Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності

Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності




Сторінка2/43
Дата конвертації25.03.2017
Розмір7.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Бібліотека Російської Академії наук у Петербурзі), Польщі (Національна бібліотека у Варшаві), Румунії (Бібліотека Румунської Академії в Бухаресті).
Бібліотека Російської Академії Наук - одна з найбільших у світі систем наукових бібліотек, що складається з 214 бібліотек із загальним книжковим фондом 20 млн томів. Найбільші відділення бібліотеки є в Санкт-Петербурзі та Москві.
Бібліотека Перемишльської греко-католицької капітули, яка сформувалась на підставі однієї з найстарших українських книжкових збірок, була після війни конфіскована тодішньою польською державою й поділена між кількома установами: більшість кириличних стародруків віддано до Національної бібліотеки у Варшаві, а видань латинського шрифту — до Бібліотеки Католицького університету в Любліні, деякі книжки, однак, залишилися в музеї та архіві Перемишля. Каталоги капітульної бібліотеки також передано до Перемишльського архіву. Більшість примірників рідкісних українських книжок бібліотек та музеїв Польщі, Словаччини, Румунії й Угорщини належали раніше православним і греко-католицьким церквам у заселених українцями регіонах цих країн. Такий характер мають, наприклад, збірки Греко-католицької богословської академії в Ніредьгаза й бібліотеки Дебреценського університету (Північна Угорщина). Частину книжок, які раніше належали церквам у селах Надсяння й Лемківщини, населення з яких було після війни виселене, зібрано в Музеї народної архітектури та Історичному музеї в Сяноку, музеях Ланцута та Перемишля 25.
 25 Witkowski W. Katalog starodruków cyrylickich Muzeum Zamku w Łańcucie (Dział Sztuki Cerkiewnej), Kraków 1994, s. 3, 6.
Внаслідок археографічних експедицій останніх десятиріч створювалися збірки стародруків Наукової бібліотеки Московського державного університету, Інституту історії, філософії та філології Сибірського відділення Російської академії наук (Новосибірськ), Наукової бібліотеки Уральського державного університету (Єкатеринбург).

За межами України, в Центральній та Західній Європі, українські книги колекціонували головно дві категорії збирачів — ті, хто цікавився іноземними книжками як зразками різних, особливо екзотичних для них, видів письма, і ті, хто збирав переклади Святого Письма. Зокрема, багато примірників Острізької Біблії 1581 р. збереглося в спеціалізованих колекціях видань Біблії. Наприклад, примірник, який тепер належить Крайовій бібліотеці у Штутґарті (Німеччина), придбаний у складі знаменитої колекції Біблій багатьма мовами, власником якої був спершу Йосія Лорк (пом. 1758 р.), німецький пастор у Копенгаґені. Українські стародруки є також у бібліотеках Австрії, Італії, Німеччини, Великобританії та інших держав, окремі примірники знайдено в таких неочікуваних місцях як Королівська бібліотека на Мальті та Музей книги в Пуерто-Ріко.

Заслуговують уваги й стародруки, привезені до Канади і США українськими емігрантами. Наприклад, в Українському єпархіяльному музеї в Стемфорді (Коннектікут), заснованому єпископом, пізнішим митрополитом Константином Богачевським, є примірник Тріоді пісної Фіоля, який походить з галицького села, де його батько був священиком. Унікальною є колекція бібліотеки Гоутона — відділу рідкісних книг Гарвардської університетської бібліотеки. Досить сказати, що саме тут виявлено перший примірник львівського Букваря Івана Федорова. Основу колекції кириличних книг становить збірка Баярда Л.Кілґура; пізніше колекція цілеспрямовано поповнювалася завдяки зусиллям Українського наукового інституту й Фонду катедр українознавства. Цікава збірка стародруків, зокрема зібраних серед емігрантів із Закарпаття, належить музеєві при єпархії візантійсько-католицького обряду в Пассейк (Нью-Джерзі). Бібліотека університету Торонто закупила українську частину книжкової колекції Павла М. Фекули. Низку стародруків вдалося зібрати колекціонерові Теодозієві Гриціву у США; крім рідкісних російських (Апостол Івана Федорова 1564 р.) і білоруських (Апостол Мамонича та видання Максима Вощанки) книг, збірка включає також цінні українські видання, в тому числі київський друк 1623 р. Бесід Іоана Златоустого на послання ап. Павла. Іраїда Ґерус-Тарнавецька описала кириличні рукописи та стародруки канадських збірок. Між ними є і книги, привезені першою хвилею українських емігрантів до Канади (зокрема, більшість книжок Музею василіянського монастиря в Мондері, Альберта), і книги зі збірок післявоєнних емігрантів. Найважливіша серед останніх — колекція митрополита Іларіона Огієнка, що увійшла пізніше до Колегії св. Андрія у Вінніпезі. Деякі з книжок, які належали емігрантам, крім давніх марґіналій, містять записи, що стосуються діяльності парафій, церковних братств, недільних шкіл 26.

Репродукції важливих стародруків, зокрема "Лексикону" Памва Беринди й деяких інших, опубліковано в Україні в серії "Пам’ятки української мови", що її започаткував академічний Інститут мовознавства ім. О. Потебні. Велике наукове значення мало виявлення за кордоном найстарших українських букварів львівського 1574 р. і Острізького 1578 р., а в Києві — першого відомого київського Букваря друкаря-запорожця Тимофія Вербицького та інших стародруків, які не були відомі попереднім дослідникам. Створює умови для подальшої активізації студій над українською давньою книгою також публікація в "Гарвардській бібліотеці давньої української літератури" репродукцій кількох рукописних і стародрукованих книг.

Можливість нових узагальнень зумовлена вдосконаленням за останні десятиріччя методики дослідження стародруків. Щодо кириличних видань застосовано, з відповідними модифікаціями, методи, розроблені дослідниками західних інкунабул і палеотипів. Позитивний вплив мало також врахування досвіду вчених, які опрацьовують кириличні рукописи  27.
 26 Gerus-Tarnawecka І. East Slavic Cyrillica in Canadian Repositories: Cyrillic Manuscripts and Early Printed Books, Winnipeg 1981.

 27 Пожвавлення досліджень рукописної книги засвідчує поява присвяченої їй наукової дисципліни — кодикології. Див.: Дубровіна Л .А. Кодикологія та кодикографія української рукописної книжки, Київ 1992.


Адже не тільки кожен рукопис є неповторним, але й у давніх друкованих книгах кожен примірник має свої особливості. Під час друкування майстри нерідко вносили, навмисно або випадково, зміни в набірні друкарські форми, з яких відбивали тираж: мінялися літери, інколи й фрагменти тексту, орнаментальні оздоби, пошкоджені дереворитні кліше, які ремонтувалися в ході друкування. Тому порівняння якомога більшої кількості примірників стародруків дає можливість встановити особливості поліграфічної техніки, у деяких випадках — виявити варіанти видань, відмінних за текстом чи мистецьким оформленням. Вдосконалена А.С. Зьорновою та її колегами методика книгознавчого вивчення стародруків дозволила уточнити місце видання низки недатованих книг, визначити час їхнього надрукування на підставі уважного вивчення не тільки обрисів шрифту, але й ступеня його зужитості, коли шрифт або орнамент використовувався послідовно в багатьох виданнях. Мають значення і такі особливості примірників, як характер оправи, й особливо, наявність рукописних виправлень, доповнень, записів і дописок, пов’язаних або не пов’язаних із змістом книги. Записи дозволяють робити висновки про коло читачів та їхнє ставлення до книжок, розкривають шляхи розповсюдження видань.

Стародруки збереглися дуже нерівномірно. З видань великого обсягу дійшли до наших днів переважно десятки, інколи сотні примірників, розпорошених по книгозбірнях різних міст і країн. Нерідко вони ще й тепер зустрічаються в церквах. Натомість малі брошури після використання цінувалися мало, тому тепер відома тільки частина таких видань, нерідко лише в одному-двох примірниках. Недостатньо збереглася і внутрішня документація друкарень, мабуть, не всі її вели, тим більше не всі зберігали архіви. Тільки комплексний аналіз усіх наявних матеріалів може стати підставою для визначення вірогідності окремих джерел.

Якщо йдеться про перші кроки історіографії книговидання, варто згадати, що деякі українські книжники вже в XVII-XVIII ст. досліджували давні друки, використовували їх у своїх працях. Так, Захарія Копистенський не тільки покликався на видані раніше книги, але й збирав відомості про місця збереження окремих примірників, робив певні висновки на підставі спостережень про поширення примірників видань Швайпольта Фіоля. Тому ж Копистенському приписують також укладення Густинського літопису, в якому серед найважливіших подій світової історії названо винайдення "преславного художества друкарського" 28. У Західній Європі пожвавлення зацікавлення печатками друкарства простежується в 1640 р., з нагоди 200-річчя початків друкарства, та особливо, в 1740 р. на відзначення 300-річчя винаходу Ґутенберґа. Ґданський історик Бартоломей Кеккерман (1572-1609), вказуючи на необхідність створення "універсальної" (інтегральної) історії, стверджував, що вона повинна включати історію друкарства 29. Однак цей постулат довго залишався незреалізованим. Найстарішою науково-бібліографічною працею з історії книги вважають укладений Йоганом Заубертом каталог інкунабулів нюрнберзької бібліотеки. Термін "книгознавство" вперше впроваджено у двотомній праці віденського єзуїта, пізнішого директора цісарської бібліотеки Міхаеля Деніса "Einleitung in die Bücherkunde" (Вступ до книгознавства, Відень 1777-1778) 30.
 28 ПСРЛ, т. 2 (1843), с. 355.

 20 Див.: Гейштор А. Теория исторической науки в Польше XVI в. // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в., Москва 1976, с. 41.

 30 Żbikowska-Migoń A. Anfänge buchwissenschaftlicher Forschung in Europa. Dargestellt am Beispiel der Buchgeschichtsschreibung des 18. Jahrhunderts, Wiesbaden 1994, S. 59-60, 149 (переклад праці, виданої 1989 p. польською мовою у Варшаві).
Якщо мова про Східну Європу, то визначним явищем стала латиномовна праця Йогана Даніеля Гоффмана "Про друкарні, їх виникнення і розвиток в Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському" (Ґданськ 1740). Гоффман згадував не тільки польські, але й українські друкарні (Львів, Остріг, Київ, Добромиль), називав деякі їх видання 31.

Кінець XVIII — перша половина XIX ст. були часом дальшого розвитку бібліографії, появи нарисів з історії друкарства окремих країн і міст 32. Зацікавлення друкарством поширюється й на українські землі. 1806 р. київський митрополит Євгеній Болховитинов опублікував статтю про Івана Федорова та Петра Мстиславця, а пізніше тричі друкував її доповнений варіант 33. На західноукраїнських землях у складі Австрії початок джерельних досліджень у галузі історії друкарства пов’язаний з іменем професора Львівського університету та настоятеля Онуфріївського монастиря Модеста Гриневецького (1756-1823). Він звернув увагу на надгробок Івана Федорова й порівняв вміщений на ньому знак з видавничою маркою Апостола 1574 р. Особисто або листами Гриневецький інформував про львівські стародруки Петра Кеппена, Зоряна Доленґу-Ходаковського, Самуеля Боґуміла Лінде; його матеріали використовував Я.Ф. Головацький. У 1813 р. у листі Максиміліянові Оссолінському львівський дослідник на підставі стародруків і частково архівних матеріалів подав відомості про кілька друкарень — Острізьку, Львівського Успенського братства, Михайла Сльозки. Уривок з цього листа опублікував Є.С. Бандтке в першому томі своєї "Історії друкарень", повністю лист видав І. Франко 34. Таким чином, хоча за життя Гриневецького не були опубліковані результати його досліджень 35, вони стали джерелом інформації для сучасних йому вчених. У праці Івана Могильницького "Відомість о руськом язиці" (скорочений польський переклад надруковано вперше 1829 р., неточний російський — 1838 р.) знаходимо бібліографічні описи низки стародруків, спостереження про вживання в них церковнослов’янської та української мов. У львівському Онуфріївському монастирі вивченням стародруків займався пізніше новий його настоятель, історик і краєзнавець Варлаам Компаневич.

Першою науковою працею з історії західноукраїнського друкарства стала польськомовна розвідка "Історичні дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині" Дениса Зубрицького (1836) 36.
 31 Hoffmann I.D. De typographiis earumque initiis et incrementis in Regno Poloniae et Magno Ducatu Lithuaniae, Gedani 1740, p. 41, 45-47, 50-51, 58-59.

 32 Див.: Brunet J.Ch. Manuel du libraire et de l’amateur des livres, t. 6, Paris, 1865, col. 1799-1807.

 33 Цю та пізніші праці дослідників раннього кириличного друкарства докладно характеризує Є.Л. Немировський у своїх історіографічних дослідженнях. Див.: Книга. Исследования и материалы, 8, Москва 1963, с. 22-49; 9, 1964, с. 389-497. Ґрунтовна бібліографія досліджень з історії українського друкарства зібрана у книзі І. Огієнка "Історія українського друкарства" (т. I, Львів 1925, с. 3-7, 9-11, 16-22, 55-72) та ін.

 34 Bandtkie J.S. Historya drukarń w Królestwie Polskim i Wielkim Xięstwie Litewskim jako i w krajach zagranicznych, w których polskie dzieła wychodziły, t. 1-3, Kraków 1826, s. 385-388; Франко 1. Лист Модєста Гриневецького до гр. М. Оссолінського з р. 1813 // Житє і слово, 1895, т. 3, кн. 2, с. 175-176.

 35 Частина рукописів збереглася в ЛНБ (зб. Василіянських монастирів, 552). Я. Головацький планував опублікувати "замітки і уваги високоученого Гриневецького", виявлені на книгах збірки Онуфріївського монастиря (Головацький Я. Коротка відомість о рукописах словянських і руських находящихся в книжниці монастиря св. Василія Вел. (Онуфрія) у Львові, Русалка Дністровая, Будим 1837, с. 129).

 36 Незабаром після видання праці польською мовою вийшов скорочений російський переклад (ЖМНП 1838, ч. 19, сентябрь, 9, с. 568-585), а в 1912 році друге польське видання, трохи доповнене А.С. Петрушевичем ("Временник Ставропигийского института на 1913 год" і окрема відбитка з датою "1836" на титульному аркуші).


Займаючи посади керівника друкарні, бібліотеки й архіву Ставропігійського інституту, Зубрицький отримав доступ до архівних матеріалів Львівського братства. Його праця побудована як збірка нарисів про діяльність окремих друкарень — Івана Федорова, Львівського братства, Сльозки. Порівняно мало використовуючи стародруки, Зубрицький обґрунтовував більшість своїх тверджень виносками на архівні документи. Широке залучення невідомих раніше джерел сприяло тому, що розвідку Зубрицького почали вважати своєрідним зведенням джерел, сумлінно переказаних. Однак в "Історичних дослідженнях" Зубрицького складно відрізнити ті місця, де переказано або вдало інтерпретовано документи, від тих, де автор під виглядом викладу джерел наводив свої гіпотези, далеко не завжди слушні. Уявлення про низку видань, які ніколи не існували, увійшли в наукову літературу саме на підставі праці Зубрицького 37. Значення друкарства у ній висвітлено переважно з точки зору його ролі в еволюції національно-релігійних взаємин. У цілому консервативні історичні погляди Зубрицького не відображені в "Дослідженнях про друкарні" такою мірою, як у його наступних працях. Слід додати, що окремі факти з історії книговидання Д. Зубрицький порушив і у польськомовній "Хроніці міста Львова" (1844); серед місць, викреслених цензурою при її публікації, виявився і опис сутички унійних прелатів, які захотіли в 1615 р. оглянути друкарню в Онуфріївському монастирі, з членами братства 38. Д.І. Зубрицький присвятив свою книгу друкарням кириличного шрифту. Натомість бібліографічний облік і опис друкованих книг українських авторів, написаних латинською й польською мовами, розпочав колишній член "Руської трійці" Іван Вагилевич. Його праця, не цілком завершена, опублікована з рукопису щойно недавно 39. Перша спроба дослідження історії початкового періоду друкарства всієї України належить Михайлові Максимовичу. В праці "Книжная старина южнорусская" 40 він не тільки узагальнив матеріали попередніх істориків і бібліографів, але й впровадив до наукового обігу факти, встановлені на підставі проведеного ним дослідження самих стародруків, здебільшого з колекцій київських Софійського собору та Михайлівського монастиря, церков Переяслава, бібліотек І. Лукашевича, К. Свідзінського. Автор згрупував свої спостереження за історичними регіонами України, а в їхніх межах — за друкарнями.
 37 Про деякі бібліографічні помилки Зубрицького див.: Ісаєвич Я. Деякі питання бібліографії видань братств // Архіви України, 1970, 6, с. 13-14.

 38 Дзьобан О. "Цензура вилучила наступне..." Маловідомі сторінки "Хроніки міста Львова" Дениса Зубрицького // Галицька брама, 2001, 2-3 (74-75), с. 5.

 39 Wagilewicz Jan Dalibor. Pisarze polscy Rusini (wraz z dodatkiem: Pisarze łacińscy Rusini) / Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, Przemyśl 1996.

 40 Вперше опублікована в 1849-1850 pp., передрукована в зібранні творів Максимовича (Максимович М. Собрание сочинений, т. 3, Киев 1880, с. 661-716).


Таким чином будувалися і всі наступні праці про українське друкарство, аж до виданої в 1965 р. колективної монографії "Книга і друкарство на Україні". Нариси про окремі друкарні у М.Максимовича супроводжувалися бібліографією видань, щодо деяких друкарень досить повною. Недоліком бібліографічних переліків було те, що в них часто важко відрізнити описи, здійснені de visu, від запозичених з недостатньо надійних джерел. Важливо відзначити наявність у праці Максимовича елементів статистичного вивчення книжкової продукції. "Книжкова старовина" залишилася незакінченою. Доповненням деяких її розділів стали нариси заслуженого дослідника про окремі стародруковані книги та про виникнення друкарства в Києві. Студії Максимовича настільки значний крок уперед у вивченні питання, що їх можна вважати початком нового етапу в дослідженні історії української книжки  41.

Істотне значення для пізнання історії друкарства Східної та Центральної Європи мали праці польських вчених першої половини XIX ст., зокрема Єжи Самуеля Бандтке. У нарисі про найстарші краківські інкунабули ("De primis Cracoviae in arte typographica incunabulis", 1812) він висловив погляд, як виявилося пізніше, хибний, що першою у Кракові й усій Польщі була кирилична друкарня Фіоля. Книга Бандтке "Historia drukarń w Królestwie Polskim i Wielkim Księstwie Litewskim" (Історія друкарень у Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському, 1826) містила й багато нових матеріалів з історії друкарських закладів України. При вивченні кириличних книг краківський вчений користувався допомогою Феофіла Кудревича (1766-1836), українця, який працював у Краківському університеті 42. Публікації Бандтке мали певний вплив на формування історії друкарства як наукової дисципліни. Безпосереднім продовженням його книгознавчих праць стали розвідки визначного польського історика Йоахіма Лелевеля. У своїх "Bibliograficznych ksiąg dwoje..." (Дві бібліографічні книги, 1836) він подає відомості також і про українські стародруки, пов’язує видавничу діяльність з подіями суспільно-політичного життя. Деяке довідкове значення довгий час зберігали історико-бібліографічні праці Адама Бенедикта Йохера, Вацлава Мацєйовського, Міхала Вишневського, незважаючи на наявність у них неточностей. З легкої руки австрійського бібліографа Міхаеля Деніса в західноєвропейській літературі поширилася версія про заснування в 1493 р. друкарні в Чернігові 43. Джерелом цієї помилки було неправильне прочитання Денісом листа Фортуната Дюріха, який повідомляв про знахідку Ю. Рібаєм Октоїха, виданого в Чорногорії (Tsernogoria він прочитав як Tsernihovia). Хоча помилка була виправлена Й. Добровським, дата 1493 називалася в деяких виданнях до недавнього часу 44.

Опубліковану 1820 р. відбитку статті Костянтина Калайдовича про Фіоля вважають першою в Росії окремо виданою працею з історії східноєвропейського друкарства 45.
 41 Шалашна Н. Михайло Максимович і його "Книжная старина южнорусская" // Вісник книжкової палати, 2000, 3, с. 32-33.

 42 Ф.Кудревич розшифрував для Бандтке скорочені написання Октоїха 1491 р. друкарні Фіоля, яких не могли прочитати інші знавці.

 43 Panzer G.W. Annales typographici, t. 2, Norimbergae 1803, p.284; Falkenstein K. Geschichte der Buchdruckerkunst in ihrer Entstehung und Ausbildung, Leipzig 1840, S. 308.

 44 Golka B., Kafel M., Kłos M. Z dziejów drukarstwa polskiego, Warszawa 1957, s. 43.

 45 Немировский Е.Л. Очерки историографии русского первопечатания // Книга. Исследования и материалы, сб. 8, Москва 1962, с. 28-29; Книга. Энциклопедия, Москва 1999, с. 267.
Ще одну статтю Калайдович присвятив Заблудівському Учительному Євангелію 1569 р. Значним кроком вперед у вивченні кириличних стародруків стала поява в Росії бібліографічних праць В. Сопікова, П. Строєва, І. Сахарова. Зокрема заслугою П. Строєва було вивчення передмов. За його словами, "критичний огляд передмов і післямов старих слов’янських книг, нині забутих і навіть таких, що вважаються не вартими уваги, принесе велику користь різним галузям вітчизняної історії. Наприклад, спитайте в будь-якого історика і читача історії, хто почав виправляти богослужбові книги, і загальна відповідь буде: патріарх Никон. Але перечитуючи передмови і післямови старовинних видань, ми бачимо зовсім інше: задовго до Никона займалися цим у Львові і Києві" 46. Сопіков подав і вирішальні арґументи про справжню дату початку друкарства у Києві.

Утворення відносно повних книжкових колекцій і їхнє упорядкування сприяли активізації бібліографічних праць. Узагальненням попередніх бібліографій став "Очерк славянорусской библиографии с... 1491 по 1864 г." В.М. Ундольського (Москва 1871, вып.1). Хоч у книгу потрапило й чимало помилкових відомостей, вона довгий час зберігала значення довідника про кириличні видання, особливо ті, які вийшли після 1650 року. Для книг, надрукованих перед цією датою, її замінила підготована на вищому рівні праця І.П. Каратаєва "Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами" (т. 1, Санкт-Петербург 1893). За небагатьма винятками, коли Каратаєв був змушений користуватися даними інших авторів (це він завжди застерігав), його опис — надійне бібліографічне джерело. Це ж стосується і фундаментальної бібліографії Кароля Естрайхера "Bibliografia polska", хоча до неї на підставі літературних джерел увійшли також і деякі апокрифічні друки. Естрайхер описував не лише польські книги, але й українські та білоруські, видані на теренах польсько-литовської Речі Посполитої або пов’язані з ними тематично чи особою автора 47.

Поява надійних бібліографічних праць, формування колекцій стародруків, активізація обстеження церков і монастирів та виявлення в них стародруків все це сприяло появі краєзнавчих нарисів про окремі друкарні та про друкарство міст і регіонів 48. Так, нариси друкувалися в "Епархиальных ведомостях", працях губернських архівних комісій та інших виданнях. Навіть ті, де були неминучі на той час фактичні помилки, цікаві своєю інформацією про конкретні примірники стародрукованих книг.
 46 Строев П.М. Обстоятельное описание старопечатных книг славянских и российских, хранящихся в библиотеке... Ф.А. Толстова, Москва 1829, с. 21-23.

 47 Працю Кароля Естрайхера (1827-1908) продовжували його син Станіслав (1864-1939) і внук Кароль (1906-1984).

 48 Див., наприклад: Баранович С. Краткие исторические сведения о бывших на Вольти православных типографиях // Волынские епархиальные ведомости, 1877, № 18, часть неофициальная с. 763-787; Селецкий А.К. Острожская типография и ея издания, Почаев 1885.
Цінну інформацію про київську та чернігівську друкарні, їхні видання, оформлення книг, а також про утиски російською імперською владою українського книговидання зібрано в сумлінно документованій праці російського літературознавця й дослідника історії культури Петра Пекарського "Наука и литература в России при Петре Великом" (т. 2, Санкт-Петербург 1862).

Особливо важливі для дослідження історії книговидання фундаментальні праці київських дослідників церковної старовини професорів Київської духовної академії Сергія Голубєва та Федора Титова, а також здійснені ними публікації джерел. Їхні публікації, попри зумовлені особистими мотивами взаємні звинувачення в некомпетентності, себе доповнюють, оскільки побудовані на різних джерелах 49. Однак Федір Титов у праці про Києво-Печерську друкарню недостатньо використовував архівні акти, йому залишилися невідомими й численні київські видання XVII ст. Значна частина додатків ("приложений") до першого тому праці Титова "Типография Киево-Печерской Лавры", що були надруковані 1918 р., збереглася на складі й заходами А.Ю.Кримського випущена у світ Всеукраїнською академією наук під назвою "Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII ст. Всезбірка передмов до українських стародруків" (Київ 1924; факсимільне відтворення з передмовою Ганса Роте, Кельн; Відень 1982). Відомості про історію друкарні Львівського братства у присвяченій йому книзі Амвросія

Криловського рясніють неточностями, тому його висновки не є надійними. Ряд фактичних помилок кочували з роботи в роботу, наприклад, твердження про працю у Львові в першій половині XVI ст. німецького друкаря Ганса Люфта, про існування друкарень у Дольську на Волині (який переплутали з Дялом у Волощині) і Фастові 50.
 49 Крайній К. Історики Києво-Печерської лаври XIV — початку XV ст., Київ 2000, с. 161.

 50 Heck KJ. Życie i dzieła Bartłomieja i Szymona Zimorowiczów (Ozimków) na tle stosunków ówczesnego Lwowa, Kraków 1894, s. 53; DDP 6, s. 7, 8, 79.


У Галичині дослідженням стародруків, головно в контексті літературознавчих студій, займалися Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк, на Закарпатті історію друкарства вивчав Гіядор Стрипський. Поряд з текстологічним аналізом творів, вчені-філологи звернули увагу на особливості набору й оформлення друків та на джерелознавче значення покрайних записів. Михайло Грушевський досліджував книговидання як чинник і вияв національного відродження, діяльність видавців і друкарів розглядав у контексті зародження й розвитку осередків інтелектуального життя, пов’язаних з міщанським, магнатсько-шляхетським і козацьким середовищем. У широкому суспільному контексті висвітлено значення друкарства у відомій книзі "Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIІ віці" (вперше видана 1912 p.) й у відповідних розділах "Історії України-Руси" (т. 6, с. 437-441, 496-498; т. 7, с. 406-411; т. 8, ч.2, с. 90-94). Запропонована Грушевеьким концепція "першого відродження", пізніше розгорнута в його "Історії української літератури", справила значний вплив на наступних дослідників культурного життя, зокрема й друкарства.

Істотних успіхів досягай на початку XX ст. ті філологи, які розглядали літературні явища в контексті суспільного руху. Тут можна назвати Володимира Перетца й учасників його семінару в Київському університеті, які напередодні Світової війни розгорнули дослідження стародруків і рукописів у Києві й під час наукових експедицій до різних міст (Сергій Маслов, Микола Гудзій, Олександр Білецький, Іван Огієнко, Володимир Отроковський, Варвара Адріанова-Перетц). їм належать цінні розвідки про окремі видання XVI-XVII ст. Зокрема, Іван Огієнко подав зразок перевірки датування видань на основі аналізу шрифтів й оформлення. Ювеналій Тиховський успішно застосував аналіз зовнішніх особливостей стародруків для розв’язання питання про час початку друкарства в Почаєві 51.


 51 Тиховский Ю. Мнимая типография почаевского монастыря (конца XVI до первой четверти XVIII в.) // Киевская старина, 1895, 7, с. 1-35; 9, с. 248-281.
Досягнення гуманітарних наук, у тому числі теоретичного книгознавства й історії книги в Україні в 1920-х рр., у виданих в СРСР працях ще донедавна тлумачили тим, що, мовляв, умови для цього створили більшовицька революція 1917 р. і прийняття вченими марксистської методології. Залишалося незрозумілим, чому цей розвиток припав на ті роки, коли ще радянська влада не встигла поставити наукове життя під ідеологічний контроль. Як тільки цей контроль став тотальним, гуманітарні науки, між ними й їхні книгознавчі галузі, опинилися в стані глибокої кризи, майже колапсу, з якого почали виходити лише в умовах "відлиги" — певного ослаблення ідеологічного тиску. В цілому досягнення українознавства в 20-х рр. аж ніяк не були наслідком встановлення радянської влади, а спиралися як на його здобутки в кінці XIX — на початку XX ст., так і на піднесення національно-культурного руху в роки визвольних змагань. Інституційну підтримку українським книгознавчим студіям забезпечили установи, створені ще незалежними українськими урядами, — Всеукраїнська академія наук, Національна (з 1919 р. Всенародна) бібліотека України, Книжкова палата України. Зумовлене тривалим колоніальним статусом України принижене становище української культури, обмеженість національного струменя книжкової продукції спонукали тогочасних вчених-україністів звернути увагу на теоретичні аспекти книгознавства: воно мало сприяти перетворенню друкованого слова в дієвий чинник культури — не лише для розв’язання культурно-національних завдань, а й для піднесення цивілізаційного рівня народу. Із цього випливала й програма збереження та використання культурної спадщини, складовою частиною якої мало бути створення національного бібліографічного репертуару. Зокрема, по-державному, з належною ґрунтовністю розпочата праця над обліком і науковим бібліографічно-книгознавчим описом українських стародруків 52. Для цього було створено спеціальний комітет при Археографічній комісії ВУАН, на високому науковому рівні обговорювалося питання про основні параметри каталогізації, зміст і форму інструкції для його укладачів.

Велике значення для піднесення рівня українського книгознавства, в тому числі у вивченні стародруків, мала діяльність

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43