Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності

Вступ. Джерела та історіографія світ рукописної книжності




Сторінка5/43
Дата конвертації25.03.2017
Розмір7.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Початки українського книговидання

Передумови виникнення і розвитку друкарства

Коли і де зародилося друкарство, хто були перші друкарі, встановити не так уже й важко. Натомість важче визначити причини виникнення друку в той чи інший час, у тій чи іншій країні або місті. Однозначна відповідь тут неможлива, але пошуки її допомагають краще зрозуміти характер давнього книговидання. Як усяке істотне суспільне явище, друкарство зародилося і розвивалося у контексті різних, нерідко суперечливих, процесів соціального й культурного життя. Їх складне взаємопереплетення часто не дозволяє зробити надійних висновків про ієрархію факторів, встановити, що було первинним, а що похідним, що стало справді визначальним, а що таким тільки видавалося. Виявити якісь закономірності допомагає порівняльне вивчення матеріалів різних країн і регіонів. Якщо в різних місцях і навіть у різний час появі друкарства передували або її супроводили такі самі чи аналогічні явища в суспільному житті й духовній культурі, то це може бути підставою для висновків чи хоча б припущень про соціальну й культурну зумовленість феномена друку як принципово нової форми реєстрації і поширення інформації.

Як відомо, друкування виливними рухомими літерами виникло на заході Німеччини в середині XV ст. і досить швидко розповсюдилося в усіх районах Західної й Центральної Європи, а на Європу Східну поширилося, в основному, протягом XVI ст. Час виникнення друкарства — доба пізнього середньовіччя, і, як видається, поява друкарського верстата була пов’язана з культурним життям саме цього періоду. Йшлося, насамперед, про потреби тодішньої церкви, але досить швидко друкована книжка стала необхідною і для університетів та інших шкіл. Вона стає знаряддям нової гуманістичної освіти, а в добу реформації друкована брошура і летючка служать пропаганді, розрахованій на якнайширші кола читачів та слухачів. Саме тому, напевне, прийнято вважати протестантську реформацію "дочкою Ґутенберґа" 1.
 1 Gilmont J. Riforma protestante e lettera // Storia delia lettura nel mondo occidentale. A cura di Guiglelmo Cavallo e Roger Chartier, Roma; Bari 1995, p. 242.
Втім у подальшому друк використовують різні течії культурного життя, не тільки новаторські, але й консервативні, хоч в остаточному підсумку друкована книжка сприяла набагато більшому, ніж раніше, розповсюдженню письменності і взагалі освіти, була радше чинником змін, а не консервації існуючих відносин.

Подібним шляхом, хоча в інших масштабах і значно повільніше, еволюціонувало книговидання на сході Європи, зокрема в Україні. Поставши з потреб пізньосередньовічної церкви, яка в умовах бездержавності була головною національною інституцією, друкарство з часом ставало чинником і освіти, і літератури, і конфесійних конфліктів. Щоб висвітлити обставини появи та еволюцію функцій раннього друкарства, необхідно хоча б коротко схарактеризувати специфіку культури, знаряддям якої стала друкована книжка. Ось чому, раніше, ніж перейти до конкретних обставин виникнення перших друкарень, доцільно зупинитися на деяких рисах культурного життя України в середньовіччі й на початку нової доби.

Матеріальна і духовна культура розвивалася в ході економічного освоєння українським народом його території, включення до сфери господарської діяльності майже незаселених степів і слабо заселених лісових масивів. Дуже повільне, але неухильне вдосконалення сільськогосподарського виробництва, розвиток ремесел і промислів, житлового і монументального будівництва — все це сприяло не лише нагромадженню практичних навиків, але й розширенню знань про природу. Виробнича активність людей на селі та в місті, внутрішня і міжнародна торгівля вимагали певного культурного рівня, і це, в остаточному підсумку, створювало ґрунт для розвитку писемності, зумовлювало потребу в певних формах освіти.

Характер культурного життя значною мірою залежав від політичної ситуації. Важкого, часто непоправного удару культурі завдали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів і втрата політичних еліт у час монголо-татарської навали, кровопролитних війн протягом наступних століть. В цілому у ті періоди, коли існувала власна державність (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б елементи державності чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Ґедиміновичів, територіальні адміністративні структури Запорізької Січі і навіть реєстрового козацтва), як правило, активізувалися творчі сили культури, вона ставала оригінальнішою, впливала на ширші кола репрезентантів різних соціальних груп. Натомість в умовах повної відсутності державності культурний процес гальмувався та деформувався, але в той же час рух за збереження і розвиток культури ставав передумовою і складовою частиною національновизвольної боротьби.

Розподіл українських земель між різними державними організмами сприяв виникненню або поглибленню регіональних особливостей культурного життя, проте не припинилися консолідаційні процеси, особливо у сфері народної культури. "Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин України-Русі, то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну єдність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова — при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах таки однакові" (І. Франко).

У всіх сферах культури, особливо в побуті, звичаях і віруваннях залишились і дохристиянські елементи, але розвиток писемності і професійного мистецтва, освіти, наукової думки все більше визначався діяльністю церкви. На напрям розвитку української духовності вирішальний вплив мало входження України до кола країн кирило-мефодіївської традиції, ознакою якої було поєднання місцевої слов’янської спадщини з надбаннями християнської культури в її візантійському варіанті. Прийняття старослов’янської мови як мови богослуження і писемності означало входження в ту культурну спільноту, знаряддям якої була ця мова. І хоч належність до сфери візантійських культурних впливів звужувала спектр контактів з латинським Заходом і мусульманським Сходом, ці контакти залишалися істотним чинником у формуванні культури. Зокрема літературні й мистецькі пам’ятки Галицько-Волинського князівства засвідчують як спільні риси з іншими князівствами, так і зв’язки з католицькими країнами Європи, Візантією і нехристиянськими народами Євразії. Виявом західних контактів були окремі латиномовні грамоти галицько-волинських князів, латинські написи на їх печатках. Для галицької школи церковної архітектури характерним стало поєднання візантійсько-київських засад об’ємно-просторової структури з романською будівельною технікою. У найбільших містах Галицько-Волинського князівства були громади іноземних поселенців, зокрема німців, вірменів, греків, євреїв, караїмів, татар. Це створювало умови для засвоєння місцевим населенням, насамперед його верхівкою і середніми прошарками, деяких форм культури, внесених з інших країн. У той же час розвиток міського життя, цілеспрямована діяльність окремих княжих дворів сприяли виробленню оригінальних форм культурного життя. Показником його інтенсивності можна вважати перекладацьку діяльність і укладання літописних творів, створення серед них і високохудожнього Галицько-Волинського літопису.



Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних частинах України. До 1569 р. більшість українських земель входила до Великого князівства Литовського, де збереглося чимало рис адміністративного устрою і права, які вели початок з доби Київської держави. Офіційною була "руська" мова, під якою у Великому князівстві Литовському розуміли спільну літературну мову білорусів та українців. Українська актова мова вживалася в адміністрації Молдавського князівства. Все ж, навіть у Литовському та Молдавському князівствах умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції українських еліт або втрати ними політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її анексії Польщею перейшли до католицьких феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. У цілому перехід під владу іноземних держав означав ліквідацію тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося культурне життя. В таких умовах ще більше зросла роль церкви, яка стала не лише опікуном традиційної культури, але й чинником збереження етнічної ідентичності.

З втратою незалежності на українських землях з’явилися панівні групи, що належали до іншого культурного кола. Але для більшості населення єдиною (або, у випадку частини освічених верхів суспільства, головною) залишилась успадкована від Київської Русі культура. На давній основі розвивався іконопис, переписувалися перекладені й оригінальні твори, проникали від південних слов’ян нові переклади пам’яток тих жанрів, які були відомі й раніше. Найважливішим центром писемності залишався Києво-Печерський монастир. Якщо у діловій писемності вживалася мова, наближена до народнорозмовної, то у літургічних та богословських текстах і літературній творчості "високого стилю" і далі панувала церковнослов’янська. Її авторитетові сприяло прагнення спертись на давні традиції вітчизняної культури. Під час так званого "другого південнослов’янського впливу", що позначився на писемності Білорусії, Росії та України, південнослов’янські орфографічні норми, а почасти і лексика, приймалися, насамперед, через свою очевидну архаїзованість. Як відзначалося, вже в канцеляріях Галицько-Волинського князівства була в ужитку латина, але з середини XIV ст. її стала насаджувати й чужинецька адміністрація. Потреби іноземних поселенців-міщан, на першому етапі переважно німців, а пізніше поляків, обслуговували латиномовна школа при львівській римо-католицькій катедрі і нечисленні школи при деяких парафіях. З часом до латинських шкіл почали йти в науку окремі місцеві міщани. Вихідці з українських земель, які освоїли латинську мову, отримали змогу студіювати в університетах Центральної і Західної Європи. У той час з’явилися й латиномовні письменники-католики, які вважали себе русинами, тобто українцями. Сам факт наявності серед освічених діячів "політичних русинів" (Rutheni, Reussen) засвідчує збереження традицій окремішності Русі, які були, насамперед, реліктом доби її самостійності. В певних колах політично-державна концепція Русі і "руської" культури зберігалися ще довго. Наприклад, деякі представники Руської провінції домініканського ордену (яка включала українські землі, що були під владою Польщі) обґрунтовували потребу самостійності своєї провінції саме державними і церковно-культурними традиціями Київської Русі. Поступове впровадження в Україні й Білорусії латинської мови у ділову писемність, літературну і наукову творчість означало, що якимсь аспектом свого культурного і політичного життя ці країни увійшли в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина у той час була мовою правових актів, інколи й науки. Але в цілому католицизм і "латинська" (у широкому розумінні слова) культура перетворювалися у знаряддя й символ релігійної та культурно-релігійної асиміляції, отже, латинська мова і пов’язаний з нею тип освіти дедалі частіше асоціювалися із західним католицьким світом. У більшості випадків прийняття католицизму вело, в кінцевому підсумку, до розриву з вітчизняною традицією. Тому латиномовна освіта і творчість почали сприйматись українцями як органічно пов’язані з католицизмом і тим самим як чужорідні. Це сприяло дальшому утвердженню давніх концепцій про православну релігію і "грецький" обряд як атрибути "руської" (українсько-білоруської) народності й культури.

За таких умов культура православної більшості населення і культура католицьких поселенців розвивалися протягом деякого часу паралельно. Звичайно, це не була повна ізоляція. Так, дослідники відзначали вплив на Польщу марійного культу Східної Церкви, популярність серед католиків ікон, особливо Богородичних. З другого боку, православне церковне будівництво і малярство засвоювало певні елементи західних мистецьких стилів. Однак взаємовпливи найчастіше відбувалися стихійно, всупереч волі освіченої верхівки обох церков. Католики нерідко відмовляли православним у праві називатись християнами, про що свідчить термінологія тогочасних католицьких джерел: протиставлення понять schismaticus — christianus, synagoga — ecclesia, vladica episcopus тощо. Дискримінація православної, а пізніше й греко-католицької релігії була формою дискримінації корінного населення, яке сповідувало цю віру, що негативно позначилося на становищі української культури. В той же час православна церква, почуваючи себе загроженою, не мала відваги приймати форми культури, які наближували її до того культурного кола, звідкіля йшла небезпека втрати ідентичності.

Ситуація почала змінюватися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя й оновлення форм культури. Це стало можливим на базі розвитку економіки, соціальної і політичної активізації міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Піднесення культури, яке намітилося в середині XVI ст. і набрало розмаху приблизно третьої чверті цього століття, не лише передувало політичному відродженню, але й було його передумовою та початковим етапом. Спалах національно-визвольної боротьби наприкінці XVI і на початку XVII ст. супроводжувався дальшим пожвавленням національно-релігійного культурного руху. Небачене раніше загострення суспільних конфліктів, в тому числі конфесійних, зумовило складність і суперечливість культурного життя. Поширювалися гуманістичні ідеї, що пов’язувалося як з місцевими соціально-політичними факторами, так і з пожвавленням контактів з осередками ренесансної культури. Одночасно з дальшим поширенням реформаційних течій переходять у наступ контрреформаційні сили, яким вдалося залучити на свій бік дедалі ширші кола шляхти. В таких умовах різні суспільно-політичні угруповання, прагнучи популяризувати свої погляди, починають приділяти увагу освіті й книговиданню. Ряд шкіл організували протестанти, насамперед кальвіністи й антитринітарії. На противагу їм єзуїти заснували колегіуми у Львові, Луцьку, пізніше у Вінниці та інших містах. Поява протестантських та католицьких шкіл спонукала і православних подбати про розширення мережі навчальних закладів і підвищення їх рівня. Як це буває в періоди творчого піднесення, діячі української культури прагнули поєднувати вірність вітчизняній традиції з освоєнням здобутків інших народів. Невипадково такі центри суспільно-політичного і освітнього руху, як Острізький культурно-освітній гурток чи Львівське братство, свідомо стали на шлях синтезування східних і західних культурно-освітніх традицій.

Не пізніше 1576 р. почала діяти Острізька академія, яку слушно вважають не лише першою "слов’яно-греко-латинською" школою, але й першим на сході Європи навчальним закладом значно вищого, ніж раніше, рівня. Особливо істотною для перелому в культурному житті була діяльність церковних братств. Провідні братства, хоч і засвоїли певні західноєвропейські організаційні зразки, набули питомих рис, поєднавши функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права і за національну культуру. Навколо провідних братських шкіл гуртувалися автори, які впроваджували у літературу нові жанри (драматичні твори, релігійно-моралізаторські та панегіричні вірші), орієнтуючись в цьому і на ренесансні зразки. Крім шкіл підвищеного типу у великих містах, засновуються братські школи початкового рівня в містечках, а згодом і в селах. Вчителями часто були мандровані дяки, роль яких у розвитку демократичної течії української культури важко переоцінити.

У контексті таких нових явищ, як школи західного типу чи культурно-освітня діяльність братств, стає зрозумілим значення друкарства для активізації елементів ренесансної освіченості в умовах, коли традиційно-консервативні форми культури далеко не вичерпали своїх можливостей. Соціально-релігійні конфлікти породжували своєрідне змагання, спонукали діячів різних орієнтацій збагачувати арсенал літературних та мистецьких засобів впливу на людей, а це також сприяло взаємовпливу "новаторських" і "консервативних" стилістичних течій, а в остаточному підсумку — поглибленню національної своєрідності культури. Полеміка між православними і проунійними публіцистами стимулювала обидві сторони дбати про ґрунтовність арґументації, створювала передумови для руху за вдосконалення освіти.

Берестейська церковна унія надала нового виміру проблемі східно-західного синтезу в церковному і культурному житті Україні. Початковий неуспіх унійних спроб можна значною мірою пояснити тим, що єпископам-ініціаторам унії не вдалося переконати суспільство, що католицька церква грецького обряду не призведе до латинізації культури і втрати українцями їх національно-культурної ідентичності. Треба, однак, визнати, що впливу римо-католицької теології зазнали і православні богослови. Сучасні історики слушно розглядають проунійний рух у контексті контрреформації (католицької реформації). Зокрема одним з основних мотивів прийняття унії більшістю єпископів було їх прагнення позбутися контролю з боку братств. Але подібні тенденції були не менш сильними в самій православній церкві. І якщо львівському єпископові Гедеонові Балабанові не вдалося підпорядкувати братський рух у своїй єпархії, то митрополит київський Петро Могила зумів позбавити братства будь-якого істотного впливу на справи митрополії. По суті, діяльність Могили мала контрреформаційне спрямування і вела до усунення мирян не лише від церковної адміністрації, але й від керівництва освітніми справами. Це, як побачимо далі, не могло не позначитись на характері друкарства. Піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині, посилення політичних впливів запорізького і реєстрового козацтва — фактори, що сприяли закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. у Києві почала діяльність братська школа і майже одночасно — не пізніше 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври. Сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім військом Запорізьким записався до Київського братства. Цим актом козаки засвідчили свою солідарність з братством і заявили, що беруть його під свій захист. Завдяки підтримці козацтва братство в перший період свого існування змогло рішуче включитись в освітній рух, надавши йому виразного національно-політичного характеру. Навколо Київського Богоявленського братства і Києво-Печерської лаври згуртувалися найвизначніші діячі української культури того часу — Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Йов Борецький, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Афанасій Кальнофойський та інші.

Одним з переломних моментів в історії української культури було заснування 1632 р. Києво-Могилянського колегіуму (пізнішої академії) на базі шкіл братства і лаври. Академія стала загальноукраїнським всестановим навчальним закладом. Тут на високому рівні викладалися поетика й риторика, науки філософського циклу. Деякі з академічних курсів засвідчують, що академія була не лише навчальним закладом, але й осередком розвитку науки. Професори не обмежувалися викладом концепцій, загальноприйнятих у європейській науці тієї доби, але й самостійно опрацьовували в своїх курсах проблеми логіки, психології, поетики та інших наукових дисциплін, які викладалися в академії.

Києво-Могилянська академія створювала умови для дальшого поширення мережі початкових шкіл у містах та селах України. Поступово у сферу її впливів входили всі українські землі, від Слобожанщини до Закарпаття, що сприяло культурному єднанню регіонів України. В цілому діяльність Києво-Могилянської академії започаткувала новий етап синтезу "слов’яно-грецьких" елементів з "латинськими". Церковнослов’янська мова залишалася єдино можливою в літургії і переважала в патристиці, агіографії, богословії тощо, але у нелітургійні жанри впроваджувалася, поряд з "руською", і польська мова. Мовою викладання дедалі більше ставала латина, що відповідало орієнтації на західні зразки в організації та змісті навчання. Завдяки вживанню латинської і польської мов у Києво-Могилянській академії та деяких інших школах вищого рівня ці мови перестали бути виключно атрибутом католицько-протестантської освіченості. В межах "православної Слов’янщини" з’явилася сфера "православної латини". В той же час, процес розширення вжитку польської мови вів до перетворення культури Речі Посполитої з "надетнічної" або міжетнічної в національнопольську, орієнтація українських магнатів і шляхти на лояльність щодо Польщі поступово переростала в релігійно-культурну асиміляцію. Тому традиціоналізм став формою захисту національно-релігійної ідентичності. Старослов’янська писемність і далі вважалася найістотнішою для збереження культурної окремішності, чим пояснюються панегірики на честь "словенської" мови як "найдосконалішої". Про розуміння важливості старокиївської спадщини свідчить її цілеспрямована популяризація, для чого використовувалися не лише нові списки давньоруських літописів, житій тощо, але й польськомовні переробки вітчизняних пам’яток, нові твори українською і польською мовами.

Ряд фактів засвідчує зв’язок і взаємовплив елітарної і народної культур. В обох напрямах — не тільки вплив фольклору, але й вплив на фольклор розгорталася взаємодія народних і професійних варіантів архітектури, малярства, музики. Поряд з відродженням фольклору, в різних жанрах словесної творчості доведено вплив писаної ("штучної", за визначенням літературознавців минулого століття) літератури на народну творчість. Власне взаємодія різних рівнів культури, дотепер ще належним чином не досліджена, зумовила напрям та характер еволюції культурного життя. Історики різних країн спостерегли, що періоди відроджень, більші і менші локальні й міжнародні "ренесанси" бувають пов’язані з активізацією зусиль людей для подолання депресій, виходу з криз. Саме в такому плані дослідники розглядають передумови того пожвавлення економіки та культури, в ході якого виникло і поширилося друкарство на заході Європи 2. В Україні також кризові явища в церкві і суспільно-політичному та культурному житті, тісно пов’язаному з церковними структурами й станом релігійної думки, зумовили пошуки шляхів оновлення. І цілком зрозуміло, що основним при цьому мало стати реформування церкви: для її порятунку було потрібне підвищення рівня освіти, а з другого боку — тільки реформована церква могла стати чинником дальшого розвитку освітнього руху. Цілком природно, що на чергу дня стало, насамперед, видання богослужбових книг і Біблії 3.
 2 Martin H.-J. The History and Power of Writing, Chicago and London 1994, p. 392.

 3 Ґудзяк Б. Криза і реформа, c. 139-151.


Якщо раніше елементи гуманістичної культури в Україні були спорадичними, то в другій половині XVI ст., особливо в останній чверті цього століття, починається релігійно-культурне відродження, продовжене і в перших десятиріччях XVII ст. Деякі українські автори, особливо останнім часом, надто оптимістично називають культуру тієї доби ренесансною. Необхідно, напевно, чіткіше розрізняти сприйняття елементів західної ренесансної думки і появу на українському ґрунті явищ та процесів, типологічно наближених до тих, які прийнято пов’язувати з ренесансом. У цілому культуру України кінця XVI — першої половини XVII ст. слушно визначають як синкретичну, вказуючи на співіснування та взаємодію залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов’янської і неосхоластичної західної) й елементів бароккової освіченості (яка зберегла чимало від ренесансу), врешті, на появу зародків передпросвітницької ідеології. Питання про суспільні пов’язання цих напрямів, їх співвідношення, взаємодію і відображення в рукописанні й друкарстві поставлене в ряді праць, але, звичайно ж, вимагає дальшого вивчення. Усі зміни в культурному ландшафті спершу були повільними, майже непомітними, далеко не всі джерела, що могли б засвідчити ці зміни, дійшли до нас. Але цілком очевидно, що з середини XVI ст. зростає коло людей, які усвідомлювали значення друкарства для церкви, а почасти і для шкільної освіти. Характерно, що в 70-80-х роках ініціативу у цьому напрямі виявляли і освічені міщани, і магнати (князь К.-В. Острозький), і окремі представники духовенства (єпископ Гедеон Балабан, який попри свій конфлікт з організаторами Львівського братства, підтримав їхні плани щодо заснування друкарні).

Передумови для виникнення друкарства формувалися в різних країнах нерівномірно. В усій Західній Європі воно поширилося вже в другій половині XV ст. На східних окраїнах Центральної Європи і в західних регіонах європейського східу перші спроби книговидання припадають на кінець XV — початок XVI ст., а більш-менш постійне друкарство починається у другій половині XVI ст. Приблизно одночасно з виникненням перших в Україні шкіл нового типу (Львів, Остріг) виникають перші видавничо-друкарські підприємства. Очевидно, в кожному випадку різними були конкретні обставини та мотиви заснування друкарень, різним було і соціальне та культурне підґрунтя раннього книговидання. І все ж, можна припустити наявність певних спільних рис історико-культурного розвитку, які зумовили співмірність темпів визрівання передумов для виникнення книговидання.

Слід гадати, спершу потреби реформування церкви, зокрема необхідність забезпечити храми книгами з перевіреними уніфікованими текстами, а вже згодом і потреби освіти, торгівлі, адміністрації зумовили впровадження друкарства. Але воно не змогло б розвиватися, якщо б не було для цього достатніх матеріально-технічних передумов. Комплекс складних умінь і навиків, пов’язаних з виготовленням шрифту та його застосуванням, вимагав наявності фахівців у галузі різьбярства, ливарництва, інших ремесел. Як відомо, заслугою Ґутенберґа було поєднання в поліграфічному процесі різних виробництв, які існували здавна. Суттю його винаходу слушно вважають створення ручного пристрою для виливання шрифту. Протягом наступних століть ґутенберґівська технологія залишалася незмінною: сталевими штампами (пунсонами) виготовляли матриці, у яких можна було вилити довільну кількість літер шрифту — цілком ідентичних однойменних і однакової висоти всіх літер певного кегля. Це був справжній переворот в організації праці: вперше забезпечено стандартизацію деталей, яка стала передумовою дальшого прогресу всіх виробничих технологій. Симптоматично, що "технічна революція" XV-XVI ст., як і нинішня, розпочалася в сфері інформатики та комунікації 4.
 4 Giesecke M. Buchdruck.., S. 74, 79-80, 713.
Спосіб виливання шрифту та інші елементи друкарського виробництва нашими друкарнями, як і першими друкарнями інших країн, були сприйняті в готовому вигляді — практично такими, якими вони були вже у Ґутенберґа. Але нова техніка змогла бути засвоєна швидко, можна сказати, блискавично, і відразу на належному рівні, оскільки більшість потрібних для друкарства технологій в Україні, як і в Західній та Центральній Європі, мали давні традиції. Здавна розвивалося, зокрема, золотарство. Мистецькі вироби з кольорових металів виливали у глиняних формах, а з IX-X ст. — і у формах, вирізьблених з каменю. Від X ст. почало поширюватися тиснення золотих і срібних виробів, які закладались між свинцевою пластиною і штампом-матрицею. На ковані вироби нерідко наносили орнаменти карбуванням з допомогою сталевих пуансонів, на робочому кінці яких був візерунок. Пам’яткою високого художнього рівня стародавнього ливарництва є дзвін, що дотепер зберігся у львівській церкві св. Юра. Напис на ньому вказує, що дзвін виготовлений у 1341 р. майстром Яковом Скорою за князя Дмитра та ігумена Євфимія. З XV ст. міське управління

Львова мало ливарню, де виготовляли гармати, кулі, дзвони. Львівські ливарники-гармаші виконували замовлення господарів Молдавії, польських королів. Важливо підкреслити високу якість шрифтових написів на дзвонах, гарматах та ювелірних виробах.

Істотні елементи техніки, застосованої пізніше для виготовлення шрифту, були в ужитку на монетарнях. Монети київських князів кінця X — початку XI ст. виготовляли ще досить примітивним способом. У другій половині XIV ст. монетне виробництво відроджується на значно вищому технічному рівні. У Львові монети почали карбувати між 1351 та 1354 р., у 60-х рр. карбування монет відновлено у Києві за князя Володимира Ольґердовича. При виготовленні шрифту слід було виготовити пунсони — загартовані залізні стрижні, якими вибивали заглиблені елементи зображень і літер у металевих штемпелях. Монетні штемпелі з їх оберненим заглибленим зображенням (відповідники матриць) використовувалися для карбування монет за допомогою ручного молота 5.

Чимало спільного з виготовленням шрифту мала і техніка виробництва печаток. Документи й археологічні знахідки свідчать про поширення в Х-XIV ст. і пізніше різних типів печаток, які використовувалися для завірення документів, як вірчі грамоти або митні пломби. Отже, вже тоді мусили бути ремісники, які вміли різьбити печатки, їх стало більше з поширенням печаток шляхтичів, міст, цехів. Виготовлення печатки в XV-XVI ст. починалося з воскової моделі, за нею вироблялася гіпсова матриця, а деталі її підправляли технікою різьби по металу. Готова печатка використовувалася для витискання заглибленого зображення на м’якому матеріалі (віск, спеціальна маса, свинець).

Одне з ремесел, яке існувало задовго до друкарства, що пізніше без змін використовувалося друкарями, — палітурництво. Воно було розвинуте і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві, зокрема, в 70-80-х рр. XIII ст. при дворі володимирського "князя-філософа" Володимира Васильковича. Книги, які він дарував церквам в Чернігові, Любомлі та інших містах, мали оправи, прикрашені золототканими матеріями, металевими накладками з емаллю. За даними міського архіву, в XV ст. у Львові були палітурники, які оправляли книги у шкіру і пергамент, оздоблювали шкіряні оправи набивним чи тисненим орнаментом 6. Палітурництво готувало ґрунт для друкарства не тільки тому, що застосовувало витискування орнаменту з набірних штампів, але й насамперед тому, що палітурницький прес XV-XVI ст. без істотних змін застосовувався й тогочасними друкарями. Однак те, що двох львівських палітурників у актах 1483-1484 рр. названо "introligatores seu impressores" 7 не означає, що вони були друкарями: друге з цих слів, всупереч думці деяких авторів, не було тоді тотожним з пізнішим українським "друкар" чи його німецьким відповідником "Buchdrucker".
 5 Котляр М.Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст.: Іст.-нумізмат дослідження, Київ 1968, с. 105.

 6 Кісь Я.П. Промисловість міста Львова у період феодалізму, Львів 1968, с. 155; Różycki E. Z dziejów książki we Lwowie w XVII wieku. Studia nad introligatorstwem i handlem książką, Katowice 1991, s. 53.

 7 Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства, с. 83-84.
Давні традиції мали також ремесла, пов’язані з перенесенням відбитків фарбою на той чи інший матеріал. Вибійчані тканини (з візерунками, відбитими з різьблених дощок) у Східній Європі з’явилися в XI-XII ст. — приблизно тоді, коли й найстарші зразки тканин такого типу в Західній Європі. В побуті українського села виробництво вибійчаних тканин тривало до XX ст.

Подібною технікою виготовлялися колтрини (шпалери) і карти для гри. У львівських магістратських книгах 1538 р. згаданий Лесько колтринник; починаючи з 1588 р. є згадки про "картівників". Ймовірно, і станкові гравюри на дереві (дереворізи, ікони, відбиті на папері з дереворитних дощок) почали виготовляти раніше, ніж друковані книжки. Про це свідчить і вкорінене на Україні виробництво "паперових образів", і факт знахідок їх в оправах ранніх видань Швайпольта Фіоля, Івана Федорова 8. Виявлено також фрагмент ксилографічного друку (тексту, відбитого з різьбленої дошки), який дослідники приписують львівському майстрові XVI ст. 9


 8 Крип’якевич І.П., Луцик Р.Я., Максименко Ф.П. Народні гравюри XVII ст. // Українське мистецтвознавство, вип.5, Київ 1971, с. 150, 153-155. Варто згадати фрагмент розфарбованої гравюри, приклеєний до палітурок Апостола 1574 р. з Ляховець (у бібліотеці ім.Ф. Сечені в Будапешті).

 9 Максименко Ф. Забута сторінка з історії слов’янського друкарства // Slavia, 1959, 2, c. 261-264.


Таким чином, у XV — першій половині XVI ст. окремі операції, які могли знайти застосування у друкарстві, виконувалися ремісниками різних професій на високому рівні майстерності. Значна частина цих ремесел, незважаючи на окремі періоди застою і навіть технічного регресу, мала за собою традицію тривалого розвитку та поступового вдосконалення. Цілком встановилася на той час і традиційна форма рукописної книги, яка на Україні, як і в інших народів, була спершу головним зразком для наслідування друкарями. Друкована книга перейняла від рукописної формати, способи брошурування й оправи.

Отже, передумови для виникнення і поширення друкарства в Україні існували, але, щоб можливість стала реальністю, потрібні були ініціатива й творча активність людей. Висвітлення діяльності тих, хто, долаючи перешкоди, творили книги — і як феномен духовності, і як матеріальний витвір, становить основний зміст праць з історії друкарства і книговидання.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43