Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету

Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету




Сторінка27/34
Дата конвертації10.03.2017
Розмір6.61 Mb.
ТипПротокол
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34

Актуальність. Донедавна Інтернет сприймався переважно як глобальна бібліотека, і головною його задачею вважалася допомога у пошуку потрібної інформації і організація доступу до неї. Нині головне завдання мережі Інтернет – її прикладне використання в економіці України, в основних бізнес-процесах сучасних підприємств.

Мета і завдання статті. Метою дослідження є розробка і обґрунтування теоретичних положень, методичних і практичних рекомендацій щодо формування сучасного механізму управління просуванням продукції підприємств засобами Інтернет-технологій.

Досягнення поставленої мети обумовило необхідність вирішення наступних завдань: розробити і обґрунтувати теоретичні положення, методологічні і практичні рекомендації щодо формування сучасного механізму управління просуванням продукції підприємств засобами інтернет-технологій.



Виклад основного матеріалу. Розглянуто 100 Інтернет-проектів (Web-сайтів) підприємств, представлених в українському й російському сегментах всесвітньої мережі Інтернет. Кожен із сайтів оцінювали за такими критеріями: у групі “маркетингові цілі” – Інтернет-реклама, стимулювання збуту, прямий маркетинг та паблік рілейшнз; у групі «логістичні цілі» – подання інформації щодо продукції, організація взаємодії з представниками цільової аудиторії (ПЦА) щодо збутової мережі просування продукції, організація онлайнової підтримки збуту.

Поряд із зазначеними критеріями були додатково розглянуті технологічна безпомилковість та ергономічність дизайну.

Результати контент-аналізу свідчать: як російські, так і українські Інтернет-проекти підприємств є переважно інформаційними, їхня роль фактично зводиться до збору комерційних пропозицій. Але російські Web-сайти відрізняються дещо вищою якістю. Українські підприємства орієнтуються переважно на надання інформації рекламно-маркетингового характеру (кількість вітчизняних сайтів такого типу – 67%), структура їх спрощена, нема можливості вибору та замовлення продукції у режимі он-лайн через спеціальну форму, тобто Інтернет є лише засобом рекламування продукції та підприємства.

Дослідження виявило, що можливість використання Інтернет-технологій в усіх бізнес-процесах, зокрема й у збутовій діяльності, як інструменту просування продукції на ринок, до цього часу не розглядалася як реальна перспектива, управлінські рішення власників (керівників) підприємств не розповсюджуються на цю сферу бізнесу.

Результати виявили те, що відсутність стандартних методик і досвіду ведення бізнесу в електронному просторі створює проблему вибору оптимальної моделі Інтернет-проекту підприємства для різних цілей електронної присутності та функціонування у мережі Інтернет в умовах специфіки діяльності окремого підприємства.

Ієрархічне представлення задачі включає три рівні і має наступний вигляд: на вершині ієрархії розміщена основна ціль – вибір моделі Інтернет-проекту підприємства, на другому рівні виявлені й згруповані цілі та переваги Інтернет-технологій, які являють собою критерії оцінки альтернатив, на третьому –альтернативи, що досліджуються.

Визначені переваги кожної групи чинників привабливості Інтернет-технологій створили методичну основу для розробки ієрархічної моделі вибору Інтернет-проекту.

Запропонована методика має універсальний характер і може бути використана підприємствами незалежно від галузевої приналежності та форм власності для вибору оптимальної моделі Інтернет-проекту електронної присутності та його функціонування у мережі Інтернет.



Висновки. На основі всебічного аналізу теорії та практики міжорганізаційної електронної взаємодії за напрямом електронної комерції “підприємство – підприємство” (B2B), а також узагальнення розробок щодо становлення та ефективності використання Інтернет-технологій у галузі збуту запропоновано розв’язання актуальної науково-практичної проблеми – управління просуванням продукції підприємств засобами Інтернет-технологій. У процесі дослідження вирішено усі поставленні завдання, що дало змогу досягти поставлену мету. Результати проведеного дослідження дозволили сформулювати наступні висновки:
ЛІТЕРАТУРА

1. Ярова І.І. Електронна торгівля як перспективний напрямок інноваційного розвитку торгівлі // Вісник Львівської комерційної академії. – Серія економічна. –2005. – № 19. – С. 421-425.

2. Ситник В.Ф., Краєва О.С. Технологія автоматизованої обробки економічної інформації: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1998. – 200 с.

Ноздріна Ганна,

студентка 7 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: Г.В.Казачковська,

к.е.н., доцент (БДПУ)
ФАКТОРИ ТА ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО ЗАКЛАДУ
Сучасний розвиток туристичної індустрії обумовлюється характерними курортно-рекреаційними особливостями кожного регіону країни, котрі визначають його економічний потенціал, а також активністю інвесторів. Подолання проблеми низької інвестиційної активності в галузі передбачає проведення досліджень факторів, які обумовлюють інвестиційну привабливість курорту взагалі та оцінку інвестиційної привабливості окремих санаторно-курортних закладів.

Дослідження управління інвестиційною привабливістю на макро-, мезо- та мікрорівнях ведуться українськими та іноземними вченими; питання оцінки інвестиційної привабливості відображені у роботах І. Бланка, Г. Козаченко, А. Садекова, В. Савчука, А. Асаула та ін., кожен з яких використовує різний набір фінансових показників та пропонує певні способи оцінки інвестиційної привабливості підприємств на державному та регіональному рівні [1, с.43].

Метою дослідження є виявлення факторів, які впливають на інвестиційну привабливість курорту, та проведення порівняльної оцінки інвестиційної привабливості на рівні санаторно-курортного підприємства.

Наукові роботи провідних економістів містять визначення поняття “інвестиційна привабливість”, які відрізняються між собою ступенем узагальнення, конкретизації, трактуванням місця та ролі інвестицій на різних рівнях економічної системи держави, акцентами на суб’єктах та об’єктах інвестиційної діяльності.

Поняття інвестиційна привабливість регіону також не має єдиного визначення. В економічній літературі його визначають як відповідність регіону основним цілям інвесторів, що полягають у прибутковості, безризиковості та ліквідності інвестицій, або як становище регіону в той чи інший момент часу, тенденції його розвитку, що відображаються в інвестиційній активності [2, с.48].

Регіональна інвестиційна політика передбачає дії державних та місцевих органів влади щодо удосконалення нормативно-правової бази підтримки потенційних інвесторів для розвитку інвестицій процесу у конкурентоспроможному регіоні. Оцінка інвестиційної привабливості повинна формуватися таким чином, щоб цілі, завдання, методичні прийоми і механізми надавали можливість інвесторам отримати повну достовірну інформацію про діяльність і можливості регіону, а також забезпечили вчасне залучення інвестиційного капіталу в необхідних для регіону розмірах.

Рівень інвестиційної привабливості регіону можна визначити такими факторами, як природний потенціал, розвиненість інфраструктури, наявність науково-технічного, економічного, трудового потенціалу, податкових пільг, обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва, показники, що характеризують економічний розвиток регіону. Російський вчений А. Асаул розподілив усі ці фактори на три групи:

1. Фактори, що впливають на рівень інвестиційного потенціалу регіону (природно-географічний, трудовий, виробничий, інноваційний, інституціональний, інфраструктурний, фінансовий, споживчий потенціали).

2. Фактори, що визначають рівень некомерційних інвестиційних ризиків (законодавчі, політичні, соціальні, економічні, екологічні та кримінальні ризики).

3. Інвестиційна активність (концентрація і розподіл інвестиційного капіталу, активізація впровадження нових виробничих потужностей, розвиток прямих і портфельних інвестицій) [3, с.65].

Проаналізуємо дію цих факторів на прикладі санаторно-курортних закладів, які входять до системи лікувально-оздоровчих закладів профспілок України ПрАТ “Укрпрофоздоровниця”: санаторію “Прибой” розташованому в Кримському регіоні, санаторію “ім. Пирогова” в Одеському регіоні, санаторію “Слов’янський курорт” в Донецькому регіоні та ПрАТ “Приазовкурорт” в Запорізькому регіоні. З урахуванням специфіки санаторно-курортної діяльності, на наш погляд, доцільно проводити аналіз таких показників: загальний та діючий ліжковий фонд, коефіцієнт використання діючих ліжок, кількість проведених ліжко-днів, кількість обслужених осіб, кількість обслужених осіб на 1 працівника, загальна кількість та кількість проатестованих лікарів(у тому числі лікарів апарату) і середнього персоналу, доходи та витрати підприємства, сума чистого прибутку/збитку, на: 1 діюче ліжко, 1 ліжко-день, 1 працівника, 1 грн. доходу, 1 грн. зарплати, сума коштів віднесених на збільшення основних фондів та обсяг фактично виконаних капітальних вкладень.

До першої групи факторів, які впливають на рішення потенційного інвестора щодо вибору об’єкта інвестування, нами віднесено показники чистого прибутку або збитку, кількості діючого ліжкового фонду, проведених ліжко-днів, обслужених осіб, кількості лікарів, середнього персоналу підприємства та рівень їх кваліфікаційної підготовки.

Аналізуючи структуру ліжкового фонду, можна сказати, що спостерігається зменшення використання діючих ліжок, що відображає коефіцієнт використання діючих ліжок. В санаторії “Прибой” в 2011 р. він становив 0,08% (на 0,11% менше ніж в 2010р.), в санаторій “ім. Пирогова” – 0,19% ( на 0,07% менше ніж в 2008 р.), в санаторії “Слов’янський курорт” – 0,75% ( на 0,17% менше ніж в 2008р.), в ПрАТ “Приазовкурорт” – 0,36% ( на 0,17% менше ніж в 2008р.).

В санаторії “Прибой” в 2011 році кількість обслужених осіб складала 6654 чоловік (на 5361 чоловік більше ніж в 2010 році), однак в інших курортах спостерігається тенденція до зниження, так в 2011 році в санаторій “ім. Пирогова” були обслужені 5088 чоловік (на 1842 менше ніж в 2010р.), в санаторії “Слов’янський курорт” – 13458 чоловік (на 2475 чоловік менше ніж за 2008р.), а в ПрАТ “Приазовкурорт” – 16377 чоловік (на 8861 чоловік менше ніж в 2008 р.).

Ще один важливий показник – кваліфікація персоналу санаторно-курортного закладу. В санаторії “Прибой” в 2011 р. пройшли атестацію 24 лікарі та 45 чоловік середнього персоналу, а за 2009 і 2010 роки лише 1лікар та 1 чол. середнього персоналу. В санаторій “ім. Пирогова” було атестовано 72 лікарі, що на 65 чол. більше ніж за 2009 та 2010 р., та 84 чол. середнього персоналу, що на 80 чол. більше ніж в 2009 та 2010 р.. В санаторії “Слов’янський курорт” пройшли атестацію 59 лікарів в 2010 та 2011 р., що на 3 чол. більше ніж в 2009р., та 145 чол. середнього персоналу, що на 10 чол. більше ніж в 2009р. і на 1чол. ніж в 2010р.. В ПрАТ “Приазовкурорт” було атестовано 53 лікарі, що на 41 чол. менше ніж за 2009р., та 90 чол. середнього персоналу, що на 74 чол. менше ніж в 2010 р.

Зменшення вищезазначених показників призводять до зменшення прибутку санаторно-курортних підприємств. Аналізуючи діяльність санаторіїв можна відзначити, що з кожним роком зменшується кількість осіб які отримують санаторно-курортне лікування, зношуються основні фонди, що призводить до зменшення діючих ліжок, а отже і до зменшення прибутку підприємств.

До другої групи відносяться фактори, які впливають на діяльність потенційних інвесторів у даному регіоні. Особлива увага приділяється економічним ризикам – це можуть бути нестабільне надходження коштів від реалізації наданих послуг, підвищення виробничих витрат, неплатоспроможність покупців, незадовільний фінансовий стан партнерів, високі ставки податку на землю, та законодавчим ризикам – це несприятливі зміни в податковому законодавстві: введення нових податків, зміни ставок оподаткування, скасування податкових пільг.

Третя група факторів визначає об’єм інвестицій та їх розподіл відповідно цільового призначення.

Охарактеризувавши інвестиційну активність санаторно-курортних закладів під дією факторів, які дали змогу оцінити інвестиційну привабливість кожного підприємства, було виявлено, що найбільш інвестиційно привабливим являється санаторій “ім. Пирогова” (8,73), на другому місці санаторій “Слов’янський курорт” (8,57), на третьому – санаторій “Прибой” (7,14), а на четвертому – ПрАТ “Приазовкурорт” (6,76).

ПрАТ “Приазовкурорт” має найменший рівень інвестиційної привабливості – 6,76, для того щоб активізувати свою діяльність підприємству необхідно збільшити кількість проведених ліжко-днів, кількість діючого ліжкового фонду, кількість обслужених осіб, продуктивність праці персоналу, збільшити обсяги введених основних фондів, збільшити обсяг прибутку на 1 діюче ліжко, та на 1 гривню заробітної плати.

В результаті дослідження можна зробити висновок, що інвестиційну привабливість економічної системи необхідно розглядати на різних взаємопов’язаних рівнях: галузевому, регіональному, місцевому, на рівні підприємства. Проблема інвестиційної привабливості санаторно-курортного підприємства, визначення критеріїв оцінки її рівня та проведення порівняльного аналізу для оцінки інвестиційної привабливості різник курортів, а також оцінки динаміки рівня інвестиційної привабливості окремого курорту є досить актуальною і тому потребує подальшого вивчення.

Розрахунок показника рівня інвестиційної привабливості з визначенням вагових коефіцієнтів, які відображають внесок кожного фактору (групи факторів) в інтегральну оцінку рівня інвестиційної привабливості, а також універсальність методики, можливість її застосування як в межах одного закладу, так і для порівняння декількох санаторіїв (курортів) створюють необхідну інформаційну базу для прийняття інвесторами відповідних рішень. Проблема аналізу факторів та оцінки інвестиційної привабливості регіону вирішена нами шляхом аналізу інвестиційної привабливості окремих курортів.

Застосування даної методики в системі управління інвестиційною діяльністю окремого санаторно-курортного закладу створює передумови для підвищення ефективності управління закладом в цілому.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент : [учебный курс] / Бланк И.А. – К. : Эльга-Н, 2002. – с. 326

  2. Садеков А.А. Инвестиционная привлекательность предприятия (методология и методика оценки): Моногр. / А.А. Садеков Н.А., Лисова. – Донецк: ДонГУЭТ, 2001. – С. 22.

  3. Савчук В.П. Анализ и разработка инвестиционных проектов: Учеб. пособие / В.П. Савчук, С.И. Прилипко, Е.Г. Величко. – К.: Абсолют-В, Эльга, 1999. – С. 26.



Носач Юлія,

студентка 2 курсу факультету

економіки та управління

Наук.керівник:Задворна О.В.,

старший викладач БДПУ
РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Сучасний етап розвитку економічної думки – це період від 80-х років XX ст., для якого характерні намагання подолати кризовий стан, перетворитися на систему об'єктивних і неупереджених досліджень перехідної економіки і ринкової економічної системи.

Тому метою дослідження є аналіз та вирішення проблем,які постають перед Україною на сьогоднішній день.

Завдання даного дослідження полягає у вивченні проблеми державного регулювання економіки в курсі історії економічних учень, доведенню, що сучасна Україна не може в чистому вигляді скористатися жодною з теоретичних концепцій регулювання західної економіки.

Один із кращих спеціалістів з історії економічних вчень М. Туган-Барановський, характеризуючи основні тенденції та напрямки розвитку економічної думки в Україні,відзначав, що все більше увага економістів переноситься на соціальні явища, породжувані капіталізмом, на розв‘язання питання “про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства”.

Кризові явища в економіці завжди були підґрунтям для теоретичних проривів в економічній науці, адже будь-яка криза загострює всі суперечності, виявляє слабкі місця, розгортає перед очима людей різноманітність економічних форм. Саме такий кризово-інноваційний процес характерний для розвитку економічної теорії в Україні.

Насамперед необхідно усвідомити сутність і чинники трансформаційних процесів у розвитку економічної теорії в Україні. Сутність їх полягає в переході від одноконцептуальної теорії, яка розвивається здебільшого ізольовано від світової економічної науки, до багатоконцептуальної теорії, що вбирає в себе всі досягнення світової економічної думки. Це передбачає такі заходи:

1. Освоєння знань, набутих світовою наукою, і впровадження їх у науковий обіг та практику економічної діяльності.

2. Збереження реальних здобутків попередніх теоретичних концепцій шляхом очищення їх від ідеологічних нашарувань.

3. Адаптація нових теоретичних економічних поглядів до економічних реалій сучасності.

Формування в Україні нового типу ринкових відносин посилює інтерес до економічної теорії та економічної політики сучасних цивілізованих держав, яка спирається на аргументовану економічну теорію. Вивчаючи історію формування основних напрямів і шкіл в економічній науці, сучасні економічні теорії, а також практику їх використання державами при розробці соціально-економічної політики, ми все більше переконуємося в необхідності змішаного типу економіки, інтегрованої у світову систему [1,с.322].

Сьогодні Україна орієнтується на розвинені капіталістичні ринкові відносини, але рівень розвитку її продуктивних сил такий, що потребує врахування особливостей української дійсності при розробленні та застосуванні програм державного регулювання. Слід врахувати такі особливості:

1) Україні необхідно стимулювати виробництво і торгівлю шляхом зниження податків та проведення інноваційної політики;

2) оптимізувати державну грошово-кредитну політику;

3) обмежити державну монополію зовнішньої торгівлі щодо найважливіших видів сировини, енергетичних ресурсів та ін.;

4) запровадити державну монополію на виробництво і реалізацію таких найбільш ліквідних товарів, як лікеро-горілчані та тютюнові вироби.[2,с.365]

Вирішення цих проблем дасть змогу поповнювати державний бюджет України та більш повно задовольняти соціально-економічні потреби.

Підводячи підсумки можна сказати, що сучасний стан розвитку економіки України характеризується створенням умов для привілейованих ринкових зв'язків, що втілюються як у сформуванні приватних форм власності, так і в ідеї скасування багатьох елементів системи тоталітаризму в державному регулюванні економіки. Україна повинна мати змогу розвиватися як самостійна держава,як потужний економічний механізм на світовій арені. Наша держава повинна досягти максимального рівня розвитку порівняно з іншими державами.
ЛІТЕРАТУРА

1.Ковальчук, В. М. Історія економіки та економічної думки: навч. посібник – К., 2008. – 647 с.

2.П.П.Мазурок. Історія економічних учень:навчальний посібник-К.,2007.-458с.
Носач Юлія,

студентка 2 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: В.В.Буженіца,

асистент (БДПУ)
ПРОБЛЕМА БЕЗРОБІТТЯ В УКРАЇНІ
Безробіття – це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітним є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України про зайнятість безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайнятості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.[2,c.55]

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого – великим суспільним лихом, що становить загрозу для сталого економічного розвитку країни, через те, що спричиняє чимало соціальних проблем (погіршення рівня життя, зниження кваліфікації працівників, ріст злочинності, зниження самооцінки людини та ін.).Ця проблема недостатньо досліджена, бо ринок праці та спеціалістів, які необхідні на ньому постійно змінюється.

Згідно статистичних даних, показники безробіття є дещо нижчими у великих містах: Києві, Одеси, Харкові, східних та південних регіонах з відносно диверсифікованою економікою та перспективами економічного зростання, ніж у сільських та моно структурних регіонах зі слабо розвинутою інфраструктурою та невисоким потенціалом для швидкої реструктуризації (що здебільшого спостерігається в західній та північній частинах країни) спостерігаються високі показники безробіття.

Тому мета моєї роботи полягає у пошуку шляхів зменшення безробіття.

Наукова новизна полягає в аналізі безробіття протягом останніх років.

Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття однією з головних проблем суспільства. Воно є невід’ємним атрибутом ринкової економіки. Навіть за наявності вільних робочих місць забезпечення повної зайнятості є неможливим. Над проблемою безробіття працювали як закордоні, так і вітчизняні вчені.

Першу спробу пояснити сутність безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус, пояснюючи його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Досить ретельно досліджував безробіття К. Маркс у "Капіталі". Він відзначив, що з технічним прогресом росте маса і вартість засобів виробництва, що приходяться на одного працівника. Цікаве трактування безробіття видного англійського економіста А. Пігу, що у своїй відомій книзі "Теорія безробіття" (1923 р.) обґрунтував тезу про те, що на ринку праці діє недосконала конкуренція. У середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям на думку її авторів слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення. Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття. Згідно з якою його причиною є недостатній сукупний попит на товари.

Скорочення зайнятості і зростання рівня безробіття, починається з середини 90-х років. Основною причиною звільнень працівників є розпочата структурна перебудова економіки: припинення діяльності підприємств, продукція яких не знаходить збуту або виявляється неконкурентоспроможною, перехід до інших форм власності. Такі процеси переживали всі країни перехідної економіки і скрізь, де вони розпочиналися, збільшувалася кількість безробітних, але в умовах, коли перехід до ринку відбувається послідовно, працездатні особи, що звільнені з державних установ та підприємств, знаходять роботу на нових підприємствах недержавної форми власності, розпочинають власну справу тощо.[1,c.12]

Рівень зареєстрованого безробіття в Україні до кінця січня 2009 року склав 3,2% населення працездатного віку.

У грудні 2008 року цей показник становив 3%, у листопаді – 2,3%, у жовтні – 1,9%. Раніше три місяці підряд безробіття становила 1,8%. У червні 2008 року рівень безробіття становив 1,9%, в травні – 2,0%, у квітні – 2,2%, у березні – 2,3%, у сiчнi-лютому – 2,4%.

До кінця січня 2009 року зареєстровано 900,6 тисяч безробітних (у грудні – 844,9 тисяч). З них допомогу по безробіттю одержували 670,9 тисяч чоловік (у грудні – 652,1 тисяч). Середній розмір такої допомоги склав 604,42 грн. на місяць (раніше – 571,07 гри.).

Серед зареєстрованих на кінець січня безробітних 485,2 тисяч – жінки, більшість із безробітних – 463,9 тисяч – міські мешканці (раніше безробіття було вище серед сільського населення).

В Україні рівень безробіття за підсумками 2011 р. знизився на 0,2 п.п. – до 1,8%. Про це повідомляє Державна служба статистики (Держстат).

При цьому в грудні 2011 р. безробіття виріс відразу на 0,3 п.п.

За даними Держстату, на 1 січня 2012 р. в Державній службі зайнятості було зареєстровано 482,8 тис. безробітних (413,1 тис. у листопаді), з них 365,3 тис. (298,4 в листопаді) тис. отримують допомогу з безробіття. Середній розмір допомоги на одного безробітного склав 845 грн (879 грн в листопаді 2011 р.)

Найбільш високе безробіття в Україні в цьому році було зареєстроване в лютому. Тоді статус безробітного мали 616,7 тис. людей, або 2,2% українців. Рівень безробіття став знижуватися з квітня і досяг мінімуму в жовтні. Тоді безробітними в Україні були "всього" 378,9 тис. осіб, що становило близько 1,4% від всього населення працездатного віку.



Основні висновки: для досягнення сталого розвитку країни необхідно скоротити рівень безробіття за допомогою створення умов для навчання та перенавчання населення, що сприятиме стабілізації життя людей через наближення обсягу попиту робочої сили до її пропонування. Однак, існує ще один шлях рішення цієї проблеми-через створення могутньої сервісної системи по роботі с кадрами. Для подолання безробіття в Україні потрібно проводити певні заходи, такі, як: реалізація державної та регіональної програм зайнятості; приведення законодавства України у відповідність до міжнародних норм; захист внутрішнього ринку праці; приєднання України до міжнародного ринку праці; забезпечення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу та підприємницької діяльності безробітних та ін. Також необхідно звернути увагу на оновлення та підвищення технічного рівня робочих місць для того, щоб кожне з них забезпечувало зайнятому прожитковий мінімум і подальше зростання заробітної плати (з урахуванням інфляції). Це дозволить привести заробітну плату у відповідність з продуктивністю праці, ліквідувати фіктивні робочі місця, зменшити приховане безробіття. Напрями боротьби з безробіттям мають забезпечуватися підвищенням конкурентоспроможності робочої сили за рахунок підвищення її якості, а саме: зростання рівня загальної освіти; підвищення кваліфікації; розширення діапазону оволодіння працівниками професій і спеціальностей; розвиток таких необхідних складових відтворення якісної робочої сили, як медицина, культура, спорт.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гальків Л.І. / Втрати людського капіталу України: чинник безробіття // Економіка і регіони. – 2009. – №2. – с.113.

2. Лопатіна К. А., Стан тв напрями ліквідації проблеми безробіття в Україні/ К. А Лопатіна // Управління розвитком. – 2011. – №16(113). С.86.

3. Держцентр зайнятості: Рівень безробіття в Україні нижче, ніж у ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukranews.com.



Оленич Ян,

студент 6 курсу факультет

економіки та управління

Науковий керівник: Задворна О.В.


ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН СНД В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ДО ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ
Найважливіша тенденція розвитку сучасної економіки, обумовленої її глобалізацією, інформатизацією та постіндустрійним інноваційним розвитком являється кластерізація. Використання досвіду країн, які раніше від пострадянських держав приступили до модернізації економіко-політичної системи і формування ринкової економіки, вимагає пильного і глибокого вивчення. Спираючись на досвід цих країн ми повинні планувати розвиток економіки України.

Успішна політична трансформація, що супроводжується зростанням добробуту і соціальної стабільності, є обов'язковою умовою прогресивного економічного розвитку держави. Його початковий поштовх залежить головним чином від державної політики. Все це обумовлює актуальність обраної теми.

У своїх соціально-економічних реформах, країни ЄС присвячували велику увагу соціальній політиці і подоланню безробіття, вирішували практичні питання виробництва і продажу в сільськогосподарській галузі, промисловості, сфері обслуговування управління і міжнародної торгівлі.

Метою представленого дослідження є вивчення особливостей економічного розвитку країн в процесі трансформації економічної і політичної системи, дати характеристику інноваційної економіки, виділити її основні межі у взаємозв’язку з кількісним та якісним визначенням сталого розвитку економіки країн СНД.

Для успішного вирішення поставленої мети необхідно виділити такі завдання: проаналізувати етапи розвитку країн СНД в даний час; порівняти можливості країн співдружності з економічно розвиненими країнами; запропонувати дороги використання інноваційної економіки країнами СНД.

Ключовою ланкою переходу країн СНД до стабільного прогресуючого розвитку є промисловість. Успадкувало економік країн СНД, що трансформуються, надіндустріальною і ресурсно-сировинною структурою. Приватизація і структурна перебудова як два ключові компоненти промислової трансформації.

Кластерний підхід в розвитку економіки країни, обґрунтований М. Портером, розглядає кожну галузь як частину комплексу взаємозв'язаних секторів.

Етапи і результати розвитку кластерів в Росії і їх відмінності від територіально-виробничих комплексів які в плановому порядку створювалися в роки п'ятирічок.

Інноваційна економіка – перший етап формування постіндустріального інформаційного суспільства, яке давно стало реальністю для розвинених країн далекого зарубіжжя.

Проблеми, що виникли у ряді країн СНД на перших етапах переходу до інноваційної економіки. Вплив науко місткості виробництва на розвиток країни в цілому.

Розвиток ринку високих технологій заснованого на конкурентній контрактній системі виконання конкретних проектів і персональних завдань, на прикладі Республіки Білорусь, має бути еталоном для України, треба використовувати їх досвід. Розкривати значення саморозвитку національної економіки, заснованої на соціальних факторах розвитку та ефективного використання людського капіталу.

Необхідність переходу Росії до інноваційної економіки, основні риси якої полягають в: нова якість економічного зростання; нова структура економіки; інноваційна система як особлива ланка інфраструктури; зміна структури бізнесу; перехід до кластерної економіки.

Підводячи підсумки даної роботи можна зробити наступні висновки: необхідність вибору грамотного сценарію розвитку країн співдружності; гостра необхідність фінансових вкладень в проекти модернізації економіки; створення конкурентоздатної економіки; розвиток державних корпорацій.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Ложко В.В. Формування людського капіталу – інноваційна стратегія соціально-економічного розвитку держави і її регіонів // Проблеми сучасної економіки. – 2008. – С. 51–54.

  2. Ефимов В.А. Основиы системного управления в условиях глобализации. – СПб. – 2006. – С. 29.



Оленич Ян,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління

Наук. керівник: П.В. Захарченко,

д.е.н., професор (БДПУ
РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ

БЕЗПЕКИ
В роботі розглянуто принципові положення і аспекти проблеми енергетичної безпеки держави та її регіонів, проведено аналіз окремих показників енергозабезпечення та енерговикористання в розрізі регіонів України, окреслено основні проблеми підвищення енергетичної безпеки та сформульовано рекомендації щодо підвищення її рівня.

Об'єктом дослідження виступає споживання енергетичних ресурсів, що виробляються і споживаються на території України.

Надзвичайно важливим аспектом у забезпеченні енергобезпеки є ефективне використання енергоресурсів. Для досягнення позитивних результатів у енергоефективному використанні ресурсів на рівні як окремого регіону, так і на рівні держави в цілому слід вирішити основні проблеми, які уповільнюють процес забезпечення енергетичної і економічної безпеки [1]. До таких проблем можна віднести наступні:

1) високий рівень енергоємності економіки регіонів. Негативні тенденції даного показника доповнюються показником забруднення атмосфери в регіонах. Найвищим цей показник є у Донецькій (34,3% від загальної кількості викидів в атмосферу в Україні), Дніпропетровській (23,2%), Луганській (11,3%) областях (розраховано згідно даних джерела [2]);

2) системи теплопостачання та житлово-комунального господарства, які працюють за старими і неефективними схемами роботи. Централізоване теплопостачання щорічно доводить свою неефективність великою кількістю аварій, високим рівнем втрат тепла, енергозатратною складовою тощо. Спорудження малих та середніх котелень має значні переваги, про що свідчить зарубіжний і вже подекуди вітчизняний досвід [3];

3) високий рівень зносу матеріальної складової промисловості. Модернізація основних фондів повинна передбачати використання ефективного обладнання. Зарубіжний досвід демонструє практику використання квот на виготовлення продукції з підвищеним рівнем споживання енергії. Поетапне використання даного підходу може дати позивний результат для України [4];

4) незадовільний рівень управління процесом енергоспоживання на рівні регіону Проблема полягає у відсутності або невиконанні програм енергоефективності та енергозбереження на рівні регіону.

Поняття енергетичної безпеки повинне розглядатись із врахування економічного підґрунтя даної категорії, враховувати екологічні та управлінські аспекти процесів енергозабезпечення. Ситуація енергозабезпечення та енергоефективності в розрізі окремих регіонів демонструє актуальність та необхідність проведення подальших досліджень і формування рекомендацій щодо підвищення рівня названих показників. Це вимагає їхнього постійного моніторингу з метою внесення коректив. Проблема енергетичної безпеки носить комплексний характер і тісно переплітається із проблемами економічного та соціального розвитку регіонів та держави загалом.



ЛІТЕРАТУРА

1 Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення [Текст] / В. . Шлемко, І. Ф. Бінько : Монографія. – К. : НІСД, 1997. – 144 с.

2. Бараннік В.О. Енергетична безпека: регіональний вимір [Електронний есурс] / В.О.Бараннік. – Режим доступу до ресурсу:

http://www.niss.gov.ua/book/rozdil/

3. Енергетична стратегія України на період до 2030 року [Електронний ресурс] / Режим доступу до ресурсу: http://search.ligazakon.ua/

Омельницький Андрій,

студент 6 курсу факультету

економіки та управління,

Наук. керівник: Н.П. Кіркова,

к.е.н., доцент (БДПУ)
БІЗНЕС-АНАЛІЗ ТЕХНОЛОГІЙ ВЗАЄМОДІЇ

З КОРИСТУВАЧАМИ ПРОДУКЦІЇ ФІРМИ ТА МЕТОДИ

ЇХ АВТОМАТИЗАЦІ
Бурхливий розвиток ринку на сьогоднішній день змушує шукати все нові і нові підходи до стратегії бізнесу. Боротьба за клієнта вже не обмежується поліпшенням якості товару і зниженням його ціни. Тепер подібні змагання проходять не на рівні виробництва або продажу, а на рівні роботи з клієнтами. Конкуренція спонукає компанії шукати і знаходити більш модифіковані інструменти формування конкурентних переваг власного бізнесу. Своєрідний внесок до загострення конкуренції вносять інформаційні технології. Поява систем побудованих на технології CRM (Customer Relationship Management) дозволяє організаціям створювати власні конкурентні переваги, які базуються розширені стосунків з клієнтами.

CRM виріс з концепції партнерського маркетингу. Сучасна концепція CRM розглядає продажу не як окремий акт, здійснений конкретним продавцем конкретному покупцеві, але як безперервний процес, в який залучений кожен співробітник компанії. Головним завданням таких систем – підвищення ефективності бізнес процесів, спрямованих на залучення і утримання клієнтів – в маркетингу, продажах, сервісі і обслуговуванні, незалежно від каналу, через який відбувається контакт з клієнтом [1].

Виходячи з результатів проведеного дослідження можна стверджувати, що перспективи впровадження CRM в Україні є. На даному етапі розвитку українські підприємства досить близько підійшли до використання у бізнесі, як концепції (клієнто-орієнтованого бізнес-процесу), так і CRM-систем. Головним мотивом впровадження CRM-проекту в Україні, залишається потреба у розширенні бази клієнтів, практично нічого не змінюючи ні в самому підході організації взаємин, як з ними, так і з внутрішніми споживачами, тобто власними співробітниками. Невипадково, ініціатором впровадження CRM-проекту на українських підприємствах, як правило, виступає департамент IT, а не топ-менеджмент і вже тим більше, не представники з підрозділу продажів (збуту). Для того, щоб реалізація CRM-проекту відбулася успішно, перш за все, необхідно щоб всі співробітники компанії зрозуміли новий підхід до організації взаємин з клієнтами та усвідомили свою особисту роль в загальному прагненні по пошуку всіх потенційних клієнтів,а також підтримці взаємин з ними настільки довго, наскільки вони залишатимуться взаємовигідними [2].

Системи класу CRM спрямовані на створення великої бази «вірних» клієнтів, яка є для підприємств довгостроковим конкурентною перевагою. Але часто в рекламі CRM-технологій упор робиться на можливості ведення безперервної взаємодії з клієнтами з питань, пов'язаних з просуванням, продажем і підтримкою продуктів і послуг, тобто на операційній активності. Ця діяльність є дуже важливим елементом CRM-технологій. Проте вона реалізує тільки частина можливостей, які може дати стратегія орієнтації на клієнта. Не менш важливу роль у реалізації CRM-стратегії відіграють інструменти, які повинні забезпечувати оперативний і стратегічний аналіз, а також оцінку ситуації і підтримку прийняття управлінських рішень в області маркетингу та збуту продукції підприємства.



Провівши дослідження відносин між виробником і споживачем, розглянувши основну роль та функції CRM-систем, можна зробити такі висновки.

  1. Особливо актуальною сьогодні є впровадження маркетологами концепції соціально-етичного маркетингу. Суть її полягає в тому, що компанія спочатку визначає проблеми, вимоги та інтереси цільових ринків, а потім забезпечує клієнтам найвищу споживчу цінність шляхами, які підтримують чи навіть поліпшують добробут клієнта і суспільства.

  2. Одним із засобів впровадження вищезгаданої концепції є управління відносинами з клієнтами, що досягається за допомогою впровадження CRM-систем, які покликані організувати процес обслуговування клієнтів таким чином, щоб для останніх він був максимально приємним, зручним і ненав'язливим. CRM-системи здатні забезпечити менеджера інформацією про клієнта в розрізі його замовлень, з приведенням дати очікуваної наступної покупки, а також з урахуванням попередніх побажань клієнта.

  3. CRM-системи дозволяють компаніям впровадити персоналізований підхід до їхніх клієнтів, що є безперечною перевагою в умовах сьогодення. Адже в деяких галузях, таких як, наприклад, сільське господарство, важка промисловість, виробляти товар без попереднього замовлення взагалі нелогічно. Тому багато галузей працюють саме за такою схемою: замовлення – виробництво – реалізація замовнику.


ЛІТЕРАТУРА

  1. 1. Інформаційні системи і технології в маркетингу: Навч.посібник / Пінчук Н.С.,Галузинський Г.П.,Орленко Н.С. – К.:КНЕУ,2009. – 341 с.

2. Особливості організації служби маркетингової політики комунікацій. Детальна інформація // http://referaty.com.ua/ukr/details/9665/2/

Підварко Олена,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. Керівник: Макарова І.А.,

ст. викл. (БДПУ)
УПРАВЛІННЯ ЛІСОВИМ КОМПЛЕКСОМ НА ЗАСАДАХ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ
Сьогодні в Україні спостерігається складна еколого-економічна ситуація. Лісове господарство продовжує функціонувати в кризовому становищі. Стан лісів не відповідає економічним і екологічним вимогам. Площа лісів за останнє тисячоліття скоротилася більш ніж у три рази, відбулося антропогенне переформування лісових ландшафтів, знизилася їх природна продуктивність та біорізноманіття. Лісові насадження виснажені надмірними рубками в минулому, їх природно-захисні функції нижчі потенційно можливих. Через відсутність інвестицій залишаються низькими темпи лісовідновлення і лісорозведення, поглибилась диспропорція між лісоресурсною базою, можливостями лісоексплуатації та лісоспоживання [1]. Це об’єктивно зумовлює актуальність обґрунтування організаційно-економічних механізмів та інструментів управління лісогосподарюванням на засадах збалансованого розвитку.

Дослідження вищезазначених проблем знайшли своє відображення в наукових працях вітчизняних та зарубіжних учених, зокрема: І. Антоненко, О. Балацького, Б. Буркинського, С. Генсірука, Т. Галушкіної, З. Герасимчук, Б. Данилишина, Я. Дяченка, С. Ілляшенка, Я. Коваля та інших.

Екологічна орієнтованість збалансованого розвитку лісового комплексу реалізується на основі екологізації продуктивної організації відтворювальних процесів, зокрема і управлінської організації. Сучасний стан управління лісовим комплексом здебільшого ґрунтується на ресурсній моделі лісогосподарювання, основним принципом якої є безперервне та невиснажливе лісокористування. Поступовий перехід на екологічно орієнтовану систему управління в лісовому господарстві забезпечує одночасне досягнення лісоекологічних, еколого-економічних та соціальних цілей лісокористування. Отже, метою даного дослідження є формування і розвиток збалансованого управління лісогосподарюванням, яке реалізується у таких видових формах, як екологічне та екосистемне управління, а також екосистемний і екологічний менеджмент.

В основу дослідження покладено загальнотеоретичні методи наукового пізнання, фундаментальні положення та принципи сучасної економіки природокористування і лісокористування, економічної теорії сталого розвитку, теорії менеджменту та управління.

Екологічне управління як складова лісогосподарського виробництва – це система управлінського впливу, спрямованого на екологізацію лісогосподарського та лісопромислового виробництв, яка реалізується у межах інституціонального регулювання раціонального використання і відтворення лісових ресурсів, існуючого лісового, природоохоронного та екологічного законодавства, які враховують, певною мірою, принципи сталого розвитку лісового господарства [2].

Екосистемне управління лісами, лісогосподарюванням спрямовано на реалізацію екосистемного підходу до раціонального використання та відтворення лісових ресурсів, який також значною мірою має регулюючу основу з боку державних структур з урахуванням міжнародних ініціатив щодо сталого розвитку лісового господарства.

Еколого-економічне управління лісогосподарюванням на рівні підприємства орієнтовано на узгодження лісоекологічних, виробничих, еколого-економічних та соціально-екологічних інтересів усіх зацікавлених сторін (власної діяльності, лісокористувачів, лісоспоживачів, громадськості) на основі підприємницьких ініціатив у сфері лісогосподарського та лісопромислового виробництва, що ґрунтується на екологічній орієнтації лісогосподарського менеджменту.

Екосистемний і екологічний менеджмент у лісогосподарюванні є складовою загальної системи лісогосподарського менеджменту підприємств та включає: організаційну структуру, систему екологізації планування, розподіл і регулювання екологічної та соціальної відповідальності між підрозділами; процедури, процеси і ресурси, які необхідні для розроблення та досягнення цілей лісоекологічної політики, а також її перегляду та коригування.

Таким чином, система екологоорієнтованого лісогосподарського менеджменту (екологічного та екосистемного) повинна стати органічною складовою, інструментом (підмеханізмом) практичної реалізації механізму еколого-економічного управління в системі загального управління лісовим комплексом. Реалізація механізмів та інструментів збалансованого управління лісовим комплексом сприятиме вирішеннюеколого-економічних протиріч та конфліктів, які виникають у процесах використання та відтворення лісових ресурсів між існуючими підрозділами лісового підприємства, а також гармонізації взаємовідносин із колом зацікавлених сторін-стейкхолдерів: споживачами лісової продукції, конкурентами, економічними суб'єктами багатоцільового лісокористування, інвесторами, державними органами лісового господарства, громадськістю.
ЛІТЕРАТУРА

1. Состояние лесов мира 2011 [інформаційно-аналітичний матеріал]. – Рим: ФАО. – 2011. – 167 с.

2. Фурдичко О.І. Лісова галузь України у контексті збалансованого розвитку: теоретико-методологічні, нормативно-правові та організаційні аспекти / О.І. Фурдичко, В.В. Лавров. – К.: Основа, 2009. – 424 с.

Підварко Олена,

студентка 3 курсу факультету

економіки та управління

Наук. Керівник: К.В. Марченко,

доцент (БДПУ)
РОЛЬ ІННОВАЦІЙ У ПІДВИЩЕННІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
В сучасних умовах господарювання здійснення успішної конкурентної боротьби є однією з головних задач підприємства. В умовах високої динамічності конкурентного середовища для отримання та утримання виграшної конкурентної позиції необхідним є впровадження інновацій.

На думку В. Литвиненко, рушійними силами нинішньої економіки є знання, зміни та глобалізація [2].



Тому актуальним є завдання аналізу та оцінки практики впровадження сучасних інноваційних технологій управління в українському бізнес-середовищі.

Істотний внесок у дослідження ролі інновацій в економічному розвитку та підвищенні конкурентоспроможності підприємств зробили наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених: І. Алєксєєва, Дж. М. Кейнса, В. Гейця, А. Маршала, М. Портера, А. Поручника, К. Прахалада, Е. Райнерта, П. Рапкіна, А. Садєкова, Дж. Сакса та та інших.

Випередження підприємством суперників у впровадженні інновацій забезпечує йому виграшну конкурентну позицію на ринку, проте високими є ризики невдачі. Оскільки ціна, якість та унікальність товару порівнюються з відповідними показниками конкурентів, то для досягнення виграшної конкурентної позиції необхідно зосередити увагу на забезпеченні переваг саме тут. Забезпечення високої якості, унікальності та прийнятної ціни і, таким чином, високої конкурентоспроможності є можливим за рахунок використання інноваційного чинника.



Отже, метою даного дослідження є визначення ролі інноваційних технологій в управлінні підприємством в сучасних змінних умовах зовнішнього середовища.

На даному етапі в Україні інновації у виробництві найчастіше проявляються у заміні морально застарілого обладнання більш новим. Проте цього не достатньо для забезпечення стійких конкурентних позицій на ринку в майбутньому, що пов’язано із швидким застаріванням існуючих технологій та динамічним розвитком нових у більшості галузей. Велика швидкість інноваційних процесів у світі та впровадження їх результатів у виробництво спричинює постійну появу нових видів виробництв та відмирання попередніх.

Тільки постійне оновлення технологічної бази підприємства за рахунок інноваційної діяльності може забезпечити утримання конкурентних переваг [1].

Інновації створюють нові методи досягнення конкурентоспроможності або кращі способи конкурентної боротьби при використанні старих засобів. Можна виділити декілька головних переваг, першою серед яких, є зниження ціни – один з найефективніших чинників конкуренції, але це призводить до зниження прибутку. Щоб цього не допустити потрібно здійснити певні заходи, а саме, створення новітнього продукту, якому не має аналогів, або створити конкурентні переваги існуючого продукту, тобто модернізація. Другою, але не менш важливою, є освоєння нових сегментів ринку, що надає абсолютну перевагу перед конкурентами. Створюючи нову продукцію підприємство стає безумовним монополістом, дозволяючи призначити будь-яку ціну, обмежуючись лише тим, скільки покупець згодний заплатити за задоволення своїх потреб. Крім того, підприємство залишається лідером деякий час, навіть коли на ньому з'являються конкуренти, за рахунок того, що люди звикли купувати продукцію цього виробника.

Створення нової продукції, або модернізація старого товару дає можливість принести додатковий прибуток. Розробка нового продукту дозволяє захопити значну частку ринку, що тягне за собою збільшення продажу продукції підприємства. Якщо перевага досягнута за рахунок випуску на ринок унікальної продукції, заснованої на власних конструкторських розробках, то для знищення такої переваги конкурентам треба розробити ці секрети з найменшими витратами. Всі ці шляхи вимагають великих витрат, зусиль і часу у конкурентів. Це означає, що на деякий час фірма виявляється у лідируючому і недосяжному положенні, вона стійко конкурентноздатна.

При цьому, як свідчить світова практика, ефект інноваційної діяльності підприємства з точки зору його конкурентоспроможності має три складові:

1) підвищення конкурентоспроможності товару, що створює конкурентні переваги на найближчу і середньострокову перспективу;

2) прищеплення нових потреб, що створює конкурентні переваги на віддалену перспективу;

3) підвищення ефективності виробництва, що трансформує конкурентоспроможність товарної маси в конкурентоспроможність підприємства.

Товар, в якому реалізовано «ноу-хау», зберігає конкурентоспроможну перевагу до тих пір, поки зберігається конфіденційність використаного в ньому “ноу-хау”. Товаровиробники, зацікавлені у придбанні, для підвищення конкурентоспроможності своєї продукції, або укладають угоди з власником «ноу-хау» про можливість їх використання, або намагаються придбати конфіденційну інформацію неправомірними засобами [3].



Вирішальним чинником, на нашу думку, у підвищенні конкурентоспроможності підприємств є сприяння інноваційним процесам шляхом реалізації регіональних програм та адресної допомоги підприємствам у пошуках шляхів більш ефективного використання власного капіталу з подальшим його вивільненням для інноваційних цілей; сприяння та забезпечення підвищення інвестиційної привабливості; та сприяння спрощення доступу до кредитних ресурсів.
ЛІТЕРАТУРА

1. Городецька Л.О., Шевченко І.Г. Оцінка впливу інновацій на конкурентоспроможність підприємства [Електронний ресурс]. – Електрон. текстові дані. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/ soc_gum/ppei/2011_31/Gorodec.pdf

2. Литвиненко В. Конкурентоспроможність компанії в новій економіці [Електронний ресурс]. – Електрон. текстові дані. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpdme/2011_2/litvinenko.pdf

3. Хозяйственное право. Круглова Н.Ю. 2-е изд., испр. и доп. – М. : Изд-во РДЛ, 2001 . – 912 с



Пінчук Олександра,

магістрантка 6 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: М. В. Гудзь,

д.екон.н., професор
РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СХОДУ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА СТРУКТУРНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ ПРОМИСЛОВИХ РЕГІОНІВ"
Актуальність теми полягає у тому, що розвиток сфери послуг, у т.ч. рекреаційно-туристичної сфери в наш час є дуже перспективним і потребує структурної модернізації.

Мета дослідження: висвітлити загальнонаціональні та регіональні (локальні) проблеми розвитку туристично-рекреаційної інфраструктури та ефективного використання ресурсного туристично-рекреаційного потенціалу промислових регіонів Сходу України.

Об’єкт дослідження – розвиток туристично-рекреаційної інфраструктури Сходу України як складової процесу структурної модернізації економіки промислових регіонів.

Предмет дослідження теоретичні засади та практичні рекомендації щодо розвитку туристично-рекреаційної інфраструктури як складової процесу структурної модернізації промислових регіонів Сходу України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням розвитку туристично-рекреаційної сфери присвячено немало робіт в різних галузях: економіки, географії, розміщення продуктивних сил. Сприяють розвитку туристично-рекреаційної інфораструктури України Державні та регіональні програми розвитку, стратегічні програми. Серед дослідників слід виділити: В. Азара, Л. Багрову, О. Бейдика, Ю. Вєдєніна, Г. Вітавської, Н. Гулевської, Е. Котлярова, В. Мацоли, М. Мироненка, О. Розметова, І. Твердохлєбова, С. Харічкова, Б. Буркинського, П. Гудзя, М. Гудзь, В. Пономаренка та ін.

Поступове вичерпання потенціалу екстенсивного розвитку домінуючого ресурсномісткого виробництва (вугільного та металургійного) промислових регіонів Сходу України загострює системні соціально-економічні проблеми цих територій, вимагає пошуку нових сфер, напрямків та важелів розвитку економіки промислових регіонів. Перспективним (з урахуванням наявного на місцевому рівні ресурсного потенціалу) є розвиток сфери послуг, у т.ч. рекреаційно-туристичної сфери.

Розвиток туристично-рекреаційної інфраструктури та використання туристично-рекреаційного потенціалу слід розглядати як взаємопов'язану послідовність кроків і дій, що здійснюються у відповідності з певною логікою і направлених на досягнення стратегічних цілей структурної модернізації. З цієї точки зору основними елементами процесу виступають: легітимізація стратегії, здійснення структурних змін, мобілізація ресурсів, оперативне управління реалізацією стратегії розвитку, контроль, коригування та оцінка ефективності реалізації стратегії структурної модернізації. [1]

Природно-кліматичні та історичні умови створили на Сході України потужну ресурсну базу для розвитку туристично-рекреаційної індустрії, та, відповідно, розбудови туристично-рекреаційної інфраструктури. Це дозволить здійснити структурну модернізацію економіки промислових регіонів (у т.ч. Донецької, Луганської, Запорізької областей), сприятиме переорієнтації їх економіки на зростання доданої вартості сфери послуг на основі ефективного використання наявного на регіональному рівні ресурсного потенціалу.

У Донецькій області зосереджено 16 % санаторно-курортних закладів України. У межах області знаходиться майже 110 км узбережжя Азовського моря з унікальними мілководними піщаними пляжами, національний природний парк “Святі гори” (м. Святогірськ), Хомутовський степ, заповідник Кам’яні Могили, Слов’янські озера карстового походження, Краснолиманський ліс з унікальним кліматом, ландшафтні парки та ландшафтний заказник “Бесташ”.

На території Запорізької області розташовано 314 територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею 122 тис.га, з них 23 території загальнодержавного значення та 291 місцевого значення. На Запоріжжі діє Ландшафтний заказник місцевого значення “Балка Різана”, 2 національних природних парки “Великий Луг” та Приазовський національний природний парк, Острів Хортиця, Державний історико-археологічний заповідник “Кам’яна Могила”[2].



Основним завданням дослідження є вивчення системних проблем, які гальмують розвиток туристично-рекреаційної сфери та рекреаційно-туристичної інфраструктури на Сході України:

  1. проблема розвитку туристично-рекреаційної сфери та туристично-рекреаційної інфраструктури на загальнонаціональному (загальнодержавному) рівні, що обумовлені: недосконалою нормативно-правовою базою забезпечення туристично-рекреаційної сфери; слабким рівнем розвитку туристично-рекреаційної інфраструктури: транспортної, готельного господарства; інформаційного забезпечення тощо;

2) системні проблеми розвитку туристично-рекреаційної сфери та туристично-рекреаційної інфраструктури на локальному (регіональному, місцевому) рівні, що обумовлені: низьким рівнем зацікавленості регіональної влади у використанні наявного на місцевому рівні туристично-рекреаційного потенціалу; незадовільною ситуацією у сфері розвитку готельного бізнесу, що зорієнтований, переважно, на високі ціни та клієнтів з доходами вище середнього рівня; низьким рівнем розвитку внутрішнього (регіонального) туризму (у тому числі внаслідок його низької рентабельності для туроператорів (низькі ціни на внутрішні туристичні маршрути, нестабільний та незначний обсяг продажів внутрішньоукраїнських туристичних турів); високим рівнем екологічного забруднення території промислових регіонів; браком кваліфікованих фахівців у сфері туристично-рекреаційного бізнесу, що вільно володіють іноземною мовою (іноземними мовами).

Висновки. При наявності значного ресурсного потенціалу туризм та рекреація не посідають вагомого місця у структурі економіки промислових регіонів Сходу України. Отже, для стимулювання розвитку туристично-рекреаційної сфери економічної діяльності необхідно сформувати стратегічні напрямки та поєднати державні і регіональні дії щодо подолання системних проблем, які заважають їх розвитку, сприяти формуванню дієвої туристично-рекреаційної інфраструктури. У свою чергу, реалізація означеного дозволить:

1. Активізувати підприємницьку діяльність, “розблокувати” економічну активність на місцевому (регіональному) рівні.

2. Системно задіяти наявний в регіоні туристичний та рекреаційних потенціал для реалізації прогресивних структурних зрушень на рівні регіональної економіки (у т.ч. – збільшити питому вагу сфери послуг у ВРП промислових регіонів).

3. Стимулювати інвестиційну активність у регіоні (залучити внутрішні та зовнішні інвестиції).

4. Враховуючи соціальну спрямованість туристично-рекреаційної сфери (у відношенні до нього), необхідно проводити пільгову кредитну політику, спрямовану на підтримку малого та середнього підприємництва в індустрії туризму та відпочинку. Відповідне кредитне обслуговування можливе через відкриття рахунків цільових фондів у державних банках або створення спеціалізованого банку.

5. Сприяти розвитку міжрегіонального співробітництва (як у сфері залучення інвестиційних ресурсів, так і стосовно розвитку спільних міжрегіональних рекреаційно-туристичних маршрутів, спільної промоції регіонального потенціалу на зовнішніх ринках).

6. Розв’язати еколого-економічні проблеми регіонів, сприяти становленню в регіонах “зеленої економіки” (у т.ч. шляхом поступового збільшення використання альтернативної енергетики, запровадження систем енергозаощадження та ефективного енергоспоживання). [3]
ЛІТЕРАТУРА


  1. Любінцева О.О., Панко ва Є.В., Стафійчук В.І. Туристичні ресурси України: навчальний посібник. – К.:Альтерпрес, 2007. – 369 с.

  2. Програма розвитку рекреаційно-курортного комплексу та туризму в Запорізькій області на 2011-2015 роки.

  3. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія – К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 312 с.



Пінчук Олександра,

магістрантка 6 курсу факультету

економіки та управління

Науковий керівник: Ю.А. Білова,

асистент
ІНВЕСТИЦІЙНІ РИЗИКИ ТА ПРИЧИНИ ЇХ ВИНИКНЕННЯ
Актуальність теми полягає в тому, що для української економіки проблема інвестиційних ризиків є особливо гострою через нестабільність податкового режиму, падіння курсу національної валюти, низьку купівельну спроможність значної частини населення. Тому для капіталовкладників, які працюють на вітчизняному ринку, особливо важливо ретельно обраховувати можливий вплив інвестиційних ризиків.

Ступінь досліджуваності проблеми. Розглядом цієї проблеми займаються такі вітчизняні вчені-економісти, як: С. Москвін, В. Верба, О. Загородніх, Б. Щукін, О. Устинко, Л. Алексеєнко, Т. Романюк та ін. Серед зарубіжних науковців, які досліджували інвестиційні ризики, – Ф. Найт, К. Редхед, Т. Бачкаі, У. Шарп, А. Альгін.

Метою дослідження є визначення категорії “ризик”, “інвестиційний ризик”, аналіз видів інвестиційних ризиків, причин їх виникнення та форм страхування ризиків і розгляд методів їх оцінки.

Здійснення підприємництва в будь-якій формі пов’язане з ризиком. Ризик характеризується як небезпека потенційної ймовірної втрати ресурсів або недодержання доходів, порівняно з прогнозованими.

Уперше найбільш загальне визначення ризику дав Ф.Х. Найт: ризик – це спосіб дій у неясній, невизначеній обстановці.

Ризик – це ситуативна характеристика діяльності, що може мати невідомий результат і несприятливі наслідки в разі неуспіху. [3]

Інвестиційний ризик – це можливість нездійснення запланованих цілей інвестування (таких, як прибуток або соціальний ефект) і отримання грошових збитків. Залежно від чинників виділяють такі види інвестиційних ризиків: політичний; загальноекономічний; правовий; технічний; ризик учасників проекту; фінансовий; маркетинговий; екологічний.

Політичний, правовий та загальноекономічний ризики можуть бути викликані зовнішніми умовами реалізації інвестицій. Інші види ризиків спричинюються можливими помилками планування та організації конкретних проектів.

Технічний ризик зумовлюється великою кількістю хиб та помилок широкого спектра сторін інвестування, пов’язаних з якістю проектування, технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом, перевищенням кошторису.

Фінансовий ризик випливає з нездійснення очікуваних подій з фінансового боку проекту. Це можуть бути незаплановані зменшення або зникнення джерел та обсягів фінансування, незадовільний фінансовий стан партнерів, зриви надходжень коштів від реалізації вироблених товарів чи послуг, неплатоспроможність покупців продукції та власні підвищені витрати.

Маркетинговий ризик виникає з прорахунків під час оцінки ринкових умов дії проекту, наприклад, ринків збуту чи постачання сировини й матеріалів, організації реклами чи збутової мережі, обсягу ринку, часу виходу на ринок, цінової політики, внаслідок низької якості продукції.

Екологічний ризик пов’язаний з питаннями впливу на довкілля, можливої аварійності, стосунків з місцевою владою та населенням.

Нарешті, ризик учасників проекту може бути пов’язаний з усіма неочікуваними подіями в управлінні та фінансовому стані підприємств-партнерів. [1]

Інвестиційний ризик пов’язаний зі специфікою вкладання суб’єктом господарювання капіталу в різні проекти. Він містить всі можливі ризики, що виникають під час інвестування коштів (табл. 1.)



Інвестиційні ризики та причини їх виникнення
Вид ризику
Причини виникнення

Втраченого зиску

Імовірність появи непрямих (побічних) фінансових утрат, які виражаються

в недоотриманні прибутку в результаті нездійснення фірмою певного заходу,

завдяки якому вона могла отримати прибуток


Зниження дохідності

Імовірність зниження розміру відсотків та дивідендів за портфельними інвестиціями, вкладами, кредитами

Процентний

  • будь-які зміни в облікових ставках державного банку;

  • зміни маржі комерційних банків за кредитами та депозитними рахунками;

  • зміни в розмірах, обов’язкових для резервування фондів комерційних банків у державному банку;

  • зміни в системі оподаткування всіх суб’єктів господарювання та фінансових інститутів;

  • будь-які зміни в портфелі інвестицій підприємства, зміни в дохідності власне інвестицій;

  • імовірність змін у структурі пасивів (співвідношення власних і позикових коштів);

  • зростання банківського відсотка, випуск цінних паперів з фіксованим відсотком;

  • вкладення коштів інвестором у середньо- та довгострокові цінні папери

  • при поточному підвищенні середньострокового відсотка, порівняно з фіксованим рівнем

Кредитний

  • біржовий

імовірність виникнення втрат у результаті проведення фірмою біржових угод

  • селективний (вибору)

неправильний вибір видів капітальних вкладень, цінних паперів під час формування інвестиційного портфеля, вибору позичальника тощо

  • ліквідності

імовірність втрат у процесі реалізації цінних паперів чи інших товарів унаслідок зміни їх якості, споживчої вартості

  • банкрутства

неправильний спосіб вкладення капіталу; повна втрата підприємцем власного капіталу; неспроможність розрахуватися за власними зобов’язаннями

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   34



  • Вид ризику