктом нашого дослідження є норми інституційного середовища. Предметом – розвиток земельних правовідносин.

Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалось на території нинішньої України багато віків.



  1. Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI – початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV – перша пол. XVI ст.).

Київська Русь була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. Князь роздавав волості підлеглим князям. Громадськими землями управляла громада та її орган – віче, які свої внутрішньо громадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нормами “Руської правди”. Внаслідок Люблинської унії селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі.

  1. Українські землі під владою Речі Посполитої та Російської імперії до скасування кріпосного права. Політика закріпачення селян, посилення утисків селян з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі, якими були землі Запорізької Січі.

  2. Скасування кріпосного права в 1861 році. Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним законом – Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу.

  3. Столипінська аграрна реформа. На підставі указу селянам відчужувались "оброчні статті" по мірі закінчення укладених ними орендних договорів. Ціна викупу встановлювалась землевпорядними комісіями по середній капіталізованій оцінці. Не підпадали під відчуження землі, зайняті цінними будівлями, відведені церквам та школам, необхідні для потреб місцевого населення.

5. Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р. Декретом РНК РРФСР “Про соціалізацію землі” від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування.



Рис.1 Складові інституційного середовища земельно–майнового комплексу (ЗМК)

Отже, традиційні (неформальні) норми мають глибоке історичне коріння в житті народу, пов’язані зі стереотипами поведінки, що притаманні суспільству, і у підсумку найбільше впливають на матрицю розвитку ЗМК; політичні (юридичні) правила встановлюють ієрархічну структуру суспільства, механізм прийняття рішень і найбільш важливі характеристики контролю за діяльністю. Вони базуються на взаємному дотриманні зобов’язань між державою і домогосподарствами, між фінансовими інститутами і домогосподарствами тощо; економічні правила визначають форми організації і функціонування фінансових інститутів, в рамках яких фінансові установи укладають інституційні угоди і приймають рішення про використання грошових ресурсів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Дерябина М. Институциональные аспекты постсоциалистическо гопереходного ип.сна / М. Дерябина // Вопросы эконо-мики. – 2001. – №2. – С. 108 – 124.

  2. Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посібник. – К.: “Знання”, 2000. – С. 111.


Давидов Роман,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ
МЕТОДОЛОГІЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ АВТОМАТИЗОВАНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВОМ
Одним з найважливіших напрямків вдосконалення управління сільськогосподарським виробництвом є створення автоматизованих систем управління. Впровадження таких систем забезпечує удосконалення управління, піднімає його на новий якісний рівень, дозволяє працювати в одній глобальній системі, а не в безлічі малих, несумісних між собою мереж.

З самого початку створення сільськогосподарської діяльності, завжди створюється система управління цим підприємством. Цій системі зазвичай не приділяють певної уваги, вона працює тільки для підтримки діяльності підприємства. І коли всі інші напрямки діяльності підприємства постійно вдосконалювалися, то система управління підприємством майже завжди залишалася незмінною, і інколи підлаштовувалася під основну діяльність. І тільки через деякий час стає зрозумілим, що без автоматизованої системи управління, діяльність підприємства не є досить ефективною. І коли керівництво вирішило, що їм потрібна така система, то вони зіткнулися з тим, що досить важно впровадити нову систему управління у працююче виробництво.

Існують два основні підходи розробки автоматизованої системи. Перший підхід називають функціонально-модульним, він є частиною більш загального структурного підходу. У його основу покладено принцип функціональної декомпозиції, при якій структура системи описується в термінах ієрархії її функцій і передачі інформації між окремими функціональними елементами. Другий, об'єктно-орієнтований підхід, використовує об'єктну декомпозицію. При цьому структура системи описується в термінах об'єктів і зв'язків між ними, а поведінка системи описується в термінах обміну повідомленнями між об'єктами [1].

Для розробки автоматизованих систем управління підприємством існує ряд програмно-технологічних засобів спеціального класу – CASE-засобів, що реалізують CASE-технологію створення програмних засобів. Вони являє собою сукупність методів проектування програмних засобів, а також набір інструментальних засобів, що дозволяють у наочній формі моделювати предметну область, аналізувати цю модель на всіх стадіях розробки і супроводу ПЗ і розробляти додатки у відповідності з інформаційними потребами користувачів. Більшість існуючих CASE-засобів засновано на методах структурного або об'єктно-орієнтованого аналізу і проектування, що використовують специфікації у вигляді діаграм або текстів для опису зовнішніх вимог, зв'язків між моделями системи, динаміки поводження системи та архітектури програмних засобів [2].

Другою важливою ідеєю, що лежить в основі структурних методів, є ідея ієрархії. Для розуміння складної системи недостатньо розбивки її на частини, необхідно ці частини організувати певним чином, а саме у вигляді ієрархічних структур. Усі складні системи Всесвіту організовані в ієрархії: від галактик до елементарних частинок. Людина при створенні складних систем також наслідує природі. Будь-яка організація має директора, заступників за напрямками, ієрархію керівників підрозділів, рядових службовців. Крім того, структурні методи широко використовують візуальне моделювання, що служить для полегшення розуміння складних систем [3].

Дослідження в рамках впровадження інформаційної автоматизованої системи управління сільськогосподарським підприємством дозволило отримати наступні результати: розглянуто методології проектування системи управління підприємством та розробка нової системи управління; запропоновано системний підхід до визначення потреб підприємства щодо роботи з автоматизованою системою управління; побудована системна модель управління економічною діяльністю підприємства “Маїс”.


ЛІТЕРАТУРА

1. Существующие подходы к проектированию программного обеспечения экономических информационных систем и их общая характеристика. – Режим доступу: http://migku.wikidot.com/gos-pis-4

2. Калянов Г.Н. Консалтинг при автоматизации предприятий / Каляное Г.Н. – М.: Синтег, 2007. – 311 с.

3. Kuhn, D. L. (2009) Selecting and effectively using a computer aided software engineering tool. Annual Westinghouse computer symposium; 6-7 Nov 2009; Pittsburgh, PA (USA); DOE Project.

Денисенко Анжеліка,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління,

Наук. керівник: Н.П. Кіркова,

к.е.н., доцент (БДПУ)
ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНИХ МОДЕЛЕЙ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОПИТУ
Проблема створення сприятливого інвестиційного клімату завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції стосуються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим способом забезпечення умов виходу держави з економічної кризи, сприяють впровадженню нових технологій, сучасних видів устаткування, передового досвіду іноземних підприємств, методів управління та виробничої культури, збільшенню продуктивності праці, підвищенню добробуту населення тощо. Тому питання про стан інвестицій в Україні та перспективи їх збільшення особливо актуальне на сучасному етапі економічного розвитку держави.

Сьогодні від ефективності інвестиційної політики залежать стан виробництва, положення і рівень технічної оснащеності основних фондів підприємств народного господарства, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних і екологічних проблем. Інвестиції являються основою для розвитку підприємств, окремих галузей і економіки в цілому. Під час економічної кризи інвестиційна діяльність в Україні значно знизилася. Попит на інвестиції падало значно швидше чим виробництво валового продукту. Однієї з причин цього, було те що інфляція значно знецінювала інвестиційні засоби. Протягом останнього років, незважаючи на значне уповільнення темпів інфляції, зменшується частина довгострокових кредитів, наданих суб'єктам господарювання усіх форм власності в загальному обсязі кредитів в економіці країни.

Пріоритетними напрямками для залучення і підтримки стратегічних інвесторів можуть бути визначені ті, де Україна має традиційні виробництва, володіє необхідним ресурсним потенціалом і формує значну потребу ринку у відповідній продукції, а саме: виробництво легкових і вантажних автомобілів; тракторо- і комбайнобудування; авiа і ракетобудування; суднобудування; замкнутий цикл виробництва палива для АЕС; розвиток енергогенеруючих потужностей; нафтогазодобича, зокрема на Чорноморському шельфі; упровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій; переробка сільгосппродукції; транспортна інфраструктура.

Сучасні умови економічного розвитку вимагають проведення активної політики по залученню прямих іноземних інвестицій. В Україні створена законодавча база в сфері регулювання інвестиційної діяльності, що поступово удосконалюється з метою досягнення більшого припливу іноземних інвестицій і підвищення ефективності їхнього використання. Зокрема , іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення надзвичайних заходів при стихійних лихах, аваріях, епідеміях, епізоотіях. При цьому закордонному інвестору гарантується адекватна й ефективна компенсація.

Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитку, включаючи упущену вигоду і моральний збиток, заподіяний їм у результаті дій, чи бездіяльності неналежного виконання державними органами України або посадових осіб передбачених законодавством зобов'язань перед іноземним інвестором. У випадку припинення інвестиційної діяльності іноземному інвестору гарантується повернення його капіталовкладень у натуральній чи формі у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі. Держава також гарантує безперешкодний і терміновий переклад за кордон прибутків і інших засобів в іноземній валюті, отриманих на законних підставах у результаті здійснення іноземних інвестицій.

В даній роботі було обґрунтовано пропозиції і рекомендації по стимулюванню інвестиційної активності підприємств в Україні. До основних можна віднести: орієнтованість на ринок законодавчої бази; зниження податкового тиску на підприємства; удосконалення механізму проведення міжнародних тендерів; надання гарантій іноземним інвесторам; удосконалення аграрної політики і політики у сфері приватизації.


ЛІТЕРАТУРА

1. Гріньов В.М. Інвестування. / В.М. Гріньов, В.О. Корда. – К.: Знання, 2010. – 452 с.

2. Гунський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. / Б.В. Гунський. – К.: Наукова думка, 2009. – 390 с.

3. Комашенко Т.М. Інвестиційний ринок України в глобальному середовищи // Економіка та держава. – 2009. – №9. – С. 86-94.


Дяченко Катерина,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: Ліпанова О.А.,

старший викладач (БДПУ)
ЛІСОВІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ
Актуальність проблеми полягає у великій значимості лісних ресурсів для навколишнього середовища та економіки держави.

Лісові ресурси посідають одне з чільних місць в ресурсній базі економіки України.

Серед міжгалузевих комплексів вага лісовиробничого комплексу по обсягам виробництва складає-2,8%, по чисельності працюючих-4,6%, по вартості основних виробничих фондів-близько-2%.

Поставками готової продукції і лісоматеріалів комплекс зв’язаний більш ніж з 100 галузями. Україна не має значних запасів лісових ресурсів, які є базою для розвитку лісопромислового комплексу. До лісових ресурсів відносять деревину, технічні, харчові, кормові та інші ресурси, а також корисні натуральні якості лісу водоохоронні, захисні, кліматично-регулюючі, санаторно-гігієнічні, оздоровчі

Метою дослідження є розробка планів щодо збереження лісових масивів України. Проблемою стає масова вирубка лісу, що призвело до нерівномірного розподілу вкритої лісом площі по його ростовим групам. На території України переважають цінні хвойні (сосна, ялина, піхта) і твердолистяні породи, серед яких особливо цінною деревиною є дуб, бук, явір, ясень. Часто зустрічаються клен, черешня, груша, які дають цінну сировину для меблевої промисловості.

По народногосподарському значенню і функціям ліси України розділяють на дві групи. До першої групи (48% площі лісів) відносять водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні і оздоровчі ліси, а також ліси спеціального цільового призначення. Деревину в лісах першої групи заготовляють при проведенні лісогосподарських заходів – рубок уводу за лісом санітарних і лісовідновлюючих рубок спілого лісу.

До другої групи (52%), належать ліси, які мають захисне і граничне експлуатаційне призначення.

Охорона та використання лісових ресурсів в Україні регулюється лісовим законодавством.

Як один із методів дослідження можливе значне розширення площі лісів, використавуючі, еродовані або низькопродуктивні землі. З загальної площі таких земель можливо було б використати біля 4млн га.

Важливим напрямком збереженням лісів є пошук резервів деревинної сировини на засаді його більш раціональної хіміко-механічної переробки, використання замінювачів, комплексне використання листя, гілок, кори, стружки, тирси, коріння та інше.

Специфічним є лісозаготівельне виробництво яке забезпечує заготівлю та транспортування круглих лісоматеріалів на кінцеві пункти. Виробничий процес лісозаготівель характеризується відносно короткою тривалістю виробничого циклу постійно переміщається по території лісового фонду.

Предмет праці розосереджений на значній території На нього істотно впливають природні фактори – клімат, рельєф та ін. Предмет праці в лісозаготівельному виробництві – продукт природного походження який на відміну від предмета праці інших видобувних галузей промисловості (вугільної, нафтодобувної та ін) може поновлюватися природним шляхом.

Висновки

Для визначення перспективних напрямків розвитку лісової промисловості необхідно обґрунтувати напрямки формування сучасного лісопромислового комплексу на основі галузевої та регіональної структури з орієнтацією на задоволення попиту економіки держави та ринку на його продукцію при повному і ефективному використанні власного виробниче-ресурсного потенціалу. Досягнення поставленої мети можна забезпечити шляхом порівняння світового досвіду з становищем у лісовій галузі України.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Шаблій О. “Економічна географіяЯ”. – Л. : Світ. 1994.

  2. Сенякевич І. Економіка галузей лісового комплексу. – К. : Знання. 1992.

  3. Маценко Г. Все про ліс. Які вони дерева України // Магістраль. – 1997. – №42 – 43., спец. випуск.

  4. Рущак М. Ліси України: управління, експлуатація, відтворення // Економіка України. 1995. – №6.

  5. Медведев Ю. Дяченко Я. Проблеми розвитку лісопромислового комплексу: приорітети, структура, ефективність. // Економіка України. – 1999. – №1.

  6. Голуб О. Реструктуризувати лісовий фонд України // Економіка України. – 1998. – №11.



Дяченко Катерина,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: Марченко К.В.,

к.е.н., доцент (БДПУ)
СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ПЕРСОНАЛУ

НА ПІДПРИЄМСТВІ
Актуальність теми. В сучасних конкурентних умовах перед кожним суб’єктом господарювання і країною загалом постала проблема досягнення і утримання конкурентних позицій. Для країн, які стали на шлях побудови ринкової економіки, перемога в конкуренції означає, передусім, перемогу в розробці і впровадження інновацій. Це питання набуває доленосного значення, адже ті країни, які будуть не здатні реально конкурувати із країнами „золотого мільярда”, будуть економічно пригнічені в найближчі роки і витіснені на периферію світового господарства.

Близьким за аналогією є становище підприємства. Лише засвоєння інноваційної моделі розвитку, якої дотримуються економічно розвинені країни, може дати зміцнення конкурентних позицій підприємства на внутрішньому і зовнішньому ринках. Разом з тим, світовий досвід все більше переконує в тому, що економічний і соціальний прогрес, в кінцевому рахунку, залежить не стільки від систем управління якістю, організації виробництва, його технічного оснащення, скільки від творчої активності людини, її бажання працювати з високою трудовою віддачею, ентузіазмом, прагненням до постійного оновлення знань та їхньої реалізації у трудовому процесі.

Метою роботи є розвиток теоретичних положень і обґрунтування методичних засад, стимулювання інноваційної активності персоналу підприємств. Для досягнення мети стали наступні задачі: – розглянути сутність і функції стимулювання праці; – виявити види стимулювання інноваційної діяльності; – встановити вибір стратегії стимулювання інноваційної діяльності; – обґрунтувати науково – методичні засади створення системи мотивації продуктивності праці персоналу на підприємстві; – обґрунтувати основні напрямки диверсифікації систем матеріального стимулювання праці на підприємствах; – визначити матеріальне стимулювання праці в інноваційних формах; – виявити стимулювання інноваційної активності персоналу; – проаналізувати стимулювання праці і витрати виробництва. Діяльність працівників українських підприємств зумовлена реальними потребами – прагненням чогось досягти чи чогось уникнути.

Як основне джерело коштів для розширеного відтворення робочої сили заробітна плата мотивує високоефективну працю та підставі ринкової кон’юнктури стає специфічним регулятором перерозподілу робочої сили між регіонами, галузями та підприємствами, впливаючи на її міграцію й закріплення кадрів на виробництві.

Отже, функцією заробітної плати є забезпечення соціальної справедливості у відносинах між найманими працівниками і власниками основних засобів за розподілу доходів, а також за встановлення частки новоствореного доходу найманими працівниками відповідно до трудового внеску кожного з дотриманням принципу: за рівну працю – рівну плату. З наведених вище функцій заробітної плати первинною є відтворювальна, що має забезпечувати кожному працівникові можливості власною працею повністю відтворювати свою робочу силу відповідної кваліфікації та підтримувати гідний рівень життя.
ЛІТЕРАТУРА

1.Підвищення ефективності мотивації персоналу в управлінні локальними електричними мережами / Г.О.Коваленко, О. В.Амельницька // – Т. – 2005. – С.172-178.

2. Економiчна соціологія / А.В. Дорин. – М. – 2004. – стр.12-134.

3. Соціологія праці: підручник для ВНЗ / М. П. Лукашевич. – К. – 2004. – С. 231-245.

Єлагіна Любов,

студентка 2 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Буженіца В.В.


ТРУДОВА МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Актуальність цієї роботи полягая в тім, що на даному етапу часу Україна переживає проблеми, пов'язані із нестачею висококваліфікованих трудових ресурсів. Трудовий потенціал держави та кількість економічно активного населення є одними з найголовніших факторів, які визначають рівень економічної розвинутості країни. Одним із важливих чинників, які зумовлюють зміну чисельності населення країни та його перерозподіл між окремими регіонами та населеними пунктами, є міграції населення. Міграції – це переміщення людей із зміною місця проживання. Вони мають різну інтенсивність, спрямованість,тривалість залежно від багатьох причин.[2]

Метою даної роботи є дослідження статистичних даних, визначення основних причин і напрямків, що викликають міграції населення, а також виявлення найбільш характерних особливостей цих міграцій.

Об'єкт дослідження даної роботи: трудова міграція населення України.

Предметом дослідження: теоретичні та практичні проблеми трудової міграції населення.

Наукова новизна: основний науковий результат полягає у більш детальному розгляді теоретико-методологічних підходів і практичних рекомендацій щодо зменшення рівня міграції населення України за кордон на основі організаційно-економічного забезпечення відповідних заходів.

Сучасні тенденції зовнішньої трудові міграції пов'язані з соціально- економічними та політичними процесами в державі. Так, для України як нестабільної країни, з глибокими кризовими явищами в усіх сферах життя, характерний довготривалий потужний зовнішньоміграційний процес.

Найбільш поширена міграція серед чоловіків, які складають дві третини загальної кількості мігрантів (6,7% та 3,5% відповідно від чоловіків та жінок працездатного віку). Міські мешканці становлять більше половини трудових мігрантів (54,4%). Разом з тим у структурі сільського населення 8% – трудові мігранти проти 4,0% жителів міста. Це пояснюється тим, що сільське населення є більш вмотивованим щодо пошуку роботи за кордоном, через неможливість працевлаштуватись за місцем проживання.

Більшість трудових мігрантів чоловіків (58,2 % загальної їх кількості) -одружені, тобто полишили сім'ї під час виїзду на заробітки, що створює значні демографічно-сімейні проблеми для країни. Серед жінок- мігрантів одружені складали також більше половини (51,3%), при цьому 22,2% розлучених та 3,9% удових жінок, що вище за показники чоловічого населення. Це пояснюється необхідністю пошуку шляхів підвищення доходів неповним сім'ям, насамперед з метою забезпечення належного існування та одержання освіти дітям.

Потоки трудових міграцій мають чітку географічну спрямованість- переважно вони здійснюються до найближчих країн або більш віддалених країн, але з привабливішими умовами. Серед трудових мігрантів близько половини (48,1%) працюють в Російській Федерації та майже стільки ж – у країнах Європейського Союзу, переважно в Італії (13,4%), Чеській Республіці (11,9%), Польщі (8,0%), Угорщині (3,25), Іспанії (2,7) та Португалії (2,6%). При цьому, найактивнішу участь у зовнішніх трудових міграціях беруть мешканці західних регіонів (12,9% населення працездатного віку), найменше залучені до них жителі північних регіонів (1,7% населення працездатного віку). Серед західних регіонів (Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, Львівська області) трудові мігранти складають 57,4% від загальної кількості. Поширеність трудових міграцій серед населення зазначених областей має глибокі історичні корені, оскільки ці регіони здавна характеризувалися як праценадлишкові. [1]

Згідно даних звіту державної статистики форми 1-Тм (нажаль, дані суттєво занижені) міграція за видами економічної діяльності розподілилась наступним чином: транспорт і зв'язок – 85% від загальної кількості мігрантів, будівництво – 4%, готельно-ресторанний бізнес та рибне господарство – 3 %, сільське господарство, мисливство та лісове господарство, колективні, громадські та особисті послуги – 2%.

Можна зробити висновок, що ситуація з міграцією, яка склалася в Україні, є критичною. Для забезпечення депопуляції нації необхідне негайне втручання уряду та проведення ним грамотних законодавчих, організаційних і господарських заходів у сфері соціально-демографічної політики, спрямованих на створення робочих місць з гідною заробітною платою і відповідною соціальною захищеністю. Право громадянина виїжджати за кордон є невід'ємним від його права на гідний рівень життя вдома: права мати роботу або власну справу, яка б давала змогу реалізувати себе та забезпечити добробут сім'ї.


ЛІТЕРАТУРА

1. Васильківкський Д.М., Осійчук О.А. Зовнішня трудова міграція в Україні: сучасний стан, причини, наслідки // Вісник Хм.нац.ун. – 2009. – №1. – С. 97-101.

2. Пуригіна О.Г., Сардак С.Є. Міжнародна міграція : навч. посіб. – К. : ВЦ “Академія", 2007. – 312 с.
Желяков Руслан,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ)

IT АУТСОРСИНГ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗНИЖЕННЯ ВИТРАТ ПІДПРИЄМСТВА
На сучасному етапі розвитку економіки існує багато методів зниження витрат підприємств зі своїми інструментами. Аутсорсинг є напрямом, що тільки розвивається в Україні, і одним з актуальних неврахованих інструментів.

Метою роботи є дослідження аутсорсингу як інструмента зниження статей витрат підприємства. Розкрити роль і неврахований потенціал.

Аутсорсинг – це використання зовнішнього трудового ресурсу з метою обслуговування і забезпечення деяких функціональних частин підприємства. В даному випадку можуть виступати виробничі або інформаційні системи фірми. Синонімом до слова аутсорсинг можна віднести таке поняття як лізинг персоналу або трудових ресурсів. Тобто, надання робочої сили для обслуговування або виконання бізнес-процесів підприємства професіоналами, які не є співробітниками даної компанії. На відміну від послуг сервісу і підтримки, що мають разовий, більш випадковий характер і обмежених початком і кінцем, на аутсорсинг передаються зазвичай функції по професійній підтримці і безперебійній працездатності окремих систем і інфраструктури на основі тривалого контракту.

На ринку праці України одним з самих оплачуваних є IT персонал. Це пов'язано з недостатньою пропозицією праці по відношенню до попиту на нього і висока конкуренція серед компанії тих, що бажають роздобути в свій штат хороші кадри. Однією з переваг аутсорсинга є те, що компанія може одноразово обслуговувати декілька клієнтів, використовуючи при цьому один трудовий ресурс. Це дозволить добитися становлення рівноваги на ринку IT персоналу.

З основних переваг використання підприємством аутсорсинга можна виділити:


  1. Зниження витрат пов'язаних з управлінськими витратами.

  2. Економія на податках на зарплату.

  3. Поліпшення якості отримуваних продуктів.

  4. Зниження рисок пов'язаних з невиконанням зобов'язань вчасно.

  5. Підвищення конкурентоспроможності фірми.

Якщо ж розглядати дані твердження в розрізі, то ми отримаємо повну картину. Звернення до послуг аутсорсинга надасть можливість фірмі скоротити витрати на управлінський персонал. По суті, ми платитимемо за те, що інша компанія силами своїх людських ресурсів обслуговуватиме нашу систему. Це понизить витрати на персонал, а ми і далі отримуватимемо необхідну нам функціональність, яка раніше забезпечувалася внутрішніми ресурсами підприємства. Таким чином зменшивши статті витрат на існуючі функції і вивільнивши фінансові і людські ресурси можна направити їх на розвиток нових областей діяльності фірми або ж що існують, які потребують ретельнішого контролю і поліпшення.

Підписання договору з аутсорсингової компанією перенесе ризики пов'язані з не професійністю персоналу з нас на сторонню організацію, дозволить позбавитися від витрат на поліпшення якості отримуваної продукції або послуги за рахунок підвищення професіоналізму трудових кадрів. Так само невиконання зобов'язань в зазначений термін частково перекладатиме провину на аутсорсера.

Звичайно ж, так само як і будь-який фінансовий інструмент аутсорсинг має і декілька мінусів:


  1. Відносно низький рівень підготовки персоналу на Українському ринку.

  2. Вірогідність набору некваліфікованого персоналу в штат аутсорсингової компанії.

Ці два чинники хоч і мають негативний вплив але в цілому на загальну картину вони надають менш негативний ефект який нівелюється вищезгаданими позитивними характеристиками. До того ж носять імовірнісний характер, що може виражатися лише в незначному збільшенні риски.

Висновок: аутсорсинг є одним з недооцінених напрямів бізнесу і інструментів зниження витрат підприємства. Це негативно позначається на економіку, як окремих фінансових одиниць, так і всієї держави. Ефективність використання послуг аутсорсингової компанії доведено зарубіжним досвідом і перевірено часом. Це не лише дозволяє скоротити витрати, звільнити фінансові і трудові ресурси, але і підвищити ефективність і продуктивність роботи підприємства. Розвиток аутсорсинга необхідний для поліпшення фінансового стану держави і суб'єктів економічної діяльності.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Аникин Б.А. Аутсорсинг и аутстаффинг. Высокие технологии менеджмента / Б.А. Аникин, И.Л. Рудая. – М. : Инфра-М, 2009. – 320 с.

  2. Михайлов Д.В. Аутсорсинг. Новая система организация бизнеса / Д.В. Михайлов. – М. : КноРус, 2010. – 256 с.

  3. Дж. Брайан Хейвуд. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ. – М. : “Вильямс”, 2010. – 276 с.



Жук Марина,

cтудентка 2 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Буженица В.В.,

асистент (БДПУ)
СУЧАСНИЙ СТАН ФОНДОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ
Актуальність даної теми для України полягає в тому, що національний фондовий ринок розвинений слабо, хоча вже є значні досягнення.

В Україні продовжується складний процес становлення і розвитку незалежної, демократичної, правової держави, і інтеграції його в світову економічну і політичну систему. Перехід України від централізованої планової економіки до ринкової викликає значну зміну відносин власності, міняє структури і механізм функціонування багатьох господарюючих суб'єктів. В результаті повністю міняються форми фінансових зв'язків між різними суб'єктами, виникають нові, не використовувані плановою економікою, інститути, з якими доводиться мати справу практично всім учасникам ринку.

Метою даної роботи є дослідження фондового ринку України, аналіз динаміки розвитку, і виявлення перспектив.

Об’єкт дослідження: фондовий ринок України.

Предмет дослідження – сучасний стан фондового ринку України, подолання існуючих проблем розвитку вітчизняного фондового ринку.

На сьогодні фондовий ринок знаходиться у постійному розвитку, разом зі зростанням світової економіки. Оскільки його поява була пов’язана з потребами товарного виробництва – розвиток фондового ринку став важливою умовою прогресу економіки всіх передових країн.

Аналіз фондового ринку України свідчить, що за 20 років розвитку він не став джерелом залучення інвестицій, а є лише засобом, за допомогою якого власники ефективно виходять із колишнього бізнесу, продаючи його зовнішнім інвесторам, рефінансують борги і створюють інструменти для укладення угод злиття та поглинання компаній. [1]

Зусиллями Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку активно розвивається нормативно-правова база, не припиняється розвиток інфраструктури, запроваджено системи моніторингу та розкриття інформації, вдосконалено систему захисту прав інвесторів.

Наприкінці 2011 року індекс інвестиційної привабливості України знизився до кризового рівня 2,56 (у другому кварталі 2011 р. становив 3.39 (дані Європейської бізнес-асоціації). Дана тенденція до зниження спостерігається і в наступному році. У другому кварталі 2012 року Індекс інвестиційної привабливості України залишився майже на такому ж низькому рівні – 2.19 балів з п’яти можливих – у порівнянні з 2.18 у першому кварталі. Основними причинами стабільно низького рівня інвестиційної привабливості країни є посилення тиску на бізнес з боку владних структур, фаворитизм, складне адміністрування податків. [2]

Основні проблеми розвитку фондового ринку України: недостатня капіталізація фондового ринку; незначна частка організованого ринку цінних паперів; недостатньо розвинений ринок корпоративних облігацій; відсутність єдиного центрального депозитарію; невідповідність біржової торгівлі світовим тенденціям; нерозвиненість вітчизняного ринку деривативів; недостатня прозорість українського фондового ринку.

У результаті проведеного дослідження доцільно запропонувати комплекс заходів з реформування, які будуть спрямовані на подолання існуючих проблем розвитку вітчизняного фондового ринку та забезпечення його ефективного функціонування:


  • підвищити капіталізацію та ліквідність організованого ринку цінних паперів шляхом використання фондових бірж у процесі приватизації через первинне публічне розміщення акцій;

  • створити універсальну національну біржу, яка буде діяти на принципах регульованих ринків ЄС і здатна інтегруватися у світовий фінансовий простір;

  • забезпечити поетапне створення єдиного центрального депозитарію України з урахуванням світового досвіду інтеграції обліково-фінансової інфраструктури;

  • удосконалити інституційну структуру ринків капіталу з метою диверсифікації ресурсної бази та залучення збережень населення;

  • розробити ефективну систему державного регулювання ринків капіталу з метою контролю за дотриманням вимог законодавства, запобігання шахрайству тощо.

Таким чином, розробленні стратегії розвитку фондового ринку, які представлені в роботі, дозволять Україні інтегрувати у світовий фондовий ринок, вирішити питання щодо залучення ресурсів та зміцнити національну конкурентоспроможність у довгостроковій перспективі.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гриценко Л.Л. Проблеми розвитку фондового ринку України в умовах фінансової глобалізації / Л.Л. Гриценко, В.В. Роєнко // Механізм регулювання економіки. − 2010. − № 2. – с.45-51.

2. Звіт Державної комісії ціннихпаперів і фондового ринку за перше півріччя 2011 року // www.ssmsc.gov.ua.

Жук Марина,

студентка 2 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Буженица В.В.,

асистент (БДПУ)
ЗАЙНЯТІСТЬ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ
Трансформації в економіці та криза в Україні сприяли загостренню багатьох проблем, зокрема проблеми зайнятості, нестабільної ситуації на ринку праці, дисбалансу попиту і пропозиції робочої сили. Саме в таких умовах зростає значимість ефективної діяльності суб’єктів державного управління. Державна служба зайнятості посідає одне із головних місць серед них. Тому, проблема зайнятості, а також соціальної захищеності населення на сьогоднішній день є досить актуальною.Зниження обсягів виробництва, скорочення кількості робочих місць, підвищення рівня інфляції спричинили збільшення чисельності безробітних та бідних.

Метою даної роботи є аналіз проблеми зайнятості в Україні та виявлення проблем, а також шляхів їх вирішення.

Об’єкт дослідження: зайнятість в Україні.

Предмет дослідження – теоретичні та практичні проблеми безробіття в Україні.

Кількість зайнятого населення віком 15– 70 років у І півріччі 2011р., порівняно з І півріччям 2010р., збільшилась на 34,1 тис. осіб або на 0,2 % та становила 20,2 млн осіб, з яких особи працездатного віку складали 18,4 млн або 91,0 %. Рівень зайнятості населення віком 15– 70 років відповідно зріс за означений період з 58,4 % до 59,0 %, а у населення працездатного віку з 65,4 % до 66,2 %.

Збільшення рівня зайнятості населення відбулося у всіх регіонах країни. Найбільше зростання зазначеного показника зафіксовано у Сумській, Донецькій та Рівненській областях. Максимальне значення цього показника в І півріччі 2011р. було у м. Києві (64,1 %), а мінімальне – у Івано-Франківській (52,9 %) області.

В структурі зайнятого населення продовжується скорочення питомої ваги найманих працівників на фоні зростання частки працюючих у секторі самостійної зайнятості. Кількість зайнятих у неформальному секторі економіки у І півріччі 2011р. порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшилась на 41,1 тис. осіб і складала 4,6 млн осіб, або 22,6 % загальної кількості зайнятого населення віком 15– 70 років.

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 серпня 2011р. становила 484,3 тис. осіб.

Кількість зареєстрованих безробітних на 1 серпня 2011р. становила 469,5 тис. осіб, або чверть усіх безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП. Допомогу по безробіттю отримували 72,7% осіб, які мали статус безробітного. Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій – посаду службовця, а решта безробітних не мали професійної підготовки [3]. Слід зазначити, що середня тривалість зареєстрованого безробіття порівняно з відповідним періодом 2010р. не змінилася і на кінець червня поточного року становила 6 місяців. Кількість безробітних, які перебували на обліку державної служби зайнятості 12 місяців і більше, у зазначеному періоді зменшилася на 3,6% і на кінець червня становила 32,4 тис. осіб, або 6,4% від загальної чисельності зареєстрованих безробітних[4].

В умовах такого масштабного безробіття виникає необхідність розроблення державних програм та заходів щодо захисту працездатного населення. До цих заходів належать: фінансування витрат роботодавця на оплату праці працівників, які з метою запобігання вивільненню тимчасово переводяться за їх згодою на іншу роботу (до 6 місяців протягом року); фінансування витрат працедавця на професійну перепідготовку чи підвищення кваліфікації працівників, відносно яких є загроза вивільнення через реорганізацію чи перепрофілювання підприємства, тимчасову зупинку виробництва, за умови збереження за працівниками робочого місця [1].

Проведений аналіззайнятості населення в Україні констатує, що відбулось зменшення рівня безробіття на три десятих відсотка. Разом з тим, в сучасних умовах такі зрушення в кращу сторону майже не змінили ситуації. Тому, головною ціллю державної політики в «кризовий період» є забезпечення гарантованого прожиткового мінімуму. Для боротьби з безробіттям основними напрямками політики повинна бути оптимізація зайнятості, сприяння посиленню здатності працівників адаптуватися, забезпечення рівних умов на ринку праці.
ЛІТЕРАТУРА

1. Глевацька Н.М. Зайнятість населення України в умовах нестабільної економічної ситуації: основні проблеми і напрями їх вирішення / Н.М.Глевацька, В.А.Михайлович // Наукові праці КНТУ. – 2010. – № 17. – С. 183-192.

2. Про зайнятість населення [Електронний ресурс]: закон України: [прийнято Верховною Радою 1 березня 1991 р.]: [за станом на 29 січня 2012 р.]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/803-12

3. Державний комітет статистики // http://www.ukrstat.gov.ua/.



Зозуля Альона,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: О.А. Ліпанова,

ст. викладач (БДПУ)
МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ
Актуальність дослідження. Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру. Ця проблема на сьогодні в Україні стоїть дуже гостро, адже з кожним роком кількість людей, які мігрують закордон збільшується. При цьому із країни в країну щороку переїжджають до 20 млн. чоловік.

Ступінь дослідження проблеми міграції робочої сили на високому рівні, бо як свідчить міжнародна статистика, на розвинуті країни припадає майже 90% всіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і близько 70 % всіх приватних неоплачених переказів, в той час як на всі інші країни припадає відповідно 10 % і 30 %. А це означає, що саме в розвинуті країни емігрує працездатне населення з країн, що розвиваються, в тому числі і країн з перехідною економікою. Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі утворилися постійні ринки робочої сили. А це все призводить до зменшення обсягу виробництва національного доходу і ВВП, падають темпи розвитку НТП. Еміграція дуже часто завдає шкоди інтелектуальному потенціалу країн-експортерів робочої сили.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування причин міграції робочої сили та аналіз наслідків і масштабів цієї проблеми.

Найголовнішими методами дослідження були теоретичні – розгляд даних про сучасний стан міжнародної міграції робочої сили, аналітичні – аналіз даних кількості людей, що мігрують закордон.

Причини, які породжують міграцію робочої сили:

1. Загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших.

2. Специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій.

Якщо Особливості міжнародної трудової міграції на сучасному етапі:



  1. переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

  2. зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

  3. розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

  4. збільшення обсягів нелегальної міграції;

  5. глобальний характер міжнародної міграції робочої сили.

Точно визначити обсяги міжнародної міграції робочої сили вкрай складно. Проте навіть приблизні дані свідчать про те, що масштаби міграції робочої сили є достатньо великими. Про масштаби міжнародної міграції робочої сили судять за вартісними показниками, що фіксуються у платіжних балансах країн світової співдружності. В статистиці платіжного балансу показники, пов'язані з міграцією робочої сили, виступають частиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями: трудовий доход (виплати зайнятим), переміщення мігрантів і перекази працівників.

Під впливом еміграції відбуваються негативні зміни у віковій та статевій структурі населення країн-донорів. Серед тих, хто залишає країну в пошуках роботи і заробітку, переважають чоловіки працездатного віку. А тому в країні спостерігається старіння нації та зростання питомої ваги жінок в загальній чисельності населення.

Кінець широкомасштабній вільній міграції населення було покладено в 20-х роках ХХ століття, коли в більшості країн утвердилось імміграційне законодавство і появилися міжнародні угоди, регулюючи переміщення населення. Відтоді правові акти, що регулюють міграцію населення, розвивалися в напрямі запровадження більш жорстких обмежень для міжнародного пересування робочої сили.

Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

1. Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання міграції в своїй країні.

2. Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства.

3. Інтеграційний рівень становить собою сукупність заходів групи країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами-учасниками інтеграційного об'єднання.

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

Всезростаючі обсяги еміграції з України викликані:


  • високим рівнем безробіття в країні, у тому числі прихованого;

  • різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні та країнах Заходу;

  • відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

  • економічною нестабільністю в країні та невизначеністю шляхів виходу з неї;

  • відсутністю безпеки громадян тощо.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спря­мування. До числа перших належать заходи макроекономічної ста­білізації та оздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо.

Можна зробити висновки, що у сучасному світі міграція робочої сили є важливою частиною економічного життя країн, адже цей процес є практично неконтрольованим, хаотичним, з нього важко вилучити конкретні кількісні показники. Саме тому держава має забезпечувати певний набір заходів щодо упорядкування міграційних процесів.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів, укладених між державами інтеграційного об'єднання.
ЛІТЕРАТУРА

1. Лапшина, Ірина Анатоліївна Міжнародна міграція робочої сили: український аспект (за матеріалами західних областей України): Спец.:08.05.01; Автореф. дис. канд. економ. наук. – Тернопіль, 2002. – 20с.

2. Малиновська Олена Анатоліївна Мігранти, міграція та Українська держава: аналіз управління зовнішніми міграціями. – К. : Вид-во НАДУ, 2004.

3. Малиновська Олена Анатоліївна Україна, Європа, міграція: міграції населення України в умовах розширення ЄС. – К. : Бланк-Прес, 2004.



Зозуля Алёна,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Марченко К.В.,

к.е.н, доцент
ПЕРСПЕКТИВИ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
Актуальність теми дослідження. Інвестиційна привабливість та інноваційна активність представляють собою дві взаємопов‘язані компоненти інноваційно-інвестиційного розвитку регіону. Перша з них більше характеризує залучення, а друга – спрямування і використання капіталовкладень. Взаємовплив зазначених складових регіонально інноваційно-інвестиційного процесу пояснюється, по-перше, залежністю стабільного і збалансованого економічного (насамперед, інноваційного) розвитку від сприятливого інвестиційного клімату у регіоні, а по-друге – виграванням у конкурентній боротьбі за інвестиційні ресурси передусім тих регіонів, “на території яких сконцентровано виробничі ресурси, існує розвинена інфраструктура та присутня продуктивна співпраця місцевої влади та бізнесу”.

Ступінь дослідження проблеми. Необхідність розв‘язання проблеми недостатньої інвестиційної привабливості та інноваційної активності регіонів України на сьогодні знаходиться на високому рівні. Саме тому лише комплексне розв‘язання зазначеної проблеми дозволить забезпечити інноваційно-інвестиційний розвиток регіонів України.

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та аналіз перспектив стимулювання інноваційно–інвестиційного розвитку регіонів України.

Методами дослідження є теоретичні – розгляд найголовніших перспектив, аналітичні – наукове дослідження стимулів, наукового узагальнення та систематизації під час визначення та групування факторів, які впливають на інноваційно-інвестиційний розвиток регіонів.

За результатами дослідження основних тенденцій розвитку регіонів України (зокрема її західних областей) у 2010 р., можна виділити такі основні чинники активізації регіональних інноваційно-інвестиційних процесів:

- завантаження наявних виробничих потужностей і збільшення обсягів промислового виробництва (для Закарпатської, Рівненської, Волинської областей);

- пожвавлення світової кон‘юнктури та зростання обсягів продажу промислової продукції вітчизняного виробництва (для Рівненської і Волинської областей);

- оптимізація структури зовнішньої торгівлі, збільшенням надходжень від зовнішньоторговельної діяльності та поліпшенням фінансових результатів діяльності підприємств (Волинь і Львівщина);

- зростання обсягів короткострокових заощаджень суб‘єктів господарювання і населення та збільшення на цій основі інвестиційного ресурсу (Закарпатська і Волинська області);

- зростання обсягів інвестування в основний капітал і житлове будівництво (Івано-Франківщина);

- поліпшення ряду соціальних показників розвитку регіонів: зниження рівня безробіття (найбільше у Рівненській області – на 12,4%), збільшення реальних наявних доходів населення (у Волинській області – на 16,6%), приріст реальної зарплати (на Рівненщині – на 14,8%).

Дієвим засобом стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку регіонів України, є подолання гальмівних тенденцій, які проявилися за 2008-2010 рр. Серед таких гальмівних тенденцій необхідно звернути особливу увагу на такі:

- зростання диспропорційності соціально-економічного розвитку регіонів (за рядом основних показників, нормованих за чисельністю населення: розрив між регіонами країни за значенням показника ВРП на 1 особу зріс до 3 разів, капітальних інвестицій – до 4 разів, середньої зарплати – до 1,6 разів, рівень безробіття – зменшився до 5,4 разів, але залишився досить високим);

- зменшення консолідованості економіки країни внаслідок більшої орієнтованості регіонів на експорт продукції, аніж на інтенсифікацію міжрегіонального обороту, а також зниження внутрішнього попиту на власні (для країни) інноваційні засоби виробництва;

- загострення проблем у соціальній сфері, які мали би вирішуватися на місцевому рівні, щодо збільшення розриву у рівні номінальних доходів на особу в регіонах, продовження занепаду окремих територій через трудові міграції;

- збільшення фінансової залежності регіонів від державних трансфертів (у 2010 р. – до 49,1% у доходах місцевих бюджетів) і не завжди коректне спрямування і використання одержаних коштів, зокрема недоотримання достатнього обсягу коштів для інвестування у слаборозвинених регіонах та ін.

Відповідно, можна виділити два основних напрямки стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку регіонів:

1) використання інвестиційного потенціалу регіонів із метою їх інноваційного розвитку;

2) зменшення диспропорційних впливів і створення консолідованої економіки країни як комплексу регіонів.

Серед стимулюючих заходів, відповідно до першого виділеного напрямку, головними є такі:

- внесення доповнень до відповідних нормативно-законодавчих актів України щодо надання повноважень місцевим, регіональним і державним органам влади із розроблення основних напрямів інвестиційної політики в регіоні, які б стосувалися визначення основних пріоритетів інвестування регіону, залучення коштів під перспективні інноваційно-інвестиційні проекти та їх координації;

- створення рад вітчизняних та іноземних інвесторів при місцевих органах влади і самоврядування;

- надання державної підтримки інвестиційним проектам, що реалізуються в реальному секторі, через пільгові кредити, державні гарантії повернення коштів інвесторів;

- підтримка інфраструктурних проектів, зокрема надання інвестиційних субвенцій елементам виробничої, комерційної та соціальної інфраструктури регіонів для забезпечення їх розвитку.

Серед стимулюючих заходів, відповідно до другого виділеного напрямку, головним є:

1) розроблення та запровадження ефективної регіональної політики, зокрема на основі чіткого розподілу повноважень у трикутнику «центральна влада – регіональний рівень – місцевий рівень»;

2) інтенсифікація механізмів виробничо-кооперативної взаємодії між підприємствами різних регіонів;

3) запровадження сучасних форм підтримки (наприклад, інвестиційна субвенція) для сприяння створенню нових робочих місць на регіональному (локальному) рівні, насамперед у сфері розвитку інновацій;

4) інтенсифікація міжнародного співробітництва регіонів, зокрема надання органам місцевої влади повноважень із відбору та фінансування міжнародних проектів.

На соціально – економічний розвиток регіонів суттєво впливає інноваційно-інвестиційна діяльність підприємств, які функціонують на їх території. Інвестиційна активність регіону визначається рівнем її доходності, з точки зору потенційних можливостей економічного зростання і, відповідно, інвестиційною привабливістю і можливістю здійснення інвестицій за рахунок накопиченого в регіоні потенціалу, та показниками ліквідності, які характеризують рух грошових потоків у регіоні, можливість перетворення накопичених прибутків у реальні грошові кошти.

В країні необхідно активізувати інноваційно-інвестиційну діяльність шляхом: орієнтації виробництва на потреби внутрішнього ринку; впровадження наукоємних технологій замість матеріало- та енергоємних; виробництва вітчизняних товарів замість імпорту товарів аналогічної групи; підвищення конкурентоздатності виробленої продукції тощо.


ЛІТЕРАТУРА

1. Регіони України у післякризовий період: ризики та перспективи розвитку: [аналіт. доп.; за ред. С. О. Білої]. – К.: НІСД, 2011. – 104 с.

2. Шевченко О.В. Інвестиційна активність регіонів України: вплив на економічне зростання / О.В. Шевченко // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 1(10). – С. 175–181

3. Трегобчук В. Концепція сталого розвитку для України [Текст] / В. Трегобчук // Вісник НАН України. – 2002. – № 2. – С. 18–22.



Іванова Ганна,

студентка 6 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: М.В. Гудзь,

д.екон.н., професор (БДПУ)
АНАЛІЗ ПОТЕНЦІАЛУ КУРОРТНО-ОЗДОРОВЧОГО КОМПЛЕКСУ

МІСТА БЕРДЯНСЬК
Актуальність теми дослідження. У кожної людини є своє уявлення про те, яким має бути відпочинок. Численні пансіонати, бази відпочинку готелі і санаторії пропонують широкий спектр послуг, які задовольнять смак будь-якого, навіть самого вимогливого клієнта. Багато залежить від фінансового стану, а також від здоров’я та індивідуальних потреб кожної людини, тому іноді дуже важко зробити правильний вибір і підібрати такий заклад, відпочинок в якому запам’ятався б на все життя.

Дослідження даної проблеми набуває сьогодні особливої актуальності, оскільки туризм в місті Бердянськ може і повинен стати сферою реалізації ринкових механізмів, джерелом поповнення місцевого бюджету, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку та оздоровлення, а також ознайомлення з історико-культурною спадщиною та сьогоденням нашого міста.

Мета дослідження: проаналізувати потенціал та вартість послуг курортно-оздоровчих закладів міста Бердянськ.

Методи дослідження: аналіз; робота з першоджерелами; спостереження та теоретичне узагальнення.

Сутність дослідження. Бердянськ по праву вважається одним з найпопулярніших курортів, який знаходиться на узбережжі Азовського моря. Місто славиться не тільки своїм зручним розташуванням, але і прекрасними піщаними пляжами, теплим морем та сприятливим приморсько-степовим кліматом.

Курортно-оздоровчий комплекс міста Бердянськ складають бази відпочинку, пансіонати, готелі та санаторії. Санаторії на відміну від інших закладів надають не тільки прекрасний відпочинок, але і якісне лікування та оздоровлення організму.

Отже, розмірковуючи про те, де краще провести свій відпочинок у Бердянську, сучасний споживач, не бажаючи витрачати зайві гроші на оплату посередницьких послуг туристичних компаній, в першу чергу скористається послугами мережі Інтернет. Тому далі будуть розглянуті тільки ті самі великі та популярні курортно-оздоровчі заклади Бердянська, інформацію про які легко та швидко можна знайти, скориставшись послугами різних сайтів та інтернет-порталів.

У Бердянську бази відпочинку складають половину курортно-оздоровчих закладів міста. Частка готелів становить 32%, пансіонати і санаторії в рівних співвідношеннях посідають останнє місце.





Рис. 1. Курортно-оздоровчий комплекс міста Бердянськ


Рис. 2 Вартість послуг курортно-оздоровчих закладів Бердянська (грн./доба з однієї людини )
Із діаграми видно, що в місті Бердянську вартість проживання на базах відпочинку значно менша (середня – 162 грн.), ніж в готелях (середня – 282 грн.) У санаторіях ціна за послуги найвища, тому що ці установи надають численні оздоровчі послуги (середня – 315 грн.).

Основні висновки. Для гарного та порівняно недорогого відпочинку в Бердянську підійдуть численні бази відпочинку. У готелях і пансіонатах доведеться витратити більше коштів, але вони нададуть більш різноманітні послуги для будь-якого вибагливого клієнта. Також за невелику плату можна пройти якісний курс лікування в санаторіях.

Проаналізований потенціал курортно-оздоровчого комплексу міста Бердянськ сприяє залученню коштів та інвестицій.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Туристическая компания “Азовтур”. Официальный сайт [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.azovtour.com/catalogue/;

  2. Курорт Бердянск [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://berdyansk.org.ua/.


Калач Ганна,

студентка 3 курсу

факультету економіки та управління

Наук. керівник: Макарова І.А.,

ст. викладач (БДПУ)
ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ
Актуальність теми. Науково обґрунтоване забезпечення людства, зокрема населення будь-якої країни світу в продовольстві високої якості – глобальна проблема розвитку міжнародної спільноти. Особлива роль у розв’язанні продовольчої проблеми на регіональному, національному та загальнопланетарному рівнях належить харчовій індустрії, яка є не лише завершальною функціональною ланкою виробництва продовольчої продукції, а й реальним організатором та інтегратором ефективного, раціонального і збалансованого функціонування продовольчого комплексу кожної держави.

Варто зазначити, що актуальним економічним проблемам промислового розвитку присвячені наукові розробки таких відомих українських науковців, як О. Алимов, О. Амоша, Б. Буркинський, В. Геєць, Б. Данилишин

Харчова промисловість України налічує на сьогодні понад 22 тисячі під­приємств, на яких зайнято більше півмільйона чоловік. Питома вага харчо­вої промисловості в загальному обсязі промислового виробництва у 2003 р. стано­вила 18,9%.

За цим показником вона утримує друге місце після чорної металургії. У Вінницькій, Волинській, Тернопільській та Чернігівській областях галузь складає основу промислового виробництва, займаючи в його структурі понад або майже 50%. Питома вага вітчизняних продуктів на внутрішньому продовольчому ринку досягла 93,6%. Галузь здатна забезпечити внутрішні потреби у продовольчих товарах, має значний експортний потенціал та позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Обсяги іноземних інвестицій складають майже третину від загальних капіталовкладень в економіку України. Протягом останніх років галузь входить до п'ятірки лідерів, що постійно нарощують обсяги виробництва.

Метою дослідження є розробка теоретико-методологічних і прикладних засад удосконалення організаційно-еко­номічного механізму розвитку харчової промисловості, показати роль і значення харчової промисловості в господарському комплексі та підвищенні якості життя населення України та її регіонів.

Предметом дослідження є теоретичні, методологічні, методичні та при­кладні проблеми вдосконалення організаційно-економічного механізму розвитку харчової промисловості України на етапі ринкових перетворень та в контексті реалізації соціально орієнованої моделі суспільно-економічного розвитку країни.

Обґрунтування сутності територіальної організації харчової промисловості, виявлення і врахування її чинників складає наукову основу для розв’язання задач оптимального розміщення підприємств галузі, збалансованості сировинної бази і потужності переробних підприємств, виявлення резервів підвищення ефективності виробництва, оцінки потенційних можливостей регіонів для самозабезпечення основними видами продовольчих товарів, участі у формуванні резервного фонду та експортного потенціалу держави, прогнозування розвитку і розміщення харчової промисловості, її галузей та виробництв. Необхідним є формування нової структури управління харчовою промисловістю з чітким розподілом функцій між ланками галузевого управління та функціональними органами державного і регіонального управління, з визначенням кола їх спільної діяльності і відповідальності.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Сичевський М.П. Удосконалення організаційно-економічного механізму розвитку харчової промисловості України. – К.: Науковий світ, 2004. – 375 с.

  2. Сычевский Н.П. Развитие и повышение эффективности производства пиво-безалкогольной промышленности. – К.: УГУПТ, 1998. – 112 с.

  3. Сычевский Н.П., Ганечко Л.А. Винодельческая промышленность // Тер­риториальные особенности размещения пищевой промышленности УССР. – К.: Наукова думка, 1982. – С. 167–181 (особистий внесок: дослідження регіональних аспектів розвитку підприємств первинного виноробства та їх сировинної бази).

  4. Смоляковская И.В., Сычевский Н.П. Развитие производства пищевой потребительской тары. – К.: Техника, 1986. – 110 с. (особистий внесок: обґрунтування шляхів та напрямків розвитку тарного господарства у харчовій промисловості).


Кальма Інна,

студентка 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ)
МОДЕЛЬНИЙ АНАЛІЗ З ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ САНАТОРІЯ

ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ
Рекреація як економічно вигідна галузь господарювання, має всі підстави зайняти в перспективі одне з провідних місць у структурі регіонального господарського комплексу. Тому сьогодні надзвичайно актуальним є питання вибору оптимальної стратегії розвитку рекреаційної індустрії і здійснення ефективної політики її практичної реалізації.

Розорбці теорії економіко-математичного моделювання та її застосування у реальній економіці присвячені роботи таких відчизняних дослідників: К. Багриновський, В. Вітлинський, В. Вовк, В. Гейц, В. Забродський, В. Заруба, Т. Клебанова, К. Ковальчук, Ю. Лисенко, В. Михйлевич. Великий вклад в розвиток теорії моделювання економіки рекреації внесли А. Черняк, Л. Сєргєєва, П. Гудзь, В. Василенко, В. Мамутов, П.В. Захарченко та інші.

Метою роботи є побудова та економічний аналіз математичних моделей, які можна використовувати для розвитку та оптимізації роботи санаторно-курортної галузі України.

Методи дослідження – економічний аналіз підприємства, математичні моделі інтеграції систем, динамічні моделі розвитку.

Засобами теорії хаосу та теорії катастроф побудовано декілька моделей, які відображають основні функціональні риси діяльності курортно-рекреаційних комплексів України. Зокрема, проведено моделювання можливостей розвитку курортних систем, знайдена оптимальна магістраль розвитку та визначені умови її існування. Також побудовано моделі адаптивної поведінки та конкурентоспроможності курортно-рекреаційних систем, які показують, що основою їх розвитку є інноваційна складова та можливість отримання синергетичного ефекту. З метою дослідження цих параметрів побудовано модель внутрішніх інтеграційних процесів підприємств курортно-рекреаційної сфери на різних етапах її функціонування з отриманням такого ефекту. Економічний аналіз результатів моделювання показав наступне.

Оскільки рекреація має перш за все велике соціальне значення і на ефективність суспільного виробництва впливає шляхом розширеного відновлення трудових ресурсів, економічна оцінка природних рекреаційних ресурсів застосовується тільки для тих лікувальних речовин, факторів, властивостей, народногосподарський ефект використання яких можна виміряти. Така оцінка можлива для мінеральних вод, лікувальних грязей, озокериту, лісу, поверхневих вод, природних національних парків.

В теперішній час актуальним і необхідним стає режим обмеженого і збалансованого рекреаційного природокористування, організованого на принципах безперервності і невиснажливості з метою подальшого екологічно сталого розвитку об'єктів природно-заповідного фонду.

Для того, щоб підвищити рівень курортно-рекреаційної сфери України використовують різні засоби. Один з найефективніших – це інтеграція підприємств в єдину рекреасистему. За допомогою цього об’єднуються ресурси і підприємства стають більш конкурентоспроможними на курортно-рекреаційному ринку України і світу.

Рекреаційна система України на даному етапі розвитку не є пріоритетним напрямком у формуванні ВВП, але ця галузь має великий потенціал для її розвитку. Зараз розглядається багато варіантів для цього. Один з них – це інтеграція підприємств в одне ціле.
ЛІТЕРАТУРА

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   34