Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності

Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності




Сторінка1/43
Дата конвертації25.03.2017
Розмір7.63 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Ел. адреса: http://litopys.org.ua/isaevych/is.htm

Ярослав ІСАЄВИЧ

УКРАЇНСЬКЕ КНИГОВИДАННЯ:
витоки, розвиток, проблеми


Львів — 2002



ЗМІСТ


ВСТУП. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

СВІТ РУКОПИСНОЇ КНИЖНОСТІ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОВИДАННЯ

Передумови виникнення і розвитку друкарства

Перша друкована книжка українського автора

Початки кириличного друкарства

Францішак Скорина і його послідовники

Перша друкарня у Львові

Остріг на Волині: перша академія, перша "слов’янська" друкована Біблія

ДРУКАРНІ УКРАЇНИ НА ЗЛАМІ XVI-XVIІ ст.

Острозька академія: редагування і видання книг

Видавництво Львівського братства

Єпископські друкарні в Стрятині та Крилосі

Початки друкування латинським шрифтом

ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА (1616-1648)

Початки друкарства в Києві

Друкар-запорожець Вербицький і друкар-маґістр Соболь

Київське лаврське друкарство 30-40-x pp. XVII ст.

Мандрівні видавці

Братське книговидання

Львівські приватні видавці й друкарі

Польськомовне і латинське друкарство

ВИДАВНИЧІ ОСЕРЕДКИ І ДРУКАРНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-XVIII ст.

Лавра як провідний український видавець (1650-1721 рр.)

Друкарня єпископа Лазаря Барановича: Новгород-Сіверський і Чернігів

Початок репресій, їх мотиви і наслідки

Київське і чернігівське книговидання під контролем цензури. Закордонні видання академії

Українські видавці у Львові: Братство, Сльозка

Українські монастирські друкарні Правобережжя: Унів і Почаїв

Польські, російські, німецькі та єврейські друкарні

ТЕМАТИКА КНИГ, ОРГАНІЗАЦІЯ КНИГОВИДАННЯ, ПОЛІГРАФІЇ ТА КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЯ

Як працювали давні друкарні

Тематика та оформлення видань кінця XVI — середини XVII ст.

Видання другої половини XVII-XVIII ст.

З історії книгарства і книгозбірень

Друкарство і розвиток літературних мов

УКРАЇНСЬКЕ КНИГОВИДАННЯ XIX-XX СТОЛІТЬ

ПІСЛЯМОВА

ПЕРЕЛІК АБРЕВІАТУР

БІБЛІОГРАФІЯ
Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 520 с.

Від рукописних фоліантів і стародруків до сучасних книг і електронної "всесвітньої павутини" — такий шлях розвитку інформаційної інфраструктури суспільств і держав. У книзі йдеться про першопочатки інформаційних революцій, висвітлюється роль раннього книговидання і друкарства у контексті культурного життя України, процесів державотворення і формування української національної культури.

ISBN 966-02-2292-0
Iaroslav Isaievych. Ukrainian Book Publishing, its Origins, History and Current Problems, Lviv: I. Krypiakevych Institute of Ukraine Studies, 2001, 520 p.

The main focus of the study is on the history of Ukrainian publishing enterprises and printing shops in the context of early modern cultural trends. The period from the sixteenth to the late eighteenth centuries is characterized as the time of the coexistence of manuscript and printed books. The last chapter of the study deals with Ukrainian book publishing of the nineteenth and twentieth centuries.


Вступ

Джерела та історіографія


Пам’яті батьків Дмитра і Наталі Ісаєвичів

Інформатизація всієї людської діяльності, дедалі глибша й повніша, дає належну перспективу для оцінки функціонування рукописної і друкованої книги саме з огляду на їхню роль в інформаційному забезпеченні суспільства. Мають рацію ті, хто вважає, що попередниками нинішньої перебудови життя на основі комп’ютерних технологій були дві своєрідні інформаційні революції, пережиті людством у минулому. Перша — поява в давніх суспільствах письма, рукописних документів і книг, друга — перехід на світанку нової доби до поліграфічної форми реєстрації та розповсюдження інформації.

У рукописній і друкованій книжності різні сторони політичного життя й культури зафіксовані не розрізнено, не відірвано одна від одної, а в поєднанні та взаємопереплетенні — як це відбувалося і в житті. Тому вивчення книгописання і книгодруку допомагає простежити інтеграційні процеси в культурі, усвідомити її як певну цілісність. При цьому стає очевидним, що впродовж століть релігійне світосприймання було не формою вияву культури, а її глибинною сутністю.

Цілком природно, що як виникнення національної писемності, так і поява власного друкарства були переломними подіями в історії кожного народу 1.


 1 Огієнко І. Історія українського друкарства, Львів 1925; McLuhan M. The Gutenberg Саіаху: the Making of Typographic Man, Toronto 1962, p. 170, 199, 206; Eisentstein E. The Printing Revolution in Early Modern Europe, Cambridge 2000, p. 278.
Здавна в рукописній і друкованій книжці відображалися притаманні народові форми культури, писемність ставала засобом примноження й поширення культурних багатств. На українських землях перша з двох названих культурних революцій — утвердження писемності — забезпечила функціонування держави й утвердження християнської релігії, віровчення якої ґрунтується на Святому Письмі. Цим водночас був започаткований і особливий розкол суспільства: виокремлення тих, кому знання письма надавало істотні переваги над рештою людей. Наступною революційною за значенням зміною стало запровадження друкарства, яке дало змогу залучати до культурного й політичного життя значно ширші, ніж раніше, верстви населення. А це властиве не так середньовіччю, як тому періодові культури, що його тепер все частіше називають ранньомодерною добою, початковим етапом нової історії, позначеної формуванням націй і національних культур. У багатьох відношеннях поширення друкарства стало складовою частиною національно-культурного та релігійного відродження українського народу в останніх десятиріччях XVI — першій половині XVII ст. 2 Також і в наступні періоди друковане слово — попри всю складність і суперечливість умов його розвитку — відігравало істотну роль у самоусвідомленні нації, формуванні її політичної культури й духовості.
 2 Див.: Історія української культури у п’яти томах, т. 2: XIII — перша половина XVII ст., Київ 2001.
Темою цієї книги є розвиток книгописання, книговидання й друкарства на тих землях, де здавна жили предки українців і де на основі інтеґрації протоукраїнських етнічних груп сформувалися український народ і українська нація. У ряді розділів розглядаються явища та процеси, спільні для українських і білоруських земель, як і вияви спільності історичного розвитку українців з іншими народами — сусідніми й несусідніми.

Розділ про рукописну книгу є вступним. У ньому звернено увагу, насамперед, на ті риси рукописання, які пізніше впливали на формування специфічного обличчя української друкованої книжки. Основна частина пропонованої праці присвячена книзі XVI-XVIII ст., її виданню й розповсюдженню, особливостям функціонування рукописної та друкованої писемності в різні періоди і в різних регіонах. Цю добу в розвитку української культури можна в багатьох відношеннях визначити як проміжну, "середню" між давнім і новим періодами. Хоча в той час видавці, особливо дрібніші, нерідко були одночасно друкарськими майстрами, — видання книжок і їх друкування від самого початку стали різними галузями діяльності. Одне із завдань, що їх ставив перед собою автор, з’ясування еволюції форм співпраці видавців і поліграфістів, їхньої ролі в культурному житті, процесах самоусвідомлення цілого суспільства та його частин. Спостереження, висновки й гіпотези, що стосуються цієї доби, ґрунтуються на вивченні самих стародруків, архівних та інших писемних джерел про діяльність видавничих осередків.

Розділ про друкарство XIX-XX ст. — оглядовий. У ньому на підставі наявної, порівняно обмеженої, наукової літератури здійснено спробу окреслити головні тенденції розвитку друкарства на теренах України та визначити місце в цьому процесі національного книговидання. Завершує книжку післямова — роздум про долю українських видавництв у наш час і перспективи традиційної паперової книжки в системі сучасних засобів інформації.

Огляд кількох століть історії книги в Україні, насамперед книги української, дозволяє поставити питання, якою мірою можна вважати цю історію процесом, що його подальші етапи випливають з попередніх. Деякі дослідники вважають, що будь-яка національна історія, в тому числі історія національної культури, є метарозповіддю, позначеною штучним нав’язуванням історичному процесові наперед заданої схеми. Безперечно, на різних етапах історії події мали свою специфіку й розгорталися в різних контекстах, тому їхнє тлумачення можливе лише з урахуванням своєрідності періодів і регіонів. У той же час ретроспективний погляд у минуле дозволяє знаходити в кожному етапі елементи тяглості з попереднім, врахування яких і дає змогу простежити спадкоємність розвитку книги як чинника культури та націотворення.

У монографіях на історичні теми, — і це цілком виправдано, — прийнято перед викладом основного змісту праці характеризувати джерела дослідження. Неминуче постає питання про їхню класифікацію, ступінь репрезентативності та вірогідності окремих різновидів. У багатьох працях, зокрема в дисертаціях, джерела розділяють на опубліковані й неопубліковані. Єдина різниця між ними та, що опубліковані джерела доступніші для використання, оскільки їхнє прочитання не вимагає спеціальних палеографічних знань; крім того, в публікаціях, як правило, подаються певні коментарі й пояснення. Але ступінь надійності джерела, методи його аналізу не залежать від того, чи було воно опубліковане, чи ні. Природно, що цінність роботи тим більша, чим більше нових, раніше невідомих джерельних матеріалів упроваджується до наукового обігу, чим більше автор пропонує нових інтерпретацій вже відомих джерел, аналіз яких у попередніх дослідженнях був недостатнім або неадекватним.

У працях з історії друкарства дотепер триває суперечка, яку з двох категорій джерел — документальні чи "друкарські" (тобто самі видання) — вважати основною, а яку допоміжною. Арґументи обох сторін непереконливі: джерела себе взаємно доповнюють, чим різноманітніші використано матеріали, тим переконливіші узагальнення.



Серед архівних документів з історії книговидання й друкарства можна виділити такі основні групи, як нормативні акти про юридичний статус друкарень, внутрішня документація поліграфічних підприємств, матеріали про працівників книговидання в складі фондів судових й адміністративних установ, листи та інші документи приватного походження, старі бібліотечні каталоги. У першій групі провідне місце займають грамоти про надання особам і установам права видавати книги, підтвердження видавцям їхніх привілеїв, судові ухвали та інші правові акти. Православні видавці отримували грамоти на право друкування від церковної ієрархії (патріархів, митрополитів, єпископів), друкарі, що обслуговували католицьку церкву, — від католицьких єпископів, архиєпископів, призначених ними цензорів, генеральних і провінційних настоятелів чернечих орденів. Першою з грамот православної ієрархії з питань друкування був підписаний 1589 р. константинопольським патріархом Єремією, луцьким єпископом Кирилом Терлецьким і львівським єпископом Гедеоном Балабаном акт, що санкціонував діяльність друкарні та інших установ Львівського братства. Після невдалих спроб встановити загальні засади контролю єпископату над книговиданням (ухвала Берестейського собору єпископів 1591 року) ієрархія обмежувалася грамотами, що стосувалися діяльності окремих друкарень або видання окремих книжок. Друкарні Східної України діяли в першій половині XVII ст. без дозволів державної влади Речі Посполитої, але західноукраїнські видавці, починаючи з кінця XVI ст., вважали за необхідне отримувати для себе королівські привілеї, хоча часто їхня наявність не забезпечувала реального гарантування видавничих прав. Давня історіографія перебільшувала значення привілеїв, які часто здобувалися за допомогою "подарунків" — хабарів працівникам королівських канцелярій та інших владних структур. Оригінали королівських привілеїв зберігалися у тих, кому вони видавалися, їхній текст включався також до книг Коронної і Литовської метрик (тепер у складі Головного архіву давніх актів у Варшаві). Крім того, на прохання зацікавлених осіб привілеї записувалися ("облятувалися") до актових книг, найчастіше до ґродських, на підставі яких можна було отримати засвідчені копії. Численні привілеї дійшли до наших днів у складі грамот, якими королі підтверджували видані їхніми попередниками акти й наводили при цьому повний текст цих актів. Такий порядок не виключав можливості підробок. Наведемо характерний приклад. Королівська грамота 1633 року з дозволом Перемишльському братству св.Трійці мати друкарню і школу була відома історикам тільки за підтвердженнями 1658 і 1669 рр. Виявилося, однак, що в оригінальній грамоті 1633 р. згадана тільки школа, але не друкарня. Таким чином члени братства при підтвердженні "розширили" текст попереднього привілею. Можливо, це було погоджено з королівськими канцеляристами, яким легше вдавалося оформити підтвердження старого документа, ніж домогтися підпису для цілком нового. Потреба в підробці, очевидно, виникла у зв’язку з діяльністю у середині XVII ст. Перемишльської братської друкарні. Таким чином, висновок про існування друкарні в Перемишлі вже в 1633 році, зроблений на підставі офіційного підтвердження датованої цим роком грамоти, виявився помилковим.

Вказівки про наявність привілеїв нерідко наводилися на титульних сторінках, що слугувало одним із засобів рекламування книжки. Часто канцелярії видавали конкурентним друкарням привілеї, які взаємно себе виключали. Покликаючись на такі акти в суперечках між собою й у конфліктах з іншими особами, видавці та власники друкарень вважали привілеї найвартіснішою частиною своїх архівних збірок. Історики-архівісти також спершу надавали перевагу саме цьому виду джерел. Не дивно, що привілеї збереглися повніше, ніж ті писемні джерела, які виникали в ході діяльності самих видавничих підприємств. У той же час для істориків саме останні є особливо цінними, бо найповніше і переважно адекватно відображають дійсну ситуацію. З числа видавців XVI-XVIIІ ст. значний архів зберігся тільки від Львівського братства 3. Стосовно кінця XVI — перших десятиріч XVII ст. у цьому архіві наявні тільки фрагментарні згадки про видавничу діяльність; лише починаючи з 30-х рр. XVII ст. масив інформації суцільніший. Ухвали братства з видавничих питань, записи витрат на друкування, як і відомості про збут книжок, зафіксовані в реєстрах прибутків і витрат братства 4. До найважливіших документів належать угоди братства з майстрами-друкарями.

Архів друкарні Києво-Печерської лаври зберігся починаючи з 20-х рр. XVIII ст. 5; з першого періоду діяльності друкарні є лише окремі згадки в актах пізнішого часу.
 3 У складі 129 фонду ЦДІАУЛ. Див.: Ісаєвич Я. Архів Львівського братства // Архіви України, 1968, 1, с.88-93.

 4 Частина цих матеріалів опублікована, але нерідко з пропусками і спотвореннями тексту. Це зумовлює необхідність порівняння публікацій з архівними оригіналами.



 5 ЦДІАУК, ф. 128, оп. "друкарські 1".
Від інших друкарень здебільшого збереглися лише окремі документи. Деякі з них відомі з актових книг, куди з нагоди різних конфліктів записували тексти угод або викладали їх зміст (наприклад, виклад умов угоди Гедеона Балабана з Симоном Будзиною в матеріалах судової суперечки між ними). Однак такі випадки порівняно рідкісні. Частіше в актових книгах натрапляємо на випадкові згадки про друкарів, пов’язані з судовими процесами або нотаріальними діями, що стосувалися осіб, причетних до книговидання. Матеріали спірного і неспірного характеру про виникнення та врегулювання майнових зобов’язань вносились як в акти міських магістратів, так і в книги шляхетських ґродських судів. Ці документи проливають світло на економічне становище видавців і друкарів, інколи містять відомості про технічне обладнання друкарень, збут їхньої продукції та про матеріально-технічне постачання. Матеріали, в яких висвітлюються конфлікти самостійних друкарів між собою й керівників друкарень з працівниками — важливе джерело про організаційну структуру книговидання. Нерівномірність збереження архівних матеріалів різних фондоутворювачів призвела до того, що про деякі провідні друкарні є порівняно багато інформації, а діяльність інших взагалі не відбита в наявних нині архівних матеріалах. У львівських міських (радницьких, лавничих, війтівських) і ґродських актових книгах є документи про діяльність Івана Федорова, Гедеона Балабана, Михайла Сльозки, Андрія Скольського, в могильовських міських актах — про Спиридона Соболя, з документів рогатинського маґістрату стали відомі факти з біографії Стефана Зизанія. У ґродських актах збереглися документи про друкарство на Волині і про київського друкаря-козака Тимофія Вербицького 6.
 6 Більшість відомих упорядникам джерельних документів 1573-1648 рр., які стосуються тогочасного українського друкарства, опубліковано в збірнику документів, якому в тодішніх умовах надано дещо ідеологізовану назву "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. XVI — перша половина XVII ст." / Упорядники Я.Д. Ісаєвич, О.А. Купчинський, О.Я. Мацюк, Е.Й.Ружицький (Київ 1975). Лише окремі документи, на щастя, другорядні (про участь Івана Федорова як управителя монастирського маєтку в сутичці з мешканцями сусіднього села), було вилучено зі збірника під тиском видавця — Головного архівного управління при Раді міністрів УРСР.
У скаргах, що подавалися до судів, і в записаних до судових книг заявах сторін і свідків факти нерідко викладалися тенденційно, тому при користуванні такими джерелами слід аналізувати можливі мотиви тих чи інших тверджень. За надійністю та повнотою матеріали в судових і адміністративних книгах поступаються джерелам, які виникли в ході внутрішньої діяльності друкарень. Але збереглися вони, починаючи з ранішого часу, і, попри всю фрагментарність, більш масово, ніж матеріали діловодства друкарень. Тому саме в актових книгах вдалося виявити порівняно багато подробиць про початковий період діяльності багатьох видавничих осередків України.

Окрему групу джерел становлять матеріали приватного походження, насамперед, листи. Так, серед вхідних документів архіву Львівського братства є листи, що висвітлюють видавничу діяльність не тільки братської, але й інших друкарень: Острізької (лист князя Костянтина Острозького 1602 р.), Києво-Печерської (лист Єлисея Плетенецького 1619 р.). У складі архівів магнатських родин також збереглися листи з важливими відомостями про умови роботи українських і польських друкарень.

Спеціально присвяченими історії друкарства нарративними джерелами є деякі з передмов, присвят і післямов до стародруків 7. Звичайно, і це джерело потребує критичного ставлення. Зокрема, за архівними даними, друкування ряду видань закінчилося на кілька тижнів і навіть місяців пізніше, ніж вказано в післямовах або передмовах. Очевидно, в них називали ту дату, до якої планували закінчити працю. Заслуги видавців і осіб, що фінансували видання, в передмовах нерідко перебільшуються. Видаючи бажане за дійсне, автори передмов часом вихваляли меценатів не тільки за реальні вчинки, а й для того, щоб спонукати знатних покровителів надалі доброзичливіше ставитися до культурно-освітньої діяльності. З іншого боку, висока оцінка в деяких передмовах діяльності видатних видавців, таких, як наприклад, Єлисей Плетенецький, засвідчує розуміння сучасниками заслуг цих діячів. Це стосується й окремо виданих творів панегіричного жанру. Як видно з аналізу ранніх київських друків, об’єктивно висвітлено факти про видавничу діяльність Єлисея Плетенецького в панегіриках на його честь (Олександр Митура "Візерунк цнот...", 1618; Захарія Копистенський "Казанє на честном погребі...", 1625). Цілком заслужено, що підтверджують і архівні дані, Плетенецького хвалили в них за залучення до Києва здібних фахівців-книжників.

У створених в Україні пам’ятках літописного характеру й подорожніх записках виявлено лише побіжні згадки про друкарство. На початку XVII ст. Йоан Альнпек в історичному описі Львова "Topographia civitatis Leopolitanae" обмежився згадкою, що й це місто має друкарню та папірню. Вірменин Симеон Дпір Замостеаці (Лехаці) писав, що у Львові діють українська, польська та вірменська друкарні. Важливе мемуарне джерело з історії раннього друкарства в Києві — подорожні записки Павла Халебського (Алеппського), сирійського мандрівника, який 1653 року ознайомився з Києво-Печерською друкарнею і дав їй високу оцінку. Своєрідною хронікою є виявлені на полях одного з примірників "Аполлеї Апології" Смотрицького (1628) 8 записи, що їх вів у Замості Кирило Іванович, митрополичий екзарх Холмської православної єпархії.


 7 Про передмови і післямови як жанр і про їхню .традиційну стилістику див.: Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989, с. 5/8-59.

 8 НБВ, примірник Q XVI 953-956. Належність записів Кирилові Івановичу встановлена шляхом їхнього порівняння з написаним тією самою рукою збірником ЛНБ (Оссол. 828), який дослідники раніше приписували Кирилові-Транквіліонові Ставровецькому.


У них є й невідомі раніше відомості про визначних видавців та друкарів (Л. Зизанія, П. Беринди, Т. Земку, П. Черкавського, С. Рогалю та інших) і про зв’язки українських друкарень України з Вільнюсом і Волощиною. Записи внесено різним чорнилом, у більшості випадків по гарячих слідах подій. Сам Кирило Іванович брав участь в опрацюванні церковнослов’янського тексту Біблії для перевидання в Києво-Печерській друкарні, добре знав людей, про яких писав. Це вказує на вірогідність його повідомлення.

Окремі відомості з історії друкарства є в монастирських хроніках. Вони вимагають особливо критичного ставлення в тих випадках, коли хроніст писав про давно минулі випадки й при цьому власні припущення викладав так, начебто це були безсумнівні факти. До таких творів належать "Хроніка Львівського Онуфріївського монастиря", складена 1771 року Б. Кровницьким, і "Випис із книги анналів Ставропігійського братства". Треба мати на увазі, що в XVIII ст. історичні довідки про друкарні, школи й монастирі часто складалися спеціально для того, щоб покликаннями на давню традицію підтвердити свої привілеї або протидіяти втручанню влади у видавничу діяльність. У деяких із таких меморандумів сумлінно викладається зміст старих документів. Так, у довідці К. Лехницького й монаха Ієроніма було наведено документальні дані про заснування Київського братства і братської школи бл. 1616 р. 9 У той же час, в інших довідках, складених київськими ченцями у XVIII ст., створення братської школи довільно датується 1589 р., а Києво-Печерської друкарні — 1531 або 1589 р. 10 Монахи львівського Онуфріївського монастиря твердили в 1791 р., що начебто ще 1460 року монастирю подаровано друкарню міщанином Степаном Дропаном’’. Однак в інших документах монахи ствердили, що зміст акту 1460 р. невідомий і висунули зовсім інші припущення про час заснування друкарні 12. На жаль, документально не підтверджені записи другої половини XVIII ст., в яких власники друкарень вигадували вигідні для них версії давніх подій, як і довільні здогади істориків-аматорів, автори деяких сучасних публікацій приймають на віру, навіть не згадуючи ні праць, присвячених джерелознавчому аналізові "сенсаційних" знахідок, ні поглядів на час виникнення українського друкарства й друкарства всіма мовами в Україні М.Грушевського, І.Огієнка, Л.Винара та багатьох авторів спеціальних досліджень 13. Прикладом довір’я до незгідних з джерелами припущень є і твердження про наявність друкарні при Грошовському монастирю на Закарпатті в XVII ст., чи навіть наприкінці XV ст. 14. Для вивчення шляхів поширення книги важливим джерелом є інвентарні описи книжкових збірок XVIІ-XVIII ст. Переліки книг нерідко записувалися в міські акти як складова частина заповітів. Такий характер мають збережені інвентарі книг, що належали міщанам Львова та Кам’янця. Є також інвентарі книжкових збірок монастирів, братств, навчальних закладів. Нещодавно знайдений перелік книг, які належали відомому карпатському православному монастиреві Скитові Манявському на час його скасування 1785 р. Збереглися також інвентарі бібліотек василіянських монастирів Галичини, укладені австрійськими урядовцями після секуляризації монастирського майна наприкінці XVIII ст. 15 Наявність книг у церквах фіксувалася в описах церковного майна.


 9 РДІА, ф. 796, оп. 54, од зб. 367.

 10 Там само, ф.796, оп. 73, од. зб. 307, арк. 10. Див про це нижче, с. 167.

 11 Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства, Львів 2000, с.31 -32, 77.

 12 Див. докладніше: Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму, Київ 1972, с. 140-141.

 13 Див., наприклад: Андрійчук М. Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Вісник Книжкової палати, 2000, 9, с.32.

 14 Про легендарний характер тверджень щодо цієї друкарні див. далі, с.89.

 15 Інвентарі книг василіянських монастирів, передані після їхнього скасування бібліотеці Львівського університету, поки що зберігаються в Національній бібліотеці у Варшаві разом з іншими рукописами, вивезеними під час війни на Захід окупаційною нацистською адміністрацією.
Суцільним охопленням значних теренів щодо цього вирізняються протоколи здійснюваних єпископами або за їхнім дорученням візитацій церков Західної та Правобережної України 16 XVIII-XIX ст. Однак до наявних у деяких з них повідомлень про невідомі бібліографам видання XVI-XVII ст. треба підходити дуже обережно, оскільки в цьому джерелі трапляються помилки в датуванні. Це стосується і старих бібліотечних каталогів. Наприклад, в інвентарі бібліотеки Словітського монастиря 1826 р. описано книги, видані в Україні начебто в XVI ст: Тріоді (Київ 1527, 1540), Анфологіон (Львів 1542), Служебник (Львів 1546), Апостол (Львів 1566) 17. Проте, як з’ясувалося, укладач інвентаря пересунув дати видання більшості названих ним книг рівно на сто років назад 18. Колекціонування стародруків з науковою метою почалося в Україні у другій чверті XIX ст. Київська археографічна комісія, створена 1843 р., започаткувала систематичний пошук стародавніх рукописів і книг. Деякі установи (бібліотеки Київської духовної академії та православних семінарій у Наддніпрянській Україні, Ставропігійський інститут у Львові, Перемишльська капітульна бібліотека) поступово поповнювали свої збірки стародруків за рахунок пожертв окремих осіб, найчастіше сільських священиків. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Східній Україні єпархіяльні археологічні комітети й товариства почали збирати предмети давнини; у ряді єпархій було створено церковно-історичні музеї, які включали важливі збірки стародруків із церков та монастирів. Такі збірки, до яких увійшли книжки, знайдені на конкретній території, важливі для вивчення регіональних аспектів інтелектуальної історії. Це, зокрема, стосується збірки Волинського єпархіяльного церковно-археологічного товариства в Житомирі, яку під час Першої світової війни вивезено до Харкова, тепер вона зберігається в Харківській державній науковій бібліотеці ім. В. Короленка. Діяльними збирачами українських стародруків були: Іван Лукашевич у Лівобережній Україні (деякі з його стародруків і вся колекція рукописів зберігаються тепер у Російській державній бібліотеці в Москві), Костянтин Свідзінський на Правобережній Україні (його збірки знищено у Варшаві під час повстання 1944 р.), Антон Петрушевич у Галичині (його колекція належить тепер відділові рідкісної книги ЛНБ) 19. На Волині для рятування та обліку пам’яток багато зробили Микола Теодорович, Орест Фотинський, Орест Левицький 20, на Поділлі — Юхим Сіцінський (Січинський) 21.
 16 Крип’якевич І. Невикористане джерело до історії старої книги // Науковий збірник Бібліотеки АН УРСР, 1, Київ 1946, с. 98-102.

 17 Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства, с. 51.

 18 ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, од. зб. 2816, арк. 10-12.

 19 Колосовська О. Кириличні стародруки з бібліотеки Антона Петрушевича // Проблеми слов’янознавства, 47, Львів 1995, с. 95-98.

 20 Луць В. З листування Ореста Левицького // Пам’ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть, Луцьк 1999, c. 11-12.

 21 Сецинский Е. Опись старопечатных книг, Каменец-Подольский 1904.


Іларіон Свєнціцкий за дорученням митрополита Андрея Шептицького цілеспрямовано формував колекцію рукописів і стародруків Національного музею у Львові. Він та його співробітники не тільки виявляли стародруки в українських селах, але й купували чимало книжок в антикваріатах України, Білорусії, Росії. Метою вченого було забезпечення музею зразками видань всіх давніх кириличних друкарень, не тільки українських, але й білоруських, російських, південнослов’янських, румунських. Укладений І.Свєнціцким каталог колекції стародруків Національного музею в багатьох випадках враховував такі риси примірників, як індивідуальні особливості видруку, форми оправи, маргінальні записи 22. Цінним (і, до речі, недостатньо використовуваним) джерелом для вивчення історії друкарства і граверства стали виявлені в Києві, Львові та Чернігові кліше гравюр 23, а також залишки шрифтів. Лише деякі з цих матеріальних свідчень про стан давньої техніки належним чином описані.

У Східній Україні після 1917 року ряд приватних книжкових колекцій знищено або розпорошено під час конфіскації майна їхніх власників. Особливо трагічною була доля збірок у провінційних монастирях і резиденціях великих землевласників, багато яких спалено. Порівняно повніше збереглися збірки, передані великим бібліотекам; натомість доля книг, що опинилися в невеликих периферійних музеях, часто залежала від різних випадкових обставин. Немало кириличних стародруків, конфіскованих радянською владою, продано в 1930-х рр. московською державною фірмою "Международная книга" іноземним колекціонерам або антикварам. Таким шляхом примірники деяких українських стародруків були придбані митрополитом Андреєм Шептицьким для заснованої ним дослідної бібліотеки "Студіон" і західними бібліотеками, в тому числі Нью-Йоркською публічною бібліотекою й Бібліотекою Кенігсберзького університету (ряд книжок з останньої тепер у Національній бібліотеці у Варшаві).


 22 Свєнціцкий И. Каталог книг церковно-славянскої печаті / Видавництво Церковного музею у Львові, Жовква 1908.

 23 Куценко Т.Г. Маловідомі гравюри на міді Чернігівської друкарні кінця XVII — початку XVIII століть // ЗНТШ, т. 236, 1998, с. 447-448.


В результаті об’єднання створених у кінці XIX — на початку XX ст. колекцій сформувалися найбагатші в наш час збірки українських рукописних книг та стародруків у державних бібліотеках і музеях України (Національна бібліотека ім. В.Вернадського НАН України в Києві, Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, Національний музей у Львові, Львівський державний історичний музей, Харківська державна наукова бібліотека) 24.
 24 Issajewytsch J. Sammlungen alter Drucke in der Ukrainischen SSR // Marginalien, 1982, Heft 88, S. 10-15. Вичерпну для свого часу анотовану бібліографію публікацій (каталогів, оглядів, досліджень) про наявні в Україні збірки давніх рукописних книг подала відома американська дослідниця Патриція Кеннеді Ґрімстед. Див.: Grimsted Р.К. Archives and Manuscript Repositories in the USSR. Ukraine and Moldavia, Book l, Princeton 1988, p. 31-48.
Колекції стародруків обласних, міських і деяких районних музеїв цінні тим, що дають уявлення про циркулювання книг у регіонах. Музеї та окремі бібліотеки й архіви купують стародруки або отримують їх у подарунку від колекціонерів та краєзнавців. Окремі краєзнавчі музеї та обласні бібліотеки видали каталоги своїх колекцій стародруків. На наш погляд, багато з таких каталогів без потреби повторюють наявні у бібліографіях і зведених каталогах розгорнуті бібліографічні описи видань, натомість недостатньо фіксуються індивідуальні особливості примірників і відомості про їхніх попередніх власників та користувачів.

До найбагатших належать сформовані в XIX ст. і пізніше поповнені збірки українських стародрукарів в Росії (Російська державна бібліотека, Державний історичний музей Росії в Москві, Російська національна бібліотека й

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43



  • Вступ