Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств

Скачати 238.09 Kb.

Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств




Скачати 238.09 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації11.05.2017
Розмір238.09 Kb.
  1   2

Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств

Людмила Лясота,

кандидат політичних наук,

провідний науковий співробітник

Національного інституту стратегічних досліджень

Проблемним полем сучасних транзитологічних досліджень стало вивчення різних траєкторій розвитку поставторитарних суспільств. Йдеться про широкий спектр результатів політичних трансформацій – від консолідації ліберальних демократій до появи „гібридних” суспільств і до цілком сформованих різновидів нового авторитаризму.

Вчене звання старшого наукового співробітника присвоюється докторам і кандидатам наук із стажем наукової роботи не менше трьох років, які працюють у вищих навчальних закладах III–IV рівня акредитації або наукових установах та організаціях до них прирівняних і зараховані після обрання за конкурсом чи в порядку атестації, зокрема за сумісництвом, на посади старшого наукового співробітника, провідного наукового співробітника, головного наукового співробітника, доцента, професора, заступника завідувача (начальника) та завідувача (начальника) науково-дослідного відділу (відділення, сектору, лабораторії), завідувача кафедри або призначені на посади ректора, проректора з навчальної та наукової роботи, директора, заступника директора з наукової роботи, вченого секретаря, за умови успішної роботи на зазначених посадах не менше календарного року та опублікування за останні три роки у наукових фахових виданнях України або інших держав не менше п'яти наукових праць за відповідною спеціальністю, з них дві - без співавторів.

Лібера́льна демокра́тія або Констутиційна демократія (інша назва - поліархія) є формою суспільно-політичного ладу - правовою державою на основі представницької демократії, в якій воля більшості та здатність обраних представників здійснювати владу обмежені в ім'я захисту прав на дотримання належних правових процедур, приватну власність, недоторканність особистого життя, свободу слова, свободу зібрань і свободу віросповідання. Ці ліберальні права закріплено у вищих законах (таких, як конституція чи статут, або ж у прецедентних рішеннях, ухвалених верховними судовими інстанціями), що, у свою чергу, наділяють різні державні та громадські органи повноваженнями з метою забезпечення цих прав.

Аналітики вважають, що в багатьох суспільствах пострадянського простору формальні демократичні інститути часто й ефективно використовуються як фасад для реалізації недемократичних „правил гри” і неінституційованих владних відносин.

Пострадя́нські держа́ви, також пострадя́нський про́стір - журналістське кліше для позначення 15 країн, що раніше входили до Радянського Союзу як Радянські Соціалістичні Республіки та стали незалежними під час розпаду СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Естонія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна.

Тіньові практики стали поширеним явищем. Лише останнім часом їх почали аналізувати за структурним, інституціональним, соціокультурним та іншими підходами [1, с. 27]

У межах раціонального інституціонального підходу увага акцентується на тому, що панування неформальних практик значною мірою обумовлювалося слабкістю інституціонального дизайну відповідних країн і вадами інституціонального будівництва. Домінування неформальних інститутів над формальними зумовлюється інтересами учасників процесу інституціонального будівництва, „раціональними діями” акторів, які мали можливість нав’язати свої правила гри [2, с. 21 24]. Аналізуючи цю проблему, В. Гельман наполягає на тому, що еволюція інститутів на початковій стадії реформ багато в чому зумовлювалася не тільки інтересами акторів, але й прикладною ідеологією, яка виконувала роль фільтра для опрацювання необхідної інформації про дії інших акторів і допомагала виносити певні судження щодо відповідності інститутів їх нормативним уявленням. Нові, недосконалі формальні інститути на стадії свого утворення мали безліч лакун, які легко заповнювалися неформальними інститутами завдяки активності акторів. Деякі з цих інститутів у ході реформування було зліквідовано, але інші, що продемонстрували свої переваги для тих чи тих акторів, вкорінилися, а відтак практика деформалізації правил стала рутиною [3, с. 12 14]. Інституціональний аналіз посідає центральне місце в методологічному арсеналі сучасної політичної науки.

Політологія або Політична наука (англ. political science, фр. sciences politiques; від (грец. πολιτικός, politikos - суспільний, громадський, грец. πόλις, polis - місто, politika - державні й суспільні справи) - соціально-гуманітарна наука про політику, її роль і функції в житті суспільства, зокрема, про її теорію; функції політичної системи та влади; функції і характер держави; сутність, форми та методи діяльності суб'єктів політики та закономірності і випадковості розвитку політичного процесу; про проблеми глобальної політики, зокрема, міжнародних відносин.

Але остаточне пояснення деяких соціальнополітичних феноменів потребує глибшого аналізу саме сфери взаємовідносин системних акторів. Згідно з інституціональною теорією, природа неформальних практик формується завдяки егоїстичному інтересу акторів, дії яких спрямовані на максимізацію прибутку. При цьому імпліцитно передбачається, що актори володіють вичерпною інформацією і можуть прораховувати наслідки своїх та чужих дій, всі можливі альтернативи. Помилковість такого припущення була доведена ще в теорії обмеженої раціональності Г. Саймона (1957 р.) [4]

Для з’ясування природи неформальних практик, варіацій політичної поведінки у трансформаційних суспільствах доцільно звернутися до додаткових параметрів, а саме – до аналізу особливостей соціальних контактів у політичній сфері, які формують структури мережевих взаємодій. Соціальні мережі є компонентами середовища, в якому діють політичні інститути;

Політичний інститут, частіше вживається в множині політичні інститути - різновид соціальних інститутів завданнями яких є встановлення, виконання та підтримання влади. Поняття політичних інститутів виникло на основі стабільної та повторюваної моделі відтворення влади в суспільстві, яка має спільні риси організації в будь-якому суспільстві.

Соціа́льна мере́жа - соціальна структура, утворена індивідами або організаціями. Вона відображає розмаїті зв'язки між ними через різноманітні соціальні взаємовідносини, починаючи з випадкових знайомств і закінчуючи тісними родинними зв'язками.

ці мережі відіграють значну роль як визначник відмінностей між інституціонально близькими і навіть ідентичними суспільствами. Мережевий підхід є гнучкішим інструментом, ніж інституціональний. Він виходить за межі локальних порядків. Узгодження практик у мережах здійснюється на основі принципів міжособистісних відносин, а зв’язки в них більш усталені, ніж інституціональні порядки.

Міжособо́ві стосу́нки - це взаємозв’язки між людьми, що об'єктивно проявляються в характері і способах взаємних впливів, які здійснюють люди один на одного в процесі сумісної діяльності і спілкування.

Мережеві структури первинні відносно інститутів. Це означає, що при достатньому поширенні мережі і наявності легітимізуючого принципу мережеве утворення може „перерости” в інститут. Учасники політичних чи економічних трансакцій, які утворюють мережу, розгортають свою діяльність в умовах вже існуючих інституціональних порядків, які відтворюють у своїх діях чинні інститути, одночасно утворюючи нові принципи регулювання. Отже, здійснюється інституціоналізація нової структури. Тобто, утворена мережа може змінюватися під впливом зовнішнього інституціонального середовища або сама перетворюватися на інституціональне утворення. В будьякому такому утворенні можна знайти елементи мережі, як і в будьякій мережі можна знайти елементи інституціональних порядків. Саме мережеві відносини сприяють боротьбі з невизначеністю, стають на заваді поширенню опортунізму, дозволяють здійснювати успішні економічні й політичні трансакції в умовах обмеженої раціональності акторів

Метою статті є з’ясування ролі мережевих структур у формуванні неформальних практик у політичному просторі трансформаційних суспільств

Хоча в теорії соціальних мереж поняття „інститути” відіграє значну роль, але не вони, а зв’язки та відносини перебувають у фокусі її досліджень. У найширшому сенсі мережа – це розширена група людей зі схожими інтересами, які взаємодіють та підтримують неформальні контакти задля взаємопідтримки

За соціологічним підходом, мережа „складається з акторів та їх відносин, а також певних дій і ресурсів та залежностей між ними” [5]. Основні компоненти мережі – структура і ресурси. Структурний компонент це певна конфігурація акторів і обумовлені нею зв’язки. Ресурсний компонент це ресурси, якими обмінюються, і які зрештою призводять до диференціації позицій. В соціальній мережі можна виокремити й реляційну форму, яка означає інтенсивність і силу зв’язків, рівень взаємного залучення до спільної діяльності

У багатьох працях, виконаних у межах цього підходу, підкреслюється, що ідеї, вірування, цінності та консенсуальне знання забезпечують пояснювальні можливості при вивченні соціальної мережі. Ці елементи конструюють також логіку взаємозв’язку між їх членами. З точки зору концепції згуртованості, соціальні мережі – це сукупність відносин, принципів і практик дії за цими принципами.

Аспект (лат. aspectus - вигляд, погляд) - поняття філософії (онтології, теорії пізнання). У філософії аспект розглядається

Відносини і дії, якими вони продукуються, передбачають, передусім, те, що інші агенти діятимуть певним чином, причому їх дії не обов’язково підкріплюватимуться санкціями, вони можуть базуватися лише на принципі довіри [6, с. 332]. Тобто, мережевий світ існує завдяки вкоріненості у мережах міжособистісних відносин, породжуваних відносинами довіри.

Поняття довіри ключове для розуміння функціонування соціальної мережі. Довіра сприяє утворенню особливого феномена – соціального капіталу. Поняття „соціальний капітал” ввели у науковий дискурс П. Бурдьє, Г. Лоурі, Дж. Коулмен, Р. Патнем і Ф. Фукуяма. На думку Р. Патнема, соціальний капітал нагромаджується в нормах взаємності міжособистісних відносин саме в горизонтальних мережах та зв’язках суспільної активності. Вчений акцентує увагу на відмінностях горизонтальних зв’язків співробітництва, кооперації та взаємної добровільної відповідальності від вертикальних суспільних відносин ієрархії, підкорення і залежності [7, с. 204]. П.

Соціа́льний капіта́л - поняття, введене П. Бурдьє у статті «Форми капіталу» (1983) для позначення соціальних зв'язків, які можуть виступати ресурсом отримання вигод.

Соціа́льні стосу́нки або суспі́льні стосу́нки - різні взаємодії та зв'язки між окремими людьми або групами людей, які встановлюються в процесі їхньої спільної практичної та духовної діяльності.

Бурдьє визначав соціальний капітал як „ресурси, засновані на родинних відносинах та відносинах у групі членства, які є необхідними та передбачають тривалі суб’єктивно емоційні зобов’язання – почуття вдячності, поваги, дружби тощо” [8, с. 249 250]. За Дж. Коулменом, соціальний капітал – це потенціал взаємної довіри і взаємодопомоги, що цілераціонально формується в міжособистісних відносинах; його формами є зобов’язання та очікування, інформаційні канали і соціальні норми [9]

Дослідники звертають увагу на різні функціональні аспекти соціального капіталу.

Соціа́льна но́рма - система уявлень, що становить певний шаблон поведінки, що розділяється членами соціальної групи і необхідна для здійснення сумісних узгоджених дій.

Він сприяє створенню громадянських ініціатив та асоціацій, які підвищують громадянську компетентність і політичну грамотність. Він може полегшувати виробничу діяльність, збільшувати ефект групової кооперації, призводить до скорочення витрат при здійсненні контролю за виконанням угод і контрактів як формальної основи суспільної взаємодії, сприяє ефективному демократичному правлінню, підвищенню добробуту, економічному процвітанню (Р. Патнем, Ф. Фукуяма, Дж. Коулмен).

Соціальні мережі виконують роль каналів, якими здійснюється обмін різними ресурсами як між учасниками одного поля, так і між різними полями. Прилучення індивіда до соціальної мережі дає йому змогу підвищити свій потенціал, отримати допомогу ресурсами в різних формах. Наприклад, у бізнесі участь у соціальній мережі дає можливість одержати грошовий кредит, навіть пільговий. Соціальні мережі надають також і моральну підтримку, соціальний захист, формують громадську думку в певному напрямі, що теж має велике значення для індивіда

Говорячи про обмін ресурсами в соціальних мережах, слід мати на увазі, що мережеві взаємодії можуть бути симетричними й асиметричними.

Грома́дська ду́мка, або суспі́льна ду́мка, - уявлення про спосіб існування свідомості, як сукупної свідомості окремих індивідів, об'єднаних у суспільні групи, які пов'язані спільністю інтересів, у якому фіксується ставлення до подій або явищ громадського життя.

До перших належать зв’язки, засновані на реципрокності (взаємообміні дарами між членами горизонтальної мережі). Регулюють ці відносини культурні норми. Тут обмін виконує роль символу „доброї волі”, наміру зміцнити відносини, встановити довіру для підтримання соціальної включеності. Реципрокність є інструментом прирощення соціального капіталу.

Асиметричні зв’язки відтворюють відносини за типом патрон клієнт. Їх можна розглядати як усталену систему відносин суб’єктів, що володіють диференційованою ресурсною забезпеченістю внаслідок приналежності до різних рівнів ієрархії, що їх об’єднує. Патрон опікується клієнтом за рахунок ресурсів, які має у своєму розпорядженні, та збирає відповідну данину у формі вдячності за опіку. Клієнтські мережі можуть контролювати розподільчі механізми широкого профілю – від розподілу матеріальних благ, робочих місць, землі і до розподілу дозволу, ступеня відповідальності та санкцій, привілеїв тощо.

Робо́че мі́сце - елементарна одиниця виробничої структури, що містить частину простору виробничого підрозділу, яка потрібна для здійснення трудової операції та оснащена матеріально-технічними засобами, що використовуються у процесі праці.

Матеріальні блага - категорія економічної теорії. Благами називаються засоби, придатні для задоволення людських потреб. Матеріальні блага, які людина використовує в процесі своєї життєдіяльності.

Ресурсна залежність є тією прихованою пружиною примусу, яка набуває вигляду добровільних актів. Зовнішньо добровільний обмін ієрархічно організованих суб’єктів не породжує відносин реципрокності. Скоріше, здійснюється мімікрія під відносини реципрокності коштом зовнішніх атрибутів обдаровування. У реальності ресурси циркулюють у формі данини, яку „патрон” збирає зі своїх „клієнтів”. У найзагальнішому вигляді різниця між реципрокністю і патронклієнтськими відносин полягає в наступному [10, с. 26 28]:

1) різна природа примусу. Реципрокність будується на основі підкорення людей соціальним нормам, засвоєним у процесі соціалізації. Відносини патронклієнт не добровільні через їх ієрархічну диспозицію. Примус має управлінську –організаційну природу, і це усвідомлюють учасники мережі. Дарунки, що породжуються соціальними нормами, протистоять данині, яка породжується організаційною ієрархією;

2) невизначеність форм і терміну реципрокних взаємодій протистоїть прогнозуванню контактів клієнтських мереж. Форми і терміни послуг патрона і клієнта якщо не обговорюються, то чітко усвідомлюються;

3) реципрокність є реальністю, що не регулюється формальними інститутами, а патронклієнтизм є протилежністю формального порядку;

4) мережі реципрокної підтримки більш інерційні та менш залежні від змін формального порядку, ніж патронклієнтські відносини;

5) можливість збирання данини залежить від діапазону функціональних можливостей патрона, а можливість отримати дарунки – від особистого становища оточуючих;

6) реципрокність засновується на симетричній мережевій структурі (горизонтальній), а патронклієнтські відносини передбачають ієрархію. Тому останні формуються за рахунок вертикальної впорядкованості суб’єктів. Горизонтальний рух дарунків протистоїть вертикальним каналам данини;

7) реципрокні взаємодії демонструють можливості володіння соціальним капіталом, а патронклієнтизм – переваги володіння адміністративним капіталом;

8) відносини реципрокності не потребують ідеологічного забарвлення – вони перебувають поза ідеологічним дискурсом, їх не кваліфікують як позитивні чи негативні. А патронклієнтські відносини часто піддаються критиці або розглядаються як інститут, що сприяє цілісності системи за рахунок набуття гнучкості.

Слід підкреслити, що в реальності виокремленні типи відносин у соціальних мережах часто породжують різні варіанти гібридів, але в аналітичних цілях ці конструкти допомагають виявити особливості функціонування різних видів соціальних мереж, механіку соціального примусу, а також форму і розмір плати за привілейований доступ до мережевих ресурсів. Соціальна мережа будується на принципі взаємності і не може існувати (або набуває неусталеного характеру), коли одна сторона надає ресурси і підтримку, а інша тільки користується ними. Це об’єктивна структура з певною формою регулювання відносин, яку учасники мають засвоїти, якщо бажають увійти до неї. Використовуючи поняття мережевих зв’язків як соціального капіталу, котрий, як і деякий інший, розподілений нерівномірно, можна сказати, що перед „новачками” мережа створює певний „бар’єр”, який необхідно подолати для успішного входження до цієї структури. Це передбачає інтеріоризацію відповідних правил і практик, вмонтованих у модель певної мережі. Більше того, агенти можуть не просто вбудовуватися в існуючі соціальні структури, але й свідомо виробляти обмеження і правила.

Соціальна структура - внутрішній устрій суспільства або соціальної групи, що складається з певним чином розташованих, впорядкованих частин (в групі - соціальних індивидів, осіб), що знаходяться у соціальному зв'язку, взаємодіють між собою.

Використовуючи термінологію А. Олейника, можна сказати, що вони утворюють спільний „проект”, в основі якого є певні формальна та неформальна угоди [11]. Це положення важливе для подальших розвідок щодо формування неформальних практик у пострадянських суспільствах.

Аналіз стандартних практик у політичному просторі пострадянських суспільств дає змогу як західним, так і вітчизняним фахівцям зробити висновок про поширення асиметричних обмінів у мережевих взаємодіях, переважно клієнтелістського характеру. При цьому, йдеться не про всю сукупність відносин в суспільстві, а про найтиповіші, котрі охоплюють як відносини між управляючими й тими, ким управляють, так і відносини серед панівної верстви, які певним чином її структурують та організовують. Клієнтарні відносини формують широкі соціальні мережі, ієрархічно організовують соціальний простір. Основними гравцями у полі владних відносин виступають досить рухливі і не дуже тривалі актори – це персонально орієнтовані команди, які завжди шукають покровителів і періодично змінюють їх. Персональні вертикальні і горизонтальні зв’язки повністю забезпечили масштабну інфраструктуру для власних взаємодій подібних відносин.

З точки зору соціокультурного підходу, клієнтелістські неформальні практики у пострадянських суспільствах є наслідком радянської культури, коли групи взаємної підтримки і взаємодопомоги відігравали велику роль, а володіння акціонерним капіталом та відносини взаємного кредитування підкріплювалися дружніми або родинними зв’язками. Саме тоді такі слова, як „блат”, „рука”, „наша людина”, „кругова порука” тощо, міцно увійшли в загальний лексикон. Деякі дослідники говорять про традиційність, але не в якості якогось інституціонального наслідку, а скоріше як про етнічні константи, адаптаційнодійові стереотипи, що переносяться на нові інститути і відтворюються в соціальних обставинах, що змінюються [12]

Зазначимо, що стереотипи особистих взаємин, які призвели до повторюваних персоніфікованих і локалізованих практик, сформувалися давно, у традиційному суспільстві. За радянських часів вони зміцніли й поширилися завдяки „технології виживання”, пов’язаної з розкуркуленням і формуванням „нового робітничого класу”, а згодом з війною і повоєнним лихоліттям. Як зазначає В. Степаненко, „наявність та стійкість неформальних відносин у пострадянських країнах, зокрема в Україні, були (та й досі є) об’єктивною раціональною життєвою стратегією виживання у колі „своїх людей” у період болісної соціальної трансформації” [13]. Орієнтація на особисті зв’язки у соціальних мережах свідчить про глибоко вкорінений, усталено відтворений у масових практиках неофіційний інститут, який визнається значно ефективнішим, ніж інститути офіційні.

Неформальні персональні зв’язки, при всій їх комерціалізації та монетаризації, ніколи повністю не зводяться до платних послуг і підкупу як таких, оскільки не тільки забезпечують учасників взаємодії необхідними й бажаними ресурсами, але й задовольняють їх потребу у довірі. Пострадянський досвід свідчить, що існує особливий механізм функціонування довіри, який обмежується родинноклановими стратегіями. Брак історичної традиції нагромадження та розвитку соціального капіталу у горизонтальних мережах суспільної активності і співробітництва створює певний соціальний вакуум. Він заповнюється по мірі створення мережі клієнтарних взаємозв’язків, формування „вертикальних” міжособистісних відносин „патрон клієнт” та розвитку мафіозноінституціонального порядку [14, с. 33].

Так, за даними опитувань, проведених Інститутом соціології НАН України 2005 року, рівень деперсоніфікованої довіри в українському соціумі складає 34,6 % (тобто, саме стільки українців вважають, що більшості людей можна довіряти, 48,2 % не згодні з цією позицією, а 17,3 % не знають, як відповісти на це запитання) [15, с. 44]. Додамо, що більше половини населення України (50,2 %) впевнено, що нікому не довіряти у житті – найбезпечніша позиція [15, с. 46].

Населення України За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 лютого 2017 року чисельність наявного населення України становила 42 558 328 осіб(без врахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя)

Тим часом, навіть вирахований аналітичним шляхом мінімальний рівень довіри, необхідний для здійснення найпростіших угод на ринку, складає 35 % [16, с. 100 102]

Соціологічні дані свідчать, що пострадянська людина не є носієм колективістських цінностей. Зазвичай вона розраховує тільки на себе або на своє близьке оточення, але й не є вільною від державно патерналістського комплексу. Протягом останніх десяти років, на тлі низького рівня інституціоналізованої довіри, найбільший ступінь довіри демонструється респондентами на рівні власної родини, другий і третій рівні посідають люди, з якими підтримується постійний контакт – сусіди і колеги [15, с. 55]. Проблема пострадянських суспільств полягає в тому, що в ньому панують здебільш саме партикулярні, а не універсальні норми. Більшість норм мають своїм атрибутом групу людей, поєднаних сімейнородинними зв’язками або тривалими особистими знайомствами. Ці норми підтримуються персоніфікованими відносинами, а важливу роль у забезпеченні їх виконання відіграють соціальні санкції (втрата репутації, остракізм).

У цьому контексті цікавими є висновки американського антрополога Ж. Уедел, яка виявила зв’язок проблеми розвитку громадянського суспільства і функціонування особливого феномена довіри в радянські часи з формуванням вертикальної мережі у пострадянський період. Її концепцію було викладено 1998 року в книзі „Зіткнення та змова: дивний випадок західної допомоги Східній Європі у 1989 1998”.

Громадя́нське суспі́льство - це сукупність недержавних організацій, які представляють волю та інтереси громадян. Воно включає в себе сім’ю і приватну сферу, тобто "третій сектор" суспільства паралельно з державою та бізнесом.

Східна Європа Східна Європа - політичний та історико-географічний регіон Європи.

Аналізуючи комуністичні суспільства, автор відзначає, що поширена на Заході теорія стосовно того, що громадянського суспільства за часів тоталітаризму не існувало, не відповідає дійсності, оскільки представники цієї теорії відшукували звичні для західного суспільства критерії його функціонування, тобто альтернативні структури, які б могли боротися з „демонічною” державою. Але, як пише Ж. Уедел, вони не помічали діяльності неофіційних інститутів, які „не відповідали ні західним, ні східним моделям”. Ці інститути існували як „непублічні та неусталені”, хоча становили цілий лабіринт каналів (заснованих як на патрон клієнтських, так і на горизонтальних зв’язках), за якими здійснювалися угоди та обмін як між приватними особами, так і між приватними особами і представниками держструктур

Для позначення альтернативних східноєвропейських інститутів автор використовує термін „кліки” та визначає їх як групи, члени яких об’єднані щільними та багатоплановими мережами взаємовідносин, що мають спільну ідентичність [17, с. 104]. Кліки виконували роль посередників між державним і приватним секторами, а також між бюрократією і приватним бізнесом. Діяльність у якості елемента стратегічного союзу дозволяла членам таких утворень виживати в умовах невизначеності. Згодом, коли країни перейшли до фази реформування, послаблення традиційної влади і традиційних інститутів, вони одержали дуже широкі повноваження без серйозних обмежень своєї активності. Вони, перш за все, прагнули особистих цілей незалежно від формальних інститутів, бо обставини вимагали від них лояльності до групи, а не до формальних інститутів. Іншим результатом цієї ситуації стала концентрація ресурсів і власної здатності приймати рішення в економіці, політиці та

  1   2


Скачати 238.09 Kb.

  • Соціальні мережі