Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Зміст передмова етнічна віра українців Особливості української міфології І. Вірування, міфологія, демонологія українців

Зміст передмова етнічна віра українців Особливості української міфології І. Вірування, міфологія, демонологія українців




Сторінка1/8
Дата конвертації28.04.2017
Розмір1.43 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8



ЗМІСТ


Передмова 3
Етнічна віра українців 4
Особливості української міфології 6
І.
Слов'янська міфологія - реконструйована по данним з різних джерел система сприйняття навколишнього всесвіту, сукупність вірувань і культів, що мали місце на території розселення слов'янських народів у дохристиянску епоху.
Вірування, міфологія, демонологія українців
6
Український олімп 8
Поняття про духів, демонів, демонологію 23
Сюжетно-тематичні особливості української міфології 28
II. Релігійна культура українців 33
Ведійська культура в Україні 34
Храми, священні гаї, язичницька богослужба 37
Язичницька духовна верства 48
Християнізація українського народу
і спроби духовного визволення 53
Християнське віровчення в Україні 66
Двовір’я та повернення до традицій 74
Коло свароже (український язичницький календар) 80
Боги покровителі днів тижня 82
Праслов’янський іменослов 83
Чоловічі імена 84
Жіночі імена 87

Галина ЛОЗКО




УКРАЇНСЬКЕ
ЯЗИЧНИЦТВО

Український центр духовної культури Київ – 2009



ББК 86.
Духо́вна культу́ра - складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.
31 Л72
Лозко Галина
Л72 Українське язичництво. – К.: укр. центр духов. культури, 1994 – 92 с.
ISBN 5-7707-5393 – 5
«Українське язичництво» Галини Лозко – це спроба систематизу-вати найдавніші вірування нашого народу. Це погляд на українську міфологію як на Олімп давніх Богів, яким вклонялися предки укра-їнців. Відродження предківських знань про світ – головка ідея кни-ги. Додасться також народовірський календар та праслов’янський іменослов. Книга буде корисною вчителямнародознавцям, студен-там І всім, хто цікавиться етнічною вірою українців.

Художнє оформлення Матієнко О. В.

Здано до складання 27.06.94. Підписано до друку 01.08.94. Папір газетний. Високий друк. Зам. 0224027.
Український центр духовної культури 252001, Київ-1, вул. Софіївська, 10.
Друкарня видавництва «Преса України» 252006, Киів-6, вул. Анрі Барбюса. 51/2.

Високий друк - типографський друк, один з основних способів поліграфічного розмноження тексту й малюнків, при якому друкуючі й пробільні елементи на формі розташовані у різних рівнях (не в одній площині), друкуючі - вище (25.1 мм.)
Анрі Барбюс (фр. Henri Barbusse; 17 травня 1873, Аньєр - 30 серпня 1935, Москва) - французький письменник-марксист, журналіст. Почесний іноземний член Академії Наук СРСР (1933). З 1923 - член Французької комуністичної партії.

© Лозко Г. 2009 © Матієнко О.,

художнє оформлення, 2009 р.



Оцифровано з оригіналу та переверстано
V.M.K.

Моїй рідній матусі Марії Іванівні, яка навчила обожнювати Природу, присвячую цю книжку ГАЛИНА ЛОЗКО


ПЕРЕДМОВА
Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна куль-тура. Саме його власна , не завезена поневолювачем. не нав’язана імперським центром, не імпорт тована з-за кордону. Взявши чужий зразок для творення своєї культури, народ втрачає самобутність. Так було з українцями в «інтернаціональній сім’ї братніх народів», де культура зводилася до «злиття всіх націй і народів» з їхньою усе-редненою духовністю. Так було в Російській імперії, коли зразко-вим для українця вважалося тільки «великороссийское».
Лозко́ Гали́на Сергі́ївна (нар. 3 лютого 1952 Єланець) - український філософ, етнолог, релігієзнавець, засновниця Об'єднання рідновірів України, член НСПУ.
Росі́йська імпе́рія - держава, що виникла на основі земель колишнього Московського царства, цю назву вона дістала в процесі петровських реформ 1708–1721 рр, відомих також як «прорубування вікна в Європу».
Так було за Польщі, коли значна частина українського панства відцуралася від свого народу, забувши рідне коріння. Так було й за Київської Русі, коли з волі князівсько-боярської верхівки, українців силоміць загнали до візантійського духовного ярма.
Ки́ївська Русь (Русь; стцерк.-слов. Роусь) - середньовічна держава на території Східної Європи з центром у Києві. Існувала з кінця IX до середини XIII століть і являла собою об'єднання руських князівств під владою династії Рюриковичів.

Проте навіть тисячолітнє християнське царство не знищило ін-тересу українців до своєї прадавньої віри, хоча й виробило певний комплекс щодо назви « язичництво». Слід нарешті зрозуміти, що рідна віра українців (як і інші етнічні віри), названа в науці язич-ництвом, не має нічого ганебного.
Грецьке слово г.дшхоС (етнічний) має тлумачення – «племінний, народний, язичницький» і походить від грецького що означає «звичай».
Отже, первісне значення слова язичництво – «віра племені лю-дей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням».
Українське язичництво – прадавня національна віра нашого на-роду, збережена в обрядах і звичаях, переказах, заповітах, легендах, міфах, записана етнографами й фольклористами, нині потребує систематизації, переосмислення. .очищення від пізніших нашару-вань і передачі нашим нащадкам.
Що готує нам доля нині? Невже історія так нічого нас і не на-вчила? Невже зникнемо як нація, розчинимось у круговерті часу?
Ні! Ми повинні БУТИ, жити, існувати як одна з висококультур-них націй світу, націй з глибинною прадавньою культурою.

3


ЕТНІЧНА ВІРА УКРАЇНЦІВ
Християнство в Україні насаджувалося багато століть, час від часу відступаючи перед прадавньою етнічною вірою (язичництвом). Довгий час християнство залишалося релігією князівсько-бояр-ської верхівки, не маючи впливу на маси. Протягом кількох остан-ніх століть попи мали спеціальні вказівки навертати людей до віри Христової. Щороку друкувалися звіти про кількість навернених. Приміром, у 1847 році було насильно охрещено 1002 магометанина, 1297 юдеїв, 1522 язичники («Известия о состоянии и приращении православного народонаселения»). Отож, язичництво в Україні ні-коли не зникало, воно існувало таємно.
Найвищою ідеєю українського язичництва є філософія вічного життя, обожнювання природнього начала Всесвіту, радість існу-вання на землі. Вважалося, що в потойбічний світ людина відхо-дить такою, якою була за життя: або вільною і багатою, або нік-чемним рабом, яким і перебуває вічно.
Вічне життя - термін, що має кілька значень, існує в багатьох релігіях.
Потойбі́чний світ, потойбі́ччя, той світ - у різноманітних релігійних системах (як язичницьких, так і монотеїстичних) - світ, до якого потрапляють люди після смерті, мешкання померлих або їх душ. Уявлення про потойбічний світ є типологічно спільними майже для всіх культур та цивілізацій.
Тому кожен член первісного суспільства намагався за життя досягти найвищих почестей, шани, багатства, відзначитися на полі бою чи в повсякденній праці. Звідси
– одвічне прагненуя військової верстви, в т. ч. українського коза - цтва, до свободи. Звідси і традиційне неспрнйняття зверхності над собою і повага до іншої особистості. Звідси і живучість ідеї «краще смерть, ніж рабство», якою вже тисячу років живиться український патріотизм.
Звичаєве право на українських землях грунтувалося на вибор-ності влади, яка була змінюваною.
Пе́рвісне суспі́льство - тривалий період в історії людства: від початкового етапу становлення людини та суспільства і до виникнення перших цивілізацій. Період в історії людства до винаходу писемності, після чого з'являється можливість історичних досліджень.
Украї́на (МФА: [ukrɑˈjinɑ]опис файлу) - держава у Східній Європі та частково в Центральній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. Площа становить 603 628 км². Найбільша за площею країна з тих, чия територія повністю лежить у Європі, друга на європейському континенті, якщо враховувати Росію.
Громадські традиції зберігалися в міцних територіальних общинах, які мали самоуправність аж до XIX, а подекуди й до XX ст. Звичай забороняв загарбницькі вій-ни. Тих, хто не дотримувався звичаєвих норм, виганяли навіть з усім родом. Жерці й волхви мали більшу силу впливу на народ, ніж князь і могли в разі потреби примусити князя діяти на користь всьо-го племені, засудити його в разі порушення звичаєвих норм.
Така ідеологія стала незручною для князівсько -боярської вер-хівки X ст. Значно краще виглядала ідея , що «всяка влада від бога, тому виступати проти неї є злочином, бо це суперечить божій волі». Отже, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба.
Християнству теж притаманна віра у вічне життя, але головна

4


ідея праведності зводиться до покірності, слухняності, відмови від земних благ, за які нібито людина отримає компенсацію в потойбіч-ному світі. Князівсько-боярській верхівці це імпонувало, але філо-софій непротивлення злу і любові до ворогів не могла прижитися на українському грунті навіть за тисячу років.
«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує...»1 – прийняття таких принципів моралі не робить честі жодномународові, який має почуття власної гідності.
Гі́дність - це поняття моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність всякої людини, як моральної особистості, а також категорія етики, що означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості.
Відомим фак-том є те, що держави, які першими прийняли християнство, ніколи не керувалися принципами християнської моралі. Римська імперія з віри рабів зробила світову релігію, щоб посилити своє панування над іншими народами – стати світовою імперією, знищивши анти-чну культуру, язичницькі святині , безцінне надбання національних вірувань заради наднаціональних ідей.
Ри́мська імпе́рія (лат. Imperium Romanum) - державне, військово-політичне утворення, яке зародилося на основі Римської республіки близько 27 року до н. е. Хронологічні межі існування імперії охоплюють період до 395 (поділ імперії на Західну та Східну) або 476 року (падіння Західної Римської імперії).
Процес анабіозу (тимчасово-го завмирання в несприятливих умовах) українського язичництва вже скінчився, як і в інших слов’ян. Процес повернення народів до своїх етнічних вір слід розглядати як закономірне явище на новому витку спіралі – це процес екологізації суспільства , повернення до симбіозу людини і природи, який не можливий при синкретичному світогляді. Відродження етнічних вір почалося і не визнавати цього було б помилкою. Громади язичників існують в Україні, Росії, краї-нах Балтики, Америки та ін. Маючи багато спільного, кожна етніч-на віра залишається унікальною і неповторною, бо вона позначена національним світоглядом і обрядовістю.
Дійсно, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба. Сьогодні нове – це добре забуте старе. Не дивно, що нині ми все частіше перечитуємо, переосмислюємо нашу історію, звертаємось до пам’яток нашого минулого, щоб збагнути, що ми втратили і ним збагатилися за останнє тисячоліття. Ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом, яку ми майже втратили.
Тож, чи не час повергатися до рідних святинь?

  1. Біблія. Євангеліє від Матвія: 5.43.

5



Особливості

української

міфології
І. ВІРУВАННЯ, МІФОЛОГІЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ
Народ кладе на своїх богів печать своєї національності.
Іван Нечуй-Левицький
В перекладі з грецької «міф» – слово переказ – озна-чає сказання про давні вірування народу щодо похо-дження землі, явищ природи, богів героїв, Всесвіту. Міфологія – сукупність міфів того чи іншого наро-
ду. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприй-малися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій. Міфи також відрізняються від легенд, які най-частіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.
Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно при-родні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, мати-госпо-диня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицькнй: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до не-гарних неестетичних велетенських міфічних образі» 2, до тих вели-чезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними ан-тинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія»
У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прослав-ляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не кня-зівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.
Труднощі досліджень української міфології полягають насампе-ред у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пе-режитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.
Природне явище - сукупність процесів матеріально-інформаційного перетворення у природі, обумовлених загальними причинами.
Зоря́, також зі́рка, у художньому мовленні зоряни́ця, зірни́ця (переважно ранкова чи вечірня, Венера), діал. звізда́ - велетенське розжарене, самосвітне небесне тіло, у надрах якого ефективно відбуваються (або відбувались) термоядерні реакції.
Язи́чництво (стцерк.-слов. ѩꙁꙑкъ - «народ») - прийнятий у християнському богослов'ї і частково в історичній літературі термін, що означає всі неавраамічні релігії. Поширене не зовсім точне вживання терміна щодо всіх політеїстичних (багатобожних) релігій.

Розвиток української міфології був перерваний зненацька.
2 Нечуй-Левицькнй І. Світогляд українського народу.
Украї́нці - східнослов'янський етнос, основне і корінне населення України. Як етнос сформувався на землях сучасної України та частині земель сучасних: Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини і Росії.
– Київ: Оберіг. 1992, с. 6.

6


Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й боги та міфіч-ні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, жодного писемного твору про народні вірування (в позитивному плані) у нас не збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам’ятки, як приміром у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.
До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмі-чені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелег-ко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні пе-рекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.
Зви́чай - основна форма регулювання поводження, правила поведінки, які склалися внаслідок їх практичного застосування протягом тривалого часу серед людей і уособлювали собою підсумок історичного досвіду та зародки майбутнього.

Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих про-блем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам’ять. Проте, систематичного викладу української міфології ми не маємо й досі. Крім того, матеріалістичний світогляд XX ст., осо-бливо насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мініму-му всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури.
Наукове дослідження - процес дослідження певного об'єкта (предмета або явища) за допомогою наукових методів, яке має на меті встановлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення в інтересах раціонального використання у практичній діяльності людей.

Характерною особливістю української міфології е пантеїзм (від гр. pan – все, і theoς – бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ при-роди, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам на-зивається політеїзмом, тобто багатобожжям3
3 Монотеїстичні міри визнають одного бога, однак християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому с боготець, бог син. бог-дух, мати божа та ціла плеяда святих, яким поклоняються, як і богам.
Плане́та (грец. πλανήτης - той, що блукає) - кулясте несамосвітне тіло, що обертається навколо Сонця чи іншої зірки. Орбіта цього обертання дуже близька до еліпсу.
Ді́ва Марі́я, Богоро́диця, Ма́тір Бо́жа, Марія (дав-євр. מרים Miryam) - мати Ісуса Христа (Лк. 1:26-56, Лк. 2:1-7, Мт. 1:16-25). Із Нового Заповіту відомо, що жила в Назареті (Мр. 1:9) у Галілеї із своїм чоловіком Йосипом.

7



Український

олімп
В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі всього сві-ту стояли найстарші боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом боги, а також демони, які надавали послуги старшим богам; а внизу стояли люди, обдаровані великою силою, що могли конкурувати з демонами. Форма релігії, в якій є багато богів, але на чолі з одним верховним богом, називається генотеїзмом.
На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих вказівок на зразок: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог» тощо.
Отже, українська теогонія – сукупність міфів про походження і родовід богів – зовсім не розроблена, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі.
Олімп – гора в Фессалії, де мешкають давньогрець-кі боги. Походження ж назви, на думку мовознавців, сягає індо-європейських часів і в основі має значен-
ня коло, тобто вказує на круглість ряду вершин в Греції та Малій Азії. В переносному значенні олімпом називають групу найвідоміших дія-чів мистецтва, поетів тощо. Ми ж розглянемо олімп українських богів, традиційної (дохристиянської) віри.
Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя лю-дям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з богів, який залишився в пам’яті народу найдовше – захований у хащах, у високих горах від християнських священиків, він вшановувався вже небагатьма вірними прочанами аж до XIX ст. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов’яза - ний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще ненароджені покоління, єднав Род.
Жіночі божества Рожаниці були пов’язані з народженням і мали таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку бог запалює при народженні дитини


  1. гасить, коли людина помирає. Волхви складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Серед заборонених християн-ством книжок був «Рожденник, в которой указанн добриє і злиє дні

  2. часи, і влияние їх на судьбу нарождающихся младенцев».

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво (Ро-



8

дздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток – покуть. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнював-ся зі служителем культу.
Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви.
Храм (від стцерк.-слов. храмъ) - архітектурна споруда, призначена для здійснення богослужінь і релігійних обрядів.
Так, у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята .
Собор святої Софії - Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський собор - християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11-18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі.
Пізніше це дуже стурбувало священиків і ці відправи були строго заборонені.
Родові і Рожаницям, як найріднішим божествам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама приро-да: від рослин і від тварин. Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на ьишиваних рушниках. Це ши-роко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зобра-ження Великої богині тощо.
Світове́ де́рево, Ві́чне Де́рево Життя́ - уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами - своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя.
Деякі етнографічні матеріали фіксують ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: чоловіки зображувалися на листках цього дерева, а жінки – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжува-лася дитина, домальовували нову гілочку, листочок або квітку.
Деякі досідники вважають, шо пізніше Род перетворився в хат - нього Домовика, який за повір’ями жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.
Культ Рода розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втіли-лися в образи Лади та її доньки Делі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – богині плодючості – виникли у наших предків раніше чо-ловічого божества Рода/ Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. У народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні – таємничими знаками богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць.
Сварог. Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Наз-ва бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога , Бога світла і небесного вогню, походять інші боги – Сварожичі. В одному чеському літописі є вказівка на те,

9


що Сварог називався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному богові. Були куми-ри дванадцяти богам – сузір’ям. Отже, деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством , а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Можливо у грецькій міфології це відповідно
– дванадцять титанів.
Старода́вня Гре́ція - цивілізація в історії Греції, яка існувала на Балканському півострові від III тис. до н. е. до початку Середньовіччя бл. 600 р. нашої ери. Найбільший її розквіт припав на класичний період V-IV ст.
Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу - Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального.
Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне з українським Перуном, або зодіакальним сузір’ям Стрільця. У Ві-зантійському хронографі Іоанна Малали (VI – VII ст.
Іва́н (Іоа́н) Мала́ла (бл. 491-574/578) - візантійський історик 6 ст.
) є згадки про Гефеста І його енна Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.
Культ Сварога зародився вірогідно на межі бронзового і залізно-го віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар – на значній території: давне городище Савар-ка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сверехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.
Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові некоего христолюбца». Вша-нування вогню на Україні має давне коріння, яке сягає трипільської доби, коли кожна родина молилася до свого Овина – домашнього вог-ню.
Трипі́лля - село Обухівського району Київської області. Відстань до райцентру становить близько 15 км і проходить автошляхом Р19.
Овном звалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зер-на, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Тут приносилися жерви овинному Домови-кові у вигляді півня, які мали сприяти успішному обмолоту зерна.
Молотьба́ або обмолот - одна з основних сільськогосподарських операцій. Відділення зерен від полови або насіння з колосків, качанів тощо.
Об-ряди добування живого вогню збереглися в Україні серед карпатських пастухів як ритуал першого запалювання вогню на полонині. Кожна родина мала своє святилище і свій жертовник (залишок трипільської доби). Це явище і відображено в приказці: «Церкви – не овини, в них образи все єдині». З прийняттям християнства стало байдуже, де мо-литися – у церкві свого села, чи сусіднього, бо ікони скрізь були спіль-ні. Індивідуалізм української натури довго не міг змиритися з подіб-ним явищем: свої рідні боги та свої хатні жертовники були ближчими, а отже, й правдивішими. Тому не зважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ ше й нині переховує деякі залишки старо-давніх вірувань, іноді вже не усвідомлюючи їхнього значення, але ви-конуючи традиції своїх предків.

10


Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати де-які форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символа-ми Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики- сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є на фресках Софійського собору в Києві – ось який знак жи-вучості народних традицій, поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм не уявлявся.
На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залиш-ком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плу-гом, покладення плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг І золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях, українців.
Вшанування вогню поширене в Україні у багатьох весняних та літніх ритуалах, зокрема, пов’язаних зі шлюбом та очищенням.
Дажбог (Даждьбог). Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозору назву: даждь – «дай» і бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – податель добра, багат-ства. У південних слов’ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, Боже» , або « Дай, Боже, дай), які ряд вчених вважа-ють первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!»4.


    1. філософському розумінні Дажбог – датель буття, тобто духа




  1. матерії, які є близнюками. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з не-бом, сонцем, як син Сварога, він також е і богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед науковців була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як бога дощу,’але вона не дістала широкої підтримки. За своїм значенням




  1. сонце, і дощ у рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дає життєдайне зерно.

4 Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К.: Наук. думка, 1965, с. 17.


11


Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з прохан-ням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном , і проказував молитву: «Господи, ти, ко-трий даєш нам їжуї Дай тепер нам її в повній мірі». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте, не виключено, що до неї близьке християнське «Отче наш»: «...хліб наш насущний дай нам сьогодні». Безперечно, що найбільше звернень до Дажбога було пов’язане саме з хліборобськими обрядами. Його ім’я зберегло-ся в своїй стародавній формі в деяких обрядових піснях:
Не сам же я вийшов. Да ж бог мене вислав З правої ручейки І Ключики видав.»

(веснянка, мова соловейка)5

Або:
Там здибавсь князь Із Дажбогом. рано рано. Там здибався князь із Дажбогом, ранесенько.


(весільна)6
У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита , який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух – це Дух поля. Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя. Є народне повір’я, шо жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна була цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини.
Навесні Дідуха обмолочували і зерно знову висівали на поле: випускали Духа поля на землю. Саме це надавало врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника , яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.



  1. Календарно-обрядова поезія. – К.: 1987, с. 26

  2. Нова радість стала. Колядки та щедрівки. – К: Веселка, 1991, с. 6. (Пісня помилково вмішена серед щедрівок, за всіма ознаками вона « весільною: «князем раз на віку» буває молодий на своєму весіллі).

12


Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Князь Володимир перед прийняттям христи-янства зробив останню спробу систематизації стародавніх божеств руського народу, якомога більше наблизивши їхню ієрархію до хри-стиянської. У зв’язку з цим , Б. Рибаков висловив гіпотезу, що Сварог за своїм становищем мав бути ідентичним Богу-отцю (Саваофу), Дажбог (Хорс) відповідав БоговІ-сину (Ісусу Христу), Мокош (мати долі) ідентична християнській Богородиці.
Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксо-ланн, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Даж-богові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паля-ниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової страви і вва-жаються як повсякденна їжа. Слово «корж» співзвучне з іменем Хор-са, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».
Із слов’янських перекладів давньогрецьких авторів дізнається, що Хорс відповідав грецькому Аполлону. В Україні є багато геогра-фічних назв, пов’язаних з цим богом сонця: Хорс, Хурс, Корсунь, Херсон. Є такі назви і в Болгарії, Хорватії, Чехії.
Є. В. Аничков, досліджуючи назву цього божества в «Слові о пол-ку Ігоревім» вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. За текстом пам’ятки, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже мова певно йде про нічне світило – Місяць. У пізніших дослідженнях висловлю-валася думка, що вираз «перебігти дорогу Хорсові» міг означати на-прямок з півночі на південь, бо сонце ходить зі сходу на захід.7
Опис ідола, присвяченого Хорсові , подав один з мандрівни-ків-чужинців, який бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змієві. Напевно ХорсЗмієборець був пізніше втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця).
Святий Юрій, Святий Юр, Юрій-Змієборець,Святий Георгій, Георгій Переможець (грец. Άγιος Γεώργιος - агіос Георгіос) - святий, мученик і воїн, патрон візантійських імператорів, а пізніше і руських (українських) князів, зокрема князів Коріятовичів.

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів у X ст. все більше заступає Сварога. Він ідентичний також грецькому Зевсо-ві, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконував
7 В. Шаян у книзі «Віра предків наших» писав: «Хоре е бистрокомонний і наш герой мусив мати чудові швидкі комоні, шоб перебігти дорогу Хорсові. Хоре біжить зі Сходу на Захід, а наш герой біжить із Півночі на Південь. Картина зовсім ясна...»
(Т. 1, е. 174).

13


аналогічні функції – оберігав дружину на війні, завідував громом і блискавкою. Лого роль в християнстві перебрав на себе Ілля.
Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискав-ки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало « метати каміння». Цей бог та-кож залишив на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуки (на Черкащині).
Топо́нім (від грец. топоним - місце і грец. όνομα - назва) - назва місцевості, регіону, населеного пункту, об'єкту рельєфу, будь-якої частини поверхні Землі, тобто географічна назва.
Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чо-ловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.
У договорах русів з греками воїни Аскольда (Оскольда) склада-ли присягу Перунові як покровителеві війська, йому ж присягали й воїни князя Ігоря: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган-русів»8.
Грім і блискавка мали як позитивне (викликання плодотворно-го дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому існувало безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (спи-сів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Отже, наші предки мали вже ці знання з дуже давніх часів.
Волхви користувалися ворожбитськими книгами «Громника-ми», за якими ворожили і передбачали події залежно від фази мі-сяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зро-стаючий місяць, то «великий муж помре». Перший грім навесні вважався цілющим на здоров’я. Цілющими також були так звані «громові стріли» – камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і вико-ристовувалась для лікування. Такі камінчики в Карпатах називали «Перуновими топірцями» (записано Іваном Франком).
Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі - 28 травня 1916, Львів, Австро-Угорщина) - видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).

Грім і блискавка на Купала – добрий знак. Не дарма цвіт папо-роті, який шукають у цю ніч, називають «Перуновим цвітом». Га-дають, що назвичайне напруження в природі під час грому сприяє
8 Літопис Руський . – К., 1989. – С. 30.
Іпа́тіївський літо́пис - руське літописне зведення 1420-х років українського походження. Містить «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. У XVII ст. зберігався в Іпатіївському монастирі (Кострома, Московське царство), від якого отримав назву.

14


зацвітанню квітки папороті.9 Щоб узяти цей чарівний квіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, поки не зірвеш. Перунів квіт, як вірили, дає людині мудрість, багатство, силу, ко-хання, красу.
Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чолові-ком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний ту-луб, залізні ноги , срібну голову, золоті вуса. В «Густннському літо-писі» зазначено, що ідол Перуна тримав у руках коштовний камінь
– рубін чи карбункул. Біля Перуна завжди палало вогнище, яке по-стійно підтримували спеціально призначені служителі культу. До-бувався цей вогонь тертям дерева об дерево, тобто був так званий «живий вогонь», який підтримувався вічно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина , цвіт папороті, со-кира , стріла, кінь. Помічниками Перуна є відомі досі казкові персо-нажі Верннгора й Вернидуб.
Існує повір’я , що дерево, в яке вдарив Перун, не можна вико-ристовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів.
Музи́чний інструме́нт - інструмент, призначений для виконання музики. В принципі будь-який інструмент, що здатний відтворювати звуки за певних умов і в певних музичних традиціях може бути використаним, як музичний.
Капище Перуна стояло в Києві на місці су-часного будинку № З по вулиці Володнмирській.
Стрибог. У Володи мировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Сло-ві о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався богом винищувачем, богом війни, жорстокої битви і був відомий як Сатурн. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є одні-єю з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком, його стріли летять вітром, тому й божество стало уособленням вітру.
Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки тво-рцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих
9 Ткач М. Четвертий вимір, або коли цвіте папороть?
Коли цвіте папороть - фольк-опера Євгена Станковича в трьох актах. Написана у середині 1970-х років, вперше прозвучала в концертному виконанні 2011 року, на театральній сцені не представлялася. Літературною основою опери стали твори Миколи Гоголя, національний фольклор, героїчний епос, народні обряди.
// Знання та праця. — 1990, № 7.

15


вітру» – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створювало музику.
Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистана, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру по-году на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Гїосвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про мо-ління князівської дружини: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».
Дружи́на (первісне значення: «товариство», «спілка», «об'єднання людей») - княже військо на руських землях 8 - 16 століть, що формувалося з бояр або найближчого оточення князя.
Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш частіше просто Панько́ Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819(18190807), містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області - 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) - український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець.

Борис Рибаков ставить Стрибога в один ряд з Родом, Світови-дом, Сварогом, грецьким Ураном, що видається маловірогідним. Швидше, Стрибог був ближчим до грецького Кроноса, символу не-вмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив.
Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомир-щині), Стрижавка і Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коре-нем Сгр-зустрічаеться між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог.
Велес (Волос). Це один з найстаріших богів, що вважався Богом достатку. Відома його друга назва «скотій бог», що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того, Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як рим-ський Меркурій. Олександр Афанасьев пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезневський навіть порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був богом муз. У договорах з греками Волос сприймається як бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний бог Вольсі, у чехів veles означає нечисту силу. Латинське vels значить «біс», литовське velis – покій-ник, vele – душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який спілкувався з домашньою худобою, тому й дістав, назву «скотья бога».

Свійська, домашня худоба (однаково в однині та множині) - свійські тварини, що навмисно утримуються в сільському господарстві задля отримання різноманітної продукції, такої як продукти харчування чи волокна, або з метою використання для праці.
В обрядах на зв’язок Велеса з Родом і Дажбогом вказує звичай останнього снопа, який ще зветься «волосовою бородою».


16


Назва Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» – воло-хатий. Вважають, що він з’явився у наших предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця), вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом цей бог набув людської подоби. Його кумири були дерев’яні й кам’яні. Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву св. Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій.
Святий Власій (пом.316) - ранньо-християнський святий, мученик, лікар та єпископ східно вірменського міста Севастія (нині Сівас, Туреччина).
Ця церква зна-ходилася на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла). Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ре-місники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства . На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми стадами худоби , щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо, саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли Володимир руйнував язич-ницькі святилища.
Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх «волових свят» – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу сим-волізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» – бажа-ють на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами.
Після впровадження християнства Велес разом з іншими бога-ми потрапив до розряду «нечистої сили», його також почали іден-тифікувати э міфічним Вієм – богом підземного царства мертвих.
З ім’ям Велеса ( Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), яке, на думку Олександра Знойка, означає «небо Волоса». Велесовий син – Тур, іноді золоторогий Олень та-кож цінувався як охоронець добробуту родини.
Ім’я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах: Воло-сів Яр (на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назва Молдови

17


– Волошина – походить від імені Волоса. Волохи і валахи (молда-вани і румуни) винайшли багато лікарських препаратів, настоїв для лікування хворих тварин.
Воло́ська ву́лиця - назва вулиць у деяких населених пунктах України.
Ліка́рські за́соби (лікувальні препарати, ліки, медикаменти) - речовини або суміші речовин, що вживають для профілактики, діагностики, лікування захворювань, запобігання вагітності, усунення болю; отримані з крові, плазми крові, органів і тканин людини або тварин, рослин, мінералів, хімічного синтезу (фармацевтичні засоби, ліки або медикаменти) або із застосуванням біотехнологій (вакцини).


Мокоша. Єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Мокоша (інші, варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Жит-тя), покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому в жінок віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, чи не ходила вона до Мокоші. На Новгородщині культ Мокоші зберігся аж до XIX ст.
До Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) при-ходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була по-кровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Во-лодимир її до свого пантеону. За легендами, саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені богині. Дослідники вва-жають, що воно походить від мокрий, мокнути. Цікаво, що в ли-товській мові є слово максі, що означає «в’язати, плести» і макаш
– «плетений гаманець». Отже, це може вказувати на одну з функцій богині; яку мали й литовці.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богинь вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині – Матері. її зобра-ження, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з під-нятими вгору руками (поза Оранти), на голові має ріжкасту шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики, іноді головний убір богині нагадує кві-тучий куш Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н. е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час мо-ління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну богиню з піднесеними до неба руками.


Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Лани. На думку академіка Миколи Марра, ім’я Дана складається з двох

18


частин: да (середземноморське «вода») і на і («неня», «мати»), тоб-то воно означало Мати-Вода. Слово Дана уже в скіфо -сарматський період перестало бути ім’ям богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «ріка») або дунай – назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях.
Переказ про Богиню Дану записав ще Геродот: вона незрівнян-на красуня, непорочна діва І мати всього живого, богиня родючості. Тї днем вважалася п’ятниця,коли вона суворо судила тих, хто по-рушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, що слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою. Богині , ідентичні Дані, існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).
Приспівом до багатьох українських пісень є праіндоєвропей-ська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:
Шіді. ріді, Шіді, ріді. Шіді. ріді. Дана!
Олександр Знойко висловлює також припущення, що ші – оз-начає «вона», ді – «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!»
Отже, є підстави вважати, шо культ цієї богині розвивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-П’ят-ниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Пара-скева також опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами. її зображення ставили біля криниць (докладніше про це див. розділ «Релігійна культура українців»)
Якщо Дана залишила своє ім’я в назвах річок, то Мокоша пере-важно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов’янських народів.

19


Купайло. Бог літнього сонця. Іван Нечуй-Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу»10.
Інші дослідники припускають, що назва Купала близька до лат. Cupido – Купидон, що за значенням близьке до індоєвропейсько-го «кипіти», « палати», «пристрасно бажати». Купальське вогнище запалювалося від «живого вогню», добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч.
Купальське вогнище (давньорус. Купала, пол. Sobótka, словац. Sobotka) - святкове ритуальне багаття, один із головних атрибутів свята Івана Купала, яке відмічають у день літнього сонцестояння. Є уособленням сонячного світла.
У «Густинському літописі» пояснюється, що « Купало бяше бог об-нлія, якоже у еллін Церес», Богиня Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася богинею шлюбу, материнства, небесної волі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди купальського свита ідентичні у цих народів.
Кумирів Купалі, мабуть, не ставили, вважаючи її (його) не стіль-ки божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали солом’яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерева тощо, прикрашену квітками та стрічками. На думку Івана Нечуя-Левицького, Купайло та Марена – ці два божества, що від-повідають двом стихіям: вогню й воді (Сонцю і Хмарі).
Нечу́й-Леви́цький Іва́н Семе́нович (справжнє прізвище - Леви́цький, 13 листопада 1838(18381125), Стеблів, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія - 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) - український прозаїк, перекладач, письменник.
Таке по-яснення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння.
Сонцестояння - момент часу, у який центр Сонця проходить або через найпівнічнішу точку екліптики, що має схилення +23° 27' (точка літнього сонцестояння), або через найпівденнішу її точку, що має схилення -23° 27' (точка зимового сонцестояння).
«Сонячне» опудало робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується опудало Марени (пор. Мар- ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною вологою.
Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з ве-селощами, піснями й танцями «справляли празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла. Нині залиш-
10 Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К.: 1992. с. 33

20


ки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоло-вічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготов-ляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають опудало, розривають його, а гіляч-ки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для родючості. Проте, дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже повертають до водної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди замість опудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.
Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як зма-гання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому – стражданнями цих богів, які закінчувалися смертю, то стає очевидним, що христи-янська віра запозичила свою філософію саме з язичництва. Після смерті настає воскресіння – навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні боги.
Після смерті (англ. Postmortem) - американський трилер 1998 року.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла. тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи. Ярило вважається символом плодючості. його назва має корінь Яр (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чо-ловічий символ запліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли » він пробуджується, а влітку відбувається символіч-ний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Кострубонь-ка: жінки з жартами ховають опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».
Певних згадок про кумира Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приді-ляли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних ман-дрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою). У Білорусі навесні водили Ярилу
– гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочи-сті шати. В інших слов’ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків
– Вакх та Діоніс.

21


Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні.
Троян. Чи не найменш досліджений з усіх богів, який, вірогідно, був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлое і тресвітлоє солнце» – звертається до ньо-го Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало, аж до іден-тифікації його з римським імператором Марком Ульпієм Трояном.
Ри́мський імпера́тор - правитель Римської держави впродовж імперського періоду (починаючи з 27 до н.е.). Римляни не вживали єдиного терміну для найменування цієї найвищої посадової особи держави. У різні часи вживались такі латинські титули: imperator, augustus, caesar і princeps.
Навряд, чи така гіпотеза є правомірною. Можливо ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці божества ніби сполучені єдністю дій, але кож-не діє в свій час. Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього бога – Триглав. Тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час мо-ління килими підіймали і люди бачили кумира.

В Україні є чимало назв, похідних від Трояна. Це – названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або троян – третій син. Деякі дослідники вбачають тро-їстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство).
Симаргл досі залишається малодослідженим божеством. Часом його ідентифікують з грецьким Семигераклом (Володимир Гнатюк). Інші варіанти імені: Симаргл, Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О. Фамінцина, Єрьгл – Єрил – Ярило: отже, Семиярил. Значення цього божества було незрозумілим уже за давніх часів. Так, Нестор Літописець пояснює його як «семь» І «ергла»;
Не́стор-літопи́сець (близько 1056, Київ - близько 1114, Київ) - київський літописець та письменник-агіограф. З 1073 чернець Києво-Печерського монастиря. Автор «Житій святих князів Бориса і Гліба й Теодосія Печерського».
цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму «Лексиконі» (1627 р.).
Па́мво Бери́нда (між 1550 та 1570 - 13 (23) липня 1632) - діяч української та білоруської культури, енциклопедист, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, православний чернець.

На думку К. Тревер, зображення трипільського крилатого собаки ідентичне зображенням іранського божества Саеномергла (охоронця рослин). На трипільському глиняному посуді малювали собак, а поруч них – хлібний колос або стеблина, що означало саме охоронця посівів.

22


  1   2   3   4   5   6   7   8



  • ЗМІСТ Передмова 3 Етнічна віра українців 4 Особливості української міфології
  • II. Релігійна культура українців
  • Коло свароже (український язичницький календар) 80 Боги покровителі днів тижня 82 Праслов’янський іменослов
  • УКРАЇНСЬКЕ ЯЗИЧНИЦТВО Український центр духовної культури
  • Високий друк
  • Оцифровано з оригіналу та переверстано V.M.K.
  • Особливості української міфології І. ВІРУВАННЯ, МІФОЛОГІЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ
  • Український олімп
  • Позвізда
  • Пантелеймон Куліш