Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Студентських наукових праць

Студентських наукових праць




Сторінка17/18
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.79 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

У процесі життєдіяльності деякі живі орга­нізми пристосувалися до паразитичного способу існування, коли всі необхідні для їх розвитку речовини вони отримують за рахунок іншого організму (хазяїна). На земній кулі існує близько 2 млн видів живих організмів тваринного походження. З них майже 90 тис (6 %) ведуть паразитичний спосіб життя [1]. У формуванні світогляду біолога важливу роль відіграє зоопаразитологія. Неможливо досягти стабільного благопо­луччя та уникнути інвазійних хвороб, якщо не дотримуватися гігієнічних норм утримання тварин. Від цього залежить і охорона здо­ров'я населення. Йдеться про інвазійні хвороби, спільні для тва­рин і людей (ехінококоз, трихінельоз, токсоплазмоз).

Перші повідомлення про паразитів та хвороби, які вони спричинюють можна знайти в літописах Арістотеля, що наводив дані про аскарид, теній, гостриків, описав цистицеркоз сви­ней. Його також вважають засновником ентомології. Він уперше ввів термін «еntomon» (комаха). Гіпократ виявив вплив деяких паразитичних червів на здоров'я людини. Він уперше запропонував термін «hеlmins», звідки й похо­дить назва «гельмінт».

Паразитологія – комплексна біологічна наука, що вивчає систематику, морфологію, цикл розвитку різних паразитичних організмів та хвороби, які вони спричи­нюють. Розрізняють загальну, медичну, агрономічну та ветеринарну парази­тологію. Загальна паразитологія обґрунтовує теоретичні питання взаємовідносин паразитів та їхніх хазяїв. Медична паразитологія досліджує організми, які спричинюють хвороби у людей, а агрономічна – у рослин.

Ветеринарна паразитологія вивчає паразитичні організми та хвороби, які вони спричинюють у сільськогосподарських, домашніх і промислових тварин, риб та бджіл. Правильніше було б назвати цю дисципліну зоопаразитологією, адже предметом її досліджень є паразитичні організми тваринного по­ходження царства Аnіmаlіа (одноклітинні – Рrоtozоа та багатоклітинні – Меtаzоа організми: нижчі гельмінти, комахи, павукоподібні) надцарства ядер­них (Еukаrуоtа). Хвороби, спричинені зоопаразитами, називають інвазійними (паразитарними), а хвороби, причиною яких є організми рослинного похо­дження (фітопаразити), дістали назву інфекційних.

Величезні заслуги у розвитку паразитології належать видатному вченому Ібн Сіна (Авіценна), який описав патологію тварин при гельмінтозах, запро­понував засоби для їх лікування. В цих працях є дані про шкідливих кліщів і комах. Дослідники тих часів були переконані, що паразитичні че­рви самовільно зароджуються в орга­нізмі тварин і людини. У середині XVII ст. Франческо Реді вперше довів, що мухи і оводи розви­ваються з яєць, чим завдав удару теорії самовільного зародження жи­вих організмів. Як наука паразитологія сформува­лася в XIX ст. Відтоді розпочинається вивчення циклів розвитку паразитів (експериментальна паразитологія). Велика роль англійських учених Г. Еванса і Д. Бруса, які від­крили збудників трипаносомозів в тва­рин і людей та довели роль мух цеце в передаванні одноклітинних органі­змів. На честь цих дослідників були названі відкриті ними види трипаносом.

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. російський академік П. С. Паллас описав велику кількість гельмінтів і комах нових видів. Викладач Харківського ветеринарного інституту (ХВІ) К.

Ха́рківська держа́вна зооветерина́рна акаде́мія - державний вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, підпорядкований Міністерству освіти і науки України, розташований у мальовничій лісопарковій зоні передмістя Харкова у смт Мала Данилівка Дергачівського району Харківської області.
Островський у 50-х рр. XIX ст. розшифру­вав цикл розвитку цестод, різко критикував теорію самовільного зародження паразитич­них червів. О. Федченко під час подоро­жей зібрав велику колекцію гельмінтів, уперше описав цикл розвитку – збудника дракункульозу. Е. Брандт опублікував книгу про паразитів свійських тварин і людини та заклав наукові основи арахноентомології. Д. Л. Романовський (1891) розробив і запропонував новий метод фарбування одноклітинних організмів.

І. А. Порчинський – автор низки праць про оводів, гедзів та мух. М. О. Холодковський вивчав анатомію, ци­кли розвитку і систематику гельмінтів тва­рин і людини, видав атлас паразитичних червів. Видатну роль у розвитку паразитології відіграли дослідження, виконані під керівництвом В.О. Догеля, Є. Н. Павловського, В. Л. Якимова.

Значний внесок у розвиток ветеринарної гельмінтології зробили українсь­кі вчені. Тривалий час центром підготовки фахівців ветеринарної медицини і вивчення гельмінтологічних проблем були вчені Харківської державної зооветеринарної академії. Гельмін­тозам були присвячені роботи видатних учених Є. А. Островського, С. А. Каменського, В. К. Чернухи.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. - Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955-2003.

Планомірні систематичні дослідження паразитичних організмів розпоча­лися після 1937 р., коли в Інституті зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України був створений відділ паразитології. Більш як півстоліття його очолю­вав академік О. П. Маркевич (1905–1999), що був основоположником і науковим керівником української школи паразитологів. Вагомий доробок у вивчення інвазійних хвороб тварин вніс також акаде­мік Р. С. Чеботарьов (1905–1981). У різні роки ці вчені впродовж тривалого часу очолювали кафедру паразитології Київського ветеринарного інституту. Для розвитку ветеринарної паразитології багато зробили вчені Інституту експериментальної і клінічної ветеринарної медицини (м. Харків) Ю.С. Коломієць, М. Д. Кльосов, З. Г. Попова, завідувачі кафедр паразитології Білоцерківського державного аграрного університету М. М. Вовченко і М. С. Крикунов, Дніпропетровського державного аграрно­го університету Я. М. Захрялов та В. Н. Трач (Інститут зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України).

За межами України відомі імена видатних учених-паразитологів, які продовжують плідно працювати в науково-дослідних інститутах та вищих навчальних закладах. Це І. А. Машкей, Ю. О. Приходько, В. С. Шеховцов (Інститут експерименталь­ної і клінічної ветеринарної медицини УААН), д.вет.н. М. Ф. Ященко (Інститут ветеринарної медицини УААН), професори В. В. Корнюшин, Г. М. Двойнос та В.П. Шарпило (Інститут зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України), В. Ф. Галат (Національний аграрний університет України), Ю. Г. Артеменко (Білоцерківський державний аграрний університет), К. В. Секретарюк (Львівська державна академія ветеринарної медицини ім. С. З. Гжицького), І.Л. Тараненко (Одеський державний аграрний університет), І. С. Дахно (Полтавська державна аграрна академія).

Метою нашої статті є аналіз стану ентомофауни тварин в Україні. Для цього передбачається вирішити такі завдання: з’ясувати існуючі уявлення про ентомофауну; проаналізувати особливості методологічних підходів; обґрунтувати основні заходи з боротьби з паразитними організмами.

Інвазія (від лат. іnvаsіо напад, вторгнення) – це процес зараження тва­рин зоопаразитами з виникненням між ними в подальшому ворожих взаємо­відносин. У разі проникнення зоопаразитів в організм хазяїна може розвиватися ін­вазійна хвороба. Для її виникнення та клінічного прояву необхідні умови: висока патогенність збудників і значна їх кількість, сприйнятливість до них певних видів тварин. Важливу роль при цьому відіграють чинники навко­лишнього середовища (температура та вологість повітря, наявність проміж­них хазяїнів гельмінтів, переносників одноклітинних організмів, умови годівлі та утримання тварин).

Істотні зміни в номенклатуру інвазійних хвороб внесли К. І. Скрябін та Р. С. Шульц (1928 р.). Нині існує уніфікована номенклатура інвазійних хвороб, яка ґрунтується на зоологічній назві роду збудника. Наприклад, у роді Fаsсіоlа корінь Fаsсіоl, закінчення -а, і назва хвороби – фасціольоз. Назва хвороби пишеться в однині. У множині їх вживають у тому разі, якщо вони спричинені зоопаразитами, що належать до вищих таксонів (почи­наючи з родини). Тоді до кореня слова потрібно додати суфікс «юзи» або «ьози». Наприклад, від назви родини Есhіnоstоmаtіdае хвороба називатиметься в множині – ехіностоматидози, Аsсаrіdata – аскаридатози.

Епізоотологія вивчає закономірності виникнення і згасання паразитарних хвороб, особливості їх перебігу в різних умовах. В епізоотології слід розрізняти два важливих поняття: джерело зараження та джерело поширення. Джерелом зараження можуть бути ґрунт, трава, вода, корм (при гельмінтозах та еймеріозах) або проміжні, додаткові, а іноді й резервуарні хазяїни (при біогельмінтозах). Дже­рело поширення – це хворі тварини або паразитоносії. Поширенню інвазії, як і зараженню, сприяє наявність в окремих гельмінтів значної кількості ре­зервуарів (збудники аляріозу та спіроцеркозу м'ясоїдних тва­рин, гетеракозу птахів тощо).

З організму хворих тварин паразитичні організми проникають у довкілля багатьма шляхами: з фекаліями, сечею, слиною, молоком, кон'юнктивальним слизом, кров'ю, виділеннями з носової порожнини тощо.

Зараження тварин збудниками інвазійних хвороб здійснюється переважно аліментарно. Це відбувається при заковтуванні інвазійних яєць (наприклад, Аsсаrіdiа gаllі) або личинок (Dісtуосаulus filаrіa). Рідше тварини заражаються пeркутанно (Strongуlоіdеs рарillоsus), контактно (вошi), утробно (Nеоаsсаrіs vіtulоrum), через носові ходи (Оеstrus оvіs), очі (Тhеlаzіа rhоdesi), статевим шляхом (збудники парувальної хвороби, трихо­монозу великої рогатої худоби (ВРХ)), з молоком (Тохосаrа саnіs). Для інвазійних хвороб характерна сезонність. Наприклад, зараження тварин збудниками фасціольозу в Україні відбувається, як правило, навесні, влітку та восени, тоді як у країнах з тропічним кліматом – у будь-яку пору року.

Багато хвороб є спільними для тварин і людини, їх називають зооантропонозами (опісторхоз, ехінококоз, трихінельоз, токсоплазмоз). Людина може заразитися при вживанні в їжу риби з метацеркаріями трематоди Оріsthorchіs tеnuiсоllis, свинини, в якій знаходились інвазійні личинки круг­лого гельмінта Тrісhіnеllа sріrаlіs, або при заковтуванні ооцист одноклітин­ного організму Тохорlаsmа gоndіі. Трапляються випадки, коли тварини заражаються від хворих на інвазійні хвороби людей. При заковту­ванні інвазійних яєць (онкосфер) цестод Таеnіа sаgіnаtа і Т. sоlіum, які паразитують у кишках людини, ВРХ та свині заражаються цистицеркозами та іншими паразитами.

Паразитози, збудники яких передаються від хворих до здо­рових тварин за допомогою переносників (комах та павукоподібних), назива­ють трансмісивними. Вперше вчення про трансмісивні хвороби та їх при­родну осередковість було розроблене Є. Н. Павловським зі співробітниками в 30-40–х рр. минулого століття. Яскравим прикладом такої інвазії може бути лейшманіоз. Збудник цієї хвороби – одноклітинний джгутиковий організм Lеіshmаnіа trоріса. У дикій природі лейшманіями уражені гризуни (хом'яки, великі піщанки). Збудники передаються за допомогою кровосисних комах – москітів, гризунів, що живуть у норах. Упродовж тривалого часу лейшманії мо­жуть циркулювати між переносниками і дикими тваринами. При проникнен­ні в природні осередки лейшманіозу людини і свійських м'ясоїдних тварин від­бувається їх зараження збудниками цих хвороб.

В організмі механічних переносників паразитичні організми не розвива­ються (факультативно-трансмісивні хвороби). Наприклад, гедзі та мухи-жигалки є механічними переносниками одноклітинних організмів Тrураnоsоmа bruсеі. У тілі біологічних (специфічних) переносників зоопаразити впро­довж певного часу розвиваються і тільки після цього здатні заразити здорову тварину (мухи цеце для Тrураnоsоmа vіvах або іксодові кліщі для бабезій і тейлерій). Такі хвороби називають облігатно- трансмісивними. Важливу роль відіграють також природно-осередкові гельмінтози (опісторхоз, ехіноко­коз, трихінельоз).

Для збудників значної групи протозойних хвороб (піроплазмідози, трипаносомози, лейшманіоз) ха­рактерна здатність упродовж тривалого часу зберігатися в навколишньому середовищі і пристосовуватися до життя в організмі диких тварин і перенос­ників (членистоногих). Вони характеризуються ензоотичністю, тобто про­явом захворювання тварин лише на певних територіях земної кулі (трипаносомози тварин і людини, переносниками збудників яких є мухи цеце, – у країнах Африки, південноамериканський трипаносомоз, переносниками якого є тріатомові клопи, – в країнах Латинської Америки). Фасціольоз виникає лише в межах поширення проміжних хазяїв збудників – прісноводних мо­люсків.

Для деяких інвазійних хвороб характерна епізоотичність. До них відносять, наприклад, акарози, спричинені акариформними кліщами. Ці хворо­би можуть набувати надзвичайного поширення, що спостерігалося серед ко­ней у багатьох країнах світу під час першої світової війни. Акарози коней на той час мали панзоотичний характер.

При проникненні в організм тварини значної кількості патогенних збуд­ників та зниженні його резистентності з'являються різко виражені клінічні ознаки хвороби. Клінічний перебіг інвазії значною мірою залежить також від віку, умов утримання та годівлі тварин. Субклінічний прояв хвороби характеризується слабкими її клінічними ознаками.

Латентний перебіг інвазійних хвороб характеризується прихованим його проявом. У неблагополучних господарствах після видужання ВРХ від бабезіозу у тварин з'являється імунітет (премуніція). В ла­тентному осередку через інвазованих іксодових кліщів народжений молодняк худоби постійно хворіє на легку форму і набуває при цьому імунітету. Спалах гострого бабезіозу спостерігається в тоді, коли в неблагополучну зону завозять тварин з місцевості, де ця інвазійна хвороба не реєструється. При слабкій зараженості тварин паразитичними організмами має місце безсимптомний перебіг інвазії. Таких тварин називають паразитоносіями.

Термін «імунітет», на думку більшості біологів, походить від латинського слова іmmunіtаs – звільнення, визволення. Це спосіб захисту ор­ганізму від живих істот і речовин, які мають ознаки генетичної чужорідності. Розрізняють дві форми імунітету: вроджений і набутий.

Вроджений (спадковий, природний, видовий) імунітет, характеризується повною несприйнятливістю тварин до паразитів певних видів. Напри­клад, еймеріями курей не заражаються кролі, бабезіями собак – ВРХ.

Набутий імунітет розвивається природно внаслідок перехворювання або виробляється штучно шляхом вакцинації (тейлеріоз жуйних тварин). Він ви­являється або повною несприйнятливістю, або зниженням інтенсивності по­вторних заражень, скороченням термінів паразитування збудників, пригні­ченням їх статевої діяльності. Імунітет може передаватися від матері до пло­ду або молодняку через молозиво.

Напруженість імунітету при інвазійних хворобах тварин залежить від ви­ду збудника, його вірулентності, виду та віку хазяїна, індивідуальних особли­востей його організму, умов годівлі та утримання.

Велике значення мають речовини, здатні стимулювати імунітет навіть у слабкореагуючих тварин. До них належать синтетичні поліпони, або поліелектроліти. Вони підвищують проникність мембрани лімфоцитів для одно­часного введення разом з ними антигену. Імуномодуляторами можуть бути не лише синтетичні речовини, але й препара­ти, які отримують з мікробних клітин або тканин різних тварин, наприклад з панцира крабів. Отже, поряд з пошуком високоефективних протипаразитарних лікарських засобів випробовуються препарати, здатні нормалізувати імунний стан і гомеостаз організму тварини в цілому.

Термін «девастація» (dеvаstatіо – спустошення) запропонував К. І. Скрябін. Девастація – комплекс заходів, спрямованих на знищення збудників хвороб на всіх стадіях їх життєвого циклу всіма доступними засобами (механічний, фізичний, хімічний та біологічний).

Термін «презервація» (лат. рrаеsеrvеr – запобігати) охоплює комплекс захисних, профілактичних заходів, спрямованих на запобігання зараженню тварин і людей збудниками паразитарних хвороб. Сюди насамперед відносять імунізацію (диктіокаульоз, тейлеріоз тощо).

К. І. Скрябін розрізняє девастацію тотальну і парціальну. Тотальна девастація характеризується повною ліквідацією окремих видів паразитів у пев­них географічних зонах. Яскравим прикладом девастації є ліквідація на те­риторії України парувальної хвороби коней і трихомонозу ВРХ.

Парціальна девастація – це різке скорочення кількості певних видів паразитичних організмів на окремих територіях (цистицеркози свиней і ВРХ в країнах Європи). Тому при оздоровленні тварин потрібно використовувати обидва ці ефективні методи – девастацію (наступ) і презервацію (оборона).

Паразитоценоз – це сукупність різних видів паразитів, що на­селяють організм хазяїна або окремі його органи (Є. Н. Павловський) [2].

За О. П. Маркевичем, паразитоценологія – комплексна теоретико-прикладна, медико-, ветеринарно-, фітопатолого-, біоценологічна наука про екопаразитарні системи, яка вивчає паразитичні і умовно-патогенні організми, асоціації, що живуть вільно, та гостальне середовище або симбіосферу. За­вданням паразитоценології є вивчення цих систем з метою розробки теоре­тичних основ та методів управління ними [3].

У природних умовах в органах і тканинах однієї і тої ж тварини мо­жуть знаходитись паразити, що належать до різних видів, родів і навіть ти­пів. У кишках свиней часто одночасно паразитують збудники аскарозу, трихурозу, езофагостомозу, еймеріозу, віруси. Хвороби, спричинені різними видами паразитичних організмів, називають асоціативними.

Співчлени біоценозу впливають один на одного синергічно або антагоніс­тично. Так, лямблії (джгутикові одноклітинні організми) частіше паразиту­ють у кишках людини разом зі стьожаком широким або карликовим ціп'яком, ніж зі збудниками аскарозу. Зареєстровано вищу екстенсивність та інтенсив­ність стронгілятозної інвазії у ягнят (збудники Nіmаtоdіrus sраthіgеr, Вunstоmum trigonoсeрhlum, Сhаbertіа оvinа, Тrісhuris ovis, Оstеrtagia vеnulosum) при одночасному ураженні їх монієзіями. Все це істотно впливає на перебіг асоціативних хвороб іа їх патогенез. Як правило, тварини тяжче хворіють на асоціативні хвороби і нерідко гинуть. Діагностика цих хвороб має бути комплексною, з використанням сучасних методів. Важливо також вста­новити види паразитів, які відіграють головну роль у виникненні захворю­вання, і звернути на них особливу увагу під час розробки заходів боротьби. У боротьбі з асоціативними хворобами спід застосовувати лікарські засоби ши­рокого спектру дії. Можливо, одночасно доцільно призначати кілька препа­ратів.

Сьогодні встановлено резистентність комах, кліщів, одноклі­тинних організмів та паразитичних червів до протипаразитарних лікарських засобів. Після систематичного застосування одного і того самого препарату (5–10 разів) у деяких видів паразитичних організмів може виникнути резистентність до нього. Найчіткіше це простежується в одноклітинних оріанізмів, наприклад у еймерій до кокцидіостатиків. У овець, кіз і коней встановлено стійкість паразитичних червів до антигельмінтиків.

Екстенсивне застосування для лікування коней бензімідазолів призводить до появи резистентних штамів окремих видів стронгілід. Тому австралійські вчені рекомендують чергувати застосування аптигельмінтиків, що належать до різних хімічних груп (бензімідазоли і авермектини). У боротьбі з нематодозами травного каналу тварин доцільно шороку здійснювати заміну ангигельмінтиків на лікарські засоби інших хімічних сполук.

Останнім часом створені вакцини, що виявилися ефективними для профілактики де­яких гельмінтозів, акарозів та протозоозів.

Розроблено рекомбінантні вакцини проти цистицеркозу овець (Суstісеrсus оvіs) та гемонхозу (збудник Наеmоnсhus соntоrtus). В Європі для імунізації телят застосовують живу протидиктіокаульозну вакцину. Існує вакцина проти тейчеріозу ВРХ. Певних успіхів досягнуто у створенні вакцини проти іксодових кліщів Воорhіlus mісrорlus ВРХ та проти бабезіозу, спричиненого паразитичними організмами.

Комерційний успіх розроблених рекомбінантних вакцин залежатиме не лише від їх ефективності, а й від системи вакцинації, яка має бути дешевою і забезпечувати тривалий захист тварин. У майбутньому профітактика багатьох інвазійних хвороб здійснюватиметься за допомогою вакцин, у складі яких є компонент паразитичних організ­мів.

Деякі інвазійні хвороби (фасціольоз, диктіокаульоз, аскароз, піроплазмідози) є причиною масової загибелі тварин. Нерідко виникає необхідність у вибраковуванні уражених паразитами внутрішніх органів різних тварин (печінка ВРХ при фасціольозі та ехіно­кокозі) або усієї туші (трихінельоз свиней).

Успішна боротьба з інвазійними хворобами можлива за умови проведення комплексу заходів з годівлі тварин, поліпшення стійлового та пасовищного утримання, використання стійлово-вигульного та ізольованого утримання молодняку, упорядкування санітарного стану території тваринницьких приміщень, пасо­вищ, сінокосів, обладнання майданчиків для забою худоби. Важливу роль віді­грають хіміопрофілактика, профілактичні та лікувальні обробки тварин, дезінвазія, дезінсекція, дератизація.

Велике значення надається біологічним методам боротьби із зоопаразитами. До них належать: біотермічне знезараження гною, розорювання та меліорація природних пасовищ, осушування водойм, періодична зміна пасовищ­них ділянок та створення культурних пасовищ з багаторічними травами. Одним із основних протигельмінтозних заходів є дегельмінтизація – зві­льнення організму тварин від паразитичних червів за допомогою хіміотерапевтичних препаратів (антигельмінтиків). Залежно від призначення розрізняють профілактич­ну, передімагінальну, терапевтичну і діагностичну дегельмінтизації. Знищення комах здійснюють за допомогою інсектицидів, кліщів – ака­рицидів. Більшість препаратів одночасно діють як на кліщів, так і на комах. Тому їх називають інсентоакаріїцидами.

Основними вимогами до протипаразитарних засобів є їх висока ефектив­ність, зручність у застосуванні, широкий спектр дії, мала токсичність для ор­ганізму тварин, безпечність для людей.

На су­часному етапі фахівці ветеринарної медицини навчилися науково обґрунто­вано прогнозувати виникнення та перебіг деяких інвазійних хвороб. Напри­клад, значна кількість теплих сонячних днів улітку та на початку осені і ма­совий літ підшкірних оводів у цю пору року дає вагому підставу очікувати можливе значне ураження великої рогатої худоби личинками цих комах і тяжкий перебіг гіподермозу наступного року.

Прогнози щодо виникнення і поширення гельмінтозів залежать від особливостей циклу розвитку паразитичних червів, а також впливу абіотичних чинників на їх розвиток у зовнішньому середовищі. Поширення фасціольозу та сетаріозу жуйних тварин значною мірою залежить від кількості опадів і температури повітря. Ці показники істотно впливають на ступінь поширення прісноводних молюсків і комарів – проміжних хазяїнів збудників цих інвазій. Завдяки вдалому прогнозуванню лікар має можливість використати ранню передімагінальну дегельмінтизацію для запобіган­ня гострому перебігу фасціольозу.



З проведеного дослідження можна зробити висновок, що важливою частиною загальних заходів боротьби з гельмінтозами та інши­ми паразитарними хворобами є дезінвазія тваринницьких приміщень і грун­ту. При цьому слід враховувати ступінь стійкості яєць і личинок гельмінтів до різних хімічних, фізичних і біологічних чинників. Наприклад, яйця Аsсаris suum досить стійкі до умов зовнішнього середовища та дії хімічних засобів. Фізичні методи грунтуються на використанні високих і низьких темпера­тур, сонячного світла та ультрафіолетового випромінювання і вису­шування. Ефективність хімічних засобів залежить від концентрації і температури розчину, кратності застосування та експози­ції.
1. Галат В.Ф. Паразитологія та інвазійні хвороби тварин / В. Ф. Галат, А. В. Берзовський, М. П. Прус, Н. М. Сорока. – К. : Вища освіта, 2003. – 464 с. 2. Уркхарт Г. М. Ветеринарная паразитология / Г. М. Уркхарт, Дж. Эрмур, Дж. Дунган. – М. : Аквариум, 2000. – 352 с. 3. Чернуха В. К. Паразитологія та інвазійні хвороби сільськогосподарських тварин. / В. К. Чернуха. – К. : Уро­жай, 1996. – 448 с.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18



  • Перші повідомлення про
  • Харківського ветеринарного інституту
  • Харківської державної зооветеринарної академії
  • М етою нашої статті
  • Інвазія (від лат. і nv а s іо – напад, вторгнення)
  • З проведеного дослідження