Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Розділ 1 загальні питання агропромислового виробництва взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості

Скачати 10.94 Mb.

Розділ 1 загальні питання агропромислового виробництва взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості




Скачати 10.94 Mb.
Сторінка1/57
Дата конвертації10.06.2017
Розмір10.94 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

1.1. Взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості

• Історія зародження землеробства на Землі.

• Основні суспільно-економічні революції в історії розвитку людства.

• Історія зародження та розвитку сільського господарства в Україні.

• Економічні наслідки росту чисельності населення та виробничих сил.

• Оптимізація відносин суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування.

Все людство в цілому і кожна людина, зокрема, є частиною природи. Елементи природи, які використовуються для задоволення потреб людини у сировині та енергії, становлять природні ресурси.

З науково-технічним прогресом та інтенсивним ростом населення все більше і більше зростає потреба в природних ресурсах. Для забезпечення основних фізичних потреб людини інтенсивніше почався розвиток сільського господарства, і, як правило, мета стояла – якомога більше взяти від природи, не задумуючись про наслідки. Наприклад, при проведенні меліоративних робіт відбувається порушення не тільки грунтів, а й цілих екосистем. Тому регулювання відносин між суспільством і природою – найактуальніше завдання сьогодення. Саме зараз стоїть проблема розумного ведення сільського господарства, і саме йому повинна відводитись роль регулювання цих відносин. Незважаючи на постійний ріст населення, Земля здатна забезпечити продовольством значно більше людей, ніж годує сьогодні, щоправда, за певних умов. Розв’язання цих проблем у світовому масштабі можливе лише за повсюдного підвищення продуктивності землі, структурних змін у сільському господарстві, освоєння адаптивного рослинництва і сучасних систем землеробства, нових форм організації та управління виробництвом. При цьому, очевидно, потрібні не лише державні й міждержавні, а й континентальні та міжконтинентальні і загалом світові програми з основних напрямків розвитку галузі.

Природа і суспільство знаходяться в одній мережі системних взаємодій.Усе живе на Землі підпорядковане космічним силам, єдиному потоку сонячної енергії, його ритмам. Глобальні кругообіги речовин, вітри, океанічні течії, ріки, трансконтинентальні і транскосмічні міграції птахів і риб, переноси насіння, діяльність людини і вплив антропогенних агентів – все це в тій чи іншій мірі пов’язує просторово віддалені комплекси і надає біосфері ознаки єдиної комунікативної системи.

На рис. 1 зображені окремі системи, а також те, як за допомогою технічної системи суспільство діє на природу, але при цьому соціальна система є невід’ємною частиною біологічної.

Людина намагається взяти якнайбільше, але треба пам’ятати про закон обмеженості ресурсів – “на всіх не вистачить”. Цей закон є джерелом усіх форм конкуренції та антагонізму в природі та суспільстві. В межах популяції або між популяціями різних рослин і тварин предметом конкуренції частіше за все є харчі, простір або статевий партнер. В людському суспільстві все це зберігає своє значення, але прикрашається різними соціальними, економічними, етичними та естетичними надбудовами, які часто починають відігравати самостійну роль. Суттєва різниця в тому, що в природі в результаті конкурентної боротьби залишаються найкращі, а в людському суспільстві це не гарантовано.

c:\documents and settings\admin\рабочий стол\media\image1.jpeg

Протягом тривалого часу сільське господарство на планеті розвивалось екстенсивно; нині повсюдно гостро стоїть питання його інтенсифікації.

Адже загострення прдовольчої проблеми зумовлене, насамперед, збільшенням населення, щорічний приріст якого у світі становить 1,9-2%. Розрахунки показують: якщо за період з 1965 по 1975 рр. потреба в продуктах у світі зросла на 31%, то до 1995 р. Їх виробництво необхідно було збільшити в 2,2 раза, а до 2010 р. – в 3-4 рази. Отже, проблема полягає в тому, як взяти від природи більше і при цьому не завдати їй шкоди, бо споживацьке ставлення до неї призведе до руйнування сфери проживання людини.

Первісна людина поряд з їжею, що добувалась примітивним полюванням на диких звірів і птахів, використовувала для харчування плоди, ягоди, горіхи з дерев, зерно та плоди трав’янистих рослин, їх коріння, коренеплоди, цибулини, листя тощо. Із землі вона добувала також личинки, комах, черв’яків. Цей період розвитку людського суспільства в історичній науці був названий періодом збирання. Але багато дарів природи взяти просто руками було неможливо. І людина відкрила для себе перше в своїй історії знаряддя праці – палку. Нею вона стала збивати плоди з дерев і викопувати підземні частини рослин. В той же час палка служила їй знаряддям при полюванні на дрібних тварин, птахів, рептилій. Число людей поступово зростало, збільшувалась їх потреба в їжі, що добувалась збиранням і полюванням. Тоді люди почали шукати інші джерела харчування або нові місця для проживання.

Викопуючи із землі коріння та коренеплоди, первісна людина помітила, що із насіння, що обсипалось, або із залишених в розпушеному грунті коренеплодів виростають нові, такі ж самі, рослини. Такі спостереження навели людину на думку спрямовано розпушувати землю та закладати в розпушений прошарок насіння. З часом люди навчились закладати насіння в грунт не кучно, а врозкид або в борозни. При цьому утворювалась певна ділянка землі, обробіток якої став постійною справою, і палка, якою

людина раніше тільки збивала плоди з дерев або викопувала придатне в їжу коріння дикоростучих рослин, перетворилась у перше на Землі знаряддя землеробської праці.

Уже в наші часи вчені-етнографи зустрічали такі знаряддя у деяких відсталих племен Африки, Азії та Америки. Період, коли людина за допомогою палки почала розпушувати землю і свідомо закладати в неї насіння або коренеплоди, щоб потім отримати від них врожай, прийнято вважати початком зародження землеробства на планеті.

На зорі землеробства первинна людина, розпушуючи землю, прагнула досягти лише однієї зрозумілої їй мети – одержувати насіння. Але з часом вона зрозуміла, що, обробляючи землю, можна знищувати непотрібні рослини і тим самим збільшувати збір необхідних їй рослин. Зрозумівши це, людина почала свідомо обробляти землю.

Для кращого розпушування та більшої виробності вона все більше і більше вдосконалювала знаряддя обробітку грунту. Але навіть вдосконаливши палку, все ж таки нею важко було розпушувати грунт. І тоді первісні землероби почали розширювати нижній кінець палки. Спочатку вона мала вигляд весла, а потім поступово перетворилась у лопату, якою було досить важко працювати. Полегшити роботу та зробити її більш виробною допомогло нове вдосконалення: до палки в якості лопати почали кріпити широку кістку тварини або пластину від панцира черепахи. Таким знаряддям можна було не тільки розпушувати землю, але й перевертати її пласт. Воно було найпримітивнішим зразком мотики.

Для полегшення праці мотикою могли користуватися двоє людей. Робота таким знаряддям дещо нагадувала оранку.

Землеробство на Землі зародилося там, де були родючі грунти, достатньо тепла і вологи. Зрозуміло, що землеробство зароджувалось не в одному, а в багатьох місцях і в різниц час. Тому й тодішні знаряддя для обробітку грунту були самими різноманітними.

Період розвитку людського суспільства, коли основними знаряддями обробітку грунту були мотика та лопата, сучасною історичною наукою названий періодом мотичного землеробства. Знаряддями того часу можна було освоїти лише невеликі ділянки, які розміщались неподалік або навіть всередині поселень. По знаряддях обробітку та площах оброблюваної землі землеробство мало характер городнього типу.

Період мотичного землеробства відноситься до неоліту (новий кам’яний вік) та первісно-суспільного громадського устрою. Свідчення цього землеробства археологи знаходять у багатьох місцях на всіх континентах нашої планети, окрім Австралії. Цей період тривав кілька тисячоліть. В районах Африки та Азії мотичне землеробство проіснувало не менше 5 тисяч років. А в деяких надто відсталих у своєму розвитку племенах мотика як основне знаряддя обробітку грунту збереглася і до наших часів. На території України подібний тип землеробства тривав майже 2 тисячі років. Вчені встановили, що зародження землеробства на нашій планеті почалося в межиріччі Тигру та Євфрату, по берегах Нілу, на півдні Середньої Азії та на американському континенті – на території сучасної Мексики. Найдавніші відомі науці матеріальні сліди землеробства, що відносяться до 7-6 тисячоліть до нашої ери, знайдені в Палестині. В Західній Європі, як встановили археологи, землеробство виникло в 5-4 тисячоліттях до нашої ери. На Землі немало і таких місць, де землеробством почали займатись 1-2 тисячі років тому назад. А в Австралії аборигени не знали землеробства до тих пір, доки туди в XVII столітті не прийшли європейці.

Поява землеробства була важливим історичним поворотом у розвитку людства. Вирощуючи для себе їстівні рослини, людина значно звільнилась від впливу на її життя стихійних сил природи й отримала більше гарантій не померти від голодної смерті.

Землеробство – воїстину величезне надбання людства.

Землеробство давало не тільки просте відтворення дикоростучих рослин. Воно змінювало якість цих рослин у бік, корисний для людини. Та й самих людей воно штовхало до пізнання законів природи та допомагало створити в цілому економічну основу для розвитку цивілізації.

Розробка цілинної і тим більше лісистої землі примітивними знаряддями вимагала значних зусиль. Освоєну ділянку люди не покидали, а продовжували нею користуватись і в наступні роки. Завдяки цьому вони почали переходити від кочуючого способу життя до осідлого, все більше усвідомлюючи, що вирощування рослин – більш надійний спосіб добування їжі, ніж збирання та полювання, де багато залежить від випадкової вдачі або невдачі.

З появою землеробства збирання і полювання поступово відходять на другий план. Іще до епохи землеробства люди жили спільнотами. Разом легше було вижити, оскільки примітивні знаряддя полювання – каміння, палка та навіть праща, що з’явилась у кінці кам’яного віку, лук та стріли – не дозволяли успішно вбити звіра наодинці. Лише великою групою людей можна було його обкласти. Так створювались і зберігались великі родові спільноти. З початком землеробства люди осідали біля оброблюваної ділянки й будували приміщення з міцними наземними спорудами. В спільноті не було приватної власності та поділу на сім’ї. Рід складався по жіночій лінії, на чолі його стояла найстарша з них. Чоловіки часто й надовго відлучались на полювання. Жінки іноді займалися збиранням, а коли з’явилося землеробство, воно стало їхньою основною справою. І в первісне орне знаряддя впрягались переважно жінки – по 6-8 осіб.

Найбільш швидко розвивалась культура на території Передньої Азії, Єгипту та Індії, де ще в перехідний період від палеоліту до неоліту виникли землеробство та скотарство. В цей же час землеробсько-скотарська культура виникла на території сучасних Марокко, Алжиру, Тунісу.

Вірогідно, першими тваринами, яких людина приручила для роботи в землеробстві, були бик і корова, про це свідчать археологічні знахідки, а також культи давніх землеробів.

Коли землеробство вже досить добре розвинулось, верховенство в ньому перейшло до чоловіків, і вдосконалення знарядь відбувалось більш швидшими темпами. Перше упряжне орне знаряддя з’явилося в кінці 5 – на початку 4 тисячоліть до нашої ери в державі Шумер.

У своєму культурному розвитку стародавні цивілізації шумерів, вавілонян, єгиптян з часом поступились першістю грекам і римлянам. З падінням Римської імперії та настанням похмурого середньовіччя були забуті

культура й технічні досягнення римлян.

Відомий вчений М.І. Вавілов вважав, що більшість вирощуваних нині рослин увійшло в культуру в дуже віддалені історичні епохи. В районах Передньої Азії та на гірських плато Африки до цього часу знаходяться дикоростучі види пшениці, ячменю.

Виникнення примітивного землеробства обумовило глибокі соціально-психологічні перетворення в економіці первісно-суспільного устрою. Від нього залежало саме відношення людини до виробництва матеріальних благ, до праці, її організації, що вимагала колективних зусиль багатьох людей.

Створення первинних осередків виробляючого господарства, перехід до виробництва продуктів харчування, осмисленого вирощування зернових та інших культур і зародження на базі цього скотарства як самостійної галузі первісного господарства у верхньому палеоліті було великою економічною революцією в історії людства, яку називають палеолітичною. Це забезпечило можливість зростання чисельності населення та збільшення потреби в продуктах харчування.

Друга глобальна революція спостерігалася під час переходу від палеоліту до неоліту. З цим періодом пов’язаний новий прогрес у розвитку виробничих сил. Будь-які глобальні зміни в історії людства обумовлені не стільки змінами екологічних умов проживання людських племен, скільки зміною способів господарювання, добування їжі.

Землеробство, створивши передумови для переходу до осідлого способу життя, швидкого зростання поселень, виробничих сил, привело до утворення цивілізацій, що змінювали одна одну протягом мезоліту та неоліту.

Відокремлення землеробства від тваринництва відбулося пізніше, в неоліті, в результаті зміни екологічних та історичних умов, коли ці дві галузі вже не могли інтенсивно розвиватися в рамках однієї системи господарювання. За масштабами та суспільно-економічним наслідком в історії людства і розвитку виробничих сил цей поділ носив характер неолітичної революції, оскільки він вів до оволодіння новими методами збільшення виробництва продуктів харчування та інших матеріальних благ.

На жаль, письмових свідчень про зародження сільського господарства на території сучасної України майже немає. Єдиним документом тих часів є рукописи.

Приблизно в VI столітті в південних степових районах України склалась заліжна, а дещо пізніше, в результаті скорочення терміну залежі, – перелогова система землеробства, а в північних лісових районах – підсічно-вогнева.

З ростом населення збільшувалась потреба в продуктах харчування. Це примушувало землеробів розорювати все більше цілинних земель та скорочувати термін залежі. Так, заліж спочатку перейшла в переліг, який, врешті-решт, звівся до одного року під назвою пар.

У північних лісових районах для вирощування сільськогосподарських культур приходилось освоювати лісові угіддя: ліс викорчовували, спалювали; при цьому зола використовувалась як добрива. Сіяли в основному жито та льон.

Освоєння земель, зайнятих лісом, вимагало великих витрат праці. До того ж зростання кількості населення та потреба в продуктах харчування вимагали все більшої площі орних земель; тоді освоєні ділянки перестали залишати на нові заліснення, а почали використовувати через рік парування.

Перехід від заліжної та підсічної систем до парової був безсумнівним прогресом в землеробстві, оскільки при цьому набагато збільшувались посівні площі, продуктивніше використовувалась земля. Отже, природні та економічні умови впливали на розвиток систем землеробства.

У період феодально-кріпосних відносин з більш розвиненими виробничими силами сільське господарство, хоча й зробило крок уперед, залишалось іще примітивним. Правда, вже було відомо про позитивний вплив на врожайність чергування культур у поєднанні з паром та угноєнням грунту. Однак виробництво зерна та іншої продукції, як і раніше, засвоювалось на мобілізації природної родючості грунту і застосуванні примітивних знарядь праці. Технічний рівень сільського господарства в Україні в цей період був досить низьким. Основними знаряддями обробітку грунту були соха, дерев’яна борона, а сіяли вручну. Існуючі економічні відносини гальмували розвиток виробничих сил; багато поміщиків не були зацікавлені в елементарній інтенсифікації та підвищенні культури землеробства, в результаті чого врожайність культур була низькою, а неврожаї та голод повторювались дуже часто.

З розвитком капіталізму пов’язаний помітний розвиток сільського господарства. Збільшується набір культур, з’являються штучні добрива, вдосконалюються землеробські знаряддя. Все більше сільських господарів у землеробстві переходить на більш прогресивну систему. Починає зароджуватись аграрна наука. В Росії, до якої входила також Україна, залишки феодалізму та застарілі економічні відносини дуже перешкоджали розвитку сільського господарства. В цілому воно залишилось відсталим, екстенсивним, переважно із зерновою спеціалізацією.

У ХХ столітті сільське господарство країн Європи та Північної Америки планомірно нарощувало свій потенціал. Перехід на наукові форми ведення цієї галузі, зростання попиту на сільськогосподарську продукцію, технічне переоснащення технологічних процесів у рослинництві, збільшення виробництва мінеральних добрив привели до різкого збільшення ефективності використання землі й задоволення населення в продуктах харчування, а промисловості – в окремих видах сировини.

Україна, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу, вимушена була пройти дуже складний шлях “спроб і помилок”, не досягнувши відчутних результатів в аграрній сфері економіки. І це при тому, що наша країна має найкращі землі в світі, та й кліматичні умови в цілому сприятливі для ведення сільського господарства. Після Жовтневої революції господар був зігнаний зі своєї землі, і вона стала колективною власністю, хоча точніше – нічиєю. Організаційні негаразди, низька технічна озброєність, хибні наукові підходи, майже стовідсоткова розораність сільськогосподарських угідь були наслідком того, що ми протягом кількох десятиріч топтались на місці, не могли нагодувати свій народ, вимушені були частину продовольства імпортувати з-за кордону.

Зараз в Україні відбувається організаційна перебудова сільського господарства, яка повинна стати відправним пунктом для зростання агропромислового виробництва й перетворення його у високорентабельну галузь народного господарства країни.

Наявність продуктів харчування здійснювала і здійснює прямий вплив на чисельність населення земної кулі: за 2000 останніх років воно зросло майже у 30 разів. Причому за останні 200 років збільшилось на стільки, на скільки воно зросло за 1800 років нової ери.

На перетині тисячоліть багаторазово зросли виробничі сили, а це призвело до того, що швидкими темпами вичерпуються природні ресурси, забруднюються повітря, вода, деградують грунти, знищуються ліси.

До ядерної небезпеки сьогодні додалась екологічна загроза. Це ставить перед людством невідкладні проблеми. Бажання підкорити природу призвело до того, що зараз зникли деякі види флори і фауни, цілі регіони перетворюються в пустелі. Масштаби економічної діяльності світового співтовариства невпинно зростають і привели до створення економіки, яка оцінюється в 13 трильйонів доларів США, причому в найближчі півстоліття цей показник може збільшитися в 5-10 разів.

За останнє сторіччя промислове виробництво зросло більш ніж у 50 разів, і 4/5 цього приросту припадає на період з 1950 року. Це адекватно відобразилося на серйозних змінах в біосфері і є передвісником глобальних змін. Реалії переконують, що руйнівна дія сучасної промисловості на природу призвела до важких наслідків. Переважна більшість країн світу стикається з проблемою дефіциту прісної води, зокрема питної. У водоймища щорічно скидається величезна кількість неочищених промислових стоків. У багатьох містах і промислових центрах якість атмосферного повітря не відповідає санітарним вимогам.

Генофонд землі невпинно скорочується, і на людський генофонд припадає все більше і більше чужорідних факторів життя. Виникають нові хвороби. Зараз кожний з нас має уяву про згубну дію на природу таких явищ і процесів, як кислотні дощі, аварії електростанцій різних видів, величезні розливи нафти, газу, токсичних і шкідливих речовин, бездумне застосування отрутохімікатів, азотних добрив. Все це дестабілізує природний екологічний баланс і може поставити під загрозу саме існування людства. Застосовуючи велику кількість агрохімікатів, ми не впевнені в отриманні від них очікуваного ефекту.

За висновками вчених, акумуляція негативних факторів у грунті продовжується, якщо навіть припинити вносити добрива, і потрібні значні капіталовкладення, щоб оздоровити ріллю від несприятливих елементів.

Природа – саморегулююча система, яка здатна певною мірою протистояти негативним впливам на неї. Але збільшуючи антропогенне навантаження на природу, людина здатна переступити поріг, за яким почнуться непоновлювальні процеси. Який вихід із вказаного положення? Адже зупинитись у своєму розвитку людство не може. Сьогодні відомо, що ніякі безвідходні та інші природоохоронні технології при всіх їх позитивних якостях самі по собі не здатні вирішити проблему взаємовідносин людини і природи. Потрібний більш глобальний підхід – вибір стратегії людської діяльності.

Людську діяльність потрібно узгоджувати із законами природи. Вся біосфера щорічно виробляє приблизно 100 млрд. тонн живої речовини. За сучасних умов людина в процесі промислової і сільськогосподарської діяльності перевищила цей показник.

Існуючий споживчий підхід до природних ресурсів потребує переорієнтації. Порушення балансу відносин людини і природи – загальний біль людства. В результаті нераціональних засобів ведення землеробства на планеті щорічно втрачається 5-7 млн. га родючих земель. Від 30 до 80% усіх зрошуваних земель страждають від засолення і заболочування. Кожні 10 років втрати верхнього шару грунту становлять біля 7%. Деградація грунтів веде до утворення пустель, яких у даний час біля 30% земної кулі. Щорічно майже 21 млн. га землі стає повністю або майже повністю непридатним.

Якщо темпи ерозійних процесів залишаться попередніми, то 1/3 усіх сільськогосподарських угідь планети щезне через якихось 20 років. Пустелями стає 60 тисяч кв. км у рік, що вдвічі більше Бельгії. В даний час на межі перетворення в пустелі знаходиться 200 млн. кв. км землі, що вдвічі перевищує площу Канади. Невпинне зростання чисельності населення на планеті, з одного боку, та скорочення площі сільськогосподарських угідь з різних причин – з іншого, призводить до зменшення площі ріллі на одного мешканця Землі. За останні 50 років цей показник скоротився з 0,24 до 0,15 га, або майже на 38%.

Основний закон взаємодії суспільства і природи в даний час – оптимальна відповідність характеру суспільного розвитку та стану природного середовища. Враховуючи реальність екологічної ситуації в даний час, цей закон передбачає оптимізацію взаємовідносин суспільства і природи, опрацювання раціональних форм природокористування, всебічне врахування екологічних факторів у господарській діяльності суспільства, захист, охорону та покращення довкілля в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Охарактеризуйте процес переходу людини від збирання продуктів до їх вирощування.

2. Як вдосконалювались знаряддя обробітку грунту?

3. В яких місцях планети зародилось землеробство і чому?

4. Охарактеризуйте першу (палеолітичну) економічну революцію в історії людства.

5. Охарактеризуйте другу (від палеоліту до мезоліту) глобальну революцію людства.

6. Охарактеризуйте третю (неолітичну) революцію в історії людства.

7. Як зароджувалось і розвивалось сільське господарство в Україні?

8. Які причини, на Ваш погляд, гальмують стабільний розвиток сільського господарства країни?

9. До яких екологічних наслідків може призвести нехтування людським суспільством законів природи?

10. На яких засадах повинні відбуватись відносини суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування?
1.2. Поняття, склад, задачі і структура агропромислового комплексу

• Агропромисловий комплекс та його завдання

• Місце АПК в економіці країни

• Сфери АПК

• Заходи щодо підвищення ефективності АПК

У кожній державі, в будь-якому суспільстві сільське господарство є життєво необхідною галуззю народного господарства, оскільки зачіпає інтереси буквально кожної людини. Адже нині понад 80% фонду споживання формується за рахунок продукції сільського господарства. Тому виробництво її є найпершою умовою існування людства.

Однак для України, яка стала на шлях ринкової економіки, сільське господарство має особливо велике значення тому, що воно є однією з найбільших галузей народного господарства. Про це свідчить низка важливих макроекономічних параметрів. Найважливішим серед них є частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті держави (ВВП). З 1990 року вона впала з 24,4% до 12,8%. Таке істотне зниження внеску галузі у створення ВВП пояснюється переважно ціновим фактором. Ціни на промислову продукцію стали вільними з самого початку переходу до ринкової економіки і зростали значно вищими темпами порівняно з цінами на сільськогосподарську продукцію, які стримувались адміністративними важелями. Саме за таких “ножиць цін” частка галузі у ВВП є нині істотно заниженою.

Про місце галузі в економіці країни свідчить і той факт, що сільське населення України становить 15,8 млн. чоловік, або 32% від загальної кількості населення. В сільському господарстві зайнято 4,9 млн. чоловік, тобто 23,0% від усіх зайнятих. Споживачі зараз витрачають переважну частку своїх доходів на придбання продуктів харчування і товарів широкого вжитку, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Сільське господарство відіграє винятково важливу роль як каталізатор розвитку ринкової економіки. Ринкова економіка – це одне з найвидатніших досягнень світової цивілізації, це природне середовище людства і взаємодії товаровиробників, середовище, якому притаманні певний порядок і саморегуляція завдяки дії основного закону – попиту і пропозиції. В становленні ринкової економіки України ця галузь, враховуючи її масштаби, може відіграти (і вже частково відіграє) виключно важливу роль завдяки

своїм специфічним властивостям:

Сільське господарство є висококонкурентною галуззю, оскільки в ній діє біля 16,0 тисяч незалежних підприємств ринкового типу, що виробляють переважно ті самі товари. За такої значної кількості підприємств кожне з них поставляє на ринок лише невелику частку певного виду сільськогосподарської продукції від загального обсягу її продажу. Це і є тією першопричиною, що породжує високу конкурентність між сільськими

товаровиробниками і водночас ставить заслін будь-якому монополізму в аграрній сфері. В результаті створюється ринкове середовище, що стимулює розвиток також в інших секторах економіки.

Сільське господарство України в недалекій перспективі може стати одним з головних джерел й експорту. Цьому сприяють і великі масштаби сільськогосподарського землекористування, і родючі землі. У поєднанні з працьовитістю українського народу це виводить Україну на одне з провідних місць за аграрним потенціалом. У перспективі Україна може не лише повністю забезпечити власні потреби в сільськогосподарській продукції, а й істотно збільшити свій експортний потенціал. Таким чином, сільське господарство може і повинно стати галуззю, що відіграватиме винятково важливу роль у процесі входження України у світовий ринок. Виробництво у всіх сферах і галузях агропромислового комплексу має бути спрямоване на підвищення економічної ефективності, максимум кінцевого продукту на одиницю поточних витрат і виробничих ресурсів.

Соціально-економічна ефективність агропромислового комплексу характеризується рівнем споживання продуктів харчування і товарів широкого вжитку з сільськогосподарської сировини на душу населення.

Співвідношення галузей, які беруть участь у виробництві продукції харчування і непродовольчих предметів споживання, складають галузеву структуру агропромислового комплексу.

Агропромисловий комплекс являє собою сутність галузей народного господарства, пов’язаних з розвитком сільського господарства, обслуговуванням його виробництва і доведенням сільськогосподарської продукції до споживача.

Головна задача агропромислового комплексу полягає в максимальному забезпеченні потреби населення в продуктах харчування і товарах народного споживання. До складу агропромислового комплексу входять тільки галузі, технологічно й економічно пов’язані і які безпосередньо беруть участь як у процесі виробництва, так і в доведенні кінцевої продукції до споживача.

Агропромисловий комплекс включає 3 сфери:

І сфера складається із галузей, які забезпечують агропромисловий комплекс засобами виробництва та виробничо-технічним обслуговуванням сільського господарства. До цієї сфери входять також тракторне і сільськогосподарське машинне будівництво, продовольче машинобудівництво, виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, мікробіологічна промисловість, ремонт сільськогосподарської техніки, капітальне будівництво в агропромисловому комплексі.

Від їх діяльності залежить ритмічність, потоковість і масовість виробництва сільськогосподарської продукції і кінцевого продукту. До ІІ сфери входять підприємства й організації, які безпосередньо займаються виробництвом сільськогосподарської продукції. (Приклад: структура господарств після реформування). Виробляє до 48% кінцевої продукції. Кінцева продукція сільськогосподарського виробництва – це продукція рослинництва і тваринництва, яку вона постачає для споживання і переробки. Водночас кінцеві результати сільськогосподарського виробництва є проміжними для агропромислового комплексу.

Кінцевий продукт агропромислового комплексу – це вся маса продукції, яка створена за рік і надійшла в особисте або виробниче споживання. У натуральній формі цей продукт включає: продукцію сільського господарства, що безпосередньо надходить для споживання без промислової переробки; продовольчі і непродовольчі предмети споживання з сільськогосподарської сировини; сільськогосподарську продукцію і предмети її переробки, що надходять у державні фонди і для виробничого використання галузями, які входять до складу агропромислового комплексу.

Кінцевий продукт агропромислового комплексу у вартісній формі включає: чистий продукт, створений у галузях агропромислового комплексу; амортизаційне відрахування від вартості основних виробничих фондів інтегрованих галузей агропромислового комплексу; вартість предметів праці і виробничих послуг, одержаних від галузей, що виробляють засоби виробництва.

Кінцева продукція агропромислового комплексу – це завершальна стадія руху сільськогосподарської продукції до споживача. В її створенні беруть участь усі галузі агропромислового комплексу.

До ІІІ сфери входять галузі і підприємства, які забезпечують заготівлю, переробку сільськогосподарської продукції і доведення її до споживача. Тут зосереджена харчосмакова, м’ясна і молочна, рибна, мукомольно-крупова, комбікормова промисловість. Частково сюди включається легка промисловість з переробки сільськогосподарської сировини, торгівля продовольчими товарами і громадське харчування.

Теоретично кожна з цих сфер, що охоплює кілька галузей і велику кількість підприємств, об’єднань, фірм і т.п., має бути, по-перше, взаємозбалансованою та взаємоузгодженою як технологічно, так і економічно. Практично в індустріально розвинутих країнах усі сфери національних агропромислових комплексів настільки тісно і нерозривно

поєднані між собою, що такий поділ має суто умовний характер, тобто ці сфери є типовими складовими частинами єдиного цілого агропромислового комплексу.

Одночасна відносна відокремленість агропромислового комплексу по мірі прискорення темпів МТП стає дедалі більш стійкою, а його структура зазнає радикальних змін, насамперед стосовно частки власне сільського господарства в ньому. Проте загальна залежність ефективності функціонування агропромислового комплексу від усієї економіки, макроекономічної політики, безперечно, зростає. Що стосується особливості розвитку агропромислового комплексу України, його окремих сфер, то слід вказати на кілька істотних моментів: агропромислове виробництво в нашій країні є надто ресурсомістким: тут сконцентровано понад третину всіх виробничих ресурсів суспільства. За обсягом і чисельністю використовуваних природних (земельних, водних) та трудових ресурсів у сільському господарстві національний агропромисловий комплекс є унікальним у Європі.

Ситуація в агропромисловому комплексі безпосередньо впливає на соціальну обстановку в суспільстві та на продовольчу безпеку країни. Здійснення ринкових перетворень у народному господарстві, аграрної та земельної реформи, організаційних і структурних трансформацій у вітчизняному агропромисловому виробництві, на жаль, не привело до позитивних зрушень.

Надзвичайно несприятлива і катастрофічна ситуація склалася з ресурсозабезпеченням практично всіх сфер та організаційних форм господарювання в агропромисловому комплексі. Виробничо-ресурсний потенціал постійно втрачає свої відтворювальні можливості, зношується та скорочується, оскільки реноваційні процеси зведені нанівець, а новітні досягнення машинно-тракторного парку майже не використовуються. Незважаючи на те, що зношеність основних засобів праці становить більше

50%, в харчопереробних галузях – біля 50%, машинобудівних галузях, які обслуговують продовольчу сферу, – біля 70% і в сільгоспбудівництві – понад 50%, загальний коефіцієнт оновлення основних фондів в агропромисловому комплексі знаходиться на рівні 1%. Повністю затухає інноваційна діяльність в усіх ланках агропромислового виробництва. На 1 грн. продукції сільського господарства капітальні вкладення зменшились більш ніж у 15 разів. Виснажуються та деградують сільськогосподарські землі, падає родючість ґрунтів, а землеохоронні та землемеліоративні роботи майже не проводяться. Особливо критичним є стан у гідромеліорації та водному господарстві. Практично повністю припинилося будівництво зрошувальних та осушувальних систем.

Гостра і надзвичайна фінансово-економічна криза поставила національний агропромисловий комплекс у надзвичайно важке становище. Він втрачає можливість навіть до простого відтворення ресурсного потенціалу, а його структурна розбалансованість та дефіцит окремих виробничих ресурсів, насамперед матеріально-технічних й енергетичних, призводить до неефективного використання навіть того, що є.

Водночас необхідно усвідомити, що без високо розвинутого агропромислового комплексу Україна не може існувати як незалежна та розвинута країна, і без ефективної агропромислової інтеграції ми не зможемо випускати високоякісну та конкурентоспроможну продовольчу продукцію.

Проблема формування раціональних ресурсних потенціалів, високоефективного їх використання, а також оптимального забезпечення виробничими ресурсами всіх сфер агропромислового комплексу належить до числа гострих, складних і надзвичайно актуальних як у науковому, так і особливо практичному плані.

Для підвищення ефективності агропромислового комплексу необхідно удосконалити взаємовідносини між ланками і підрозділами агропромислового комплексу. Безпосередньо в сільському господарстві для збільшення виробництва потрібно реалізувати наступні заходи:

• провести фінансове оздоровлення, в тому числі за рахунок реструктуризації заборгованості сільськогосподарських товаровиробників бюджетам усіх рівнів, державним позабюджетним фондам, постачальникам паливно-енергетичних ресурсів;

• прискорити розробку та впровадження нових механізмів господарювання, які б забезпечували адаптацію підприємств до ринкових умов;

• створити економічні умови для оптимізації цінових співвідношень між продукцією сільського господарства та інших галузей економіки країни;

• створити державні резервні продовольчі фонди, і в першу чергу зерна, та організувати державне регулювання їх ринків;

• створити спеціалізовану фінансову систему обслуговування товаровиробників АПК;

• забезпечити мобілізацію державних кредитних ресурсів та створити відповідні умови для залучення приватних інвестицій у виробництво сільськогосподарської техніки, розширення лізингу на сприятливих умовах;

• відновити з урахуванням ринкових відносин систему страхування в сільському господарстві;

• розробити заходи щодо відновлення технічної оснащеності сільського господарства.

Слід підкреслити, що дещо з наміченого вдалося реалізувати, що зумовило позитивну динаміку розвитку АПК. Важливо, що держава при формуванні свого продовольчого ринку надає пріоритет розвитку власного виробництва. Україна вже зараз за рахунок власного виробництва повністю забезпечує внутрішні потреби у таких продуктах, як зерно, м’ясо та молокопродукти, цукор, овочі, плоди, картопля, рослинна олія та ін.

Проте належить запроваджувати додаткові заходи по відновленню спеціалізованих зон виробництва цих продуктів, здійснювати зважений торговий протекціонізм, який би виключав демпінг на внутрішньому ринку та недобросовісну конкуренцію.

На державному рівні потрібно також підтримувати технологічне переозброєння переробної промисловості полегшеними процедурами за рахунок імпортного обладнання для цих підприємств. Це прискорить розвиток ринкової інфраструктури з метою підвищення конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Потрібно також відно-

вити на новій технологічній базі потужності підприємств тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Крім того, з міжнародними корпораціями, які вже освоїли ринок України, потрібно розвинути довгострокові партнерські взаємовідносини, укласти стратегічні альянси для виробництва запасних частин та переносу максимальної частини відновлюваного процесу в нашу країну.

Серйозні зміни потрібно здійснити на ринку мінеральних добрив та хімічних препаратів. Для цього потрібно запровадити гнучке регулювання рівня експортних митних ставок і, з урахуванням змін світових цін, зробити внутрішній ринок як мінімум рівно привабливим із зовнішнім. Необхідно також широко практикувати гнучкі митні сезонні режими з підвищенням експортних ставок у період пікового попиту на внутрішньому ринку.

Провідне місце має належати розвитку кооперації та агропромислової інтеграції, що є важливою умовою зниження втрат виробництва і обігу. Кооперація та інтеграція сприятиме підвищенню доходності всіх учасників процесу виробництва і переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, а також залученню інвестицій в аграрну сферу і відновленню потенціалу АПК.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57


Скачати 10.94 Mb.

  • КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
  • 1.2. Поняття, склад, задачі і структура агропромислового комплексу