Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Закон фізики такий, але і повір’я теж. Повір. Hush, it’s okay, dry your eyes

Закон фізики такий, але і повір’я теж. Повір. Hush, it’s okay, dry your eyes




Сторінка1/13
Дата конвертації03.06.2017
Розмір0.78 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Дмитро Войналович

Зе Wall?




Температура
Є таке повір’я: з гарячого на холодне – капець. Ну, це закон фізики такий, але і повір’я теж. Повір.

***

Hush, it’s okay, dry your eyes, dry your eyes,

Soulmates dry your eyes, dry your eyes,

Soulmates dry your eyes, ‘cause soulmates never die.



Placebo. « Soulmates»
Я сиджу у кімнаті. Просто сиджу, нікого не чіпаю, ніхто не чіпає мене. Грає якась музичка, яка – не чую, але що музика лунає – це точно. Навіть, здається, то грають «монстри» інді – Placebo. Точно, вони зараз і грають. Хоча, що я верзу. Звідки я знаю, чи грають вони зараз чи ні? Я сиджу ТУТ, пишу, навіть в Інтернет не входжу, «тєлєвізор нє смотрю, радіо нє слушаю», і друзів у мене в Англії теж нема. Та і знайомих теж. І ні в яких країнах, де можуть виступати зараз Placebo в мене знайомих теж нема. Є в Росії знайомі, але там, якщо вірити фан-сайтам сьогодні англійці/французи теж не грають. Хіба, може, в них якийсь корпоративчик десь у Пермі. А звідки мені знати? С Пермі в мене теж нема знайомих. Хоча не виключена така можливість, що Молко та компанії зараз не спиться, і вони лабають у якомусь підвалі, завалені цигарками, спиртним, хорошими ідеями. Або зараз тусять у якомусь клубі. Нічному клубі. Ну, просто я думаю, в якій країні крім нашої є денні клуби? А в нас є. Там інколи збирається народ обсудити якесь важливе питання: за що твоя курка вбила мого пса. Але це все не суттєво. Placebo грає точно. Я це знаю, бо я їх чую. А на все інше: де, з ким і коли – мені насрати. Зараз вони – живі в Парижі…
Про що це я… Я сиджу у кімнаті, а вікно відчинене. Знаєте, відчиняють буває вікно, щоб провітрити приміщення. Так і цього разу було. Але вікно відчинене не повністю, а так, трішки. Я сиджу і на мене повіває вітерцем легеньким. Я не боюся ні грипу, ні вірусу там якогось ще, я просто дихаю кімнатним пилом і обвіваюсь легеньким вітерцем, який прослизнув у ту маленьку щілинку, яку я лишив у вікні. І так хороше. Свіжість. Осінь. Листопад. Комп. Лампа горить. Ні, звичайно ж, лампа світить. Бо якби лампа горіла, то я б відразу почав би її гасити. А так вона світить, і я її не чіпаю. Переді мною телефон. Зелений. Цікаво, думаю я, його теж обвіває вітер? Та він, козел, мовчить. Я над ним колись ще приколювався: ти тупий, а я розумний. Голосно приколювався. Потім, під час якоїсь ситуації, яка вимагала миттєвих математичних дій, телефон заглючив і калькулятор накрився. Після того я над телефоном не приколювався більше. Я просто сиджу. Обвіваюся вітерцем.
Відчуваю, так миттєво, що в кімнаті стало тепло. Навіть, не тепло, а майже гаряче. Я знаю, що це точно не осіннє сонечко, бо на дворі глуха ніч. Але я знаю, що це також не місяць збісився, бо місяць він холодний. Принаймні, так говорять. А чого? Хто говорить, що місяць холодний? А ти був хоч раз на місяці? Можна подумати, ти дуже такий гарячий, раз говориш такі дурниці про місяць. Ха, місяць холодний! То, може, й справді це од місяця так пече? Та, ні… Думаю ні… Може, глобальне потепління дає про себе знати? Хоча – треба воно мені, те глобальне отупіння, вибачте, потепління. Та й і я йому не надто здався. І так ненароком я до тронувся до батареї. До білої батареї, на якій від розжарювання вже видно червоні плями. Так от чого гаряче! Все зрозуміло. Тепер я розумію, чому моє нутро почало випирати з мене. Це, звичайно, не означає, що всі кишки лізли в мене з усіх-усюд, а просто мене розпирало. Тебе хоч раз розпирало від чогось? Як дріжджі? Ну, тоді дивись, бо мене розпирає прямісінько зараз! І я розумію, що щось втрачаю. Я взагалі нічого не розумію, але мені здається, що я щось втрачаю, щось йде від мене, не питаючись мого дозволу. От я і луснув. Навколо мене щось витає. Мені здається, що все це я вже бачив, відчував, нюхав. От бачу: тіло, розум, любов. О, мій наступний рядок: привіт, друже! Що там, попереду? Так розкажи! Ну й не треба. Добре, давай, зустрінемось. Все догори пузом, і тільки мій зелений телефон як лежав непорушно, так і лежить досі. А все витає: тіло, розум, любов.

***
Я раніше не літав. А якщо і літав, то намагався шифруватись, щоб не потрапляти на очі зівакам. А тут – ганяю по кімнаті, як сраний віник, як фанера над Тегусігальпою, наче мене півень жарений (смажений, тушкований, чи, взагалі, живий іще) в дупу штрикнув дзьобищем. Піді мною все те, що тільки що було переді мною. Це лякає, знаєш… Не кожен мене розуміє. Та я і сам колись не розумів тих, хто розповідав цю, на перший погляд, бридоту. Ну як, думав я, можна розкластися на власні ж складові? Якби таке було можливим, то давно були б уже телепорт і машина часу. Диваки! А зараз я у своїй власній кімнаті, намагаюся вхопитись за люстру – зась, хочу стати на підлогу – теж не можу. Оттак просто літаю, наче болт в космосі, б’юся об стіни. Частину мене ледь не засмоктало в щілину у вікні. Інша частина дуже перелякалася. В вухах дуже закладає від гучної музики, а надто тоді, коли воно пролітає в лічених мілі… ні, в лічених мікро… в лічених пікометрах від динаміків. Так боляче і водночас приємно. Шкода, що ноги не можуть вистукувати ритм. А класно би вийшло: запальна мелодія, драйв, якісь неземні сили, емоції, а ноги вистукують ритм. Сусіди б точно здуріли. Але – ні. Я й далі літаю. Точніше, навіть не я, а хтозна-хто. Бо те, що літає, собою я не можу назвати. Ну невже моя попа така кістлява? Невже мої руки такі грубі? Невже моє лице таке бородате і прищаве, а ноги такі волохаті? Невже мої зуби не такі білі, як у рекламі? І невже мій чпо такий… Ну, досить про це.
Ось так літаю я. Кімната, телефон, не увесь я. Вікно. Вітерець. Епідемія. Наші програли футбол. Як завжди: на останніх хвилинах (хто цього разу: Барса, Інтер, МЮ?) А я, бляха, літаю! Навіть чаю не можу заварити. Можу тільки голосно кричати і кликати на допомогу. Але все одно мене ніхто не почує. А якщо хто й почує, то все одно вердикт буде «нічим не здатен допомогти». Лишається чекати, поки вітер трохи вщухне, і намагатися з усіх сил летіти в одну точку. Треба направити все тіло, всю кімнату, весь світ в одну точку в цьому дивному тривимірному просторі. Ось. Час. Ну-у-у-у-у-у-у-у-у!!! Так! Вийшло! Я знову сиджу перед монітором. А де… де мій палець… середній? А, онде він. Ану йди сюди. Все, в повному комплекті. Таке, нічогеньке Lego. Думав, що вже повна дупенція. Але, озирнуся дай-но… Ні, все нормально, ще та сама Україна. Хоча, може й не та сама. Бо, хто знає, скільки я літав по кімнаті. Може, за цей час устрій уже на феодальний змінився? Тоталітаризм… ідеологізм… Тоталітаризм та ідеологізм дві різні «системи», які характеризуються зміною однієї букви. Ідеологізм: «ВсІ на уранові шахти!», тоталітаризм: «ВсіХ на уранові шахти!». Чи, може, монархія уже в нас? Ні, баланс на рахунку мого телефону підказує, шепче так: демократія у нас, чувак, демократія… А, ну його все. Я ж зібрався!..

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13