Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності

Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності




Сторінка3/43
Дата конвертації25.03.2017
Розмір7.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Українського наукового інституту книгознавства (УНІК), фундатором і директором якого був Юрій Меженко, і діяльність відділу рідкісної книги Всенародної бібліотеки України, яким тривалий час керував професор Сергій Маслов.
Український Науковий Інститут Книгознавства (також - УНІК) - науково-дослідна установа, що існувала в Києві у 1922-1936 рр. на базі Головної Книжкової палати. Функціонування установи поділяють на два періоди - 1922-1931 (розквіт книгознавчих досліджень) та 1931-1936 рр.
Високий рівень книгознавчих досліджень у тодішній Україні відображено в редагованому Ю.Меженком часописі "Бібліологічні вісті", високо оціненому книгознавцями ряду країн 53. Як відзначав польський книгознавець Кшиштоф Міґонь, у той час деякі питання розглядалися українськими книгознавцями глибше, ніж у інших, сусідніх і несусідніх країнах. Зокрема, новаторський характер мали студії з питань соціального функціонування книги, теоретичних і практичних проблем бібліографознавства, бібліотекознавства й цілісної бібліології (книгознавства) як системи наукових дисциплін, присвячених книзі 54. Як згадував пізніше одеський професор Саул Боровий, співробітники Українського наукового інституту книгознавства "працювали в дуже важких умовах", виконуючи роботу, "для якої в звичайній радянській установі був би потрібен штат, більший у кілька разів" 55.
 52 Маслов С. Комітет для опису видань, що вийшли на території України в XVI-XVIII вв. // Бібліологічні вісті, 1925, ч. 1-2, с. 36-39; Кіржаєв С.М. Проблеми вивчення стародруків у діяльності Археографічної комісії ВУАН // Український археографічний щорічник, 2, Київ 1993, с. 15-23.

 53 Сарана Ф.К., Шовкопляс І.Г. Ю.О. Меженко. Життя і діяльність // Юрій Олексійович Меженко (1892-1869). Матеріали до біографії, Київ 1994, с. 22-24, 28-29.

 54 Migoń K. Księgoznawstwo ukraińskie w dwudziestoleciu międzywojennym // Studia o książce, t.1, Wrocław, 1970, s.25-41; Биковський Л. У службах українській книжці, Львів; Нью-Йорк 1997.

 55 Боровой С. Воспоминания. Москва; Иерусалим 1993, с. 131-132.


Пожвавленню досліджень початкового періоду історії друкарства сприяло відзначення в 1924 році 350-річчя друкарства в Україні. До ювілею проводилися наукові конференції, виставки стародруків. УНІК випустив у світ спеціальний номер "Бібліологічних вістей" (1924, № 1-3) із змістовними працями Сергія Маслова, Павла Попова, Пилипа Клименка, Миколи Макаренка, Данила Щербаківського та інших дослідників. Спробою визначення соціальних передумов появи української друкованої книги була вміщена в цьому номері коротка, але змістовна стаття Григорія Саливона (під псевдонімом Г. Тисяченко) "Початок друкарства на Україні". Виникнення друкарства він пов’язував із загостренням соціальних конфліктів в умовах наступу католицької церкви; відповідно до поширюваних у той час в СРСР концепцій, першопричиною соціально-економічних змін проголошував зростання торговельного капіталу. Однак у цілому Саливону вдалося уникнути властивого працям того часу перебільшення безпосереднього впливу цього капіталу на культурне життя. До цього ж числа Павло Попов подав оглядовий нарис про початковий період друкарства слов’янських народів (перероблені й доповнені перевидання вийшли в 1958 і 1959 рр.). У цих працях чимало цікавих спостережень з окремих питань. Проте рівень дослідження друкарства окремих країн у той час не давав змоги повніше простежувати типологічні відповідності в розвитку книговидання народів і регіонів.

У ювілейному номері були й інші цікаві статті, але основним його матеріалом став нарис визначного книгознавця Сергія Маслова "Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст". Це невелике, але змістовне дослідження, в якому, на підставі вивчення стародруків і попередніх студій інших авторів, коротко викладено історію видавничих закладів, згрупованих по регіонах: друкарні в Галичині, на Волині, в Києві, на Чернігівщині. Хоча з архівних матеріалів тут використано лише вже опубліковані, все ж це дослідження стало першим надійним узагальненням відомих на той час матеріалів про українські друкарні кириличного шрифту. Також брошура того ж автора "Українська книга XVI-XVIII ст." (1925), хоч і вийшла в серії "Науково-популярна бібліотека книгознавства", була значним внеском у книгознавче вивчення стародруків 56. Крім огляду історії друкарень, тут подавалася загальна характеристика змісту й оформлення друкованих книг, викладалися узагальнення автора з історії книгарства та бібліотек. С. Маслову належить і низка майстерних етюдів про окремі стародруки і статей про методику їхньої ідентифікації та дослідження 57. Ознайомлення фахівців у інших країнах з підсумками досліджень українських істориків книги започаткував С. Маслов статтею в першому випуску престижного щорічника "Gutenberg-Jahrbuch", який від 1926 р. дотепер виходить у Майнці — на батьківщині Ґутенберга. Пізніше інформаційні матеріали про давнє українське друкарство публікували в цьому виданні Володимир Січинський і Зенон Кузєля 58. На жаль, після припинення "українізації" в УРСР вчений вже не мав змоги публікувати свої студії. Праці Сергія Маслова, в яких поєднувалися вдосконалені ним методи книгознавчого дослідження й блискуча філологічна майстерність, піднесли вивчення українських стародруків на новий рівень 59.


 56 1992 р. цю працю перевидано невеликим накладом у серії довідників Канадського інституту українських студій в Едмонтоні.
Канадський інститут українських студій, КІУС (англ. Canadian Institute of Ukrainian Studies, CIUS ) - осередок українознавчих студій поза межами України, заснований 1976 року при Альбертському університеті в Едмонтоні, Канада, який веде науково-дослідну і видавничу діяльність з української та україноканадської тематики, цебто про Україну та про українську діаспору.

 57 Ковальчук Г.І., Королевич Н.Ф. Книгознавець, бібліограф і бібліотекар Сергій Іванович Маслов (1880-1957), Київ 1995, с. 13-18, 26-28.

 58 Masslow S. Ukrainische Druckkunst des 16. bis 18. Jahrhunderts // Gutenberg-Jahrbuch, 1926, S.65-67; Kuziela Z. Der Deutsche Schweipold Fiol als Begründer der ukrainischen Buchdruckerkunst // Gutenberg-Jahrbuch, 1936, S. 73-81.

 59 Маслов C. Друкарство на Україні в XVI- XVIII ст. // Бібліологічні вісті, 1924, № 1-3, с. 31-67; Маслов С.І. Етюди.., вип. 1-8, 1925; Маслов С.І. Етюди.., вип. 11-12, 1928.


Уже після ювілею УНІК видав збірник досліджень "Українська книга XVI-XVII-XVIII ст.", куди ввійшла праця Віктора Романовського про Івана Федорова — одна з перших спроб на підставі джерел висвітлити всі відомі на той час факти з біографії друкаря. У збірнику вміщено також розвідки Пилипа Клименка про острізький кириличний шрифт, Миколи Макаренка про художнє оформлення стародруків. Ці статті були початком поглиблених студій шрифтів і мистецького оздоблення давньої книги. Павло Попов уклав два випуски "Матеріалів для словника українських граверів" (1926, 1927) на рівні реєстрації прізвищ та монограм майстрів книжкової графіки.

У 20-х рр. ще не заборонялися наукові контакти між вченими УРСР і тими, що працювали поза її межами — на західноукраїнських землях і в еміграції. Ряд наукових акцій були, по суті, спільними. Зокрема в Жовкві до ювілею 1924 р. видано розкішну, як на той час, за своїм оформленням книгу Іларіона Свєнціцкого * про українське кириличне друкарство в контексті усього раннього друкарства, насамперед, слов’янськими мовами. Автор звернув особливу увагу на міжнародні культурні зв’язки та роль у них стародруків. Ювілейний характер публікації підкреслює підзаголовок: "В пам’ять 350-літя першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573-4 р. із 560 зразками друку і прикрас давньої книги України, замислом, трудом і заходами Іларіона Свєнціцкого, накладом Наукової фундації Галицького митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ". "Частина історична" включала короткі нариси про Фіоля, Скорину, Федорова, а також про всі друкарні кириличного шрифту в Україні та білоруські друкарні у Вільнюсі та Єв’ї (Вєвіс у Литві). У частині другій, названій "Видавнича техніка", висвітлено, переважно на підставі опублікованих матеріалів архіву Львівського Ставропігійського братства, засади організації підприємств, спосіб фінансування видань, подано матеріали про постачання паперу, митців оформлення книги та книгарство. Попри деякі неточності, значною мірою зумовлені прагненням видати працю до ювілею, ряд питань порушено вперше в українській науці, зокрема про стилістику гравюр, вплив українських книжкових ілюстрацій на румунські, врешті про визиск працедавцями друкарів, яких братство винагороджувало лише відповідно до кількості праці, але не її якості 60.


 * Зберігаємо саме таке написання прізвища Іларіона Свєнціцкого, згідно з його волею.

 60 Свєнціцкий І. Початки книгопечатаня на землях України в пам’ять 350-ліття першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573-4 р., Жовква 1924.


Популярності книги Свєнціцкого сприяла й найбільша на той час добірка репродукцій ілюстрацій з кириличних стародруків, здебільшого українських, щоправда без зазначення розмірів оригіналів.

Ймовірно, саме з ініціативи Свєнціцкого у Львові 15 травня 1924 р. відбулася й святочна академія, "уладжена, — як сказано в програмі, українськими друкарськими робітниками... в пам’ять 350-ліття появи першої надрукованої у Львові української книги Івана Федоровича". Свято привітали й деякі польські товариства, але в брошурі, яка містила вступне слово голови товариства друкарів "Огнище" Володимира Кубіцького й доповідь І.Свєнціцкого, тексти виконуваних на святі пісень, вітання учасникам від українських і польських товариств та відгуки преси, цензура викреслила ("сконфіскувала", як тоді говорили) кілька уривків 61.

Незабаром після виходу в Києві ювілейного номера "Бібліологічних вістей" у Львові видано і спеціальний номер "в 350-ліття друкарства на Україні" часопису "Стара Україна" (1924, ч. 2-5). Основну його частину становила велика підсумкова стаття Івана Огієнка "Іван Хведорович, фундатор постійного друкарства на Україні. Життя і діяльність". Різним аспектам цієї ж теми та історії вшанування пам’яті друкаря присвячувалися інші статті випуску, підготовані провідними вченими Львова — І. Свєнціцким, І. Крип’якевичем, В. Дорошенком, М. Возняком, Б. Янушем (під псевд. Б.Михайлович), М.Голубцем.

Особливо важливою подією в науковому та культурному житті став вихід книги "Історія українського друкарства" визначного філолога Івана Огієнка (т. 1, Львів 1925; передруки: Вінніпеґ 1983, Київ 1994) 62.


 61 Див.: Свято української друкованої книги. В пам’ять 350-ліття появи першої української друкованої книги у Львові, Львів: накладом кооперативи "Друкар", 1924, с. 16, 39, 59, 60.

 62 Kasinec E. Ivan Ohienko (Metropolite Ilarion) as Bookman and Book Collector: The Years in the Western Ukraine and Poland // HUS, 1979-1980, vol.3/4. Передрук у кн.: Kasinec E. Slavic books and bookmen, New York 1999, p. 41-59. Див. також рецензію Е. Касинця на перевидання "Історії українського друкарства", HUS, 1984, vol. 8, No. 3/4, p. 489-490. Про І. Огієнка як вченого і видавця див.: Ляхоцький В. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Київ 2000; Ляхоцький В. Тільки книжка принесе волю українському народові... Книга, бібліотека, архів у житті та діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона), Київ 2000; Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження, Вінніпег; Київ 2000.


Перед початком її тексту було вказано, що це видання "славній пам’яті Івана Хведоровича, фундатора постійного друкарства на Україні в 350-ліття появи його першої книжки на землях українських присвячує Наукове товариство імени Шевченка у Львові". Том перший мав підзаголовок "Історично-бібліографічний огляд українського друкарства XV-XVIIІ вв."; на титульному аркуші була вказана дата "1925", хоча, як відзначив автор на останній сторінці, друкування закінчено ще в ювілейному році — 31 грудня 1924 р. Том 2 повинен був мати назву "Історія української книги XV-XVIII віків", томи 3 та 4 містили б опис стародруків, виданих на землях українських всіма мовами, 5-й і 6-й — документальні матеріали історії українського друкарства, том 7 — альбом знімків з українських стародруків. У післямові підкреслено, що "тільки по закінченні цілої цієї праці буде відповідно уторована дорога для того, хто захоче дати вже повний науковий огляд історії українського друкарства" 63. Як зазначив сам автор, перший том мав характер огляду друкованих джерел і літератури, проте І. Огієнко не тільки писав про джерела й аналізував погляди своїх попередників, але й дав короткі нариси діяльності всіх відомих йому друкарень та їхніх працівників, впорядковані за тими самими регіонами, що і в С. Маслова: Галичина, Волинь, Київ, Чернігівщина. Подавався деякий матеріал і про польське, єврейське та російське друкарство в Україні. Наступні томи не були написані, але підготовчі матеріали до них збереглися в архіві вченого (тепер у Колегіумі св.Андрія у Вінніпегу) 64.
 63 Огієнко І. Історія українського друкарства, с. 389.

 64 Значна частина архіву І.Огієнка, в тому числі матеріали до томів 2-7 та їхні написані фрагменти, згоріла 22 липня 1944 р. на станції Бистриця поблизу Любліна. Див.: Тимошик М. Зазн. праця, с. 430.


У післявоєнні роки в СРСР книгу мусили замовчувати, а дехто (в тому числі й ті, хто з неї переписував без посилань) її надмірно паплюжив. Протягом тривалого часу праця 1. Огієнка мала значний вплив на наступних дослідників і, назагал, цілком заслужила на дуже позитивну, хоч і зважену, оцінку фахівців 65 — без властивої деяким сучасним українським авторам ідеалізації, але й без відчутного в окремих пізніших російських і західних публікаціях применшення заслуг вченого. Важливим внеском у науку стали розвідки Огієнка з конкретних питань, зокрема про Унівську друкарню і про специфічну для українських стародруків систему наголосів 66. Вивчення гравюр українських стародруків започаткував Володимир Сочинський 67.

У Радянській Україні в 30-х рр. ситуація кардинально змінилася. Власне, спершу йшла ідеологічна підготовка до репресій: з’явилися підкреслено політизовані публікації, які протиставлялися тій науці, яка не була прислужницею режиму. Особливо гостро засуджував "буржуазне книгознавство" Кость Довгань. До певної міри перехідний характер мала брошура А. Козаченка "Минуле книги на Україні" (1930): у ній соціально-економічні передумови друкарства викладаються переважно на основі статті Г. Саливона, фактичний матеріал про окремі стародруки — здебільшого на підставі праць С. Маслова. Однак автор дуже категоричний в оцінках. Він вважає, що на зміну "феодальній рукописній книзі" "доба торговельного капіталу" приносить книгу друковану, й беззастережно кваліфікує її як "буржуазну".

Вслід за замаскованими під критичні виступи доносами щодо визнаних шкідливими установ і видань прийшли організаційні висновки, тобто політичні репресії і встановлення небувалого раніше ідеологічного контролю. Спершу цензура дбала головно про дотримання в статтях і книгах "класового підходу" (який передбачав тоді паплюження не тільки українського націоналізму, але й "великодержавного шовінізму"), з 40-х рр., особливо ж після війни, в Україні чи не основною вимогою до авторів стало вихваляння допомоги Україні від "великого російського народу" і прославляння "віковічної дружби слов’янських народів", очолених російським "старшим братом". Політичний терор щодо не тільки справжніх, але й уявних ворогів режиму та заборона будь-яких досліджень, яким можна було — слушно чи неслушно — приписати незгідність з офіційною доктриною комуністичної партії, особливо згубно позначилися в галузі досліджень з історії книги. Міждисциплінарний характер книгознавчих студій тлумачився як спроба заперечити монополію марксизму як єдиної методології інтегрування знань *.
 65 Див.: Маслов С.І. Нові роботи з історії українського друкарства // Бібліологічні вісті, 1927, 2(15).

 66 Огієнко І. Наголос яко метод означення місця виходу стародрукованих книжок. Замітки історії наголосу на послугах палеотипії // ЗНТШ, т. 136-137, 1925, с. 197-224.

 67 Січинський В. Архітектура в стародруках, Львів 1924; він же. Історія українського граверства, Львів 1937; Sićynskyi W. Anfänge der ukrainischen Gravierkunst // Gutenberg-Jahrbuch, 1940, S. 238-247.

 * Вже в повоєнні роки у "народно-демократичній" Польщі ця теза була з доведеною до абсурду прямолінійністю сформульована у брошурі Владислава Бєньковського про бібліологію як "буржуазну псевдонауку".


Заборонено часопис "Бібліологічні вісті", припинено діяльність Українського наукового інституту книгознавства. Визначних дослідників історії друкарства, бібліографів, керівників наукових бібліотек і бібліотекознавців репресовано або позбавлено можливості друкуватися 68.

Історико-книгознавчі українські праці в другій половині 30-х років можна було видавати тільки за межами СРСР, зокрема у Львові. 1937-1939 рр. тут виходив часопис "Українська книга" за редакцією Євгена Юліана Пеленського, де опубліковано книгознавчі та бібліографічні нариси Івана Крип’якевича, Богдана Кравціва та інших авторів. Активізувалися на західноукраїнських землях у 20-30-х роках і польські дослідження історії книги. Значним внеском у науку стала публікація Юзефом Скочеком і Анною Єнджейовською рукописних інвентарів книг львівських міщан і книгарів 69. Брошура А. Єнджейовської "Польська книга у Львові в XVI ст." дещо однобічна, але містить цікавий фактичний матеріал 70. На жаль, праці про книгу в Україні залишались на той час поза увагою авторів оглядових нарисів історії світового друкарства. Одним з нечисленних винятків була колективна монографія за редакцією Роберта Александера Педді. Працівник Британського музею Л. Уортон, автор розділу "Східна Європа і слов’янські країни" згадав про першу кириличну друкарню в Кракові (щоправда, на підставі застарілих публікацій), коротко схарактеризував діяльність Ф. Скорини та Івана Федорова, назвав друкарню Львівського братства (яка "заснувала першу постійну друкарню, що існує дотепер"), Києво-Печерську і Почаївську 71.


 68 Ковальчук Г.І. Доля репресованих директорів Всенародної бібліотеки України у 20-30-х роках // Рукописна та книжкова спадщина України, вип. 4, Київ 1998; Ковальчук Г. І. Співробітники УНІК — жертви політичних репресій // Наукові праці Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, вип. 2, Київ 1999; Боровой С. Воспоминания, с. 132-135.

 69 Jędrzejowska A. Inwentarz księgarni Baltazara Hybnera z roku 1592, Lwów 1929; Skoczek J. Lwowskie inwentarze biblioteczne w epoce renesansu, Lwów 1939.

 70 Jędrzejowska A. Książka polska we Lwowie w XVI w. (Biblioteka Lwowska, t.27), Lwów 1928.

 71 Wharton L. C. Eastern Europe and Slavonic countries // Printing, a short history of the art / Ed. by R. A. Peddie, London 1927, p. 255-265.


В Україні книгознавчі дослідження не публікувалися і в перші повоєнні роки. Хоч і велася певна бібліографічна праця в бібліотеках; такі визначні дослідники й бібліографи, як С. Маслов, Ф. Максименко, С. Петров, П. Попов писали "для шухляди". Натомість в еміграційній "Енциклопедії українознавства" вже в 1949 р., у 3-й частині систематичного нарису про Україну, були опубліковані короткі розділи "Початки друкарства" (автор І.Огієнко) і "Видавництва" (В.Дорошенко і П.Зленко) 72. До речі, в англомовному доповненому й переробленому варіанті цієї енциклопедії розділ про книговидання значно грунтовніше опрацював Богдан Кравців, який написав параграфи про друкарство XV-XVIII ст. і про книгорозповсюдження в кінці XVIII-XX ст., а щодо друкарства XIX-XX ст. доповнив текст Дорошенка і Зленка (для періоду 1919-1966 рр. співавтором став також В.Кубійович) 73. Великою перевагою цих розділів над усіма радянськими публікаціями було те, що в них з належною повнотою називали як радянські, так і еміграційні дослідження. Короткий, але змістовний нарис історії українського книговидання Дмитра Бучинського вийшов тільки іспанською мовою 74. Література, недоступна або заборонена в Україні, була використана також в працях Любомира Винара з історії раннього українського друкарства 75. З низки питань, щодо яких попередніми авторами висловлювалися суперечливі погляди, тут обґрунтовано найпереконливіші за сучасного стану джерел версії. Слушно відкидає дослідник різні фантастичні припущення — про походження Фіоля з лемків, про його працю в закарпатському Грушові тощо. Визначний український філолог Іван Панькевич, якому довелося працювати в тодішній Чехословацькій республіці, відновив започатковане ще до війни вивчення покрайних записів на стародруках з церков Закарпаття. Пізніше працю в цій ділянці продовжив в Україні, також на закарпатському матеріалі, Василь Микитась.
 72 Енциклопедія українознавства, т. 1, 3, Мюнхен; Нью-Йорк 1949, с. 970-981.

 73 Book Publishing and the Press // Ukraine. A Concise Encyclopaedia, vol. 2, Toronto 1971, p. 428-476.

 74 Buchynskyj D. Pasado y presente del libro ucraniano. Estudio bibliografico-historico, Toronto; Madrid 1962. Заслугою цього автора була також організація у Мадріді великої виставки українських книжок, надрукованих за межами України в 1945-1955 рр., публікація її каталогу і цінного покажчика "Bibliografia ucrainiana, 1945-61" (Торонто; Мадрід 1962, перевид.: Едмонтон 1996).

 75 Wynar L. History of Early Ukrainian Printing 1491-1600, Denver 1962; Винар Л. Історія українського раннього друкарства 1491-1600, Чікаґо-Денвер 1963; Wynar L. Der Ursprung der ukrainischen Buchdruckerkunst, Munchen 1959 (Sonderdruck aus: "Wissenschaftlichen Mitteilungen" der Ukrainischen Freien Universität in München, Heft 3, 1959).


Своєрідні хрестоматії уривків із джерел і праць про друкарство, які видавав невеликими накладами бібліограф Максим Бойко, попри компілятивний характер, мали й певне позитивне значення, нагадуючи нерідко читачам і вченим забуті або малодоступні публікації  76. Щойно 1958 р. у Києві змогли вийти перші після довгої перерви праці про стародруки — виданий під керівництвом Павла Попова каталог "Славянские книги кирилловской печати XV-XVIII вв. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке АН УССР" (укладачі С. Петров, Я. Бирюк, Т. Золотар) 77, і брошура Павла Попова "Початковий період книгодрукування у слов’ян" (змінений варіант нарису 1924 р.). 1959 р. опубліковано науково-популярну книжку харківського книгознавця Ісаака Каганова "Українська книга кінця XVI-XVIII ст.".
 76 Див., зокрема: Бойко М. Книгодрукування в Почаєві і Крем’янці та мандрівні друкарі / Typography in Pochaev and Kremianets’ and wandering printers, Bloomington; Toronto 1980.

 77 Див.: Ісаєвич Я. Описи стародруків // Вітчизна, 1960, 3, с. 208-210.


Її основною частиною була спроба згрупувати стародруки за тематикою, виділяючи деякі з позицій, що видавалися найважливішими з точки зору їхнього суспільного значення. З 1958 р. почали друкуватись у Москві, Києві та Середній Азії, куди доля закинула автора, розвідки Григорія Коляди про окремі аспекти українського книговидання (дофедоровське друкарство, мова видань Івана Федорова, діяльність Памва Беринди, вплив української давньої книги на румунську).

Багатогранним був внесок в охорону та вивчення стародруків визначного українського книгознавця й бібліографа Федора Максименка (1897-1983). У передвоєнні роки він працював у Києві, після війни — в Науковій бібліотеці Львівського державного університету. Тільки частина зібраних ним фактів зафіксована в його каталозі кириличних стародруків львівських збірок. Знаннями, здобутими внаслідок дослідження стародруків і вивчення рідкісних пізніших публікацій, Максименко щедро ділився з іншими книгознавцями, тому деякі його наукові знахідки увійшли, не завжди з вказівкою на ім’я першовідкривача фактів, і до праць інших авторів.



Невтомна праця вчених попереднього покоління дала змогу відновити книгознавчі студії й залучити до них молодих дослідників, коли послабшав ідейно-політичний контроль. Першою, після довгої перерви, досить великою за обсягом і насиченою фактами підсумковою історико-книгознавчою працею став опрацьований кількома авторами нарис "Книга і друкарство на Україні" (Київ 1965), в якому історія давнього київського друкарства була висвітлена Павлом Поповим, а історія книговидання й журналістики XIX — початку XX ст. Олексієм Деєм. Книжка готувалася досить поспішно, і коли том був поданий до видавництва, виявилося, що автор розділу про західноукраїнське друкарство Г.І. Коляда обмежився XVI — початком XVII ст. Безпосередньо перед друком редактор тому О.Дей замовив Я. Ісаєвичу терміново, і тому в дуже обмеженому обсязі, дописати матеріали про другу половину XVII — XVIII ст. Через кілька років було підготоване друге, істотно вдосконалене видання, однак політична ситуація змінилася, тому видавництво поставило вимогу викреслити з тексту будь-які згадки про переслідування українського слова в Росії. Коли редактор і автори не побажали це зробити, роботу, за тодішньою термінологією, "зняли з плану", тобто відмовилися друкувати. Тим часом розділи "Книги і друкарства" були опубліковані в дещо іншому варіанті російською мовою у двотомнику "400 лет русского книгопечатания" (т. 1, Москва 1964); редакція, очевидно через недогляд, не передбачила параграфів про монастирські друкарні — Унівську та Почаївську. Том 1 мав назву "Русское книгопечатание до 1917". Тенденційність упорядників недвозначно, хоч і обережно, відзначив український рецензент (автор написаних на замовлення О.О. Сидорова розділів про давнє українське друкарство Львова), написавши, що, мовляв, зміст книжки ширший від її назви: в заголовку йдеться про російське друкарство, насправді в ньому є також розділи про друкарство інших народів, у тому числі й на теренах, які не входили до російської держави 78.
 78 Я.Ісаєвич під псевдонімом М. Контич // Архіви України, 1965, 6, с. 73-74.
Поява більших можливостей для друкування праць з історії книги була пов’язана з відзначенням 1964 р. в СРСР 400-ліття російського друкарства, а в 1974 р. — ювілею "друкарства на Україні" (назва "українське друкарство" з офіційної точки зору на той час вже стала небажаною). Тодішні ідеологічні керівники намагалися обидва ювілеї використати для обґрунтування тези про "благотворний вплив російської культури на українську і білоруську". Проте в працях таких дослідників, як Г. Коляда, Ф.Максименко, Я. Запаско, Я. Ісаєвич, а в Росії О. Сидоров, А. Зьорнова, Є. Немировський, в Білорусії Г. Голенченко, М. Ботвінник та інші, діяльність Івана Федорова висвітлювалася в контексті розвитку всього друкарства у Східній Європі — до Федорова та після нього. Не применшуючи реальних заслуг Івана Федорова, ці автори присвячували належну увагу також піонерській ролі видавничих закладів Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини, Василя Тяпинського та інших друкарів і видавців. Зокрема в книжці автора цих рядків "Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні" досить повно подавалася інформація про першого українського автора друкованої книжки Юрія Дрогобича, а також про кириличні друкарні кінця XV — першої половини XVI ст. Фіоля, двох Макаріїв, Скорини, Будного та інших. Об’єктивність цих досліджень відзначалася також у рецензіях, надрукованих за межами радянського блоку: в англійському книгознавчому часописі Дж. Сіммонсом, а в одному з видань Українського Наукового Інституту Гарвардського університету Любомиром Гайдою, Франком Сисином, Едвардом Касинцем 79. Однак, якщо йде мова про так званий "післяфедоровський" період, в Україні вдавалося друкувати лише окремі статті, публікації документів, бібліографічні огляди, натомість монографію про українське друкарство кінця XVI — першої половини XVII ст. і його загальнокультурний контекст тодішні українські видавництва відмовлялися прийняти до друку *. Її погодилося опублікувати, не без певних вагань, московське видавництво "Книга" щойно 1981 р.; полегшила включення книжки до плану згода автора на назву, пов’язану з ім’ям Івана Федорова як першодрукаря — дійсного, хоч не єдиного 80. Виданням книжки видавництво відгукнулося на 400-річчя виходу в світ Острізької Біблії. В Україні навіть до ювілеїв видавати щось про стародруки, в тому числі їхні бібліографії й каталоги, бувало нелегко. Так, згадуваний вже загальношанований ветеран української науки Федір Максименко намагався з нагоди 400-річчя львівського Апостола 1574 р. опублікувати каталог "Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках".
 79 Рецензійні нотатки Дж.С.Ґ. Сіммонса (J.S.G.Simmons): Incunabula in the USSR. 1965-1974, The Book Collector (London), 1975, Autumn, vol. 24, Nr 3, p. 369, 377-378; [Book Review], The Book Collector (London), 1976, Spring, p. 109-111; Incunabula in the USSR. Russia and Ukraine, The Book Collector vol. 14, Nr 3; The Baltic republics, addenda and concordances, The Book Collector, vol. 15, No 1; Bibliographical Notes and Queries, ibidem, vol. 16, Nr 2 (London 1965-1967); Рецензії Л. Гайди (L.Hajda): Recenzija, 1970, vol. l, N l, p. 3-12; Ф. Сисина (F.Sysyn): Recenzija, 1974, Spring-Summer, vol. 4, Nr 2, p. 14-32; Р.Матьєсена (R.Mathiesen): Recenzija, 1977-1978, vol. 8, p. 12-14; Огляд Е.Касинця (Kasinec E.): Jaroslav Isajevyč as Historian of the Ukrainian Book, Recenzija, 1974, Fall-Winter, vol. 5, Nr l, pp. 12-24. Передрук останнього: Kasinec E. Slavic Books and Bookmen. Papers and Essays, New York 1984, pp. 60-72.

 * Перший випуск каталога львівських видань XVI — XVIII ст. (який включав короткі описи й в багатьох випадках інформацію про тиражі друків Івана Федорова, Львівського братства і Ставропігійського інституту) авторові цих рядків вдалося опублікувати лише на ротапринті завдяки підтримці І. Кудина, керівника Львівської обласної організації товариства охорони пам’яток історії та культури.

 80 Исаевич Я. Преемники первопечатника, Москва 1981.
Незважаючи на наявність у вступі ювілейної фразеології та цитат з "класиків марксизму" та з газети "Правда", у "внутрішній рецензії" доцент одного з львівських інститутів стверджував, що в каталозі можуть залишатися видання "прогресивних" православних друкарень, але не "реакційних" унійних. Тодішній ректор університету вимагав у дирекції Інституту суспільних наук вияснити, чому співробітник цього інституту Ісаєвич позитивно оцінив рукопис, щодо якого були такі "серйозні" зауваження. Тільки з великими труднощами вдалося домогтися видання цінної праці Максименка, хоч і з великим запізненням, до того ж "для здешевлення книжки" видавництво викинуло розширений варіант передмови, покажчик назв друків і їхній хронологічний перелік (в основному тексті вони розміщені за друкарнями), як і вдумливо підібрані ілюстрації. Всі ці матеріали автор-бібліофіл поновив лише в десяти іменних примірниках, які розіслав історикам книги й бібліографам. Втім, ніякі хитрощі не змогли врятувати книжки І.Могитича "Ансамбль вулиці Руської" — про архітектурні пам’ятки Львівського братства, яке свого часу прославилося освітньою та видавничою діяльністю. Видавництво "Каменяр" звинувачувалося в тому, що в ілюстраціях "надто багато хрестів", і, з наказу Держкомвидаву, мусило знищити всі 22 тисячі примірників 81.
 81 Див. докладніше: Ісаєвич Я. Україна давня і нова, Львів 1996, с. 12.
Відомому історикові Миколі Ковальському, який у ті роки працював у Дніпропетровському університеті, доводилося свої джерелознавчі студії називати "навчальними посібниками", інакше дозвіл на видання було б важко отримати. Все ж йому вдалося видати в 1972 р. книгу "Джерела про початковий етап друкарства на Україні" і ряд статей на цю тему. Історію спроб налагодити книговидання для закарпатських українців і питання про розповсюдження на Закарпатті українських стародруків висвітлено в монографії Олексія Мишанича "Література Закарпаття XVIІ-XVIII століть" (1964).

Вивчення мистецького обличчя стародруків сформувалося в окрему наукову дисципліну, яка розвивається в подвійному контексті — мистецтвознавства та бібліології. Підсумком довголітніх студій у цій царині були праці Якима Запаска. Його монографія "Орнаментальне оформлення української рукописної книги" (Київ 1960) стала вихідною точкою для дослідження оформлення стародруків, виявлення в них рис, успадкованих від рукописів, і ознак, які розвивалися в контексті мистецьких течій відповідних періодів. У праці "Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст." (Львів 1971) розглядається оформлення книг різних видавничих осередків; окремий розділ присвячено оздобам книг, виданих в Україні латинською та польською мовами. Добре уявлення про розмаїття і високий рівень мистецького оформлення українських стародруків дає альбомного характеру праця Г. Логвина "З глибин. Гравюри українських стародруків XVI XVIII ст. (Київ 1990). Треба, однак мати на увазі окремі неточності в датуванні ілюстрацій та відсутність інформації про відбитки гравюр з тих самих кліше у різних виданнях.

Як найважливіша подія в дослідженні рукописної книжності була розцінена науковою громадськістю фундаментальна праця Я. Запаска "Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга" (Львів 1995) — опис найцінніших із мистецького огляду рукописів і виданий великим накладом альбом репродукцій із пам’яток, розсіяних по всьому світу 82. Великим є також внесок дослідника у справу наукового опису стародруків 83. Мистецтву оформлення стародруків і діяльності граверів-ілюстраторів книг присвячено і праці Григорія Логвина, Дмитра Степовика, Валентина Фоменка, Марії Видашенко, Оксани Юрчишин та інших авторів. У виданих впродовж останніх років розвідках Володимира Александровича поєднується аналіз пам’яток із вичерпним використанням виявлених автором архівних матеріалів про митців.

Ідеологічний і загальнокультурний контекст виникнення друкарства в Україні й Білорусії найповніше висвітлено в недавній фундаментальній монографії Бориса Гудзяка з історії Київської митрополії (англійське видання 1998 р., українська версія 2000 р.). Один із ключових розділів у ній названо: "Початки книгодрукування і руської церковної реформи", оскільки створення видавничих осередків у Заблудові, Львові, Острозі розглядається як перший істотний вияв реформування церковного життя 84.


 82 Описи рукописів, які не увійшли до цього видання, див. у кн.: Запаско Я. Мистецькі рукописні пам’ятки України. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997.

 83 Див.: Запаско Яким Прохорович. Бібліографічний покажчик. Львів 1993.

 84 Gudziak B. Crisis and Reform: The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest, Cambridge 1998, p. 105-117; Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії, Львів 2000, с. 139-151.
Слушно критикуються радянські й підрадянські історики за оцінку "просвітництва" перших друкарів поза зв’язком із його релігійним підґрунтям. Втім, принаймні деякі з цих істориків не наголошували на суто релігійному характері тогочасної культури не з доброї волі, а тому що мусили враховувати цензурні вимоги. Якщо ж чисто практичні мотиви розвитку світської освіти (плановані паралельно з друкарнями гімназії мали служити також і їй) істориками й перебільшувалися, це, звичайно, не означає, що тепер їх слід цілком скидати з рахунку. Останнім часом Оксана Пахльовська, пишучи про раннє друкарство в контексті літературного життя, слушно підкреслює вияви секуляризації культури 85. Видається очевидним, що не можна однозначно вважати виключним критерієм "прогресу" ані рухів за відродження релігійності, ані секуляризаційних процесів. Можливо, варто тут згадати улюблену — за свідченням одного з його співробітників — приповідку М. Грушевського: "не що, а як".

На час підписання цієї книги до друку певний підсумок досліджень української науки з питання про соціальний і культурний контекст книговидання було підведено саме у щойно названих працях Б. Ґудзяка та О. Пахльовської, а також у другому томі академічної "Історії української культури". У той же час слід підкреслити значний внесок білоруських, польських і російських книгознавців, бібліографів, мистецтвознавців у дослідження історії українського книговидання, його передумов і міжнародних контактів. Білоруських вчених варто згадати на першому місці — з огляду на якнайтіснішу пов’язаність українського та білоруського друкарства. Зокрема білоруську кириличну книгу вивчали свого часу Вацлав Ластовський та Володимир Пічета, в повоєнні роки Георгій Голенченко, Марат Ботвінник, Юрій Лабинцев, Міколай Нікалаєв, оформлення стародруків студіював Віктор Шматов. Підсумком скоринознавчих студій стала підготована з непідробною любов’ю й відповідальністю за справу енциклопедія "Франциск Скорина і його час" (білоруське видання 1988 р., російське — 1990 р.).

З огляду на істотний вплив польського книговидання на українське, для дослідників української книжки важливі праці з історії польського друкарства доби ренесансу Алодії Кавецької-Ґричової та її послідовників, насамперед інформаційний том про друкарні та друкарів на українських землях Речі Посполитої 86. На нових, вперше впроваджених до наукового обігу архівних джерелах ґрунтуються праці польського дослідника Едварда Ружицького про українське й польське друкарство у Львові, а також про книгарство та книжкові збірки. Плідно працюють над вивченням гравюр українських стародруків Ромуальд Біскупський і Вальдемар Делюґа. Містять довідкові дані не лише про польське, але й про українське книговидання енциклопедичні словники "Encyklopedia wiedzy o książce" (1971), "Słownik pracowników książki polskiej" (1972; Suplement, 1986).
 85 Pachlovska O. Civiltá lettearia ucraina, Roma 1998, p. 408, 417, 188.

 86 Drukarze dawnej Polski od XVI do XVIII wieku. Zeszyt 6. Opr. A. Kawecka-Grzyczowa, K. Korotajowa, W. Krajewski. Див. нашу рецензію: Книга. Иссл. и материалы, сб. 5, Москва 1961, с. 359-371.


У польських книгознавчих виданнях можна знайти критичні зауваження нерідко слушні — щодо недостатнього врахування українськими авторами впливів польської культури на українську. З іншого боку, попри високий рівень багатьох польських бібліологічних студій, характерним для них є механічне зарахування до "працівників польської книги" усіх українців і білорусів, які працювали в Речі Посполитій, навіть тих, що видавали православні богослужбові книги церковнослов’янською мовою. Це обґрунтовують визначенням "полоніків"* як видань на терені "країни в історичних кордонах", причому під цим розуміють усю "Річ Посполиту двох народів", яку в інших випадках називають не Польщею, а "Польсько-Литовською державою, федерацією Польщі і Великого князівства Литовського" (див. вступ до "Словника працівників польської книги", SPKP, s. IX). Марія Блонська, яка багато зробила для збереження і популяризації кириличних стародруків варшавської Національної бібліотеки, до полоніків (правда, "побічних", "другого ступеня", призначених не для поляків) зараховує навіть видання Скорини, які вийшли у Вільнюсі та Празі в ті роки, коли об’єднаної польсько-литовської державності не існувало, а Велике князівство Литовське юридично було самостійною державою, сполученою з Польським королівством тільки персональною унією внаслідок обирання на польський престол литовських князів 87. Якщо вважати головним критерій державних територій, тоді польські варшавські друки періоду поділів Польщі треба було б зарахувати і до російського друкарства, на що, і цілком слушно, ніхто не претендує. Звичайно, багато конкретних видань належали одночасно до культур двох і більше народів, але це визначалося не так належністю до тієї чи іншої держави, як характером міжнародних культурних зв’язків, на конфігурацію яких впливали і кордони, але не тільки кордони.
 * Принагідно зауважимо, що в польській мові слова типу "Polonica", "Mickiewicziana" залишаються, — відповідно до правил латинської граматики, формами множини від слів типу "Polonicum" (щось пов’язане з Польщею), "Mickiewiczianum" (щось пов’язане з Міцкевичем). Втрата в радянські часи більшістю інтелігенції елементарних знань латини спричинилась до того, що слова типу "україніка", "шевченкіана" стали сприйматися як іменники жіночого роду в однині.

 87 Błońska M. Polonica cyrylickie XV-XVIII wieku czyli o drukach cyrylickich wydawanych w państwie polsko-litewskim // Z badań nad dawną książką: Studia ofiarowane profesor Alodii Kaweckiej-Gryczowej w 85-iecie urodzin, 2, Warszawa 1993, s. 439-440, 450, 482.


Російських книгознавців (деякі з них у 20-х рр. плідно співпрацювали з українськими, зокрема, публікували свої розвідки в "Бібліологічних вістях") пізніше теж змусили замовкнути. Все ж можливості для публікації наукових праць у Росії були кращими, ніж в Україні, цензурні обмеження порівняно слабшими. У Москві 1935 р. видано збірник ґрунтовних статей "Иван Федоров первопечатник". Дослідженням книжкової гравюри займався відомий російський мистецтвознавець Олексій Сидоров, 1947 р. тодішня московська Бібліотека ім. Леніна випустила у світ написану ще до війни книгу Антоніни Зьорнової "Начало книгопечатания в Москве и на Украине". Дослідниця встановила тривале вживання пізнішими українськими друкарями шрифтів та дереворитних дощок із видань Івана Федорова, остаточно довела, що було лише одне видання Острізької Біблії. Використовуючи розроблену А.С. Зьорновою методику, працівниці відділу рідкісної книги Державної бібліотеки в Москві (тоді ще — бібліотеки ім. Леніна) Тетяна Камєнєва, Олександра Гусєва, Ірина Полонська ґрунтовно описали видані в Україні книги з колекції цієї бібліотеки. Опис супроводиться вичерпним альбомом друкарських матеріалів (орнаментів, ілюстрацій), вжитих у стародруках. Поки що опубліковано три випуски: т. 1 охоплює видання всіх друкарень кириличного шрифту 1574-1650 рр., т. 2, вип. 1 — київські друки другої половини XVII ст., т.2, вип.2 — київські, новгород-сіверські, чернігівські, унівські друки другої половини XVII ст. На найвищому науковому рівні здійснено бібліографічний опис видань, зареєстровано і репродуковано у розмірі оригіналів усі орнаментальні оздоби (заставки, кінцівки, ініціали, виливні набірні прикраси) та ілюстрації. Скрупульозний аналіз стану відбиток з дереворитних кліше дозволив датувати видання без вихідних даних, встановити численні факти тривалого використання друкарських матеріалів і їх міграції від одних друкарень до інших. По суті, більшість описів видань і окремих елементів здійснені в результаті порівняння всіх примірників і всіх відбитків однієї гравюри у різних виданнях, тому каталог побудований на матеріалах однієї — щоправда дуже багатої — збірки дав унікальний матеріал для подальших книгознавчих та культурологічних студій. Т.Н. Каменева на основі проведеної каталогізації та вивчення документів підготувала серію праць про Чернігівську й Новгород-Сіверську друкарні. 1959 р. у Москві засновано періодичний збірник "Книга. Исследования и материалы", який приймав до друку праці й від українських авторів. Із студій російських авторів, що стосувалися України, назвемо розвідки визначного книгознавця Миколи Кисельова про грецьке друкарство в Україні та про вживання українськими друкарнями складаних виливних оздоб. Сократ Клепіков опублікував зразкові за ґрунтовністю бібліотечні розвідки про новгород-сіверську друкарню. Для неї він опублікував таблицю репродукцій всіх шрифтів; на жаль, подібної інвентаризації шрифтів інших друкарень поки що немає.

Починаючи з 1960-х рр. виходять друком праці Євгена Немировського з історії, історіографії та джерелознавства кириличного друкарства. Крім численних статей, він опублікував монографії про діяльність Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини, Івана Федорова (книги про окремі періоди його діяльності й підсумкове дослідження), врешті про початки друкарства Чорногорії та сербські монастирські друкарні. З ініціативи вченого й за його редакцією в Москві 1979 р. розпочато видання "Сводного каталога и описания старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов" (на жаль, вихід чергових томів припинено), а в Баден-Бадені з 1996 р. виходить укладений ним "Gesamtkatalog der Fruhdracke in kyrillischen Schrift" ("Зведений каталог стародруків кириличного шрифту", дотепер вийшло два томи). Для українського книгознавства особливо важливі праці Є.Немировського "Начало славянского книгопечатания" (1971) і "Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров" (1974). У них здійснено майстерний книгознавчий аналіз усіх доступних примірників першодруків Фіоля і Федорова, максимально повно використано дані з маргінальних записів на цих книгах. Дослідникові вдалося розв’язати низку не з’ясованих раніше проблем і значно просунути вперед вивчення тих питань, які поки що не можна вирішити через обмеженість наявних джерельних матеріалів. Досліджують питання, так чи інакше пов’язані з історією української книги, також Ірина Поздєєва (поширення рукописів і стародруків у старообрядницьких поселеннях України), Юрій Лабинцев (книжкова культура Підляшшя), Ірина Починська (старообрядницькі друки), Андрій Крумінґ (глаголичні друки, перевидання творів Фоми Кемпійського, видання творів св. Дмитрія Ростовського) та інші. В останні роки в ДБР активізувалася праця над зведеним описом кириличних видань XVI ст.

Помітним був внесок у вивчення й опис примірників стародруків Вєслава Вітковського (Краків, Польща), Іраїди Ґерус-Тарнавецької (Канада), Едварда Касинця і Богдана Струмінського (США). Слід відзначити також студії Е.Касинця з історіографії книгознавства та бібліографознавства. Естер Ойтозі наполегливо працює над виявленням і описом кириличних, здебільшого українських, стародруків у збірках Угорщини, пов’язаних із діяльністю греко-католицької церкви. Для дослідників історії української книги важливі також праці болгарських бібліографів і книгознавців інших країн над дальшим вдосконаленням методики комп’ютерного каталогування кириличних рукописів і стародруків 88. Особливо слід підкреслити значення праць західноєвропейських авторів, які підняли на вищий рівень дослідження соціально-культурологічних аспектів функціонування книги (студії Конрада Шоттенлоера 89, Люсьєна Февра 90, Анрі-Жана Мартена 91, Роже Шартьє та їхніх послідовників у різних країнах). Останнім часом книгознавці підкреслюють роль книговидання в інформаційній та комунікаційній інфраструктурах суспільства (Євген Немировський, Роберт Дарнтон 92, Міхаель Ґізеке та інші).
 88 Miltenova A. Repertorium of Medieval Slavic Literature: Computer and Philological Standards // Palaeobulgarica (Старобългаристика), Sofia 1998, 2, p. 60-65; Cleminson R. Computer Applications and the Study of Early Cyrilic Printed Books // Palaeobulgarica (Старобългаристика), 1998, 2, p. 104-115.

 89 Schottenloher K. Bücher bewegten die Welt: Eine Kulturgeschichte des Buches, 2. Auflage, Stuttgart 1968.

 90 Febvre L., Martin H.J. L’apparition du livre. Paris 1958 (і пізніші видання різними мовами).

 91 Martin H.J. Histoire et pouvoirs de l’écrit, Paris 1988.

 92 Darnton B. History of Reading // New Perspectives on Historical Writing / Ed. by P.Burke, University Park, 1992, p. 140-165.
Ґізеке заходить особливо далеко в спробі інтерпретувати раннє книговидання термінами сучасної інформатики і навіть фахового лексикону комп’ютерників — software, процесори, "творення книжкового знання як система переробки інформації" 93. Частішими стають згадки про українське книговидання у оглядових працях з історії книги у Європі й світі. Так, Дражен Будіша у своїй праці "Початки друкарства у європейських народів", опублікованій у Заґребі хорватською мовою, починає виклад історії української книги з розповіді про діяльність Фіоля 94.

Надзвичайно корисними посібниками для дослідників історії книги є бібліографічні праці, зокрема фундаментальні бібліографії Євгена Немировського з історії раннього кириличного друкарства, укладена Миколою Жарких дуже солідна "Бібліографія старої України" (на жаль, вийшла мінімальним накладом), міжнародні щорічники бібліографії праць з історії друкованої книжки бібліотек (АВНВ: Annual Bibliography of the history of printed book and libraries, The Hague 1970-), в яких останнім часом українська тематика репрезентована досить повно *.

Передумовою політичного відродження України, завершеного проголошенням її незалежності, стало національно-культурне відродження. Одним з його виявів було зацікавлення культурною спадщиною, в тому числі рукописами й стародруками. Майже одночасно пожвавилося колекціонування стародруків як з наукових, так і з комерційних мотивів. Деякі книги, що донедавна залишалися в церквах, перейшли до рук колекціонерів, окремі з них подаровані або передані науковим книгосховищам, інші були продані закордонним антикварам. З ініціативи громадськості, підтриманої, зокрема, Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, створено (всупереч опорові частини партійних бюрократів **) Державний музей книги і друкарства в Києві в приміщенні колишньої друкарні Київської лаври.

У незалежній Україні першочерговим завданням книгознавців стало впровадження до наукового обігу тих досліджень з історії української книги та преси й бібліографічних оглядів, які раніше не мали доступу до більшості українських читачів, зокрема, праць Дмитра Чижевського, Івана Огієнка, Лева Биковського, Євгена Юліана Пеленського, Степана Сірополка, Любомира Винара та інших авторів. Ведеться робота над створенням максимально повної бібліографії виданих в Україні і, в першу чергу, україномовних видань XIX — початку XX ст., яка припинилася в перші повоєнні роки. Активізувалося вивчення індивідуальних особливостей примірників, дедалі ширше фіксуються і досліджуються записи на стародруках ***.


 93 Giesecke M. Der Buchdruck in der frühen Neuzeit: Eine historische Fallstudie über die Durchsetzung neuer Informations- und Kommunikationstechnologien, Frankfurt am Main 1991.

 94 Budiša D. Počeci tiskarstva u evropskych naroda, Zagreb 1984.

 * Том 27 включає видання 1996 року (серія продовжується).

 ** Можу засвідчити, що в Інституті суспільних наук АН УРСР тодішній секретар партійної організації поставився до збору підписів про потребу такого музею як до неузгоджених з партійними інстанціями "самовільних дій", які "не личать науковцям".

 *** Записи з примірників видань Івана Федорова вже раніше публікувалися в чисельних працях Є.Л. Немировського та у кн.: Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989, с. 142-173. Див. також: Шамрай М. Невідомі записи Лазаря Барановича // Бібліотечний вісник, 2001, 3, с. 29-32.
Важко переоцінити значення розпочатого процесу поновлення процесів інтеґрації української науки у світову. Українські вчені починають, врешті, враховувати появу новочасних методик досліду, залучають порівняльний матеріал із досліджень явищ в інших країнах, які типологічно можна зблизити з тим, що було в Україні. З іншого боку, книгознавці з України докладають зусиль, щоб український матеріал увійшов до загальних оглядів європейського та світового книговидання. Принципово новим явищем стало застосування комп’ютерної техніки для створення баз даних з історії давніх рукописів і стародруків.

За останні роки з’явилися нові дослідження про окремі друкарні, а також про книговидавців, книгарів, граверів. Деякі з них, упроваджуючи до обігу нові факти, засвідчують необізнаність їхніх авторів із новітніми течіями джерелознавства та культурології. Проте є всі підстави в найближчому часі сподіватися на істотне підвищення рівня студій з історії книги. Адже, якщо брати гуманітарні науки в цілому, перелом на краще вже відбувся. На наш погляд, не мають рації песимісти, які, мріючи про ідеал, твердять, що "у нас ще нема історичної науки", а неминучі для будь-якого перехідного періоду кризові явища вважають ознаками занепаду. Значний поступ у освоєнні нових масивів джерел і їхньому осмисленні засвідчують окремі монографії й синтетичні курси з історії України та її культури, активізація обговорення методологічних питань. Критика традиційних концепцій, як нам здається, змушуватиме їхніх прибічників не лише вдосконалювати свою арґументацію, але й приходити до усвідомлення відносності узагальнень, які неминуче спрощують багатоманітність світу, розмаїття і невичерпність можливих його інтерпретацій.



Втім, незалежно від історіософських і методологічних позицій дослідника, його праця починається з виявлення й залучення до аналізу якомога ширшого кола джерел, визначення їхньої репрезентативності та вірогідності. Це повністю стосується і досліджень з історії книги та книговидання. Висновки про місце книги в суспільному житті та ті процеси в культурі, що їх відображає еволюція книги, будуть тим переконливішими, чим повнішу матимемо інформацію про весь книжковий репертуар. Він, внаслідок праці кількох поколінь бібліотекарів і книгознавців, досить адекватно взятий на облік в укладених протягом останнього десятиріччя бібліографіях і каталогах книг, найважливіші з яких схарактеризовано вище. Саме на підставі зафіксованих у каталогах описів змісту й оформлення книжок і наведених у них даних про наявні примірники можливі висновки, що стосуються культурного життя країни та її регіонів. У цій праці статистичні підрахунки книжкової продукції окремих друкарень здійснено на підставі бібліографії книг, виданих в Україні до 1800 р. включно (Запаско Я., Ісаєвич Я. "Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні". Кн. 1, кн. 2, ч. 1-2, Львів 1981-1984) *.
 * При покликах в тексті цієї книги на описані в каталозі стародруки подається абревіатура З.І. і порядковий номер опису стародрука. Подані в тексті відомості про кількість видань і їхній розподіл за тематикою й місцем видання також підраховано, в основному на підставі цього каталога книг. Ці дані є мінімальними, бо деякі видання (зокрема, малоформатних дешевих навчальних посібників і малотиражних подарункових друків, таких як панегірики) не збереглися й не зафіксовані в джерелах.
Широко використано також вичерпно докладні загальні описи всіх відомих примірників видань Швайпольта Фіоля, Францішка Скорини (Є. Немировський), Василя Тяпинського (Ю.Лабинцев) 95, згадуваний каталог українських стародруків Тетяни Каменєвої, Олександри Гусєвої та Ірини Полонської (Т.Н. Каменева, А.А. Гусєва. "Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв.: Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.И. Ленина", вып. 1, Москва 1976; А.А. Гусєва, Т.Н. Каменева, И.М. Полонская. Каталог.., вып.2, ч.І, Москва 1989), А.А. Гусєва, И.М.Полонская. "Каталог... ", вып. 2, ч. 2, Москва 1990) 96, каталог львівських колекцій Ф.П. Максименка ("Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках", Львів 1975), врешті, укладений свого часу Степаном Петровим каталог книг гражданського друку, виданих в Україні, й укладені Г.Я.Голенченком і В.І. Лук’яненко каталоги білоруських стародруків. У межах вступу не було змоги зупинитися на всіх публікаціях, які так чи інакше пов’язані з темою цієї книги. Кількість їх збільшується, — саме це зумовлює доцільність певного узагальнення, яке могло б стати підставою для подальших студій.
 95 Немировский Е.Л. Начало славянского книгопечатания, Москва 1971; Немировский Е.Л. Описание изданий типографии Швайпольта Фиоля, Москва 1979; Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова, Львів 1989; Nemirowskij J. Gesamtkatalog der Frühdrucke in kyrillischen Schrift, Bd. 1, Baden-Baden 1996.

 96 УККП 1976, УККП 1981, УККП 1990; Див. також: Гусєва А.А. Идентификация экземпляров украинских изданий кирилловского шрифта второй половины XVI-XVIII вв.: Методические рекомендации / Ред. И.М. Полонская, Москва 1997.


Назви рукописних книг і стародруків наводяться в подальшому тексті у спрощеній формі в тих випадках, коли докладні заголовки можна знайти в каталогах і бібліографічних покажчиках. Уривки з текстів українською писемною мовою середньої доби транслітеруються, як це свого часу пропонував академік І. Крип’якевич, відповідно до прийнятої в Україні вимови, однак основні особливості давнього правопису зберігаються у випадках, коли цитуються невідомі або важкодоступні пам’ятки.

В роботі над цією працею неоціненною для мене була допомога дружини Ольги та її матері Неоніли Михайлівни Сахнюк. Щиро дякую за поради, консультації, співробітництво Є.Л. Немировському, Я.П. Запаскові, О.О. Гусєвій, Ю.П. Ясіновському та іншим колегам. З особливими почуттями згадую, як багато завдячую спілкуванню у свій час з І.П. Крип’якевичем, Ф.П. Максименком, Й.С. Гронським. Успішним пошукам у бібліотеках США, де я перебував у рамках Програми наукових обмінів ім. Фулбрайта, сприяла всебічна підтримка Українського наукового інституту Гарвардського університету та Фонду катедр українознавства.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43



  • Канадського інституту українських студій