Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв

Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв




Сторінка1/40
Дата конвертації03.06.2017
Розмір7.7 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

ББК 83я78 Т48

Підручник уводить в основне коло понять, категорій, дефініцій науки про літературу. Схарактеризовано головні її сфери, допоміжні та дотичні дисципліни; запропоновано принципово нову модель-схему генерики, що допомагає осмислити мистецтво слова як систему систем, сприяє термінологічному структуруванню. Феномен художньої творчості розглядається в об'ємних різноаспектних вимірах, головний з яких — художність. Відтак значну увагу приділено поетиці літературного твору, множинності його інтерпретацій, варіативності підходів, проблемам стильової типологізації/індивідуалізації, естетиці слова.

Роботу виконано в рамках програми "Українознавство в системі освіти, науки і культури".

Рекомендовано до друку вченою радою філологічного факультету

Національного університету ім. Т.Шевченка і Науково-методичною

комісією з української та слов'янської філології

Рецензенти:

доктори філології



Ігнатенко М.І., Кодак М.П.

(Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України), доктор філології професор



Наєнко М.К.

(Національний університет ім. Тараса Шевченка)

Комп'ютерний набір та верстка видавництва «Правда Ярославичів»

Остаточне редагування й коректура автора

Набір Людмили Мавриної

Верстка Віталія Проненка

Художнє оформлення Валентина Кривоноса

Ткаченко А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв. — К.: Правда Ярославичів, 1997. — 448 с

Формат 84x108/32. Підписано друку 29.12.97. Гарнітура тип тайме. Папір офсетний. Облік.-вид. арк. 28,0. Умови, друк. арк. 31,25.

Зам. 55.


Надруковано на Білоцерківській книжковій фабриці 256400 м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

ISBN 966-95249-0-3

> Ткаченко А., 1998




зміст

"Споконвіку було Слово..." 5

Уводини 6

Розділ перший

МИСТЕЦТВО СЛОВА 23

Феномен мистецтва 24

Види мистецтва, їх походження, класифікація 33

Мистецтво слова 38



Розділ другий

ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА 55

Проблеми генології 56



Лірика 69

Параметри структурування 71



Епос 79

Види, жанри, різновиди 82



Драма 99

Види, жанри, різновиди 101



Суміжні змістоформи 124

Розділ третій

ПОЕТИКА ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ 137

Частина І Формозмістова єдність 139

Змістові чинники художньої форми 146

Формальні чиники художнього змісту 164

Фабула, мотив, сюжет, композиція 165



Частина //Художня мова 208

Етимологічне коріння експресії слова 218

Лексичний рівень художньої мови 222

Тропи 240

Синтаксичний рівень художньої мови.



Фігури 268

Фоніка 301



Частина Ш Версифікація 317

Силабічна система віршування 329

Силабо-тонічна система віршування 338

Межисистемні форми віршування 357

Тонічна система віршування 362

Фольклорне віршування 366

Декламаційно-тонічне віршування 369

Верлібр 370

Строфіка 379

Прості строфи 380

Канонізовані строфи 392

Розділ четвертий



ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 411

Найзагальніші закономірності розвитку літератури ..412


Проблеми типологізації мистецьких феноменів 416

Предметний покажчик 436

Видання стало можливим за фінансової підтримки Міжнародного фонду "Відродження" та Міжнародного освітнього Фонду ім. Ярослава Мудрого.



"Споконвіку було Слово...

п


У церковнослов'янському варіанті перекладу перша фраза з Євангелії від св. Івана звучала: "В началь бь Слово...". Сучасні варіанти — "Напочатку...", "Передовсім...", "Споконвіку...". Прагнучи осягнути наступні твердження — "...а Слово в Бога було, і Бог було Слово", "і ніщо, що повстало, не повстало без Нього", "І життя було в Нім, а життя було Світлом людей",

— бачимо, як залежно від витлумачення першої фрази


змінюється трактування Слова: чи то його позачасове й поза-
просторове існування, чи місія першопоштовху, зачину, на­
чала. Втім, альтернативну частку чи варто замінити на спо­
лучник /': / споконвіку, / насамперед, / насамкінець.., — як
первина, універсум, Альфа й Омега буття.

Слово усвідомлювалося першопричиною і рушієм усього сущого не лише у християнстві. Ще від світлоносної сонце- та вогнепоклонської культури землеробів-оріїв, наших предків, а в античній Елладі од Геракліта, який увів до філо­софії вчення про логос (споріднене з ученням Лао-цзи про дао), далі у Платона и Аристотеля, у софістів, неоплатоніків

— і аж до сучасної теорії інформатики слово постійно осмис­


люється як першоелемент єдності світового розуму і духу,
об'єктивної закономірності й ідеальної субстанції, думки й
почуття, розуму і серця, аналізу і синтезу, логіки й інтуїції.
Слово невичерпне джерело й акумулятор інформації про
наше минуле, сучасне та майбутнє. Воно узагальнює й інди­
відуалізує, стає ноосфероним згустком думки людства взагалі,
а водночас — інформативною одиницею, безпосереднім зна­
ряддям передачі дум і переживань конкретної особи.

В усьому багатстві своїх прямих і переносних значень слово — інструмент і генератор мислення-відчуття-пережи-вання світу, гами його звуків, запахів, барв у їх найдивовижні-ших переплетіннях. Воно єднає матеріальні й ідеальні енер-



гетичні чинники і є носієм індивідуальної, колективної, пла­нетарної та космічної свідомості й чуттєвості.

Серед багатьох важливих функцій слова (у вужчому ро­зумінні -мови) - розбудова етнічної, національної самосвідо­мості духовного й матеріального здоров'я народу. Мовна мозаїчність, розмаїтість - запорука вияву множинних варіантів емоційно-мислительних процесів, дій, рішень тощо і, отже, збільшення можливостей кожного народу сягати істини засо­бами рідного слова, вибору оптимальних форм духовного само-



Р°ЗВИВТідїовідно до теорії видатного вітчизняного філолога Олександра ПотебнШ835-1931) слово в момент свого народження постає як образ, ^мініатюрний художшй теір зі своєю '^внішньою формою" з кпва оболонка) "внутрішньою формою" (глибинне значення його первісної основіTmenep^Z значенні,^ єднаються у слові Ф?Р™*™^ матеріальне й ідеальне. Аналогічно і в художньому твори де є щлком 3Sі словесний текст із його прямими й переносними, по­верховими і глибинними значеннями.

Отже і в розумінні суто філологічному слово, образ є ду­шею художньої літератури, її Творцем, а водночас і молеку­лою" "будівельним матеріалом". Недарма ж і корінь слова Хоуос лежить в основі багатьох назв наукових дисциплін, у тому числі й філології. У буквальному, калькованому з грець­кої мови перекладі філолог - то любислів (чи словолюб).





УВОДИНИ

Об'єктом нашого вивчення є мистецтво слова. У науко­вій, літературно-критичній, педагогічній, журналістській ро­боті завжди зустрічаємося з потребою кваліфікованого аналі­зу художніх текстів, проникливого розуміння тонкощів літе­ратурного процесу різних епох і сучасності, вільного оперу­вання фаховими категоріями, поняттями, термінами.

Категоріальний апарат літературної науки складався під дією найрізноманітніших чинників — од питомих до запози­чених з інших сфер і навіть привнесених модою. Та водночас віками кристалізувалася й відносно викінчена система по­нять і дефініцій, зафіксована, зокрема, у термінологічних слов­никах. За всієї їх відмінності й прямого та переносного різно-мов'я, у найзагальніших, абеткових, засадничих визначеннях знаходимо чимало спільного. А паралельно — і це теж неми­нуче — відбувається й розмивання усталених поглядів, за­перечення традиційних підходів, застосування здобутків інших наук.

Усе це не тільки руйнує, а й збагачує уявлення про літе­ратуру, оновлює ракурси її дослідження. Але, скажімо, вищо­го тлотажу не сягнути, не опанувавши для початку "просто­го". Що й казати про ті випадки, коли за "вищий пілотаж" видаються закамуфльовані псевдонаковим туманом пурхання довкола об'єкта дослідження. Або так: музичні імпровізації неможливі без попереднього багатьолітнього студіювання кла­сичних гам і підкорення клавіатури.



Літературознавство — одна з двох основних філологіч­них дисциплін. На відміну од мовознавства, яке розглядає мову в усіх її виявах та побутуванні, літературна наука вивчає на­самперед особливості, закономірності й секрети словесного мистецтва, художньої мови. Відтак і наш курс міг би назива­тися "МИСТЕЦТВО СЛОВА: УВОДИНИ". Поки що мусимо лишатись при попередній назві, калькованій з німецької та російської ("Einfuhrung in Literaturwissenschaft", "Введение в литературоведение"). Проте лишаємося й при сподіванні, що колись-таки цю інерцію вдасться подужати.

Між літературо- і мовознавством немає неперехідних кордонів, особливо у царині стилістики: коли художня мова включає в себе публіцистичну, наукову, ділову, діалектну тощо,

— ці функціональні стилі загальнонаціональної мови стають об'є­ктами і літературознавчого розгляду, — але саме з погляду їх ролі та функцій у мистецьких текстах.

Щільна взаємодія поєднує літературознавство з фольк­лористикою, театро- та кінознавством, іншими розгалужен­нями сучасного мистецтвознавства. А також — із естетикою (її трактують і як синонімічну назву мистецтвознавства), пси­хологією, філософією, етнологією, історією, соціологією, ети­кою... Навіть, здавалося б, досить віддалені сфери людського знання, як-от математика і кібернетика, стають нині не тільки дотичними, а й взаємпроникними з філологією: машинний переклад, комп'ютерний сервіс (довідковий матеріал, лексич­не, стилістичне програмування тощо — аж до експеримен­тального складання віршів за допомогою ЕОМ).

Поставши в синкретичному (нерозмежованому) вигляді поруч із філософією, театрознавством, іншими науками та видами мистецтва, літературознавство, спеціалізуючись і самозаглиблюючись, водночас розвивається і в напрямі взає-мозближення, синтезу наук і мистецтв у процесі осягнення, естетичного переживання людиною цілісності буття, безпе­рервного шукання істини, творення нової дійсності.

Ви вже звернули увагу на схему "мисленно-чуттєвого древа". Так авторові уявляється проростання космічного слова-логоса в земне бут­тя. Чому саме дерево слугувало прообразом схеми? Можливо, тому, що з цим символом пов'язана чи на найдавніша міфопоетична картина світу1, а також старозаповітна оповідь про дерево пізнання та дерево життя. Дерево — антипод реакції розщеплення. Воно синтезує — соки, повітря, проміння, здійснює і втілює перетворення хімічних речовин у біологічні, неживих — у живі. Образ, навіть схема дерева завдяки своїй універсальній простоті містить чимало підказок для осягнення найза-гальніших закономірностей світобудови; це ідеальна модель динаміч­них процесів (по вертикалі) й водночас усталеної структури (по гори­зонталі) 2. Пам'ятаємо, звичайно, афоризм, вкладений Ґете-поетом у вуста Мефістофеля: "Теорія завжди, мій друже, сіра, // А древо жизні — золоте" (переклад М.Лукаша). Але пам'ятаємо й те, що Ґете-теоретик вважав за можливе будь-які найскладніші абстрактні поняття транс­формувати у візуальні схеми.

Усе на "мисленно-чуттєвому древі" постало зі спільного коріння людського сприйняття-переживання-усвідомлення-творення світу. І подальше розгалуження, спеціалізація люд-

' Див.: ГоланА. Миф и символ. М., 1994. С 156—159.



2 Див.: Мелетинський Е. Поэтика мифа. — М., 1995. С.212—217.

8

ських знань, умінь, мистецтв, вірувань не скасовує спільного коріння, яке живить ноосферну планетарну крону. Іншими словами, людина цілісна як феномен космічний і земний спо­лучає в собі всю сукупність витвореного нею в єдності з при­родою і космосом духовного та матеріального, емоційного й мислительного розмаїття.

У вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни — історію літератури, теорію літе­ратури і літературну критику. На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство), і текстологію.



Історія літератури вивчає літературні явища, події, факти, імена з погляду їх руху в часі й просторі. "Чистого" історика літератури має цікавити насамперед літературний процес: фіксація творів, подій, письменників, літературних угрупо­вань, шкіл, напрямів, течій... Однак на практиці такого майже не буває, як не буває історії літератури в її "чистому" вигляді. Адже осмислення літературного процесу неможливе без узагальнень, висновків, порівнянь, спроб вивести певні зако­номірності тощо. А це вже — основні функції іншої гілки літературознавства теорії літератури. Вона уза­гальнює історико-літературні факти, осмислює закономірності й особливості народження, розвитку, завмирання художніх явищ, себто досліджує той-таки літературний процес у плані концептуальному, структурному, методологічному. Для цього їй потрібно оперувати якомога ширшими даними з літератур різних епох і народів, концентруючись довкола питомого ху­дожнього слова. Літературна критика поціновує, аналізує но-вонароджувані мистецькі явища, виконує щодо них прогнос­тичну функцію, а також роль кваліфікованого посередника між письменником і читачем. Критик в ідеалі має бути вод­ночас істориком, теоретиком літератури, компаративістом, мати добрий естетичний смак, бо ж працює в "гарячому цеху" художнього новотворення, в якому беруть участь живі люди зі своїми характерами, вподобаннями, амбіціями, творчими прин­ципами, позалітературними зв'язками, — і все це не повинне позначатись на об'єктивності критичних суджень. Зі свого боку, історики й теоретики літератури активно послуговуються здо­бутками поточної критики. Іноді терміном критика позначають літературознавство загалом, часом у ролі загального терміна виступає й теорія літератури (в обох випадках це не сприяє дотриманню термінологічної чіткості).

Так само пов'язана з названими розгалуженнями літера­турознавства і компаративістика (або порівняльне чи навіть по­рівняльно-історичне літературознавство). У визначенні цієї дисципліни також немає ще достатньої чіткості. Іноді розріз­няють компаративістику і компаративізм (від лат. сотра-rativus - порівняльний). Причому у вузькому розумінні компа­ративізм означає початковий етап у розвитку порівняльного літературознавства, коли переважало емпіричне зіставлення окремих літературних фактів і явищ. Що ж до порівняльного (чи порівняльно-історичного) літературознавства у сучасно­му його розумінні, то воно є не "розділом історії літератури", як можна прочитати в багатьох словниках, а розгалуженням літературознавства як такого, оскільки послуговуєть­ся і теоретико-літературними, й історико-літературними й усіма іншими знаннями, які допомагають вивчати подібності й відмінності, взаємозв'язки і взаємодії, впливи і відштовху­вання літератур у світовому контексті (та окремих культурно-історичних епох і регіонів) і виводити на цій основі найза-гальніші закономірності літературного процесу, типологічні, контактні, історичні та інші аналогії тощо. Тож у цьому ши­рокому розумінні доцільніше, очевидно, зупинитися на міжна­родному терміні компаративістика. До її послуг, своєю чер­гою, вдаються історики, теоретики, критики, а також текс­тологи, джерелознавці, палеографи, представники інших літе­ратурознавчих дисциплін.

У цьому підручнику ми ширше матимемо справу з пи­таннями теоретико-літературними (перші три розділи), а та­кож істерико- й порівняльно-літературознавчими (третій і чет­вертий розділи). Зразки літературної критики можна знайти в періодиці (є також спеціальна дисципліна — теорія літера­турної критики).

Тут обмежимося стислими характеристиками (подекуди ілюстрованими) інших літературознавчих та дотичних до на­шого предмета дисциплін.



Бібліографія художньої літератури і літературознавства опрацьовує публікації, що стосуються цих сфер мистецтва й науки: реєструє, складає списки та покажчики (алфавіт­ні, тематичні, персональні тощо), незрідка супроводжуючи їх короткими анотаціями. Бібліографічними даними користу­ються у відповідних відділах, каталогах бібліотек; будь-яка наукова робота починається з опрацювання бібліографії, а часто

10

й завершується наведенням відповідно оформленого списку літератури з розглянутого питання. Банк бібліографічних даних витворює інформативну мобільність науки і нації загалом.

Літературознавче джерелознавство вивчає джерела істо­рії і теорії літератури, способи їх пошуку, систематизації та використання. Такими джерелами є тексти літературних творів (од чернеток — до різних варіантів і редакцій), листу­вання письменника, щоденники, нотатники, особисті бібліо­теки, цензурні матеріали, спогади сучасників тощо. Тому дже­релознавство охоплює й літературознавчі бібліотеко-, архіво-та музеєзнавство. Одне із завдань джерелознавства — пошук і виявлення необхідних для того чи того дослідження джерел: а) рукописних оригіналів і друкованих текстів, б) посібників (статей і книжок про життя і творчість письменників, бібліо­графічних покажчиків тощо). Теорія пошуку таких джерел називається евристикою (від гр. єиріанш — відшукую, відкри­ваю; згадаймо Архімедове "Еврика!"). Літературознавча ев­ристика* встановлює авторство, адресата листа, дату, розкри­ває літературні містифікації, локалізації (прив'язку подій, що відбуваються в художньому творі, до певної реальної місце­вості), встановлює прототипів тощо.

Палеографія (від гр.** паХаібс, — давній і ypdtcpco — пишу) виникла в XVII ст. на межі історії та філології у зв'язку з потребою визначати справжність писемних історичних па­м'яток і відрізняти їх од підробок. На основі вивчення дато­ваних і локалізованих документів шляхом порівняння мате­ріалу, на якому написана пам'ятка, її зовнішнього вигляду, прикрас, особливостей письма тощо виводиться атрибуція недатованих і нелокалізованих пам'яток, після чого вони дістають своєрідні "паспортні дані". Майже синонімічне зна­чення має термін археографія (dpxaioq — давній). Археографи розробляють теорію, методику публікації пам'яток писем­ності та стародруків, готують їх до видання, розшифровують, атрибутують.

Герменевтика наука витлумачення текстів, вироблен­ня принципів їх інтерпретації. Походження терміна пов'язу-

* Не слід плутати з евристикою в кібернетиці, що досліджує природу творчого мислення на базі структурної лінгвістики, теорії інформації, теорії штучного інтелекту. Ця дисципліна прагне розкрити "механізм " народження творчих відкриттів і прищепити його машинам.



** Далі подаємо грецькі слова без позначки "гр.".

11

ють з ім'ям Гермеса (єрцт^єию - тлумачу, коментую, пояс­нюю), котрий передає смертним звістки богів. Спочатку тракту­вала віщування оракулів, пророцтва, священні тексти, згодом -юридичні закони та класичних поетів; своїм сучасним існува­нням завдячує працям німецького вченого ФД.Шлейєрмахе-ра (1768—1834). За його концепцією, витлумачити текст означає повторити акт творчості митця, причому завдання герменевтики зрозуміти генія більше, ніж він розумів сам себе в момент творчості. Для цього необхідний "зв'язок ду­шевого життя", своєрідний унісон між "частиною" і "цілим". Це, звичайно, не страхує від суб'єктивних витлумачень. Тому, дошукуючись гарантій наукової об'єктивності гуманітарних дисциплін, послідовник Шлейєрмахера ВДільтей (1833—1911) уводить поняття "духовного історичного світу", в якому різні індивідуальності відкриті одна одній, а окремі твори набува­ють завдяки цьому загальнозрозумілого сенсу.



Сучасна герменевтика має в своєму розпорядженні най­різноманітніші методи витлумачень, зокрема психоаналітич­ний, феноменологічний, соціологічний, екзистенціалістський, се­міотичний, структуральний і постструктуральний тощо. Тра­диційно центральною для герменевтики є проблема адекват­ного трактування текстів. Так, ми зовсім по-іншому спри­ймаємо, приміром, давньоіндійську "Панчатантру", Шевченків "Кобзар", ба навіть значно ближче — романи О.Гончара, новели Гр.Тютюнника, аніж це було в час їх появи. Є цілий спектр дуже відмінних одна від одної концепцій розв'язання цієї проблеми — аж до обстоювання діаметрально протилеж­них позицій'. З одного боку, стверджується необхідність мак­симально достеменної реконструкції стилю, емоційно-мис-лительної атмосфери доби, недопустимості привнесення про­блематики сучасності, особистих смаків та уявлень тлумача тощо. З другого боку, цілком правомірним вважається актив­ний вияв індивідуальності тлумача. Кожен із цих підходів має свої вади і переваги, до того ж залежить від багатьох чинників (методики, психічного стану, рівня фахової підготовки ін­терпретатора, загальної інтелектуально-емоційної атмосфери, конкретного часу та простору тощо).

Докладніше див.: Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX cm. /Упор. М.Зубрицької при співпраці Л. Онишкевич та І Фізера — Львів, 1996. Розділ "Літературна герменевтика (статті М.Гапдеґґера, Г.-Ґ.Ґадамера, П.Рікера, дискусія Г.-Ґ.Ґадамера і Ж.Дерріди).

12

Проілюструвати ці положення можна на прикладах інтерпретацій практично всіх найвизначніших творів. Обмежимось одним і нібито добре відомим — "Енеїдою" І.Котляревського. Будучи "перелицюван­ням" Вергілієвої епопеї, цей твір насправді подавав колоритну, побу­довану на глибоких національних традиціях сміхової культури картину буття українського народу, підтримував упевненість у його витрива­лості, невичерпаності життєвих ресурсів. І сприйняття "Енеїди" в тій історичній ситуації, за тодішнього стану української літературно-кри­тичної думки, коливалося — від невизнання, звинувачень у неоригі-нальності до захоплення, зливи наслідувань ("котляревщина"). П.Куліш, М.Максимович, М.Дашкевич, І.Франко, М.Сумцов — кожен із цих дослідників знаходив нові нюанси у витлумаченні твору1.



У 80-ті роки XX ст. "Енеїда" дістала друге дихання на сцені Ака­демічного українського драматичного театру ім. І.Франка. І була це вже "бурлеск-опера", вельми осучаснена в дусі рок-шоу, але саме за­вдяки цьому глядач дістав змогу на адаптованому для нього рівні сприй­няття глибше зануритися в "духовний історичний світ" предків. Інсце­нізація твору — то вже не герменевтика, а переведення його у виміри споріднених мистецтв; проте спирається таке переведення саме на мож­ливості найрізноманітнішого сучасного витлумачення "звісток богів", зокрема зведення класиків з літературного Олімпу до рівня живого, нехрестоматійного сприйняття.

Ще одна з допоміжних (чи дотичних до літературознав­ства) дисциплін — психологія творчості, а вужче — психологія літературної творчості. Вона вивчає психологічні закономір­ності та особливості творення письменником художнього текс­ту (від задуму до завершення), спираючись на методологічні принципи не тільки власне психології, а й літературознавст­ва, естетики та інших суміжних наук. Натхнення, фантазія, творчі імпульси, обдаровання, їхня психологічна природа та вияв у різних типах мислення-відчуття (а відтак — і худож­нього бачення та його текстуальної реалізації), — ці та багато інших питань перебувають у полі зору психології творчості.

Трохи ширше про психологічні аспекти художнього осяг­нення і творення йтиметься в першому та четвертому розді­лах підручника. Тут лише зазначимо, що двоїсте трактування природи творчого акту, сягаючи античних часів, проходить крізь усю історію літературознавства. З одного боку — святе натхнення, божевілля, манія, осяяння, інтуїція, дослухання горішнього голосу, потойбічної ідеї; з другого — усвідомлене, продумане, зумовлене особливостями реальної дійсності втілення системи творчих принципів. Важливими віхами в

'Див.: Яценко М.Т. Іван Котляревський//'Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. К., 1982. С.22—23.

13

розвитку тих і тих поглядів були праці Платона, Аристотеля, Д.Дідро, Ґ.Е.Лессінга, Й.-Ґ.Гердера, матеріалістичних естетиків 40—60-х років XIX ст., класиків німецької ідеалістичної філо­софії І.Канта, Ф.Шеллшґа, Ґ.Геґеля; "невропатичні" концепції ЧЛобмрозо і М.Нордау, теорія психоаналізу З.Фройда; до­слідження О.Потебні, І.Франка, Д.Овсянико-Куликовського, Л.Виготського та ін.



Названі вище поетика і стилістика є частинами теорії літератури. А в розширеному тлумаченні поетика взагалі збігається з теорією літератури, і тоді стилістику вважають частиною поетики. Є також тлумачення поетики саме як літе­ратурознавчої стилістики (на відміну од мовознавчої). З цими розділами літературознавства докладніше познайомимося далі. Що ж до текстології, яка не вписується нині в традицій­ний поділ на основні й допоміжні літературознавчі дисциплі­ни, то сталося це тому, що на Заході і в нас вона досі мала ледь не протилежні тлумачення. Там — це фундаментальна дисципліна, яка завдячує своїм буттям насамперед семіології, герменевтиці та культурологічному структуралізму, з їх уні-версалізованим розумінням тексту як знакової системи, що входить загалом у "текстуру" світу. Тут - справді, багато в чому допоміжна галузь літературознавства, що досліджує текс­ти художніх творів з метою їх критичної перевірки, очищення від чужорідних (наприклад, цензурних) нашарувань і видан­ня в супроводі коментарів та науково-довідкового апарату.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40



  • Розділ перший МИСТЕЦТВО СЛОВА
  • Драма
  • Літературознавство
  • Докладніше див.: Слово. Знак. Дискурс