Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Мистецтво, 8 клас Урок 20.

Скачати 324.85 Kb.

Мистецтво, 8 клас Урок 20.




Скачати 324.85 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації13.06.2017
Розмір324.85 Kb.
  1   2   3

Мистецтво, 8 клас

Урок 20.

Тема: Стиль рококо. Характерні риси мистецтва рококо. Види мистецтва рококо. Характерні риси архітектури рококо. Китайський чайний будинок у парку Сан-Сусі , Потсдан. Ф.Буше. Портрет мадам де Помпадур. Ф. Хейман. Мінлива молодість танцює під музику каліки. Королівська резиденція Сан-Сусі, Потсдан. Ж. П. Пігаль. Амур , який зав’язує сандалю. Е. Фальконе. Амур. Клодіон. Амур і Психея. А. Рінальді. Золотий кабінет Китайського палацу в передмісті Петербурга. Бюро в палаці Петра ІІІ в Оранієнбаумі. А. Грассі . Родина ерцгерцога Леопольда. Ш.А. ван Лоо. Портрет Марії Лещинської (королеви Франції).

Мета: ознайомити учнів з поняттями рококо, порцеляна, надати знання про характерні риси видів мистецтва рококо , що набули найбільшого розвитку.
Китайський палац - залишок палацово-паркового ансамблю доби рококо «Власна дача» російської імператриці Катерини ІІ. Розташований в сучасному місті Ломоносов, (Оранієнбаум , Росія), в західному і найвіддаленішому передмісті Санкт-Петербургу.
Марія Катажина Лещинська (пол. Maria Katarzyna Leszczyńska, фр. Marie Leszczyńska; 23 червня 1703, Тшебниця - 24 червня 1768, Версаль, Франція) - королева Франції, дружина короля Людовика XV, дочка колишнього короля польського і великого князя литовського Станіслава Лещинського і Катажини Опалінської.
Мисте́цтво - одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відбиває дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів. У широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність.
Ознайомити із характерними рисами архітектури та скульптури рококо. Ознайомити із творчістю скульпторів цієї доби. Розглянути особливості декоративного мистецтва та моди рококо.
Декоративно-ужиткове мистецтво - один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

Розвивати вміння учнів здійснювати аналіз творів архітектури, розпізнавати відмінності між творами, що належать до одного виду мистецтва, але до різних стилів.

Виховувати інтерес до мистецтва рококо, творчості видатних митців цієї доби.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок уведення в тему.

Обладнання: проектор, комп’ютер, мультимедійна дошка, презентація до уроку.

Хід уроку.


  1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.

  2. Актуалізація опорних знань. Фронтальне опитування про музичне мистецтво бароко.
    Му́зика (від грец. μουσική - мистецтво муз) - мистецтво організації музичних звуків, передусім у часовій (ритмічній), звуковисотній і тембровій шкалі. Музичним може бути практично будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тої чи іншої епохи, та може бути відтвореним при виконанні музики.


  3. Новий матеріал для засвоєння. Розповідь про особливості стилю рококо.

Після смерті "короля-сонця" у 1715 р. на зміну строгому придворному етикету прийшли легковажність, жага насолоди, розкошів, але не таких незграбних, як у попередню добу. У бурхливих веселощах багато бравади, передчуття прийдешніх змін.

Двір — уже не єдиний колекціонер, виникають приватні колекції, салони. На довгі десятиліття Франція стає на чолі духовного життя Європи. Вже у першій половині XVIII ст., коли процес витіснення релігійної культури світською був дуже бурхливим, провідним напрямом у Франції став стиль рококо (від "раковина", "рокайль").

Деякі дослідники не вважають рококо самостійним стилем, а лиш відгалуженням пізнього бароко, яке втратило монументальність великого стилю. Однак рококо у "галантний вік" Франції має свої особливості. Як породження виключно світської культури, ще вужче — двору, аристократії — це мистецтво, більш камерне у порівнянні з бароковим, інтимне, тісніше зв'язане з побутом, більш щире. Світ мініатюрних форм не випадково дістав свій головний вираз у прикладному мистецтві — у меблях, посуді, бронзі, фарфорі, а в архітектурі — переважно в інтер'єрі, де прагнуть тепер не пишності і величності, а приємного і зручного.

Класицистичні в екстер'єрі палаци знаті й багатої буржуазії, готелі в інтер'єрі пишно прикрашалися живописом, ліпленням, позолотою, дрібною скульптурою, декоративними тканинами, бронзою, фарфором, дзеркалами, часто встановлюваними одне проти одного, щоб у них множилося, ставало фантастичним віддзеркалення. Численні панно (барви картин прозорі, світлі — сіро-блакитні, бузкові, рожеві, зеленкуваті), ліпний орнамент, шовк шпалер, золото прикрас, кришталеві люстри, зручні, хоч і вигадливі, меблі з інкрустацією — все це мистецтво рококо будується на асиметрії, яка створює грайливе, насмішкувате, звабливе відчуття. Сюжети тільки любовні, еротичні — німфи, вакханки, Діани, Венери, які виконують свої численні "тріумфи" і "туалети". Навіть в академічних картинах теми кохання — алегорії, теми історичні, міфологічні, жанрові. Зі Священного Писання вибираються переважно епізоди, зв'язані з коханням: Сусанна і старці, Сара приводить до Авраама Агар тощо.

Але у всьому цьому святково-бездумному мистецтві криється і новий крок у напрямку поглиблення інтересу до інтимного світу людини, до "звивів" людської душі, до сентименталізму. Дотепність, насмішка, легка іронія розкривали нові пласти взаємин людини і світу, які раніше не були предметом дослідження мистецтва. Рококо як стиль дав новий розвиток виражальним засобам. Дрібні, ажурні форми у декорі, ламані ритми вишуканого менуету, хитромудрі і витончені колізії у комедіях Бомарше, популярний жанр роману в листах, "галантні свята" і "пастуші сцени" у живопису, пасторалі у музиці — все це створює образ цілком певної епохи.

Першим великим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684—1721 pp.), який починав з наслідування фламандців ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що іде на заробітки). Однак надалі його головним сюжетом стали галантні свята — аристократична компанія в парку музичить, танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонченою грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в парку", "Скрутне становище"). Усі відтінки кохання передаються у кольорі відтінками тонів або їх змішуванням (колорит — одна з найсильніших якостей хисту художника — побудований на тонких нюансах сірих, коричневих, блідо-бузкових, жовто-рожевих тонів).

Театральність, характерна для всього мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго перед смертю, — "Паломництво на острів Цитеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття, його наростання. І передано це кольором — мерехтливим світлом, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художника. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Уся картина — наче театральний кін. Театром і було все життя суспільства, яке малював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").

Найреалістичніший твір Ватто — "Крамниця Жерсена". У правій частині картини розмовляють кавалери і дами, які зайшли в антикварну крамницю, у лівій — складають в ящики картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминущість життя, слави, влади і вічність тільки мистецтва?" — запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703—1770 pp.

Франсуа́ Буше́ (29 вересня, 1703, Париж - 30 травня, 1770, Париж) - французький художник і гравер доби рококо.
) — "першого художника короля", як його величали, директора академії. Гедонізм, властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Теми — релігійні, міфологічні, пейзанські краєвиди — все це пасторальне, ідилічне і при цьому виражає відверто чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Амуром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у пастушому вбранні, — це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше став об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими боролися просвітителі.

Мистецтво Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті було винесено вирок (бо цей час підготував панування буржуазних цінностей), продовжив блискучий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісного таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806 pp.).

Жан-Оноре́ Фраґона́р (фр. Jean-Honoré Fragonard; 5 квітня 1732, Грасс - 22 серпня 1806, Париж) - французький художник, що працював у стилі рококо.
Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини, він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок").

Портрети багатьох художників цього часу — в основному жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке, який приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Петрівни та багатьох знатних дам; Жан-Марк Натьє, який малював парижанок) в образах богинь, муз, німф, весталок, які втратили класичну величність, кокетливих, грайливих, пікантних.

Подібні смаки, одначе, під впливом Просвітництва і прийдешньої нової епохи поступово змінювалися.

В архітектурі почалася стилізація грецького мистецтва, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярному.

Єлизаве́та Петрі́вна (18 (29) грудня 1709(17091229), с. Коломенське, Московське царство - 25 грудня 1761 (5 січня 1762)) - російська імператриця з 25 листопада 1741, дочка Петра I і Катерини I. Вступила на престол внаслідок палацового перевороту й усунення від влади російського імператора Івана VI Антоновича (правив номінально, бо йому йшов лише другий рік).
'Парк' - це спеціальна обмежена природна або штучна територія, виділена переважно з метою рекреації, відпочинку.
Він мав бути таким, щоб здавалося, ніби його не чіпала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому ніби ненароком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж переважали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в Малому Тріаноні у Версальському парку бачимо класичні риси, доповнені, проте, ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій в Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791 р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїчне начало.
Мі́сце похова́ння - цвинтар, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих.

В Італії розквіт спостерігається тільки у Венеції. Вона вже перестала бути повновладною господинею Середземного моря, втратила багатства, східні володіння. Але вона уникла розорення від руки чужоземних найманців і зберегла республіканський лад. Це створило умови для процвітання культури.

Венеція XVIII ст. — центр музичного (оперні театри, музичні академії і консерваторії) та театрального (Гольдоні, Гоцці) життя Європи, книгодруку, склоробства ("венеціанське скло"). Вона славилася своїми святами, регатами, а головне — маскарадами, які тривали майже цілий рік (за винятком посту). Ця театралізація життя наклала відбиток на мистецтво Венеції. Попит на декоративне розмалювання палаців венеціанської знаті і картини — вівтарні образи для церков — викликав надзвичайний розвиток монументально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Батисти П'яцетти).

Себастьяно Річчі (італ. Sebastiano Ricci; 1 серпня 1659, Беллуно - 15 травня 1734, Венеція) - італійський художник доби бароко. Венеціанська школа.
Вівтарна картина (англ. altarpiece, фр. Retable) - художній твір, який встановлюється в вівтарях християнських, переважно католицьких храмів.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетто, Франческо Гварді — "Венеціанський дворик", наприклад) — жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Венеція залишалася з часів Відродження найпривабливішим містом Італії і центром театрального життя. Це було місто розваг. Венеціанський карнавал, який здавалось тривав цілих півроку.

Франческо Гварді (італ. Francesco Guardi; 5 жовтня 1712 - 1 січня 1793) - італійський художник, представник венеціанської школи, майстер пейзажів, реальних і фантазійних. Працював разом зі старшим братом, створюючи разом релігійні композиції, натюрморти, пейзажне тло його картин.
Венеційський карнава́л (італ. Carnevale di Venezia) - традиційний карнавал, який щорічно відбувається в італійському місті Венеції в тиждень перед великим постом і закінчується за 40 днів до Великодня в жирний вівторок.
У місті постійно працювало кілька театрів. Сюди приїздили побачити Італію "старих добрих часів".

Комедія масок перетворилася вже на музейне видовище — актори її, як ми знаємо, були імпровізаторами, й їхня майстерність не передбачала заучування літературного тексту. Крім того, кожен з них ціле життя грав одну маску, йому важко було створювати різні образи.

Реформатором італійського театру став Карло Гольдоні (1707—1793 pp.).

Карло Ґольдоні (італ. Carlo Goldoni; нар. 25 лютого 1707(17070225), Венеція - пом. 6 лютого 1793, Париж) - італійський драматург, реформатор італійського театру в епоху Просвітництва.
Він написав багато п'єс (якось у сезон 1750—1751 pp., виручаючи театр, що потрапив у матеріальну скруту, він створив шістнадцять комедій!), виховав і перевиховав ціле покоління акторів. Завдання театру Гольдоні вбачав у зображенні і висміюванні негативних звичаїв, вважаючи, що комедія повинна бути школою моралі. У п'єсах він зображав конфлікти між героями і розв'язував їх, створював різні ситуації, які призводять до непорозумінь. Але при цьому — як дослідник людської природи — вивчав людські характери і складні людські стосунки. Гольдоні іноді називав свої твори "комедіями середовища". Його герої з'являються, зникають, сваряться, плетуть інтриги. Відчуття вічності життя, невпинного його плину не зникає ні на мить. Вже у ранній п'єсі "Слуга двом панам" Гольдоні, створивши образ Труфальдіно, зробив упевнений крок вперед до ускладнення образів комедії дель арте.
Коме́дія дель а́рте, або Коме́дія ма́сок (італ. commedia dell'arte - артистична комедія) - різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції римської доби.
Драматург поєднав в одному своєму героєві і спритника, і благодушного недбальця, тобто характер Труфальдіно увесь зітканий із суперечностей. Цим було покладено початок низці внутрішньо контрастних, багатих на несподіванки і разом з тим послідовних характерів (Мірандоліна у "Хазяйці заїзду", марнотратник-ковбасник у "Самодурах" та ін.). Сам тип комедії звичаїв, створений Карло Гольдоні, був по-своєму унікальним в середині XVIII ст.

Але його славу дуже-таки похитнули ф'яби (театральні казки) Карло Гоцці (1720—1806 pp.): "Любов до трьох апельсинів", "Турандот", "Король-олень", "Жінка-змія" та ін. Гоцці вважали ретроградом. Він був теоретичним і художнім противником просвітительського культу розуму, виступав за старий, феодальний лад, за те, щоб кожний соціальний прошарок знав своє місце, і народні комедії Гольдоні здавалися йому неприпустимими вже тому, що автор виводив на сцену низи суспільства як рівноправних героїв вистави.

Карло Ґоцці (італ. Carlo Gozzi; *13 грудня 1720(17201213), Венеція - †4 квітня 1806, Венеція) - італійський драматург, відомий як автор творів «Любов до трьох апельсинів», «Турандот», «Король-олень», «Жінка-змія» та ін.
Суспі́льний про́шарок - частина суспільного класу, яка вирізняється в його межах якимось ознаками; соціальна група або кілька груп, що пов'язані між собою; соціальна верства; група людей, що відрізняється з-поміж загалу за якими-небудь ознаками.
Гоцці не йшов за новими людьми ні в чому — ні в думках, ні в укладі життя, ні навіть в одязі. Венецію він любив за те, що вона "населена духами минулого". Це не було метафорою, він щиро вірив в існування духів і на схилі літ усі свої численні побутові злигодні пояснював тим, що духи мстять йому за те, що він розкрив людям їхні таємниці.

Гоцці хотів повернути на сцену імпровізовану комедію, та хоча традиції комедії дель арте виявилися плідними і живучими аж до наших днів, сам Гоцці створив по суті новий жанр, хоч і пов'язаний з комедією масок. На нього дуже вплинула традиція французького ярмаркового театру. Часом він переходив до притчі, часом повністю віддавався життєвій логіці образів. Іноді Гоцці апелював до чаклунства, іноді цілком реалістично мотивував явища. Гоцці любив гротесковий жарт, але водночас підносив глядачеві алегорію величної моралі, давав взірці героїчного надкохання і т. п.

Консерватор і мораліст, Гоцці щиро любив мистецтво і мав величезний талант, а тому він цікавий і нашому часові.

Як бачимо, духовна культура цього періоду складна і нерівномірна.

Духо́вна культу́ра - складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.
Властивості художнього сприйняття життя — інтимність, ліризм, але й гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери — принесли нові відкриття, помітно розвинули світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.




  1. Ф. Хейман. Мінлива молодість танцює під музику каліки. francis_hayman_1735_00_21.jpg

Френсіс Хейман народився в Ексетері, графство Девон. Батько — Джон Хейман, мати — Джейн Браун. Дата і місяць народження невідомі.

Творчу кар'єру починав як актор на дрібних ролях і художник сценограф. Працював в театрах Гудменз Філд і як художник -сценограф в Друрі-Лейн.

Його здібності художника-декоратра були використані для створення стінописів в павільйонах Воксхолл саду. 1746 року він виконав декілька релігійно-повчальних композицій для лондонського Виховного будинку. Декілька картин виконав разом із своїм приятелем художником пейзажистом Джорджем Ламбертом (1700–1765).

Френсіс Хейман як художник сформувався під помітним впливом французького рококо і художників тої генерації, що працювали після смерті Антуана Ватто. Звідси невеликі розміром картини, переливчасті кольори, деяка ляльковість його образів як в замовних портретах так і в жанрових композиціях. В портретному жанрі він ненабагато відрізнявся від решти британських художників, що працювали вже за виробленими портретними схемами. В портреті капітана флоту Едварда Вернона останній поданий на узбережжі і на тлі з вітрильником. Родинні портрети англійських дворян подані на тривіальному тлі пейзажних парків з обов'язковими тоді вазами чи грайливими садово-парковими скульптурами рококо.

Необхідність заробляти на життя примушувала художника братися за різні жанри — від батального до портретного. Він також створив декілька картин з портретами акторів в ролях. Все це — замість спеціалізації в одному-двох жанрах, що породило уяву про розкиданість в творчості майста, дещо хаотичного і в приватному житті.

Френсіс Хейман разом із Джошуа Рейнольдсом започаткував створення Спілки британських художників, попередниці майбутньої Королівської академії мистецтв.

Джо́шуа Ре́йнольдс (Рейнолдс), сер (англ. Sir Joshua Reynolds, *16 липня 1723, Плімтон, Девоншир - †23 лютого 1792, Лондон) - англійський живописець історичних полотен і портретист, засновник і президент Королівської Академії в Лондоні (1768).
Королівська Академія мистецтв (англ. Royal Academy of Arts, часто просто Royal Academy) - найвпливовіша та найавторитетніша установа, що займається викладанням малярства, скульптури та архітектури та сприяє розвитку цих мистецтв у Великій Британії.
По створенню Королівської академії мистецтв був її першим бібліотекарем у 1771–1776 рр. — до власної смерті.

Був двічі одруженим. Вдруге пошлюбився 1752 року із пані Сусанною Флітвуд, колишньою дружиною свого приятеля.

Помер в Лондоні.

Ф. Буше. Портрет мадам де Помпадур

Франсуа Буше ніколи не був майстром портретного живопису.

Портре́т або Портретний жанр (фр. portrait) - мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей, а також відповідний жанр образотворчого мистецтва. Багато портретів створено і в гравюрі.
Із майже тисячі написаних ним картин портретів набереться чи не півтора десятка. При цьому половина із них будуть портретами однієї людини – одиночної і блискучої маркізи де Помпадур. Ім’я пані де Помпадур стало відомим ще при її житті. Її любовний зв’язок з Людовиком 15 продовжувався не більше п’яти років, але вплив простягався надто довше і тривав довше. Помпадур зуміла зберегти з королем близькі дружні стосунки і в багатьох сферах, але по-суті, взяла на себе управління державою. Вона визначала політику і диктувала смаки, наближала і відштовхувала, милувала і казнила. Вітала багатьох талановитих письменників та художників (і Буше як раз входив в це число). Але була деспотичною і мстивою: не один десяток літераторів опинився в тюрмі після того, як осмілився написати слово проти пані де Помпадур. «Після нас хоч потоп!» - власне їй належить цей крилатий вислів.
Держа́вне управлі́ння (публічне управління, англ. public administration) - є видом діяльності держави, здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод. Державне управління є складовою політичного управління, тобто є процесом реалізації державної виконавчої влади як засобу функціонування будь-якої соціальної спільноти. У деяких країнах (наприклад, у Хорватії) цією діяльністю держави відає окреме міністерство.
Крила́ті слова́ (крила́ті ви́слови, крила́ті фра́зи) - сталі словесні формули (влучні вислови, звороти мови, окремі слова).
275099.jpg

Образ Помпадур двоїться. Ті, кому вона перейшла дорогу, вважали її користолюбивою, мстивою і цинічною . Тіж , кому вона була покровителькою, навпаки, величали її за тонкий розум. Буше, безумовно, належить до числа других. Маркіза приваблювала його до себе біля 1748 року. Буше займався оформленням її покоїв, через неї отримував замовлення, з її подачі через кілька років очолив Королівську мануфактуру гобеленів. Пані де Помпадур любила стиль рококо, а Буше вважала геніальним художником. Не дивно, що власне йому вони довіряла писати портрети.

«Портрет мадам де Помпадур» із мюнхенської Старої Пінакотеки – один з найбільш відомих.

Стара пінакотека в Мюнхені (нім. Alte Pinakothek) - картинна галерея, унікальна колекція творів живопису майстрів Середньовіччя до середини 18 століття, які були зібрані правителями Баварії. Будівля Старої Пінакотеки побудована за проектом Лео фон Кленце.
З книгою в руках вона напівлежить на кушетці в своєму будуарі, і можна не сумніватись, що і деталі її туалету, від сорту кружев до діамантів на зап’ясті, і деталі інтер’єру – це найбільш вишукане і найбільш модне, що тільки могло існувати в той історичний період. А такі туфельки на каблуці без задника, як на картині, ввела в моду власне пані де Помпадур. До- речі, вона ж , зіткнувшись в Версалі з удушливою ароматичною композицією із поту, мочі і пилу, ввела в звичай часто митись – до цього дами заглушували запах тіла ароматом духів. І Буше добре вдається передати вихідне від маркізи відчуття свіжості та чистоти (в буквальному, а не переносному значенні). Про мадам говорили, що «вона благоухає розами». Не в стані передати благоухання , Буше прикрасив розами її плаття і кинув кілька роз на паркет біля ніг Помпадур.

Буше ніяк не назвеш глибоким психологом: його портрети не несуть ніяких особливих прозрінь, не демонструють слідів напруженого внутрішнього життя. Він не схильний викривати своїх персонажів, але, на щастя, і не особливо їм лестить. А якщо і лестить, то не грубо: пані де Помпадур Буше зображає впевненою і спокійною, без тіні душевного загравання із глядачем. Книга в її руці (сторінки явно поношені від уважного читання) і книжна шафа за спиною лише контрастують її блискучу освіченість, яку не стали би заперечувати її недоброзичливці. Якщо в чомусь Буше і можна дорікнути за цей портрет, то це зробила в особистих листах сама маркіза: «він малює мене гарною, але не дуже-то подібною». Що ж , холодний і тверезий розум – це власне те, що дозволило мадам де Помпадур залишитись в історії.

  1   2   3


Скачати 324.85 Kb.

  • Китайського палацу
  • Мета
  • Тип уроку
  • Організаційний момент. Мотивація до навчання. Актуалізація опорних знань. Фронтальне опитування про музичне мистецтво
  • Новий матеріал для засвоєння. Розповідь про особливості стилю рококо.
  • Ф. Хейман. Мінлива молодість танцює під музику каліки.
  • Джошуа Рейнольдсом
  • Ф. Буше. Портрет мадам де Помпадур