Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Відгук офіційного опонента на дисертаційну роботу Миколенка Дмитра Валерійовича «Політична спадщина Стефана Стамболова у болгарському державотворенні

Скачати 344.58 Kb.

Відгук офіційного опонента на дисертаційну роботу Миколенка Дмитра Валерійовича «Політична спадщина Стефана Стамболова у болгарському державотворенні




Скачати 344.58 Kb.
Дата конвертації29.03.2019
Розмір344.58 Kb.
В І Д Г У К офіційного опонента на дисертаційну роботу Миколенка Дмитра Валерійовича «Політична спадщина Стефана Стамболова у болгарському державотворенні (1895–1920 рр.
Стефан Ніколов Стамболов (*12 лютого 1854, Велико-Тирново - †18 червня 1895, Софія) - болгарський революціонер, політичний і громадський діяч, поет, письменник. Прем'єр-міністр Болгарії (1887-1894).
Дисерта́ція (лат. dissertatio - твір, обговорення, розсуд, доповідь) - спеціально підготовлена наукова праця на правах рукопису, яку виконують для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня. В Україні розрізняють дисертацію для здобуття наукового ступеня кандидата наук (кандидатська дисертація) та доктора наук (докторська дисертація).
)», представлену на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія Спеціалізована вчена рада Д 26.228.01 Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Нинішня політична ситуація в Україні, зміна стратегічного вектора розвитку нашої держави та формування нової політичної і соціокультурної еліти – все це змушує звернутися до досвіду модернізації і до персоналій, які були каталізаторами подібних процесів у Центральній і Південно-Східній Європі в останній чверті XIX – на початку ХХ ст.
Вче́на ра́да - колегіальний орган у вищих навчальних закладах і науково-дослідних інститутах.
Всесві́тня істо́рія - розділ історичної науки, який займається вивченням історії людського світу.
Істо́рія (від дав.-гр. ἱστορία - оповідь, переказ про відоме, досліджене минуле) або діє́пис - наука, яка вивчає минуле людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій.
Східна Європа - політичний та історико-географічний регіон Європи.
Серед найбільш знакових постатей Східної Європи у вказаний період можна назвати Стефана Стамболова, політичній платформі якого і присвячено дисертаційне дослідження Д.В. Миколенка. Варто зазначити, що автор творчо підійшов до поставленої проблеми. Ним досліджується особистість і політична спадщина Ст. Стамболова у контексті більш пізньої ідейно-політичної і тактичної платформи Народно-ліберальної партії (НЛП). Таким чином, у роботі представлена велика й гармонійна панорама внутрішньої і зовнішньої стратегії різних болгарських кабінетів, які функціонували на тлі більше ніж двадцятирічної (після загибелі Ст. Стамболова) діяльності НЛП (1895–1920 рр.). Крім того, здобувач вдало пов’язує політичну тканину дослідження з проблемами персоніфікації, відзначаючи специфіку особистісних рис засновника партії та їх прояв у подальшій політиці його послідовників. Перш за все, це притаманна Ст. Стамболову схильність до західного вектора політичного життя, в якому він одночасно вбачав інструмент, здатний сприяти розвитку національної політики в умовах пошуку національної ідентичності.
Полі́тика (від грец. πολιτική діяльність самоуправління у полісі (місто, держава), а подалі - «мистецтво управління» державою і суспільством) - діяльність з управління та керівництва суспільством на основі публічної влади.
На жаль, подібні сподівання в умовах жорсткої конкуренції великих держав напередодні Першої світової війни були доволі наївними, що вельми переконливо демонструє дисертаційне дослідження Д.В.
Вели́ка держа́ва - неофіційна назва держави, яка завдяки своєму військово-політичному потенціалу справляє великий вплив на систему міжнародних та міжнародно-правових відносин.
 Миколенка. Втім, сама постановка проблеми та її відображення у політичній практиці сьогоднішнього дня, безумовно, заслуговують серйозного наукового вивчення та, у більш широкому сенсі, можливо навіть суспільної уваги. Отже, наукова новизна представленого до захисту дисертаційного дослідження не викликає сумнівів. Вона полягає, по-перше, в новаторському підході до вивчення політичної спадщини на основі складноскладового категоріального апарату, одним з основних понять якого стала категорія – «політика пам’яті». По-друге, в тому, що автором вперше розглядається спадщина Ст. Стамболова як фактор впливу на колективну політичну пам’ять та, відповідно, як прикриття для виправдання або, навпаки, засудження діяльності конкретних болгарських кабінетів. Нарешті, вперше проведено компаративний аналіз, який дозволив автору порівняти політику і ідейно-політичні принципи Ст. Стамболова з платформою найбільш відомих представників болгарського політикуму, а також з аналогічними концепціями деяких знаних суспільно-політичних діячів Західної та Східної Європи. У подібному контексті об’єктом дисертаційного дослідження є не просто логіка політичного зростання країни (з 1895 р., після смерті колишнього голови Регентської радиуряду, по 1920 р.), а й етапи економічного і політичного розвитку Болгарії у контексті світоглядної та політичної платформи Ст. Стамболова як письменника, поета, громадського діяча, одного з видатних політиків своєї епохи.
Після смерті (англ. Postmortem) - американський трилер 1998 року.
Грома́дський дія́ч - людина, яка відзначається своєю активністю та енергійністю на громадській роботі, в якійсь галузі життя. Як правило, член (лідер) громадської організації.
Слід зазначити, що дисертаційне дослідження має аргументовану і продуману структуру, елементи якої логічно об’єднуються між собою. Так, робота містить вступ, п’ять розділів і 22 підрозділи та висновки (всього 397 сторінок основного тексту), а також бібліографію, яка складається зі списку використаних джерел і літератури (51 сторінка, 615 найменувань). Крім того, додатковою частиною роботи є додатки, які представляють собою апробацію результатів дослідження. Таким чином, загальний обсяг роботи становить 452 сторінки. У вступі чітко сформульовані предмет і об’єкт дослідження, структуровані завдання, які прямо співвідносяться з ясно позначеним змістом мети роботи. Крім того, у вступі детально обґрунтовані актуальність і наукова новизна теми дисертаційної роботи, відзначено її практичне значення, вказані географічні та хронологічні рамки дослідження. Дисертація складається з п’яти розділів. Перший розділ включає в себе історіографію конкретних напрямків дослідження, а також аналіз використаних автором джерел і літератури. Крім того, однією з його складових є творчо перероблена та інтерпретована автором методологія. Найбільш органічною частиною першого розділу є історіографічний огляд, викладений автором у форматі тематико-хронологічного дослідження. Зокрема, він вдало структурує весь обсяг спеціальної літератури, розбиваючи його на три підрозділи: дослідження болгарських вчених, специфіка історичного аналізу радянських, російських і українських авторів і, нарешті, особливості тематичного аналізу в зарубіжній науковій літературі.
Наукова публікація - це опублікований опис наукового дослідження, що містить аналіз сутності певної наукової проблеми, методи і результати її дослідження, науково обґрунтовані висновки. Завданням наукових публікацій є знайомити науковий світ з результатами досліджень окремих вчених та груп науковців.
Тут варто підкреслити, що у підрозділі, присвяченому закордонним дослідженням, здобувач використовував досвід не лише англомовної літератури, а й, що важливо, істотно ширший досвід грецьких, македонських, сербських і турецьких історичних досліджень. У четвертому підрозділі «Джерельна база роботи» докладно представлена документальна основа дослідження. Зокрема, це стенограми парламентських сесій, тексти законів, параграфи міжнародних угод, протоколи урядових засідань, публічні виступи значущих для даного дослідження політиків, статистичні дані, матеріали преси, фрагменти агітаційно-пропагандистської публіцистики, та, нарешті, зразки епістолярної спадщини самих стамболівців і близьких до їхнього кола політиків і громадських діячів.
Міжнаро́дний до́говір - це письмова угода, що регулюється міжнародним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
Особливо треба зазначити, що низка документальних матеріалів, використаних у цьому дослідженні, вводиться Д.В. Миколенком у науковий обіг вперше. Всі вищевказані джерела консолідуються автором роботи у струнку й цілісну систему, що спирається, з одного боку, на досвід багаторічних історичних досліджень, а з іншого, на синтетичну методологічну платформу, яка на макрорівні реалізується у форматі цивілізаційної концепції з елементами модернізаторської системи (від Г. Спенсера і М. Вебера до принципів національної модернізації Ф. Рігса, М. Зінгера, Д. Левіна, К. Гірца та ін.). На мікрорівні Д.В. Миколенко досить вдало використовує категорію «політика пам’яті», яку він синхронізує з принципами «інституційної пам’яті», формуючи єдиний простір спадкового (у даному випадку – ідейно-політична спадщина Ст. Стамболова) сприйняття об’єктивного існуючого політичного процесу. У другому розділі дисертаційного дослідження «Спадщина С. Стамболова як елемент політичної системи» розглядається вплив ідейно-політичної стратегії засновника НЛП на функціонування державно-монархічних інститутів (стабілізація монархії, діяльність парламенту, стратегія міністерських кабінетів, формування національного типу політичної культури). Так, Д.В. Миколенко цілком переконливо доводить, що для стамболівців у цілому характерна робота зі зміцнення інституту монархічної влади.
Політи́чний проце́с - це форма функціонування політичної системи суспільства, що змінюється у просторі і часі; сукупна діяльність суб'єктів політики, завдяки якій забезпечується функціонування та розвиток політичної системи.
Політи́чна культу́ра - сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.
Монархізм - політичний рух, метою якого є встановлення, збереження або відновлення монархії як форми державного правління в країні.
Перш за все, це стосується періоду 1903–1908 рр., коли вони вдруге самостійно перебували при владі та послідовно сприяли зміцненню позицій Фердинанда I Кобург-Готського. З 1910 р. починається період охолодження відносин між монархом Болгарії та представниками НЛП. Як наслідок, партія переживає часи внутрішньої дезорганізації (суперечності між «петковістами» і «генадієвістами»). Та все ж вона до самого свого об’єднання з «радославовістами» і «тончевістами» у 1920 р. залишається послідовною прихильницею монархічного інституту, розділяючи принципи конституційної монархії як такої та політичну діяльність царя Фердинанда. Д.
Дія́льність політи́чна - невіддільна частина загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади.
Конституційна монархія - монархія, при якій влада монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах державної влади вона не володіє верховними повноваженнями. Правові обмеження на владу монарха можуть бути закріплені у вищих законах, таких, як конституція або статути, або в прецедентних рішеннях, винесених верховними судовими інстанціями.
В Миколенко, послуговуючись великим масивом документальних матеріалів, зокрема, текстами парламентських виступів одного з лідерів НЛП Н. Генадієва, переконливо доводить, що саме зміцнення державної влади в руках «стамболовістів» у 1886–1894 рр. надалі змусило князя шукати шляхи до ослаблення провладних політичних сил. У результаті монархом була розроблена система тактичних противаг, що дозволяло не симпатизувати тій чи іншій партії. Князь усталено віддавав перевагу коаліційним кабінетам і лише за умов небезпечного зниження їх результативності йшов на призначення однопартійної Ради міністрів. Таким чином, подальший розвиток внутрішньополітичної моделі перших «стамболовістів» призвів до ситуації, в умовах якої авторитарна система була змушена співіснувати з елементами конституціоналізму та публічно декларованими принципами демократії. У цей період, на думку автора, були сформовані й отримали подальший розвиток особливі ідейно-політичні тренди, притаманні державній логіці Ст. Стамболова, а саме – відсутність інтересу до політичних компромісів, ігнорування опозиційних платформ, специфіка виборчого процесу (контроль за ходом голосування) та, нарешті, вміле маневрування у фарватері політичних пріоритетів монарха.
Ви́бори - передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).
Всі наведені вище аспекти політичної платформи «стамболовістів» реалізовувалися за допомогою особливої політичної культури, характерної як для представників цієї партії, так і для політичного простору країни у цілому. Автор доступно й виразно, у контексті конкретних політичних і соціокультурних прикладів, відтворює атмосферу суспільного життя Болгарії на зламі XIX–XX ст. Терор, «брудні» виборчі технології, фальсифікації і скандали – все це представлено у дослідженні та створює уявлення про напруженість внутрішньополітичного життя в країні.
Ви́борчі техноло́гії - це система заздалегідь продуманих, запланованих, а також спонтанно використовуваних заходів, планів, процедур, технічних та інформаційних засобів для забезпечення успішного висунення кандидатів та їх обрання.
Крім того, у роботі також порушується питання про цивілізаційний вибір представників різних владних інститутів, найважливішим елементом яких аж до 1920 р. залишалися все ті ж стамболівці. Розділ третій дослідження розкриває соціально-економічний досвід Болгарії. Він розглядається автором у контексті системи економічної платформи Ст. Стамболова та його послідовників. У ньому детально аналізуються принципи політики протекціонізму; відзначаються регіональні особливості законодавчої бази, створеної для захисту вітчизняного виробника; підкреслюються подвійні принципи економічного курсу НЛП. Зокрема, у другому підрозділі «Сфера фінансів та оподаткування» наголошується на послідовній підтримці партією зовнішніх позик. У вигляді кредитів і інвестицій позики беруть й інші організації під час правління у складі урядів, після чого кошти реалізувалися у форматі фінансових зобов’язань під виплати раніше отриманих кредитів. У зв’язку з цим, як зазначає дисертант, погіршувалося і без того тяжке становище ремісників і селян, чиє оподаткування безпосередньо залежало від фінансових виплат та було суттєво вище оподаткування представників державного апарату і силових структур.
Державний апарат - центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.
Вказані процеси природно призводили до пролонгованої залежності фінансової системи від західних кредиторів, а також до укорінення хабарництва і корупції.
Фіна́нсова систе́ма - це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди.
Останнє дуже вдало відображено у четвертому розділі дисертаційного дослідження. Зокрема, автор, застосовує великий масив документальних матеріалів, аналізує корупційні скандали розглянутої епохи. Зазначений підхід дозволяє розкрити особистісну (іноді навіть з елементами детективного жанру) і політичну підоснову корупційних схем (тут окрім згаданого автором французького бізнесмена Ф.
Корупція (від лат. corrumpere - псувати) - протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їхніх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів.
 де Клозіера доречно згадати аналогічну навколонімецьку аферу О.Л. Парвуса-Гельфанда) та, до того ж, дає змогу розглядати подібні кримінальні моделі як ілюстрацію, що характеризує особливості соціально-економічного клімату в країні. У четвертому розділі автором досліджується специфіка взаємодії як русофільських, так і русофобських кабінетів Болгарії з великими державами у контексті їхньої не лише балканської, а й глобальної близькосхідної політики. Як наслідок, Д.В. Миколенко робить висновок про пріоритет багатовекторності у зовнішній політиці країни.
Зо́внішня полі́тика - сукупність відносин держави з іншими державами світу та міжнародними організаціями. Найважливіший засіб ведення зовнішньої політики - дипломатія.
З цих же позицій ним оцінюється і прозахідний курс Ст. Стамболова, який, віддаючи належне значенню «великої» європейської політики, водночас закликав діяти з урахуванням політичних реалій, на які об’єктивно впливала зовнішня політика Російської імперії. Доступно і лаконічно дисертант розкриває основні принципи двоїстої політики Німеччини, яка офіційно підтримувала Болгарію, іноді навіть всупереч балканській політиці Австро-Угорщини, у той же час всіляко обмежуючи її військовий потенціал. Причиною подібної зовнішньополітичної стратегії була особлива зацікавленість Німеччини в контактах з Османською імперією, у співпраці з якою Берлін бачив запоруку розширення своєї близькосхідної політики.
Військовий потенціал - можливості держави чи коаліції держав утримувати й удосконалювати збройні сили, підвищувати їхню боєздатність, поповнювати навченими кадрами, забезпечувати сучасною зброєю та військовою технікою і всіма видами постачання в мирний і воєнний час.
Осма́нська імпе́рія - ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1923 роках. Заснована султаном Османом І на території Малої Азії. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї.
Момент особливо значимий в умовах наближення світової війни та очевидного розподілу балканських територій на зони впливу європейськими блоками, що формувалися. Все це дає підставу говорити про складноскладову природу зовнішньополітичної стратегії Болгарії. У результаті, відчуваючи себе не більше ніж інструментом, необхідним для реалізації близькосхідної політики великих держав, болгарські кабінети намагалися маневрувати у фарватері стратегічних інтересів країн Троїстого союзу і Антанти.
Трої́стий сою́з (італ. Triplice alleanza нім. Dreibund угор. Hármas szövetség) - військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія, який склався в 1879–1882 і був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.
Саме на такій засаді, дещо пізніше, Болгарія намагалася реалізовувати власну зовнішню політику, яка часто йшла врозріз із балканськими інтересами таких великих країн, як Росія і Австро-Угорщина. Таким чином, жорстке переформування зовнішньополітичного вектора на одну з конкуруючих сторін, як писала тогочасна преса в умовах «європейського концерту», спричинило дестабілізацію політичної ситуації та, до того ж, у подальшому призвело до двох національних катастроф – спочатку Болгарія зазнала поразки у Другій Балканській війні, а згодом ще й нищівного фіаско на стороні Троїстого союзу в Першій світовій війні.
Друга Балканська війна - швидкоплинна війна 29 червня - 29 липня 1913 року за розділ Македонії між Болгарським царством з одного боку, й Османською імперією, Королівством Румунія, Королівством Чорногорія, Королівством Сербія і Королівством Греція з іншого.
Пе́рша світова́ війна́ - світова війна, глобальний збройний конфлікт, який розвивався перш за все у Європі від 28 липня 1914 до 11 листопада 1918 року, і у якому брало участь 38 держав із населенням 1,5 млрд.
Особливе місце у цьому ж розділі дисертаційної роботи займає питання про взаємовідносини Болгарії з Османською імперією. Безсумнівно, ця тема сьогодні все ще недостатньо вивчена та у перспективі може стати предметом для самостійного наукового дослідження.
Наукове дослідження - процес дослідження певного об'єкта (предмета або явища) за допомогою наукових методів, яке має на меті встановлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення в інтересах раціонального використання у практичній діяльності людей.
У зв’язку з цим новизна й багатогранність підходу Д.В. Миколенка особливо цікаві, оскільки дозволяють розглянути відносини Болгарії і Блискучої Порти через призму зовнішньополітичної концепції Ст. Стамболова. У вказаному контексті «політика пам’яті», про яку пише дисертант, є і опорою, і перешкодою зовнішньополітичного курсу НЛП. У результаті автор цілком виправдано акцентує увагу на специфіці конфлікту: ідеологічні принципи – тактична необхідність, характерна для близькосхідної політики «туркофільських» партій Болгарії. П’ятий, заключний розділ дисертації Д.В. Миколенка зорієнтовано на вивчення національної проблематики та принципів об’єднавчої стратегії НЛП. Ідея Великої Болгарії, яку в пресі іноді називали «золотим сном Сан-Стефано», тривалі роки залишалася центральним стержнем політичної платформи багатовекторних, і тому часто надмірно дисперсних, політичних сил Болгарії. Не уникнув спокуси об’єднавчої проблематики і Ст. Стамболов, який мав намір шляхом переговорів з Османською імперією реалізувати концепцію автономії Македонії і Фракії. Надалі, за його задумом, у політичному просторі цих територій могла бути реалізована єдина державно-утворююча модель. Як наслідок, Болгарія мала б трансформуватися у сильну державу, здатну відстоювати самостійну політику в умовах лобіювання близькосхідних (безпосередньо балканських) інтересів великих держав. Особливу увагу автор приділяє сербсько-болгарським, болгарсько-грецьким і болгарсько-румунським відносинам, які складалися доволі нелегко і нерівномірно. Передусім, з причини зазіхання Болгарії на першість в об’єднавчому процесі, а також у зв’язку з інтерпретацією проблеми етнічного походження македонців, яких влада країни була схильною розглядати як етнічних болгар. Шлях вирішення зазначеного питання НЛП пропагувала у залежності від політичної кон’юнктури: то визнаючи пріоритет поетапного відокремлення Македонії, то, навпаки, схиляючись до активізації воєнного способу розв’язання македонської проблеми. У свою чергу великі держави так само приділяли велику увагу даному питанню. Розуміючи суттєве дестабілізуюче значення македонського чинника, вони у різні періоди по-різному трактували вказану проблему, водночас одностайно відкидаючи об’єднавчі амбіції Болгарії. Фактично чільне місце займало питання про характер взаємодії великих держав і Османської імперії, цілісність якої створювала умови для реалізації їхньої близькосхідної політики. З одного боку, саме цим цілям була підпорядкована система договорів Росії і Австро-Угорщини (1897 р. і 1903 р.), а з іншого, їм же був зобов’язаний своїм існуванням так званий англо-російський кондомініум. Ще однією складовою невичерпної палітри македонського питання стали відносини болгарської влади з Внутрішньою македонсько-одринською революційною організацією (ВМОРО).
Македо́нське пита́ння - суперечка про належність історичної спадщини, території та населення історичної області Македонії. Македонське питання постало після остаточного розпаду Османської імперії наприкінці 19 - на початку 20 століття.
Одним з достоїнств цього дослідження є детальний аналіз етапів становлення вказаної організації, причому, що цікаво, саме у контексті діяльності багатовекторних у своїй політичній орієнтації болгарських кабінетів. Автор доволі вдало, спираючись на документальні матеріали, висвітлює взаємодію болгарських політиків, перш за все членів НЛП, з правим і лівим крилом національного руху в Македонії. Зокрема, ним розглядаються питання, пов’язані з проблемою автономізації регіону та його подальшої політичної перспективи, причому, на думку дисертанта, перспектива ця далеко не завжди адекватна політичному баченню Ст. Стамболова. У цілому ж, в даному розділі Д.В. Миколенко підкреслює розумну поступальність національної платформи голови Регентської ради прем’єр-міністра, що її порушували його послідовники в умовах постійних змін політичної кон’юнктури. Зазначені вище положення дисертаційного дослідження дозволили автору зробити узагальнюючі висновки, які повністю відповідають поставленим у вступі завданням. А саме: політична спадщина Ст. Стамболова використовувалася як його послідовниками, так і його опонентами в основному для досягнення своїх цілей. Так, стамболівці докладали зусилля аби підтвердити право на реалізацію власної політики генетичним зв’язком з ідейно-політичною платформою свого засновника. Водночас опоненти НЛП, навпаки, протиставляли свої ініціативи політичній доктрині колишнього регента і прем’єр-міністра. У результаті, зазначає дисертант, можна стверджувати, що і ті й інші зловживали колективним уявленням про політичну спадщину Ст. Стамболова, пропонуючи суперечливу інтерпретацію його соціокультурних і політичних переконань. Разом з тим, варто підкреслити, що, незважаючи на зазначені вище переваги, у дисертаційному дослідженні мають місце положення, які викликають певні заперечення або ж потребують додаткової аргументації. 1. Автор надмірно оптимістично трактує прозахідний шлях болгарського варіанта модернізації, який він розглядає як виключно ефективний (с. 23, 200). Однак теза про подібну беззастережну успішність викликає серйозні сумніви. Пов’язано це з тим, що болгарська модернізація, яка принаймні частково реалізовувалася як вестернізація, багато у чому ігнорувала впровадження елементів балканського і, зокрема, болгарського традиціоналізму. 2. У автора дисертаційного дослідження є деякі сумніви з приводу безпосереднього зв’язку політичної діяльності Ст. Стамболова з розвитком болгарської економіки (с. 24). У той же час ці сумніви надто умовні та висловлені на тлі явного перебільшення політичної ролі Ст. Стамболова в умовах об’єктивності соціально-економічного процесу. 3. Деякі заперечення викликають хронологічні рамки роботи, які не передбачають вектора персоніфікації, так само як і аналізу етапів становлення політичної платформи Ст. Стамболова. Разом з тим автор стверджує, що вивчення політичної спадщини державного діяча (а значить також і умов, причин, етапів формування даної платформи) є одним із ключових завдань (с. 25) дослідження. 4. Автор роботи, звертаючись до досвіду болгарської соціал-демократії, підкреслює ідентичність платформи болгарських «тісняків» і комуністів. Однак від моменту розколу 1903 року і до трансформації соціал-демократичних організацій у форматі БКП, БРСДП (т. с.) існувала на основі принципів, вельми близьких до ідейно-політичної платформи німецької соціал-демократії. До того ж, лідер «тісняків» Д. Благоєв далеко не завжди схвалював політичну логіку більшовицького крила РСДРП і безпосередньо В.І.
Більшовики́ - члени ліворадикального (ленінського) крила РСДРП після її розколу на більшовиків і меншовиків. - Назва «більшовики» походить з історичного моменту, коли прихильники ленінської концепції побудови пролетарської партії виявилися в більшості при голосуванні головних питань Статуту РСДРП та керівних органів партії на Другому з'їзді партії в 1903 році.
 Леніна, протиставляючи їй політичну платформу Г.В. Плеханова. 5. Розглядаючи болгарську і радянську літературу з теми дисертації, здобувач, слідуючи усталеній історіографічній традиції, дещо спрощує підхід до балканської політики великих держав. Так, вслід за більшістю проаналізованих авторів, він веде мову або про прозахідну, або про проросійську політику Ст. Стамболова. Однак, у регіональній політиці провідних європейських країн не було місця завідомо прямолінійним відносинам. Основний вектор їхньої політики будувався з урахуванням тимчасових тактичних домовленостей, які у свою чергу вели до реалізації більш тривалих, у даному випадку вже стратегічних проектів. Свідченням тому стала не лише широко відома система угод Росії і Австро-Угорщини (1897 та 1903 років), а й завуальований російсько-англійський кондомініум, який використовувався Великою Британією для обмеження просування німецького капіталу на Балкани і Близький Схід. 6.
Усього на території Європи станом на 2008 рік - 45 незалежних країн та 6 залежних територій.
Близьки́й Схід - назва регіону, розташованого в Західній Азії та Північній Африці.
 Серйозні заперечення викликає підрозділ 1. 4 «Джерельна основа дослідження». У ньому порушена типологічна класифікація історичних джерел, первинна схема якої була закладена ще Л.М. Пушкарьовим. Сьогочасний рівень історичного дослідження передбачає виокремлення локалізованих за тематичним принципом носіїв історичної інформації. За таких умов на перший план висуваються комплекси законодавчих актів, а також всі інші документальні свідчення законодавчої і виконавчої практики державних органів.
Історичне джерело - це певна кількість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.
Органи державної влади - це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.
Зако́н (англ. law, англ. act, нім. Gesetz n) - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим), або безпосередньо народом.
Далі, як правило, йдуть матеріали центральних і регіональних суспільно-політичних організацій, потім публіцистика, преса і, нарешті, література мемуарного характеру.
Мемуа́ри (фр. mémoires - спогади) - оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був. Дослідженням мемуарів займається спеціальна історична дисципліна - мемуаристика.
Архівні матеріали, навіть якщо вони вперше вводяться автором до наукового обігу, не розглядаються самостійно (у дослідженні на с. 77–80), а є лише складовою частиною чітко окреслених джерелознавчих комплексів. 7. Недостатньо повною є методологічна платформа дослідження. Віддаючи належне авторській розробці такого поняття як «політика пам’яті» (с. 84–85), все ж варто підкреслити, що дана категорія є лише одним з аспектів комплексної світоглядної системи. Причому ця система лише з одного боку базується на принципах теорії модернізації (втім, тут так само спостерігається нашарування кількох споріднених, але аж ніяк не ідентичних понять, зокрема, теорія «модернізації» розуміється автором насамперед як концепція «вестернізації», що веде до загального перекосу глобальної концепції розвитку, про що йдеться на с. 86–87), тоді як з іншого, вона спирається на принципи історико-детерміністського підходу. Останній абсолютно необхідний при вивченні соціально-економічних умов, які сприяли виникненню ідейно-політичної програми Ст. Стамболова. Цікаво, що у значимості вказаного підходу переконаний і сам автор (с. 86), проте зазначений ним вектор соціально-економічної методології так і залишився у значній мірі не реалізованим. 8. У своєму дослідженні автор пов’язує роздробленість партійних структур у Болгарії наприкінці XIX – на початку XX ст. з проникненням у національне соціокультурне середовище демократичних принципів західноєвропейського лібералізму (с. 129). Однак подібний підхід по суті ігнорує традиціоналістські настрої величезної маси селянсько-ремісничого населення Болгарії.
Населення Болгарії. Чисельність населення країни 2015 року становила 7,186 млн осіб (101-ше місце у світі). Чисельність болгар стабільно зменшується, народжуваність 2015 року становила 8,92 ‰ (210-те місце у світі), смертність - 14,44 ‰ (3-тє місце у світі), природний приріст - -0,58 % (225-те місце у світі) .
Очевидно, у цьому випадку правильніше говорити про доволі вузьку суспільно-політичну модернізацію еліт, внаслідок чого політична емансипація отримує поверхневий характер, а політичні партії від самого початку формуються як дисперсні та нестабільні. 9. Розглядаючи соціально-економічну стратегію Ст. Стамболова і його послідовників (розділ 3-й дисертаційного дослідження) автор пише про двоїстий характер вказаної політики. Однак, як з’ясувалося, наступного очевидного аналітичного кроку він не робить, хоча при цьому є багато непрямих аргументів на користь припущення про штучний характер болгарського протекціонізму. У цьому випадку економічна політика НЛП може розглядатися не лише як законодавча платформа для формування фінансово-промислової олігархії, а й як плацдарм для створення опосередкованої залежності Болгарії від зовнішньополітичного чинника, причому як в економічному, так і у політичному плані.
Антициклічна політика - це політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання, на недопущення падіння, виникнення криз.
Зовні це проявилося у тимчасовій економічній стабілізації, досягнутій за рахунок розширення військово-промислової програми, що, у подальшому, дозволило говорити про пряме залучення Болгарії у тактичні і стратегічні конфлікти першої чверті ХХ ст. 10. Аналізуючи сутність поглядів Ст. Стамболова на турецьке питання, автор також розглядає ті особливості підходу до даної проблеми, які були характерними для найбільш значущих суспільно-політичних партій і рухів країни. У той же час він аж ніяк не торкається платформи соціал-демократичних партій – БРСДП (т. с.) і БРСДП (ш. с.), для яких проблема взаємин з Османською імперією (особливо у форматі потенційної Балканської федераціїконфедерації) залишалася не лише дискусійною, а й важливою для самого існування цих організацій. Крім того, автор нічого не пише про концепцію формування Балканської парламентської ліги, в яку мали входити і турецькі представники, зокрема один із депутатів турецького парламенту соціаліст Д. Влахов. Навряд чи варто говорити про ілюзорність подібної ідеї, однак уже сам факт її висунення був вкрай важливий для інтерпретації болгарсько-турецького вектора у зовнішній політиці країни. 11. У контексті питання про відносини Болгарії і Османської імперії та проекції цих взаємин на зовнішню політику балканських держав наприкінці XIX – на початку ХХ ст. не варто оминати питання про реакцію НЛП і особисто Ст. Стамболова на проект Балканської федераціїконфедерації. Вказана проблема практично не розглядається у дисертаційному дослідженні Д.В. Миколенка, тоді як ідея балканського зближення була надзвичайно актуальною для низки політичних сил у Болгарії і в балканському регіоні у цілому.
Балка́нський півострів - півострів у Південній Європі. З трьох боків оточений морями: Адріатичним, Іонічним, Егейським, Мармуровим та Чорним. Умовною материковою межею є річка Дунай до гирла річки Сави, потім лінія йде на північ до Трієстської затоки.
Виникнувши ще у XIX столітті, концепція Балканського союзу отримала закінчене відображення в ідейно-політичній платформі болгарського соціалістичного центризму.
Балка́нська Лі́га, або Балканський союз - військово-політичний блок Королівства Сербія, Королівства Чорногорія, Королівства Греція та Болгарського царства спрямований проти Османської імперії протягом Балканських воєн 1912-1913.
Крім того, на рубежі століть зазначений проект був широко відомий не лише у Болгарії, а й за її межами. 12. Варто зазначити, що дисертант досить часто користується категоріями автономія і федерація (с. 374, 376). При цьому він не уточнює, яке значення він вкладає у ці поняття. Як здається, такий коментар був би дуже актуальний, оскільки у першому десятилітті ХХ ст. болгарські політики доволі довільно використовували вказану термінологію, часто заміняючи одне поняття іншим, а в деяких випадках взагалі ігноруючи їх справжній зміст. 13. Трактуючи внутрішній зміст поняття «політика пам’яті», категорії, покликаної прояснити окремі аспекти більш пізнього сприйняття політичної спадщини Ст. Стамболова, автор майже не торкається питань його біографії і особистісної психології. Однак навряд чи можна говорити про ментальну спадщину конкретної особистості без аналізу соціокультурних та психологічних аспектів життя і діяльності досліджуваного персонажа. Отже, аналізуючи дисертаційне дослідження, варто підкреслити, що наведені вище зауваження носять радше рекомендаційний характер та суттєво не впливають на загальну оцінку. У цілому робота є самостійним фундаментальним дослідженням, для якого характерні: наукова новизна, структурна цілісність, успішне вирішення наукових завдань та аргументований виклад матеріалу. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць з історії Балкан і Східної Європи у цілому, а також при викладанні відповідних курсів як нормативного, так і спеціального характеру. Основні положення роботи відображені: у самостійно написаній монографії; у двадцяти чотирьох наукових працях, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації; у п’яти роботах, які засвідчують апробацію матеріалів дослідження; у п’яти додаткових авторських публікаціях. Таким чином, за рівнем вивчення наукової проблематики, можливостями подальшого теоретичного і практичного використання робота відповідає п. 10 постанови Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р.
Постанова Кабінету Міністрів України - нормативно-правовий акт Уряду України - Кабінету Міністрів.
№ 567 «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів» (зі змінами, внесеними згідно з постановами КМУ № 656 від 19 серпня 2015 р. та № 1159 від 30 грудня 2015 р.), а її автор Дмитро Валерійович Миколенко заслуговує присудження наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.
Доктор історичних наук - науковий ступінь у деяких пост-радянських країнах. В Україні - вищий науковий ступінь, присуджується на підставі захисту докторської дисертації: надається історику-досліднику після захисту докторської дисертації, яка являє собою закінчену наукову роботу, що розкриває історичну проблему і вводить у науковий обіг нові дефініції.
02 – всесвітня історія. Офіційний опонент: доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри історії, музеєзнавства та пам’яткознавства Харківської державної академії культури М. В. Тортіка Підпис доцента М. В. Тортіки завіряю: Вчений секретар Харківської державної академії культури


Скачати 344.58 Kb.

  • Другій Балканській війні