Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Sekcia: predškolská a elementárna pedagogika 11 організація ігрової діяльності дошкільників 12 як соціально-педагогічна проблема 12 Лариса Азарова, Наталія Франчук 12

Sekcia: predškolská a elementárna pedagogika 11 організація ігрової діяльності дошкільників 12 як соціально-педагогічна проблема 12 Лариса Азарова, Наталія Франчук 12




Сторінка33/68
Дата конвертації10.03.2017
Розмір8.55 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   68

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОМПЕТЕНТНІСНОГО ТА

ТРАДИЦІЙНОГО ПІДХОДІВ У НАВЧАННІ



COMPARATIVE CHARACTERISTICS OF COMPETENCY AND

TRADITIONAL APPROACHES TO LEARNING
Тетяна Ширмова

Tetiana Shirmova

Вступ

Стаття містить матеріали, які висвітлюють наукові дослідження провідних вчених-методистів у сфері інноваційних підходів до навчання.

У статті на основі порівняльного аналізу показано сутність компетентнісного та традиційного підходів в освіті, позитивні та негативні сторони цих методів, дається визначення понять «компетентнісний підхід», «традиційний підхід», «компетенції»,«зуни». Автор висловлює сподівання, що новітні технології будуть використовуватись у вузах для підготовки майбутніх фахівців.

Annotation

This article contains material covering research of the leading scientists in the field of innovative approaches to learning. On the basis of comparative analysis the article gives essence of competence and traditional approaches in education, positive and negative sides of these methods, defines the concepts of "competence approach", "traditional approach", "competence", "zuny." The author of the article hopes that the latest technology will be used in universities to train future specialists.



Ключові слова: компетентнісний підхід , компетенції, знання, уміння, навички.

Keywords: competence approach, competences, knowledge, abilities, skills.

Вступ
У Програмі дій щодо реалізації положень Болонської декларації у системі вищої освіти і науки України зазначено, що пріоритетним завданням сьогодні є забезпечення підготовки кваліфікованих кадрів, які були б конкурентоспроможними на національному та міжнародному ринку праці.

Згідно Болонському процесу, замість парадигми освіти ЗУН пропонується використовувати принципово нову парадигму вищої освіти CBE (Competence – basededucation), основану на діагностуванні рівня компетентностей фахівців-випускників ВНЗ як результату вищої освіти.

Сьогодні у світі налічується чимала кількість підходів до організації навчальної діяльності у вищій школі. Серед них – інформаційно-описовий, предметний, цільовий, діалогічний, імітаційно-ігровий, змістово-процесуальний, особистісно орієнтований, діяльнісний, компетентнісний та інші.

Розглянемо сутність традиційного і компетентніснього підходів до навчання студентів та за допомогою порівняльного аналізу спробуємо критично оцінити ці підходи.



1.Традиційний підхід

1.1. Визначення традиційного підходу у навчанні та його позитивні сторони
Традиційне навчання — навчання, побудоване за старою парадигмою освіти, яку називають сцієнтистсько-технократичною (І. А. Зязюн), тейлорівською фабричною моделлю (Дж. Бонстінгл), науково-технократичною (І. О. Колеснікова), когнітивною (Є. О. Ямбург), авторитарно-імперативною (Ш. О. Амонашвілі), авторитарною (Б. Г. Корнетов).

При традиційному методі навчальний процес жорстко регламентовано: за однією спеціальністю підготовки всі студенти навчаються за єдиним навчальним планом, який є спільним для всіх навчальних програм і тематичних планів. Навчання організується у потоках і навчальних групах лише за розкладом у такій системі: лекція, семінар, лабораторні заняття, групове завдання та ін. при обмеженому часі на самостійні заняття. Головний зміст дисципліни викладається на лекційних заняттях і у належно методично-обрамленому вигляді. Як наслідок, вдається у стиснуті терміни викласти значний обсяг навчальної інформації.

На наступному етапі цей матеріал під керівництвом викладача доповнюється, конкретизується у інших видах навчальних занять та у ході самостійної роботи. Кожну навчальну дисципліну вивчають у суворій логічній послідовності, у тісному часовому і методичному зв’язку з іншими дисциплінами (це забезпечується розкладом занять). Систематично здійснюється поточний та проміжний контроль знань, що дозволяє через систему зворотнього зв’язку (від студента до викладача) оперативно вносити до навчального процесу необхідні корективи.
1.2. Недоліки традиційного підходу у навчанні
Пояснювально-ілюстраційний або традіційний тип навчання (коли практично вся навчальна інформація, яка належить до засвоєння, викладається на планових заняттях під керівництвом викладача) має багато позитивного, тому цей тип має досі значну перевагу над іншими підходами до організації навчального процесу.

Разом з тим, йому притаманні значні недоліки принципового характеру. Зупинимося на деяких із них.

З позицій традиційного підходу, чим більше знань придбав учень, тим краще, тим вище рівень його освіченості. Але рівень освіченості, особливо в сучасних умовах, не визначається обсягом знань, їх енциклопедичністю; він визначається здатністю вирішувати проблеми різної складності на основі наявних знань.

Традиційному навчанню притаманні: предметна зорієнтованість освіти, яка виявляється у спрямованості навчання на засвоєння учнями знань із конкретних навчальних предметів і формування стандартного набору вмінь та навичок; погляд на навчання як на взаємозв’язок двох автономних діяльностей: навчальної діяльності вчителя та навчально-пізнавальної діяльності учня.

Виходячи із цього, викладачи виступають суб’єктами процесу навчання, а студенти— об’єктами. Тому їх навчальна взаємодія має суб’єкт-об’єктний характер; роль викладача зводиться до функції головного інформатора і контролера, культивується авторитарний стиль навчального спілкування; студентам належить здебільшого пасивна роль виконавців волі вчителя; індивідуальні особливості учнів офіційно визнаються, але на практиці мало враховуються, у навчанні відбувається «підгонка» учнів під задані змістові еталони і стандарти. В організації навчання спостерігається домінування уроку (переважно комбінованого) та фронтальної роботи, словесних методів та репродуктивної діяльності.

Традиційний тип навчання відзначається певною пасивністю студентів у засвоєнні знань і набутті практичних навиків. Це обумовлено сутністю навчального процесу, коли більшість навчального часу студенти витрачають на заняття у навчальних групах, а самостійні заняття відіграють допоміжну роль. Внаслідок цього превалює формальне запам’ятовування навчального матеріалу, що не сприяє розвитку особистості, повному використанню її індивідуального творчого потенціалу.

Для цієї системи є характерним загальновідоме протиборство викладача і студента. Перший, рухомий добрими намірами, примушує вчитися, а другий намагається уникнути цієї опіки. Для нього є важливішим отримання позитивної оцінки, ніж надбання поглиблених знань, тобто має перевагу мотивація досягнень. Таким чином, традиційний тип навчання не забезпечує поєднання пізнавальної мотивації, мотивації досягнень та мотивації руху від навчання до практичної роботи.

При традиційному способі організації навчання важко розв’язати протиріччя між наукою, що безперервно розвивається та статичністю навчальної інформації, яка зазвичай викладена в сталій формі у навчальних книгах. Відтак виникає ситуація, коли учні стають немов би відірваними від процесу розвитку суспільства. До того ж, інколи викладачи-предметники, котрі добре знаються на науці, яку викладають, на жаль, мають слабку орієнтацію з інших (особливо не споріднених) дисциплін. Тому у студентів нерідко не формуються інтегровані за всіма дисциплінами навчального плану знання і навички, необхідні для успішної роботи у майбутньому.


2. Компетентнісний підхід

2.1. Передумови виникнення компетентнісного підходу у навчанні
Одним зі стратегічних завдань реформування освіти в Україні є формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я. Знання, на які традиційно була зорієнтована освіта, в наш час вже не вважаються головним критерієм підготовки спеціаліста. Адже завдяки науковим дослідженням вони постійно доповнюються або навіть кардинально змінюються. Тому в сучасному суспільстві цінуються вже не самі знання, а вміння їх самостійно добути та компетентно використати. З цієї причини виникає необхідність у переорієнтації парадигми вищої освіти зі знаннєвої в компетентнісну.

Це вимагає розроблення і наукового обґрунтування змісту і методики організації навчального процесу. Тому сучасна педагогічна наука і практика зосередили увагу на пошуку таких технологій навчання, які б забезпечували всебічний розвиток особистості учня, сприяли його самовираженню. Наслідком таких пошуків є нові технології навчання.

Спільною рисою всіх освітніх інноваційних підходів є перехід від інформаційно-описового навчання до змістово-процесуального. При цьому студент стає суб’єктом власної освітньої діяльності та професійного становлення.
2.2. Характеристика компетентнісного підходу
На відміну від традиційних підходів, де навчальна діяльність зводиться до процесу набуття знань, умінь і навичок, компетентнісний підхід передбачає їх єдність, взаємопроникнення та доповнення іншими, не менш важливими, компонентами. У його основі лежить ідея діяльнісного (активного) характеру змісту освіти. Проте при компетентнісному підході навчальна діяльність спрямована на формування в суб’єктів навчання системи компетенцій. Зміст останніх включає в себе і їх особистісне ставлення до предметів та процесів, що є необхідними для продуктивної діяльності щодо них.

Тому компетенції набувають значення власних цінностей суб’єктів навчання. При компетентнісньому підході "продуктом процесів соціалізації, навчання, загальної професійної підготовки до виконання всього спектру життєвих функцій повинен стати відповідальний індивід, здатний до втілення вільного гуманістично орієнтованого вибору" [1, c.45].

У літературних джерелах компетентнісний підхід трактується як націленість освітнього процесу на формування та розвиток у суб’єктів навчання ряду ключових і предметних компетенцій (компетентностей) (С.Адам, А.Андрєєв, О.Корсакова, О.Пометун, Д.Трубачова та ін.). Головною його особливістю, на думку С.Адама, є перенесення акцентів з процесу навчання на його результати, якими є компетенції. Останні не є ізольованими одиницями навчальних планів, вони втілюють елементи академічної та професійної освіти, оцінку попереднього досвіду навчання та тенденції до подальшого розвитку.

У цьому розумінні компетентнісний підхід, в основі якого лежать поняття «компетенція», на думку А. Андрєєва, "виступає в якості опонента до понятійної тріади знання – вміння – навички ("зуни"), що утвердились у радянській педагогіці" [1, c.47].

У чому ж різниця між "зунами" та компетенціями?

“Зуни”, як було зазначено вище, це поєднання знань, вмінь та навичок.

За філософськими визначеннями категорія "знання" – це перевірений суспільно-історичною практикою та засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, тобто адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій. [4,c.192]. Сучасна філософська та методична література трактує навички як уміння розв’язувати ті чи інші задачі, доведені до автоматизму. Уміння – це оволодіння прийомами застосування засвоєних знань та способів діяльності на практиці. Вони розглядаються, як знання людини в дії.

Ми вже дали визначення таких понять, як «знання», «уміння» та «навички», що є елементами компетенцій. Тепер розглянемо інші компоненти.

Особистий досвід є результатом попереднього навчання (до формування відповідної компетенції).

У філософській та методичній літературі способи діяльності розглядаються як певні самостійні, розгорнуті, усвідомлені дії, що виникають у результаті поєднання у свідомості людини знань та досвіду. Наступним, не менш важливим, компонентом компетенції є особистісні цінності. Дж. Равен та С. Бондар розглядають їх як глибоку зацікавленість людини в даній діяльності, без якої неможливе її здійснення. Останнім компонентом категорії "компетенція" є здатність. У філософській літературі вона розглядається як якість особистості, яка обумовлює її спроможність до успішного виконання певного виду діяльності.

Підводячи підсумок дослідження змісту "компетенції" і порівнюючи її з відомими "зунами", слід зазначити, що всі компоненти даної категорії є рівноправними, вони тісно пов’язані між собою та інтегровані одна в одну.

Таким чином, компетенція – це інтегрована особистісно-діяльнісна категорія, яка формується під час навчання і «включає в себе сукупність взаємопов'язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), що задаються по відношенню до певного кола предметів і процесів, і необхідних для якісної продуктивної діяльності по відношенню до них» [6, c.60].

Таким чином, на основі проведеного аналізу літературних джерел можна зазначити, що компетентнісний підхід – це спрямованість навчального процесу на формування та розвиток в особистості системи ключових і предметних компетенцій, практичної зорієнтованості.

Його особливостями є:

- визнання компетенцій в якості кінцевого результату навчання та їх цілеспрямоване формування;

- перенесення акцентів з поінформованості суб’єктів навчання на їх уміння використовувати інформацію для вирішення практичних проблем (тобто "підпорядкування знання вмінню й практичній потребі" [3, c.75];

- оцінювання рівня сформованості в студентів компетенцій як результату навчального процесу;

- студентоцентрована спрямованість навчання (при застосуванні даного підходу студенти вже на початку навчання мають можливість ознайомитись з вимогами до їх підготовки, а викладачі – організувати процес навчання, спрямований на формування в студентів визначених компетенцій);

- націленість фахової підготовки на майбутнє працевлаштування випускників.(Заздалегідь визначені вищими навчальними закладами переліки засвоєних випускниками компетенцій значно полегшать діяльність роботодавців з пошуку відповідних кандидатур на робочі місця).
Висновки
У ході наукового дослідження була вивчена навчально-методична література. На основі цього проаналізовані поняття «компетентнісний підхід», «традиційний підхід», «компетенція» з позиції різних авторів, розглянуті принципи, на яких грунтується компетентнісний і традиційний підходи, проведено порівняння компетентнісного і традиційного підходів до навчання. Таким чином, можно зробити такий висновок. Традиційний підхід до підготовки фахівців у вищій школі, суть якого полягає у формуванні знань, умінь і навичок, прийшов у протиріччя до вимог європейського освітнього простору, в який інтегрується освітня система України. Звична для нас парадигма освіти − ЗУН (знання, уміння, навички) реалізується в традиційній (роз’яснювально-ілюстративній) системі навчання. Вона орієнтована на засвоєння студентами предметних, рознесених по багатьох навчальних дисциплінах знань, умінь та навичок. У меншій мірі увага приділяється оволодінню практичними навичками та ще в меншій – формуванню особистісних якостей і адекватної поведінки, необхідних для професійної діяльності. Внаслідок цього майбутні фахівці не в достатній мірі вміють використовувати знання для виконання практичних дій.

Компетентнісний підхід не заперечує значення знань, але він акцентує увагу на здатності використовувати отримані знання. Компетентнісний підхід передбачає окреслення чіткого кола компетенцій, тобто необхідного комплексу знань, навичок, ставлень та досвіду, що дозволяє ефективно виконувати певну діяльність.

Отже, головне завдання освіти сьогодні – навчити молодих людей творчо і плідно взаємодіяти із суспільством і в такий спосіб досягати статусу повноправних і компетентних громадян, послідовно та поетапно створювати умови для набуття учнями необхідних компетентностей.

Література


  1. Андреев А.Л. Компетентносная парадигма в образовании: опыт философско-методологического анализа // Педагогика. – 2005. – № 4.

  2. Зимова І.А. Ключові компетентності як результативно-цільова основа компетентнісного підходу в освіті. Авторська версія / І.А. Зимова. - М.: Дослідницький центр проблем якості підготовки фахівців, 2004.

  3. Паращенко Л.І. Технологія формування ключових компетентностей у старшокласників: практичні підходи // Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / Під заг. ред. О.В.Овчарук. К.: "К.І.С.", 2004.

  4. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф.Ильичев, П.Н.Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983.

  5. Формування громадянської компетентності учнівської молоді. Відкриття європейського року громадянської освіти в Україні: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. Х., 2005.

  6. Хуторський А.В. Ключевые компетенции как компонент личностно-ориентированной парадигмы образования // Народное образование. – 2003. – № 2.


Information about author:

Tetiana Shirmova – Kyiv National Trade and Economies University, Kyiv, Ukraine. E-mail: t.tatyana@yandex.ua



1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   68