Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Загальна географія як наука Географія

Загальна географія як наука Географія




Сторінка1/18
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.42 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Загальна географія

Географія як наука

Географія — наука про природу земної поверхні та причини її різноманітності, про населення Землі та його господарську діяльність, про взаємодію природи і людства в межах всієї планети.
Основні цілі географії — наукове обґрунтування шляхів раціональної територіальної організації суспільства і природокористування, створення основ стратегії екологічно безпечного розвитку суспільства.
Найважливіший предмет географічного дослідження — процеси взаємодії людини і природи, закономірності розміщення і взаємодії компонентів географічного середовища та їх зв’язків на локальному, регіональному, національному (державному), континентальному, океанічному та глобальному рівнях.
Складність об’єкта дослідження зумовила розділення географії на спеціалізовані наукові дисципліни, що дає підставу розглядати сучасну географію як систему наук, у якій виділяються природничі, або фізико-географічні, і суспільні географічні науки. До фізико-географічних наук належать комплексна фізична географія (включає загальне землезнавство, палеогеографію) і суміжні з іншими науками геоморфологія, кліматологія, гідрологія суходолу, океанологія, географія ґрунтів, біогеографія; до суспільних географічних наук — економічна географія, соціальна географія, географія населення, географія культури, політична географія.
До системи географічних наук включають також країнознавство і комплексні дисципліни прикладного характеру (медична географія, військова географія, рекреаційна географія тощо). Особливе місце в системі географічних наук посідає картографія.
Географічні знання та вміння «читати» карту — одні з необхідних елементів культури і наукового світогляду. Географія — одна з найдавніших наук, первісні спроби природничо-наукового пояснення географічних явищ належать давньогрецьким філософам Фалесу й Анаксимандру (ХI ст. до н. е.).

Розвиток уявлень про Землю

Уявлення про форму Землі змінювалися протягом розвитку людства. Стародавні народи Землі вважали її плоскою. У Стародавній Греції за часів Гомера (ІХ—VIII ст. до н. е.) Землю уявляли трохи випуклим диском і вважали, що суходіл звідусіль омивається океаном.


За часів Піфагора (VІ ст. до н. е.) передбачали, що Земля, як і інші планети, є кулею. Перші докази кулястості Землі належали давньогрецькому вченому Аристотелю (ІV ст. до н. е.). Такими він вважав круглу тінь Землі на Місяці під час місячних затемнень; поступове зникнення кораблів, що віддаляються, за горизонтом; розширення горизонту під час підйому вгору.
Поступово уявлення про Землю як кулю почали базуватися не лише на спостереженнях, а й на точних розрахунках. Першим, хто встановив розміри земної кулі, був давньогрецький учений Ератосфен (ІІІ—ІІ ст. до н. е.), який визначив протяжність Землі за меридіаном (приблизно 40 000 км).
c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\group65_209_fmt3.jpeg
У період середньовіччя внаслідок панування релігії в усіх сферах життя багато наукових уявлень античних народів про Землю заперечувалось, а вчення про кулястість Землі вважалось єретичним.
Із кінця ХV ст. починається відродження науки. Набуло поширення вчення про кулясту форму Землі. Як наслідок, крім географічних карт починають виготовляти глобуси. Один із них, створений у 1492 р. німецьким ученим Мартіном Бегаймом, зберігся аж до наших днів. Він є найдавнішим з існуючих зараз глобусів (рис. 1). Це сприяло початку епохи Великих географічних відкриттів.

Епоха Великих географічних відкриттів - період в історії людства, що розпочався у XV столітті і тривав до XVII століття, в ході якого європейці відкривали нові землі і морські маршрути до Африки, Америки, Азії та Океанії в пошуках нових торгових партнерів та джерел товарів, які користувалися великим попитом у Європі.

Христофор Колумб у пошуках західного шляху до Індії у 1492 р. відкрив Новий Світ — Америку (рис. 2). Васко да Ґама обійшов Африку та проклав морський шлях до Індії (1497 р.).
c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\images4657images_120_fmt3.jpeg
Рис. 2. Маршрути експедицій Колумба
Першим практичним доказом кулястості Землі була експедиція португальця Фернана Маґеллана, яка в 1519—1522 рр. здійснила перше в історії навколосвітнє плавання.
Іспанія та Португалія — наймогутніші морські держави ХV ст. — у 1494 р. уклали договір про розподіл сфер впливу. Лінія розділу проходила через Азорські острови. Землі, води і подальші відкриття на захід від цієї лінії вважались іспанськими, а на схід — португальськими. Незрозумілим залишалось положення роздільної лінії поблизу східноазіатських берегів, на Молуккських островах, де хазяйнували португальці. Для з’ясування достовірності розміщення островів Іспанія організувала експедицію під керівництвом Маґеллана. Подорож розпочалась 29 вересня 1519 р. з іспанського порту Сан-Лукар. П’ять кораблів і 265 моряків перетнули в південно-західному напрямі Атлантику і досягли східного узбережжя Південної Америки. Потім вони попливли уздовж материка на південь, щоб відшукати протоку, яка б вела до Молуккських островів.
В одній із бухт Маґеллан зупинився на зимівлю. У жовтні 1520 р. експедиція продовжила свій шлях. За декілька днів Маґеллан знайшов прохід на захід — вузьку протоку, яка пізніше була названа його іменем. 28 листопада 1520 р. кораблі вийшли у відкритий океан і попливли на північ уздовж материка, а згодом повернули на захід. Плавання через океан тривало 3 місяці й 20 днів. У березні 1521 р. експедиція досягла Маріанських островів, потім — Філіппінських. Шлях був дуже важкий, не вистачало харчів і води, майже всі хворіли цингою, а 19 моряків померло.
На Філіппінських островах Маґеллан був убитий в сутичці з місцевими жителями. До Молуккських островів дісталися два кораблі. Один корабель очолив Еспіноса, другий — Елькано. Еспіноса вирушив до Іспанії східним шляхом і був захоплений португальцями. Елькано повертався до Іспанії через Індійський та Атлантичний океани навколо мису Доброї Надії. Його корабель увійшов у Сан-Лукар 6 вересня 1522 р. З експедиції Маґеллана до Іспанії повернулося лише 18 осіб.
Експедиція довела, що більша частина поверхні Землі зайнята не суходолом, а океаном, і що між Америкою та Азією існує океан. Було встановлено єдність Світового океану і підтверджено кулястість Землі.
У зв’язку з розвитком знань про Землю уявлення про її форму продовжували вдосконалюватися. Наприкінці ХVІІ ст. на основі роботи Ньютона виникла гіпотеза, що внаслідок обертання навколо своєї вісі Земля має бути сплюснена біля полюсів — тобто мати форму сфероїда або еліпсоїда.
Пізніше з’ясували, що геометрична форма Землі відрізняється від правильного сфероїда внаслідок неоднорідної будови надр і нерівномірного розподілу мас. Геометричну фігуру, яка відповідає формі Землі, називають геоїдом.
Значний внесок у географічні дослідження зробили українці. Так, завдяки тривалим дослідженням М. М. Миклухо-Маклая, які він проводив у ХІХ ст. на островах Тихого океану, було доведено рівність людських рас.

Океа́нія - загальна назва для островів центральної і південної частини Тихого океану між 30° пд. ш. і 30° пн. ш., включаючи Нову Зеландію і Нову Гвінею;


Значну роль у дослідженні Східної Африки відіграв інший українець — Є. П. Ковалевський.

Земля в космічному просторі

Поняття про Всесвіт

Із давніх часів люди припускали можливість існування безлічі світів, схожих на наш. Саме тоді весь світ дістав назву Всесвіту, або Космосу. Всесвіт складається з великої кількості зоряних світів — галактик.
Галактики — «позагалактичні туманності» — величезні зоряні системи, які містять також міжзоряний газ і пил. Сонячна система входить до складу Галактики Чумацький Шлях (зверніть увагу, у цьому випадку слово «Галактика» пишеться з великої літери). Весь космічний простір заповнений галактиками, астрономи нараховують їх не менше мільярда. Найближча галактика розташована від нас на відстані близько одного мільйона світлових років (1019 км), а найвіддаленіші галактики, зареєстровані телескопами,— за мільярди світлових років.
Найяскравіші та найближчі до нас зовнішні галактики — Маґелланові Хмари у південній півкулі неба і Велика туманність Андромеди у північній півкулі. З відкриття останньої в 1612 р. німецьким астрономом С. Маріусом розпочалось наукове дослідження галактик, туманностей та зоряних скупчень. До складу галактик входять небесні тіла: зорі, планети, астероїди, комети, космічний пил, газово-пилові хмари. Міжзоряний простір пронизують невидимі оку космічні промені, від яких Землю захищає озоновий шар повітряної оболонки.

Небесні тіла: зорі, сузір’я, планети, астероїди, комети, метеорні тіла

Зорі — великі кулясті розпечені тіла, що складаються з газів. Вони випромінюють світло. За температурою поверхні зорі поділяються на червоні (2000— 3000 °С), жовті (6000—7000 °C), білі (12 000 °C) і голубі (25 000 °C). Сонце належить до жовтих зірок. За розмірами зорі поділяють на гігантів і карликів.


Сузір’я — ділянки зоряного неба, які виділені для зручності орієнтування у небесній сфері. Усе небо умовно поділене на 88 сузір’їв. У Північній півкулі найбільш відомими є сузір’я Великої та Малої Ведмедиці (в Україні ці сузір’я називають Великий і Малий Віз, або Великий і Малий Ківш). Зорі у складі сузір’їв не пов’язані між собою ані в просторі, ані в часі.
Планети — великі холодні кулясті небесні тіла, які не випромінюють світла. Їх можна бачити на небосхилі внаслідок їх здатності відбивати сонячні промені від своєї поверхні.
Астероїди — малі планети. Їх діаметр — від 1 до 1000 км. Вони можуть мати не лише кулясту, а й неправильну форму. Маса всіх астероїдів у 700 разів менша, ніж маса Землі. Сьогодні відомо близько 5000 астероїдів.
Комети — небесні тіла, що обертаються навколо Сонця за еліпсоїдними орбітами. При наближенні до Сонця у комети з’являються «голова» і «хвіст». «Голова» — газова оболонка, яка світиться, навколо ядра, що є скупченням замерзлих газів діаметром 0,5—20 км і масою 1011—1019 кг, у які вкраплені пил та каміння. «Хвіст» — потік газу і пилу, що виділяються з «ядра» під час сильного нагрівання. Багато комет названі іменами вчених, наприклад комета Галлея.
Метеорні тіла — залізні, кам’яні або кам’яно-залізні уламки небесних тіл, найчастіше астероїдів. Коли вони з величезною швидкістю врізаються в атмосферу Землі, то дуже розігріваються і починають світитись. Дрібні метеоритні тіла при цьому повністю згорають.
Освоєння космосу людиною розпочалось 4 жовтня 1957 р. У цей день в СРСР було запущено перший штучний супутник Землі.

Перший штучний супутник Землі запущений на орбіту в СРСР 4 жовтня 1957 року. Кодове позначення супутника - ПС-1 (Простий Супутник-1). Запуск здійснювався з 5-го науково-дослідного полігону міністерства оборони СРСР «Тюра-Там» (що отримав згодом відкрите найменування космодром Байконур), за допомогою ракети-носія «Супутник» (сімейства Р-7).


Перша людина, яка побувала у космосі,— Юрій Гагарін. Це сталося 12 квітня 1961 р. Першим космонавтом незалежної України став Леонід Каденюк (рис. 3).
c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\him006_fmt3.jpeg
Рис. 3. Леонід Каденюк

Сонячна система, її будова

До складу Сонячної системи входять зірка Сонце, а також 9 планет, їх супутники, астероїди, комети і метеоритна речовина, що рухаються навколо Сонця за своїми орбітами. На Сонце припадає 99,9 % маси Сонячної системи.


Сонце — центральне тіло Сонячної системи, найближча до Землі зірка (близько 150 млн км); газоподібне, розжарене небесне тіло кулястої форми. Воно обертається навколо власної осі з періодом близько 25 земних діб. Діаметр Сонця 1 391 000 км, температура поверхні дорівнює приблизно 6000 °C.
c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\group65_229_fmt3.jpeg
Навколо Сонця обертаються планети (рис. 4). Усі вони мають кулясту форму й рухаються в одній площині майже по кругових орбітах проти годинникової стрілки.
Меркурій. Його діаметр складає приблизно третину діаметра Землі, період обертання навколо Сонця 88 діб. Опівдні на екваторі Меркурія температура піднімається до 400—500 °C, вночі падає до –160 °C.
Венера. Її діаметр приблизно дорівнює діаметру Землі. Період обертання навколо Сонця — 225 діб. Має дуже густу атмосферу, температура на поверхні сягає 500 °C. Обертається навколо осі в напрямку, протилежному напрямку обертання інших планет.
Марс. Його діаметр удвічі менший за діаметр Землі, період обертання навколо Сонця — 687 діб, а навколо осі — 24 години. На Марсі є рідка атмосфера. Температура повітря біля екватора змінюється від 0 °C удень до –100 °C уночі. Навколо Марса обертаються два невеликі супутники — Фобос і Деймос.
Юпітер. Найбільша планета Сонячної системи: її діаметр перевищує діаметр Землі більш ніж у 10 разів. Період обертання навколо Сонця — 11,86 року, а навколо осі — близько 10 годин. Має атмосферу. Найбільші супутники: Ганімед, Калісто, Іо, Європа.
Сатурн. Його діаметр близький до діаметра Землі. Обертається навколо Сонця за 29,46 року, а навколо осі — за 10 годин. Має потужну атмосферу. Навколо Сатурна виявлені кільця, що складаються з дрібних частинок, і багато супутників.
Уран. Його діаметр майже вдвічі менший за діаметр Землі, час обертання навколо Сонця — 84,01 року, а навколо осі — 10 годин. Має 14 супутників і 10 кілець.
Нептун. Його діаметр у 4 рази перевищує діаметр Землі. Період обертання навколо Сонця — 164,7 року, навколо осі — 16 годин. Має 8 супутників і 2 льодово-кам’яних кільця.
Плутон. Найвіддаленіша планета Сонячної системи. Період обертання навколо Сонця — 248,9 року. Вважають, що Плутон складається з двох невеликих небесних тіл, які обертаються поруч. Час обертання навколо осі — 6 діб.

Земля як планета

Форма та розміри Землі



Земля — третя від Сонця планета Сонячної системи. За сучасними уявленнями, Земля утворилася близько 4,7 млрд років тому.
Наша планета має кулясту форму (геоїд) і обертається навколо Сонця зі швидкістю 29,765 км/с, або 108 000 км/год. Вісь Землі має нахил 66°33′22″, період обертання навколо осі — 23 години 56 хвилин 4,1 секунди.
Основні геометричні характеристики Землі:
• земний діаметр 12756,5 км;
• земна вісь 12713,7 км;
• середній радіус 6371,1 км;
• площа поверхні 510 млн км2.
Екватор — це уявна лінія на поверхні Землі, всі точки якої перебувають на однаковій відстані від обох полюсів. Екватор поділяє земну кулю на Північну і Південну півкулі.
Полюси Землі (Північний і Південний) — це точки перетину осі обертання Землі із земною поверхнею.
Куляста форма Землі визначає її фізико-географічні особливості. Вона зумовлює існування освітленого та затемненого боків, тобто дня і ночі. На освітленому боці тепло прибуває, а на затемненому — випромінюється. Це впливає на стан атмосфери і характер погоди.
Форма Землі визначає кут падіння сонячних променів на поверхню: одночасно падаючи на кулясту поверхню в різних за широтою місцях, вони дотикаються до неї під різними кутами. Цим пояснюється різне нагрівання планети на різних широтах. Куляста форма Землі зумовлює зональний розподіл тепла та існування теплових поясів. Від цього залежить розподіл кліматів на Землі та їх зональний характер, що зумовлює особливості всіх компонентів географічної оболонки — від рельєфу до рослинності і тваринного світу.
Куляста форма Землі також спричинює протилежність усіх явищ по обидва боки екватора: якщо в Північній півкулі зима, то в Південній — літо. Вона впливає на основні напрями руху повітряних мас в атмосфері і течій в океанах.

Види руху Землі в Сонячній системі

Земля має два головні рухи: добовий — навколо своєї уявної осі та річний — навколо Сонця.


Добове обертання Землі. Земля обертається навколо своєї осі із заходу на схід, або проти стрілки годинника (якщо цей рух спостерігати у Північній півкулі).
Це обертання зумовлює зміну дня і ночі. Удень поверхня Землі нагрівається, уночі — охолоджується. Ці періоди короткочасні. Протягом дня Земля не встигає дуже нагрітися, а протягом ночі — охолонути. До таких кліматичних умов пристосовані живі організми. Ці умови і є однією з причин поширення життя на Землі.
Річний рух Землі. Земля проходить шлях навколо Сонця за 365 діб 5 годин 48 хвилин і 46 секунд.
Є чотири основних положення Землі під час руху навколо Сонця: весняне й осіннє рівнодення, зимове і літнє сонцестояння (рис. 5).
Весняне й осіннє рівнодення бувають відповідно 21 березня і 23 вересня у Північній півкулі й навпаки у Південній. Літнє та зимове сонцестояння у Північній півкулі бувають 22 червня та 22 грудня відповідно, у Південній — навпаки. Ці дати є межами сезонів — весни, літа, осені та зими.

Місяць — супутник Землі

Земля має природний супутник — Місяць, який обертається навколо неї на середній відстані 384 400 км. Місяць є кулею, що в 4 рази менша за Землю. Як усі небесні тіла, Місяць обертається навколо своєї осі. Період цього обертання збігається з періодом обертання навколо Землі, тому Місяць увесь час повернутий до Землі одним боком. Час, протягом якого Місяць здійснює один оберт навколо Землі, називається місячним місяцем. Він складає 28 діб.


На відміну від Сонця — джерела енергії, Місяць не випромінює світло і тепло. Він відбиває світло, що падає на його поверхню. З поверхні Землі можна спостерігати місячні фази в залежності від того, як розташовані Місяць і Сонце відносно нашої планети.
Фази Місяця:
• молодик;
• місяць, який росте;
• повня;
• місяць, який старіє.
У фазі молодика Місяць не видно з поверхні Землі. Місяць, який росте, схожий на букву «Р», якщо зліва приставити до нього вертикальну риску. У фазі повні спостерігається повний диск Місяця, звідси і назва цієї фази. Місяць, який старіє, схожий на літеру «С» (рис. 6).
c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\group65_239_fmt3.jpeg
Рис. 6. Фази Місяця
Першим за допомогою телескопа поверхню Місяця вивчав італійський учений Галілео Галілей на початку ХVII століття. Із перших спостережень стало зрозумілим, що на поверхні супутника Землі є височини (материки і гори) і западини (так звані моря). На Місяці немає води та атмосфери, тому на його поверхні спостерігаються великі перепади температур — від 120 °С удень до –170 °С уночі. Поверхня супутника Землі вкрита кратерами вулканічного і метеоритного походження. Вони отримали назви на честь великих учених: Кеплера, Менделєєва, Корольова тощо. Моря на Місяці мають виразні назви: море Спокою, море Дощів. Найбільше з них називають океаном Бур.
Місяць притягує до себе тіла з меншою силою, ніж Земля. Вага людини на Місяці зменшується порівняно із Землею у 6 разів.
Середня відстань від Землі до Місяця дорівнює приблизно 30 діаметрам Землі. Космічний корабель досягає Місяця за 3 доби. Перший апарат, який потрапив на Місяць, — «Луна-2» — був запущений 12 вересня 1959 р. в СРСР. Перші люди ступили на Місяць 20 липня 1969 р. Це були американські астронавти з корабля «Аполлон-16».
Місяць має значний вплив на водну оболонку Землі: він спричинює припливи і відпливи.

Земля на плані та карті

Способи зображення Землі

Глобус — об’ємна модель Землі, що в загальних рисах зберігає її форму, зменшену в десятки мільйонів разів. На ньому всі материки, океани, моря показані в повній відповідності до їх положення на земній кулі. Шкільні глобуси звичайно мають масштаб 1 : 50 000 000. Масштаб глобуса однаковий у всіх точках. Відстані на глобусі вимірюються гнучкою металевою лінійкою або ниткою, а потім переводяться за допомогою іменованого масштабу у відстані на місцевості.
Іншими способами зображення Землі є план і карта.

Поняття про план місцевості

План — зображення на горизонтальній площині у великому постійному масштабі невеликої частини земної поверхні. Плани складаються переважно в масштабі 1 : 2000 і більше. На них зберігаються обриси всіх елементів ділянки, але в зменшеному вигляді. Це зменшення залежить від обраного для плану масштабу. Для зображення на плані тих чи інших предметів застосовують певні умовні знаки (рис. 7).


c:\program files\издательство ранок\вдш\07_geo\images\images4657images_121_fmt3.jpeg
Рис. 7. Умовні позначення

Масштаб зображення Землі, його види

Масштаб — відношення довжини ліній на глобусі, плані або карті до довжини тих самих ліній на місцевості.


Види масштабу: чисельний, іменований, лінійний, поперечний.
Чисельний — це масштаб, записаний у вигляді дробу: знаменник показує, у скільки разів зменшено зображення лінії на плані або карті. Наприклад, масштаб 1 : 1 000 000 означає, що лінійні розміри об’єкту зменшені в 1 000 000 разів.
Іменований масштаб виражають словами. Наприклад, «в 1 см — 500 км».
Лінійний масштаб — пряма лінія, поділена на рівні відрізки з надписами, що вказують, яким відстаням на місцевості відповідають поділки. Першу поділку зліва від нуля ділять на дрібніші частини для зручності одержання точніших результатів вимірів. При цьому використовують циркуль-вимірювач.
Поперечний масштаб зображується у вигляді прямокутника, горизонтальний бік якого розділений на кілька рівних частин, переважно по 2 см кожна (такі частини називаються основами масштабу). Крайня ліва основа у верхній і нижній частинах поперечного масштабу поділяється на десять рівних частин. Кінці цих десятих частин основи з’єднуються між собою прямими, що поділяють горизонтальні лінії на сотні частин основи.

Географічна карта. Типи карт

Географічна карта — зменшене зображення всієї земної поверхні або окремих її частин на площині, побудоване за певними математичними правилами з урахування кулястості Землі. Географічні карти поділяють за змістом, призначенням, масштабом, охопленням території.


За змістом карти бувають двох типів:
загальногеографічні; на них показують рельєф, водні об’єкти, населені пункти, шляхи сполучення, державні кордони тощо.
тематичні карти детально передають певну частину змісту загальногеографічних карт (рельєф, рослинний покрив) або показують те, чого немає на загальногеографічних картах (ґрунтовий покрив, клімат). Серед тематичних карт є карти природних (фізико-географічні) та суспільних (суспільно-географічні) явищ.
За призначенням виділяють карти:
• спеціальні;
• навчальні;
• туристичні;
• навігаційні;
• довідкові.
Залежно від масштабу виділяють карти:
• топографічні (масштаб від 1 : 1000 до 1 : 100 000);
• оглядово-топографічні (масштаб від 1 : 100 000 до 1 : 1 000 000);
• оглядові (масштаб від 1 : 1 000 000);
або:
• великомасштабні (масштаб, більший за 1 : 200 000);
• середньомасштабні (від 1 : 200 000 до  1 : 1 000 000);
• дрібномасштабні (масштаб, менший за 1 : 1 000 000).
За охопленням території карти поділяють на карти півкуль, материків, океанів, морів, заток, проток тощо.
Для зображення на картах географічних об’єктів застосовують певні умовні знаки, пояснення до яких наводяться у легендах карт. Легенда розміщується на полях карти або на вільному місці всередині її рамок.
Умовні знаки бувають:
позамасштабні — використовуються для позначення об’єктів, що не виражаються у масштабі карти. Такі знаки мають вигляд геометричних фігур, символів, малюнків;
лінійні — застосовують для позначення об’єктів лінійного характеру (кордони, шляхи, річки). Вони передають довжину і форму об’єктів. Ширина їх дещо збільшена, і тому на карті її не вимірюють. Один із лінійних знаків — ізолінії — це лінії на географічних картах, які з’єднують точки з однаковим значенням певної величини, наприклад тиску (ізобари), глибини моря (ізобати), рівних температур (ізотерми);
площадні (контурні) — показують географічні об’єкти, що мають певну площу (ліс, озеро тощо). Вони передають дійсні розміри об’єкта, складаються з контуру та його заповнення кольором або штриховкою;
пояснювальні — це словесні підписи, які доповнюють інші умовні знаки.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18



  • Розвиток уявлень про Землю
  • Земля в космічному просторі Поняття про Всесвіт
  • Космосу
  • Небесні тіла: зорі, сузір’я, планети, астероїди, комети, метеорні тіла
  • Планети
  • Сонячна система, її будова
  • Земля як планета Форма та розміри Землі Земля
  • Екватор
  • Види руху Землі в Сонячній системі
  • Місяць — супутник Землі
  • Земля на плані та карті Способи зображення Землі
  • Поняття про план місцевості
  • Масштаб зображення Землі, його види Масштаб
  • Іменований
  • Географічна карта. Типи карт Географічна карта
  • умовні знаки