Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Європейська україна” особи причетні до організації голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в україні список «Особи причетні до організації Голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні»

Європейська україна” особи причетні до організації голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в україні список «Особи причетні до організації Голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні»




Сторінка1/4
Дата конвертації04.06.2017
Розмір0.82 Mb.
  1   2   3   4

ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА”
ОСОБИ ПРИЧЕТНІ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ,

ЧИЇМИ ІМЕНАМИ НАЗВАНІ ВУЛИЦІ В УКРАЇНІ

Список «Особи причетні до організації Голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні», який налічує біографічні дані та інформацію про антиукраїнську діяльність 68 партійних та радянських діячів СРСР, Український інститут національної пам’яті підготував на виконання доручення віце-прем’єр-міністра України О.М. Сича від 26 червня 2014 р. №1/10-1715.

У дорученні дано аналіз суспільно-політичної ситуації, у якій опинилась українська держава з початком вторгнення російських військ до Криму. За його результатами зроблені висновки, що назви вулиць, пам’ятники та пам’ятні знаки радянського тоталітаризму особам, які причетні до організації Голодомору та політичних репресій, є частиною історичного міфу, до якого постійно апелює російська пропаганда у своїх посяганнях на землі України. Вони використовуються в антидержавних цілях.

Демократизація українського суспільства та його просування на шляху до засадничих європейських цінностей неможливі без подолання наслідків тоталітаризму. Важливою складовою цього процесу є перейменування вулиць, площ і скверів населених пунктів, демонтування символів тоталітарного радянського минулого.

Відповідно до Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні» від 12 червня 2009 р.

Ука́з Президе́нта Украї́ни - це правовий акт глави держави, який видається з найважливіших питань, віднесених до його компетенції. Укази можуть мати як нормативний, так і ненормативний (правозастосовний характер).
№ 432/2009 необхідно розглянути питання щодо перейменування вулиць, площ і скверів населених пунктів, демонтажу пам’ятників особам, які причетні до організації та здійснення Голодоморів і політичних репресій на території України.

Представлений список «Особи причетні до організації Голодомору та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в Україні» Український інститут національної пам’яті підготував на допомогу органам місцевого самоврядування, до компетенції яких віднесено вирішення цього важливого напряму державної політики, та органів державної виконавчої влади, які її координують.

Місце́ве самоврядува́ння - право та змога органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.




Абакумов Віктор Семенович (1908 – 1954)

Один з керівників каральних органів СРСР, активний організатор політичних репресій в Радянському Союзі у 1930–1940-их роках.

Народився в сім'ї лікарняного грубника і прачки. Член ВКП (б) з 1930 р. В органах ОДПУ–НКВС з 1932 р. Після приходу в НКВС Л. Берії, з грудня 1938 р. – в.о. начальника, а з 1939 по 1941 рр. – начальник управління НКВС по Ростовській області. У 1941-1943 рр. – заступник наркома внутрішніх справ СРСР і начальник Управління Особливих відділів НКВС СРСР. З 1943 р.

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); (рос. Народный комиссариат внутренних дел (НКВД)) - одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування.
– начальник Головного управління народного комісаріату оборони «Смерш». З 1946 по 1951 рр. – міністр держбезпеки СРСР.

В 1954 р. його звинувачено в підробці судових справ, зокрема «Ленінградської справи», та інших посадових злочинах, названо членом банди Берії. Суд визнав Абакумова винним у зраді Батьківщині, шкідництві, скоєнні терактів, участі в контрреволюційній діяльності та засудив до страти. Розстріляний 19 грудня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1955 р.

Народний комісаріат оборони СРСР - центральний орган державного управління військовою галуззю в СРСР в 1930-1940-і роки.
Прези́дія Верхо́вної ра́ди УРСР - найвищий колегіальний орган державної влади в УРСР, який був підзвітний Верховній раді УРСР.
Прези́дія Верхо́вної Ра́ди СРСР - найвищий колегіальний орган державної влади в СРСР, який був підзвітний Верховній Раді СРСР.
позбавлений всіх нагород і військового звання.


У 1934 р. розкрилися порушення Абакумова, що виявилися в тому, що він використовував конспіративні квартири для зустрічей з жінками.

Керував організацією масових репресій в Ростовській області. При цьому Абакумов, володіючи великою фізичною силою, іноді особисто жорстоко бив підслідних. У 1944 р. Абакумов брав участь у здійсненні депортації деяких народів Північного Кавказу. За час перебування на посаді міністра держбезпеки Абакумов істотно підвищив можливості і сили МДБ. На посаді міністра держбезпеки керував політичними репресіями. Під керівництвом Абакумова було сфабриковано Ленінградське справа і покладено початок фабрикації справи ЕАК. 9 лютого 1951 р. Абакумов направив Сталіну абсолютно секретну доповідну записку «Про необхідність виселення із західних областей України і Білорусії, Молдавської, Латвійської, Литовської і Естонської РСР учасників антирадянської секти иеговистов та членів їх сімей». Результатом цієї записки стала організована МДБ і МВС операція «Північ» по виселенню Свідків Єгови, а також представників інших релігійних об'єднань (адвентистів-реформістів, иннокентьевцев, Істинно-Православної церкви); операція розпочалася 1 квітня 1951 р. Депортація вклалася в добу.



Авєрін Василь Кузьмич (1884 – 1945)

Організатор червоного терору в Україні, брав участь у знищенні українського національного руху у 1919–1923 роках.

Народився в сім'ї селянина-бідняка. Член РСДРП з 1904 р. У жовтні 1905 р. був членом заводського комітету РСДРП у Катеринославі. У 1915 р. заарештований і висланий до Іркутської губернії. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Катеринослава, входив до складу місцевого комітету РСДРП(б). У грудні 1917 р. очолював Військово-революційний штаб при Катеринославській раді робітничих депутатів. У 1918 р. – член Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України.

Украї́нський націоналі́зм - політична ідеологія, а також громадсько-політичний рух, що ставить на меті створення і розвиток української самостійної національної держави та/або захист національної самобутності.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України - другий уряд радянської України, проголошений 28 листопада 1918 р. в Курську, створений на підвалинах ВЦВРК для політичного завуалювання інтервенції РРФСР проти УНР.
З кінця листопада 1918 р. очолює Політвідділ Групи військ курського напрямку.
Група військ курського напрямку - тимчасове з'єднання військ для наступу на Україну, створене за постановою ЦК РКП(б) і Раднаркому РСФРР 17 листопада 1918 після анулювання Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918. Г.в. К.н.
А від 29 січня 1919 р. обіймає посаду комісара внутрішніх справ Української ССР. З 1920 по 1923 рр. – член ЦК КП(б) України, голова Катеринославського, Волинського, Харківського та Одеського губвиконкомів. Від 1925 р. Аверін працює на відповідальних посадах у комісаріаті шляхів сполучення СРСР. Спочатку очолює Центральне управління внутрішніх водних шляхів, а закінчує кар'єрне зростання на посаді начальника Ленського пароплавства в Якутії.

Заарештований 3 жовтня 1937 р.; за вироком Верховного суду Якутській АРСР засуджений до 25 років ВТТ; слюсар котельні в Якутську. Його звільнили в листопаді 1945 р. без права покидати Якутськ, де й загинув 28 грудня 1945 р. (задушений невідомими людьми). Рішенням президії Верховного суду Якутській АРСР 29 листопада 1955 р. реабілітований



Аросєв Олександр Якович (1890 – 1938)

Організатор червоного терору в Україні у 1920 р.

Народився в сім’ї портного. Проводив підпільну роботу в Казані, Петербурзі, Москві, працював у зарубіжних більшовицьких організаціях. З червня 1917 р. – член Всеросійського бюро військових організацій РСДРП(б). У жовтні 1917 р. – командуючий військами Московського військового округу.

Моско́вський військо́вий о́круг - один з 6 військових округів російських Сухопутних військ. Командування у місті Москва.
Учасник Громадянської війни. З 23 лютого 1918 р. член Надзвичайного штабу Московського ВО, організовував перші частини Червоної Армії. В 1918 р. – комісар Головповітрофлоту. В 1920 р. голова Верховного революційного трибуналу України. З 1921 р. працював в Інституті історії партії і революції. До 1927 р. працював у ВЧК. З 1927 по 1928 рр. – повпред СРСР у Литві, в 1929–1933 рр. – повпред в Чехословаччині, потім на дипломатичній роботі у Франції. C 1934 по 1937 рр. – голова Всесоюзного товариства культурних зв'язків з зарубіжними країнами.

Був пов'язаний з М.І. Бухаріним і під час чисток 1937–1938 рр. заарештований. 8 лютого 1938 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний. Посмертно реабілітований.


У жовтні 1917 р. у Москві вів переговори з противниками більшовиків про здачу, а потім віддав наказ про варварському розстріл Московського Кремля з артилерійських знарядь (саме тоді були розбиті куранти на Спаській башті, постраждали собори тощо). Один з організаторів масових репресій проти «класових ворогів» та «буржуазних націоналістів» в Україні.


Бєрєзін Олександр Дмитрович (1895 – 1942)

Воєначальник, генерал-майор, у 1919–1920 рр. брав участь у здійсненні «червоного терору».

Народився в родині робітника. 4 травня 1918 р. вступив у ВКП(б), брав участь у Громадянській війні. У 1919 р. перебував на посаді командира окремого батальйону ВЧК. У 1939 р. призначений на посаду командира формованої в Красноярську 119-ї стрілецької дивізії. 5 червня 1940 р. присвоєно звання генерал-майора. В червні 1941 р. призначений на посаду заступника командувача 22-ю армією. 6 червня 1942 р. переведений в штаб 41-ї армії. Загинув 5 липня 1942 р.
У фронтових мемуарах Шумиліна А. В. «Ванька ротний» неодноразово згадується про роль Березіна та його методи управління військами: «Влітку сорок другого року зумів всю дивізію загнати німцям у полон. Загнав і зник у невідомому напрямку. Березін тоді підставив під удар не тільки 17 гвардійську дивізію, яка повністю була захоплена в полон, він допоміг німцям одним ударом розправитися з 39 армією і 11 кавкорпусом. Березину за ці видатні заслуги перед німцями, наші ідіоти в місті поставили обеліск. І у всьому цьому винен Шершин (його заступник, комісар). Щоб обілити себе, він після війни почав звеличувати Березіна. Шершину повірили, поставили обеліск».

Благонравов Георгій Іванович (1896 – 1938)

Один з керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 1-го рангу (1936).

Син службовця. В 1915 р. покликаний в армію, прапорщик запасного полку. У березні 1917 р. вступив в РСДРП(б). У жовтні 1917 р. член Петроградського військово-революційного комітету, командир загону Червоної гвардії. З листопада 1917 р. комендант Петропавлівської фортеці, з грудня 1917 р. надзвичайний комісар охорони Петрограда. З червня 1918 р. член Реввійськради Східного фронту. В листопаді 1918 р. переведений в залізничний підвідділ ВЧК. З січня 1919 р. інструктор-ревізор Транспортного відділу ВЧК. З 1919 р. – начальник транспортної ЧК в Петрограді, в середині 1919 р. деякий час в.о. голови ЧК. У 1921–1931 рр. начальник Транспортного відділу ВЧК (потім ГПУ і ОДПУ). Одночасно обіймав посади начальника Адміністративного управління Наркомату шляхів сполучення (1922–1925), начальника Економічного управління ОГПУ (1925–1926), заступника наркома шляхів сполучення СРСР (1929–1932). У вересні 1932 р. став 1-м заступником наркома шляхів сполучення СРСР, а в серпні 1935 р. очолив Центральне управління шосейних доріг та автомобільного транспорту при РНК СРСР (фактично має ранг наркомату). В 1936 р. управління було розформовано, а частина її передана в НКВС, де створено Головне управління будівництва шосейних доріг НКВС СРСР на чолі з Благонравовим. З 1934 кандидат в члени ЦК ВКП(б).

Заарештований 25 травня 1937 р. Засуджений ВК Верховного суду СРСР 2 грудня 1937 р. за контрреволюційну діяльність до вищої міри покарання. Вирок виконано 16 червня 1938 р. Рішенням ВК Верховного суду СРСР від 11 липня 1956 р. реабілітований.


Причетний до організації червоного терору в Петрограді.

Блюхер Василь Костянтинович (1890 – 1938)

Воєначальник, маршал СРСР (1935), причетний до політичних репресій в Радянському Союзі у 1930–х рр.

Народився в сім’ї селянина. Учасник І світової війни. Після Жовтневого перевороту вступив до Червоної гвардії, а потім до Червоної Армії. В 1918 р. Блюхер був першим, кого нагородили орденом Червоного Прапора. У 1919–1920 рр. обіймав високі посади в Червоній армії, воював в Сибіру проти адмірала А.В Колчака і на Південному фронті проти генерала П.М. Врангеля. Брав участь у боях під Каховкою і штурмі Перекопу. В 1921–1922 рр. – головнокомандувач, військовий міністр і голова Військової ради Далекосхідної республіки. Після громадянської війни – командир 1-го корпусу і начальник Петроградського укріпленого району, заступник командувача військами Українського військового округу. В 1924–1927 рр.

Червонопрапорний Ки́ївський військо́вий о́круг (КВО) - одиниця військово-адміністративного поділу в Російській імперії, а згодом у СРСР та Україні.
– головний військовий радник революційного уряду в Кантоні, Китай. З 1929 р. – командувач Особливою Червонопрапорною Далекосхідною армією. За своєю посадою і впливом, який Блюхер мав в регіоні, він був військовим диктатором радянського Далекого Сходу. З 1934 член ЦК ВКП(б).

Після не надто вдалих для СРСР боїв на озері Хасан, 22 жовтня 1938 р. був заарештований. 9 листопада помер у Лефортівській в’язниці. 10 березня 1939 р. посмертно позбавлений звання маршала і засуджений до смертної кари за «шпигунство на користь Японії», «участь в антирадянській організації і у військовій змові». Реабілітований після ХХ з’їзду КПРС у 1956 р. 


Придушував повстання оренбурзьких козаків (кінець 1917 – початок 1918 рр.), брав участь у геноциді козацтва. За операції створеної ним Південно-Уральської партизанської армії проти козаків (липень-вересень 1918 р.) першим з більшовиків отримав орден Червоного прапора. З партизанського загону Блюхер сформував 30-ту стрілецьку дивізію, яка увійшла в 3-ю Червону армію. При дивізії він створив каральні інтернаціональні частини, в т. ч. батальйон з німців та угорців. У випадках військових невдач або проявів невдоволення у своїх військах застосовував процентні розстріли бійців. Проводив репресії проти амурського і уссурійського козацтва. У 1929 р. командував особливою Далекосхідною армією, яка вторглася на територію Китаю, фактично здійснивши акт міжнародної агресії, який Блюхер назвав «випереджувальним ударом». Під час цієї операції підлеглі йому війська вчинили страшний погром у Трьохріччі – на китайській території, де проживали далекосхідні козаки, які втекли від більшовиків. Під керівництвом Блюхера цих російських поселенців поголовно винищили. У 1936–1938 рр. у підвідомчих йому частинах минуло кілька хвиль кривавих чисток, Блюхер цьому не перешкодив. У 1937 р. був причетний до розправи над групою високопоставлених військових РСЧА на чолі з М.Н. Тухачевським.

Бокій Гліб Іванович (1879 – 1937)

Один із керівників каральних органів СРСР, комісар державної безпеки 3-го рангу (1935).

Син вчителя. Навчався у Петербурзькому гірничому інституті. В 1900 р. вступив в РСДРП, більшовик. Під час революції 1905–1907 рр. створював у Петербурзі робітничі дружини. Неодноразово заарештовувався. З березня 1917 р. член російського бюро ЦК РСДРП(б). З квітня 1917 по березень 1918 р. секретар Петроградського комітету РСДРП(б), потім входив до складу Петроградського Військово-революційного комітету. В лютому-березні 1918 р. член Комітету революційної оборони Петрограда. З березня 1918 заступник голови, з липня 1918 р. голова ЧК Союзу комун Північної області. З 1919 р. –начальник Особливого відділу Східного фронту. У 1920 р. член Туркестанської комісії ВЦВК і РНК РРФСР. З 1921 р. член Всеросійської ЧК, потім був членом Колегії ОГПУ і НКВД СРСР, одночасно Бокий з січня 1921 р. очолював Спеціальний (шифрувальний) відділ ОДПУ (з 1934 р. – НКВС) СРСР, з грудня 1936 р. – 9-й (спеціальний секретно-шифрувальний) відділ.

Під час чищення апарату НКВС Єжовим М.І. від співробітників Р.Р. Ягоди 16.5.1937 р. заарештовано за звинуваченням у «зраді і контрреволюційній діяльності». В листопаді 1937 р. засуджений до смертної кари. Розстріляний. У 1956 р. реабілітований


Організатор червоного терору в Петрограді і Північному регіоні. Один з найактивніших творців системи ГУЛАГу. Відділ Бокого завжди користувався у системі органів незрозумілою самостійністю. Це зродило різні здогади про те, що Бокий вів (за завданням вищого парткерівництва) дослідження паранормальних явищ, зомбування, східних містичних культів і т.д., тим більше що він сам завжди цікавився подібними проблемами.

Василевська Ванда Львівна (1905 – 1964)

Письменниця, перешкоджала процесу українізації шкіл у повоєнній Західній Україні.

Дочка одного з лідерів Польської соціалістичної партії, в 1918–1919 рр. міністра закордонних справ Польщі; дружина письменника А. Корнійчука. Освіту отримала в Краківському університеті (1929). У 1939 р. переїхала в приєднаний до України Львів і прийняла радянське громадянство. У 1940 р. обрана депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. вступила в ВКП(б). Автор трилогії «Пісня над водами» (1940–1951), в якій писала про боротьбу поляків за національну незалежність. Під час війни працювала в Політуправлінні РСЧА агітатором, полковник. Деякий час редагувала газету «За Радянську Україну» (українською мовою). У 1942 р. випустила досить слабку повість «Веселка», де головною темою стала мужність радянських людей у війні. У 1944 р. по повісті поставлений фільм. У 1943–1945 рр. – головний редактор газети «Радянська Польща», голова Союзу польських патріотів. Після війни брала участь у пропагандистських кампаніях, в т.ч. по роззброєнню. Написала повість «Просто любов» – «про велич радянського гуманізму і силу духу». Тричі лауреат Сталінської премії (1943, 1946, 1952).

Ста́лінська пре́мія - щорічна премія діячам науки та мистецтва за найкращі винаходи в галузі військових знань, а також у галузі літератури, встановлена 1939 в СРСР. Присуджувалася у 1940-1953 роках. У 1966 була замінена на Державну премію СРСР.
За життя названа класиком, і її твори включені в шкільну програму, але після смерті Сталіна її творчість була практично забута.

Померла в 1964 р. у Києві, похована на Байковому кладовищі.


Написала донос Сталіну на Євгена Степановича Березняка («Майор Вихор»), який у той час керував Львівським міським відділом освіти і перекладав школи на українську мову навчання. За його спогадами: «В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав перекладати школи на українську мову навчання, і вже через рік їх було 70. Серед населення це не викликало опору. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк «перекручує розуміння національної політики».

Про неї з чоловіком ходили вірші: «Корнійчук і Ванда. Не сім’я, а банда».




Войков Петро Лазаревич (1888 – 1927)

Дипломат. Один із організаторів розкрадання більшовиками культурного надбання Росії.

Син вчителя. В 1903 р. вступив в РСДРП, меншовик. У 1907 р. виїхав у Швейцарію після участі у замаху на ялтинського градоначальника. Перебуваючи в еміграції, навчався в Женевському та Паризькому університетах. У серпні 1917 р. повернувся в Росію разом з В.І. Леніним у пломбованому вагоні і вступив в РСДРП(б). У 1917 р. член Єкатеринбурзької ради, Військово-революційного комітету. З жовтня 1917 р. – секретар Уральського обласного бюро профспілок і голова Єкатеринбурзької міської думи. У січні-грудні 1918 р. комісар постачання Уральської області, на цій посаді керував примусовими реквізиціями продовольства у селян. З грудня 1918 р. працював у Наркоматі продовольства, з березня 1919 заступник голови правління Центросоюзу. З жовтня 1920 р. член Колегії Наркомату зовнішньої торгівлі, член правління тресту «Северолес». У жовтні 1924 р. Войков повноважним представником СРСР виїхав в Польщу.

У 1927 р. Борис Коверда застрелив його у Варшаві як одного з царевбивць. Прах Войков похований біля Кремлівської стіни.

Кремлі́вська стіна́ (Некро́поль у Кремлі́вської стіні́) - меморіальне кладовище на московській Червоній площі, біля стіни (і в стіні, яка є колумбарієм для урн з прахом) Московського Кремля.


На посаді обласного комісара продовольства, Войков встановив такі ціни на продукти харчування і паливо, що приватна торгівля на Уралі стала неможливою. Це, в свою чергу, призвело до товарного дефіциту і серйозного зниження рівня життя. В ході проведеної Войковим націоналізації уральської промисловості, колишні власники підприємств були репресовані. Жорстокі заходи застосовувались і до селян, які відмовлялися виконувати непосильні поставки. Навіть радянські історики визнавали, що з приходом Войкова перестали працювати багато заводів, опалюватися школи і лікарні, зник з прилавків хліб. На знак протесту проти дій Войкова вчителя Єкатеринбурга влаштували страйк.

Брав участь у прийнятті рішення про розстріл Миколи II, його дружини, дітей і супроводжуючих його осіб. Доставив кислоту, яка була використана для знищення слідів злочину.

На посаді члена колегії Народного Комісаріату зовнішньої торгівлі прийняв активну участь у розкраданні більшовиками культурного надбання Росії. Під його керівництвом величезну кількість предметів культури було за безцінь продано за кордон заради отримання валюти для «експорту революції» (в т.ч. таким шляхом «пішли» великодні яйця, виготовлені К.Г. Фаберже, унікальні скарби імператорської фамілії, Збройової палати і Алмазного фонду).

У 1921 р., прагнучи встановити дипломатичні відносини з Польщею за будь-яку ціну, передавав полякам російські архіви, бібліотеки, предмети мистецтва і матеріальні цінності. Організовуючи грабіж країни, Петро Лазаревич намагався самому собі ні в чому не відмовляти.




Воровський Вацлав Вацлавович (1871 – 1923)

Публіцист, літературний критик. Один з організаторів масових репресій проти духовенства.

Народився в дворянській сім’ї. Член Комуністичної партії з 1894 р. Неодноразово сидів у тюрмі і був у засланні. У перші роки розколу Воровський (псевдонім Орловський) був одним з найближчих співробітників Леніна і його співредактором по газеті «Вперед». У 1905–1907 рр. вважався найвизначнішим партійним публіцистом, прославився як марксистський критик літератури. Співробітник газет «Іскра», «Вперед», «Пролетарій», «Правда». З 1917 р. – посол у Скандинавських країнах. У 1917–1918 рр. член закордонного бюро ЦК партії, одночасно будучи радянським представником у Швеції. У 1919–1920 рр. завідував Держвидавом; в 19211923 рр. – повпред в Італії. Убитий в Лозанні білогвардійцем, похований на Червоній площі.
Один з головних ініціаторів гонінь на Православну Церкву. У його задум входило штучне розпалювання внутрішньоцерковних конфліктів, які могли стати приводом для пограбування Церкви і насильницького затвердження богоборчої ідеології.

Був учасником I конгресу Комінтерну – підривної організації, винної у численних вбивствах і державних переворотах. У 1923 р. він без запрошення приїхав на конференцію в Лозанні, де був убитий російським офіцером-емігрантом М. Конраді. Письменник І. Шмельов та інші діячі еміграції передали адвокату Т. Оберу матеріали про масштаби терору більшовиків, а історик С. Мельгунов підготував до процесу книгу «Червоний терор в Росії». Суд нейтральної Швейцарії виправдав Конраді.



Гольдштейн (В. Володарський) Мойсей Маркович (1891 – 1918)

Один з організаторів та натхненників «червоного терору».

Народився в Україні, в сім’ї бідного ремісника. Член РСДРП з 1905 р., меншовик. У 1913 р. емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію. Разом з Троцьким і Бухаріним видавав під час I світової війни газету «Новий Світ». Після лютневих подій 1917 р. примкнув до більшовиків і швидко висунувся в число керівників, обраний членом президії Петроградської Ради. Брав участь у підготовці та проведенні жовтневого перевороту, потім – комісар у справах друку, пропаганди та агітації Петрограда. Член Президії ВЦВК. У червні 1918 р. убитий есером Сергєєвим.
Один з головних організаторів більшовицьких мітингів в Петрограді, на яких закликав нещадно боротися проти ворогів революції шляхом терору.

На посаді головного радянського цензора Володарський ініціював розгром не тільки тих друкованих видань, які критикували більшовиків, але і тих, які намагалися стояти осторонь. За словами Луначарського, «він був... нещадний... В ньому було щось від Марата... Він був весь пронизаний не тільки грозою Жовтня, але і прийшли вже після його смерті грозами вибухів червоного терору. Цього приховувати ми не будемо. Володарський був терорист. Він був до глибини душі переконаний, що якщо ми зволічемо зі сталевими ударами на голову контрреволюційної гідри, вона не тільки пожере нас, але разом з нами і прокинулися в Жовтні світові надії».

Пропагандист богоборчих ідей, насильства і ненависті. Однак його публічні виступи вдавалися не завжди (був освистаний робітниками на Обухівському заводі). Його вбивство стало приводом для репресій по всій Росії. Ненависть до Володарського була в Петрограді така потужна, що перший пам’ятник, встановлений біля Зимового палацу, у 1919 р. був підірваний.

Драбкін Яків Давидович (Гусєв Сергій Іванович) (1874 – 1933)

  1   2   3   4



  • Указу Президента України
  • Абакумов Віктор Семенович (1908 – 1954)
  • Президії Верховної Ради СРСР
  • Авєрін Василь Кузьмич (1884 – 1945)
  • Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України
  • Групи військ курського напрямку
  • Аросєв Олександр Якович (1890 – 1938)
  • Московського військового округу
  • Бєрєзін Олександр Дмитрович (1895 – 1942)
  • Благонравов Георгій Іванович (1896 – 1938)
  • Блюхер Василь Костянтинович (1890 – 1938)
  • Українського військового округу
  • Бокій Гліб Іванович (1879 – 1937)
  • Василевська Ванда Львівна (1905 – 1964)
  • Войков Петро Лазаревич (1888 – 1927)
  • Воровський Вацлав Вацлавович (1871 – 1923)
  • Гольдштейн (В. Володарський) Мойсей Маркович (1891 – 1918)
  • Драбкін Яків Давидович (Гусєв Сергій Іванович) (1874 – 1933)