Первая страница
Наша команда
Контакты
О нас

    Головна сторінка



Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10

Зміст прелюдія: Світові десять років Частина І. Бачення системи 10




Сторінка1/24
Дата конвертації16.04.2017
Розмір6.64 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Зміст


Зміст 1

Прелюдія:
Світові десять років 2


Частина І. Бачення системи 10

Нова система 10

Інформаційний арбітраж 19

... І стіни упали 27

Мікрочіовий імунодефіцит 47

Золота Гамівна Сорочка 67

Електронне Стадо 74

Частина ІI. Під’єднання до системи 95

ДОСкапітал 6.0 95



Частина ІII. Опір проти системи 215


Прелюдія:
Світові десять років


Це вже починає дратувати, адже ж нам немає ніякого діла до Росії чи Азії. Ми в себе вдома й хочемо спокійно робити свій бізнес, але не можемо – через те, як тамтешні уряди керують своїми країнами.
Дуґлас Генсон, директор-розпорядник корпорації “Рокі Маунтен Інтернет”, в інтерв’ю “Волл-стрит Джорнел” після того, як біржовий крах 1998 року змусив його відкласти випуск “сміттьових” облігацій на суму 175 млн. доларів

Вранці 8 грудня 1997 року уряд Таїланду оголосив про закриття п’ятдесяти шести з п’ятдесяти восьми найбільших фінансових домів країни. Ці приватні банки ледь не миттєво збанкрутіли через обвал тайської валюти – бата. Взявши великі кредити в американських доларах, вони позичали ці кошти місцевим підприємцям на будування заводів, готелів, офісних хмарочосів та люксових апартаментів. Банки почувалися в безпеці, бо тайський уряд зобов’язався був підтримувати сталий курс бата відносно долара. Та коли уряд не спромігся виконати свою обіцянку, то після масштабних глобальних спекуляцій проти бата – їх викликало дедалі ясніше усвідомлення того, що тайська економіка не така сильна, як доти вважали – тайська валюта впала як стій на 30 відсотків. Це означало, що фірми, взявши позики в доларах, мусили тепер, повертаючи кожен позичений долар, виплачувати на третину більше тайських батів. Багато підприємств не змогло повернути позичок банкам, чимало банків не змогло розрахуватися із своїми іноземними кредиторами – і ціла система застопорилася, залишивши без роботи 20000 “білих комірців”. Наступного дня в мене була призначена зустріч у Бангкоку на вулиці Асоке, таїландській Волл-стрит, де мали свої штаб-квартири більшість збанкрутілих фінансових домів. Ми повільно минали ці розорені фірми одна за одною, і таксист, показуючи на кожну, промовляв: “Мертва!... мертва!.. мертва!.. мертва!.. мертва!”

Тоді я цього ще не знав, – та й ніхто не знав, – але тайські інвестиційні банки стали першими кісточками доміно у, як згодом виявиться, першій глобальній фінансовій кризі нової ери глобалізації – ери, що настала після закінчення холодної війни. Тайська криза поклала початок втечі капіталу майже з усіх молодих ринків Південно-Східної Азії, спричинивши зниження курсу місцевих валют у Південній Кореї, Малайзії та Індонезії. Глобальні та місцеві інвестори, ретельно й прискіпливо дослідивши економіки цих країн, знайшли там чимало слабких сторін і або перевели свій капітал у безпечніше місце, або підняли процентну ставку, щоб компенсувати собі більший ризик. Це було незадовго до того, як серед бангкокців стала дуже популярною футболка з написом “Колись я був багатий”.

За кілька місяців економічний спад у Південно-Східній Азії почав даватися взнаки вже по всьому світі. Азія була важливим двигуном загальносвітового економічного зростання – двигуном, що поглинав величезну кількість сировини. І коли цей двигун став глухнути, ціни золота, міді, алюмінію і, найголовніше, сирої нафти почали падати. Таке падіння світових цін на товари і стало тим механізмом, що переніс кризу з Південно-Східної Азії до Росії. Росія на той час була заклопотана своїми проблемами, намагаючись за допомогою МВФ видряпатися з економічної трясовини, до якої сама й ускочила, на стабільний шлях зростання. Однак бідою Росії було те, що значна частина її підприємств була нездатна виробляти продукцію хоч трохи вартісну. На ділі більшість цієї продукції можна було вважати за “додану від’ємну вартість”. Це значить, що трактор, виготовлений на російському заводі, був такий нездалий, що як металобрухт чи металосировина він вартував більше, ніж як готовий, “зроблений у Росії” трактор. На додаток, ті російські підприємства, що виробляли продукцію, придатну на експорт, сплачували дуже мало або й жодних податків, тож Кремль потерпав від хронічної нестачі коштів.

Не дістаючи великих надходжень із своєї економіки, російський уряд міг фінансувати поточний бюджет хіба що за рахунок податків на сиру нафту та інші експортні товари. Він також почав дуже залежати від іноземних позичальників, що в них виманював гроші, пропонуючи під непоганий процент різноманітні державні облігації.

Утім, на початку 1998-го російська економіка й далі загнивала, тож росіяни, щоб і далі принаджувати чужоземців, мусили підняти процентну ставку на свої рублеві облігації від двадцяти до п’ятдесяти й навіть сімдесяти відсотків. Іноземні банки та фонди, як і раніше, купували ці облігації, міркуючи, що навіть коли російський уряд не зможе їх викупити, то МВФ не стоятиме осторонь і простягне росіянам руку допомоги, – тож кредитори все одно повернуть свої гроші. Деякі іноземні банки й інвестиційні фонди не тільки не переставали вкладати власні кошти в російську економіку, але й брали додаткові позички під п’ять відсотків, щоб за них купити російські держоблігації з виплатністю двадцять чи тридцять відсотків. Як казала моя бабуся: “Оце оборудка!” Але, як вона ще казала: “Коли щось виглядає надто гарно, щоб бути правдою, значить, воно й не є правда!”

Так воно й було. Падіння цін нафти, яке почалося в Азії, призвело до того, що російському урядові ставало дедалі важче виплачувати капітал та проценти на свої держоблігації. МВФ тим часом повинен був рятувати своїми кредитами Таїланд, Корею та Індонезію, а отже відкидав усі пропозиції додатково профінансувати Росію, – доки росіяни спершу не виконають своїх обіцянок і не візьмуться реформувати власну економіку, а почнуть бодай з того, що змусять свої найбільші підприємства й банки сплачувати хоч трохи податків. 17 серпня 1998 року російська економіка розсипалася, мов хатинка з карт, завдавши ринку подвійного удару: Росія знецінила й одностороннім порядком відмовилась оплачувати свої державні облігації, не попередивши кредиторів і не уклавши жодних угод про компенсацію. Фонди, банки та інвестиційні компанії, що були повкладали гроші в російську економіку, стали зазнавати величезних втрат. Ті інвестори, що понабирали додаткових кредитів, аби тільки зробити якнайбільші ставки в кремлівському “казино”, тепер опинилися перед загрозою банкрутства.

Будь-що-будь, колапс російської економіки не мав би справити значного впливу на глобальну систему. Ця економіка значила менше, ніж навіть голландська. Але тепер система була глобальна як ніколи. Так само, як ціни на сиру нафту стали тим передавчим механізмом, який поширив кризу на Росію, так само й інвестиційні фонди – велетенські нерегульовані скупчення приватного капіталу, що нишпорять по світі, видивляючись, де б найзисковніше вкласти свої кошти, – стали тим механізмом, який поширив кризу з Росії на решту молодих ринків, зокрема на Бразилію. Інвестиційні фонди й торговельні фірми, зазнавши в Росії великих збитків (а ці збитки зросли подекуди в 50 разів, бо ж багато інвесторів самі використовували позичені кошти), мусили негайно збільшити свої прибутки, щоб розплатитися з банкірами. Вони були змушені продавати все, що мали ліквідного. Тож вони й почали продавати свої активи у фінансово надійних країнах, щоб компенсувати втрачене в країнах кризи. І от, приміром, Бразилія, що досі в очах МВФ та світових ринків поводилася просто взірцево, раптом побачила, як інвестори панічно розпродають її акції й облігації. Стараючись втримати в себе капітал, Бразилія мусила підняти процентну ставку аж до сорока відсотків. За подібним сценарієм розвивалися події на всіх молодих ринках світу. Перестраховуючись, інвестори збували свої бразильські, корейські, єгипетські, ізраїльські та мексиканські облігації, а отримані кошти або ховали під подушку, або вкладали в найбезпечніші облігації США, які тільки могли знайти. Таким чином спад на бразильському та інших молодих ринках став передавчим механізмом, що спричинив справжнє полювання на облігації Американської Скарбниці. Це, знов-таки, миттю піднесло ціну американських держоблігацій, дозволило американському урядові знизити встановлену на них процентну ставку й побільшило різницю в ціні між держоблґаціями США й облігаціями корпорацій та молодих ринків.

Раптове падіння прибутковости облігацій американської скарбниці стало тим механізмом, що занапастив іще більше інвестиційних фондів та банків. Для прикладу візьмімо хоча б компанію “Довготривале управління капіталом” (“ЛТСМ”), що має штаб-квартиру в Ґрінвічі (штат Коннектикут). “ЛТСМ” – це, образно мовлячи, Мати Всіх Інвестиційних Фондів. Наприкінці 1980-х виникло багато нових таких от фондів – і боротьба на ринку одразу загострилася. Всі вони претендували на одні й ті самі ласі шматки. Щоб хоч якось заробляти гроші в цьому світі жорстокої конкуренції, інвестиційні фонди стали робити дедалі екзотичніші ставки, виносячи на карту щораз більший куш. І щоб знайти якісь орієнтири в цій грі, “ЛТСМ” запросила двох бізнес-економістів, лавреатів Нобелівської премії. У своїх дослідженнях вони доводили, що базову нестійкість акцій та облігацій можна оцінити на підставі того, як ті поводилися в минулому. Проаналізувавши комп’ютерні моделі та взявши великі позички в різних банках, “ЛТСМ” ризикнула поставити, не багато не мало, 120 млн. доларів на те, як зміниться курс деяких ключових облігацій влітку 1998-го. Компанія сподівалася, що вартість американських держоблігацій знизиться, а викидних облігацій та облігацій молодих ринків – зросте. Однак комп’ютерне моделювання ніяк не могло передбачити тої глобальної пошести, що почалася після серпневого колапсу Росії, тож геть усі ставки виявилися програшними. Коли весь інвестиційний світ панічно накинувся на американські держоблігації, то їх вартість, замість падати, підскочила, а вартість викидних облігацій та облігацій молодих ринків, замість підскочити, провалилася в безодню. “ЛТСМ” залишилася з діркою від бублика. Якби не допомога банкірів, компанії довелося б гарячково розпродавати всі свої цінні папери, а це означало б цілковитий крах світового ринку.

Нарешті ми дісталися й моєї вулиці. На початку серпня 1998-го я інвестував певну суму в інтернет-банк мого приятеля. Невдовзі ціна акцій сягнула аж 27 доларів при номіналі 14,50 долара. Я почувався генієм. Аж ось Росія оголосила дефолт, увесь цей ланцюжок доміно почав валитися – й акції мого приятеля впали до 8 доларів. Чому? Бо його банк придбав був велику кількість закладних на приватні будинки, а коли внаслідок ажіотажної купівлі держоблігацій процентна ставка у США раптом упала, багато людей могло б кинутися завчасно сплачувати свої закладні. Якби багато людей раптом сплатило свої закладні, то банк мого приятеля не отримав би очікуваного припливу доходів і не зміг би розплатитися з вкладниками. Проте на цей раз ринок помилився, й акції мого приятеля знов зросли на ціні. Тож на початку 1999-го я знов почувався генієм, коли Amazon.com заразила світ інтернет-божевіллям і акції мого приятеля, як і інших технологічних компаній, підскочили до небес. Але недовго було чекати, поки на наше свято припреться без запрошення решта світу. То вже не Росія ломилася з парадного входу – тепер настала черга Бразилії збурити американський ринок і навіть притлумити (правда тимчасово) бум акцій в Інтернеті.

Спостерігаючи всі ці перипетії, я міркував, що треба було шести місяців для того, щоб події на вулиці Асоке відгукнулися на моїй вулиці, і тільки один тиждень для того, щоб події у бразильській Амазонії позначились на Amazon.com. “Ю-ес-ей Тудей” так підсумувала стан світового ринку наприкінці 1998-го: “Лихо ширилось від однієї країни до другої, наче вірус, – зазначалося в часописі. – Американський ринок реагував моментально... Люди в перукарнях тільки й розмовляли, що про тайський бат”.

Невдовзі, щоправда, Amazon.com знов стрімко пішла вгору, потягнувши за собою всі акціонерні інтернет-компанії. Вони, знов, допомогли поставити на ноги весь американський фондовий ринок, тим самим створивши у Сполучених Штатах ефект багатства, що спонукав американців активно витрачати свої заощадження. Це дозволило Бразилії, Таїландові та іншим новим ринкам експортувати свої товари до Америки і так поступово долати наслідки кризи. Амазонія, Amazon.com – усе зливалося в одну ріку.

__________

Крім усього іншого, цей колообіг – від вулиці Асоке до моєї вулиці, від Амазонії до Amazon.com, а тоді назад, від Amazon.com до Амазонії – мав би показати нам усім, що воно таке: сучасний світ. Неповоротка, заклякла й перетята кордонами система холодної війни, що панувала в міжнародних відносинах після 1945-го, безповоротно поступилася місцем новій, гнучкішій і злагодженішій системі, що її ми звемо глобалізацією. Якщо ми не зрозуміли це 1989-го, коли впала Берлінська стіна, то вже напевно мали б зрозуміти тепер, по десяти роках. І справді, 11 жовтня 1998-го, коли світова економічна криза була в самому розпалі, компанія “Мерріл Лінч” помістила в усіх найбільших американських часописах оголошення, доводячи цей факт до нашого відома. Ось воно:

Світові десять років

Він народився 1989-го, коли впала Стіна. Тож не дивно, що наймолодша економіка світу – глобальна економіка – поводиться ще як дитина. Внутрішні сили стримування й урівноваження формуються тільки за старших літ. Багато світових ринків тільки недавно спізнали свободу, тільки недавно ними стали правити почуття людей, а не кулак влади. Проте, як бачиться, це нітрохи не применшує тих перспектив, що відкрилися десять років тому, коли світ видобувся з-за стін на волю... Поширення вільних ринків та демократії дає можливість дедалі більшій кількості людей перетворювати свої прагнення на здобутки. Технології, якщо їх правильно використовувати й вільно поширювати, здатні стирати не тільки географічні, але й людські кордони. Нам видається, що, як на десятирічного, цей світ і далі подає великі надії. Зрештою, ніхто й не казав, що доходити літ – легко.

Втім, було б правильніше сказати, що цій ері глобалізації виповнилося 10 років. Адже починаючи від середини 1800-х і до кінця 1920-х світ переживав таку саму еру глобалізації. Якщо порівняти обсяги міжнародного обігу товарів і капіталів на душу населення, то виявиться, що період глобалізації перед Першою світовою війною був аналогічний до того, в якому сьогодні живемо ми. Великобританія, що тоді була провідною світовою потугою, інвестувала величезні кошти в молоді ринки, отож жирні коти в Англії, в решті країн Европи та в Америці часто потерпали від фінансових криз, спричинених перипетіями цінних паперів Арґентинської залізниці й латвійського чи німецького урядів. Тоді не було ще валютного регулювання, тож тільки-но (1866 року) прокладено трансатлантичний кабель, як банківські й фінансові кризи з Нью-Йорка почали миттю ширитися на Лондон та Париж. Якось я мав зустріч з Джоном Монксом, головою Британського конгресу профспілок, і він сказав мені, що на порядку денному першого конгресу БКП в Манчестері (Англія) 1868-го року поряд з іншими нагальними питаннями стояли: “Потреба подолати конкуренцію азійських колоній” та “Потреба узгодити освітні й професійні стандарти Сполучених Штатів та Німеччини”. За тих днів міжнародні міграції були більші, ніж будь-коли на нашій пам’яті, бо перед 1914 роком у країнах ніколи не вимагали від прибульців паспортів. Усі ті мігранти, що заполонили американські береги, не мали жодних віз. Зібравши докупи всі ці чинники, разом з винайденням пароплава, телеграфу, залізниці і, фактично, телефону, можна з певністю ствердити, що за першої ери глобалізації наш світ звузився з розміру XL до розміру M.

Перша ера глобалізації та глобального фінансового капіталізму не витримала ударів Першої світової війни, Російської революції та Великої депресії, що пошматували світ і політично, й ідеологічно. Формально поділений світ, що постав після Другої світової, одразу ж закляк на морозі холодної війни. Холодна війна була також міжнародна система. Вона тривала від 1945-го до 1989-го й після падіння Берлінської стіни поступилася місцем новій системі, новій ері глобалізації, що в ній живемо й ми. Назвімо це “другим раундом.” Схоже на те, що весь отой період, майже сімдесят п’ять років від початку Першої світової й до кінця холодної війни – то був тільки затяжний тайм-аут між двома ерами глобалізації.

 Попередня й теперішня глобалізації мають між собою багато спільного. Особливість сучасної системи – це небачений досі ступінь та інтенсивність інтеграції світу в єдину глобалізовану ринкову спільноту. Сьогодні, як ніколи, багато людей та країн можуть користати з глобалізованої економіки та інформаційних мереж, не без того, звісно, щоб самим потрапляти під їх вплив. Перша глобалізація, хоча й була досить інтенсивна, залишила за бортом багато нерозвинених країн. Її масштаби були, як на той час, досить великі, проте в абсолютних величинах, на тлі сьогодення, вони просто губляться. Щоденні обсяги валютної торгівлі в 1900 році вимірювалися мільйонами доларів. 1992-го, згідно з даними Нью-Йоркського федерального резерву, вони становили 820 мільярдів, а у квітні 1998-го – вже 1,5 трильйона доларів (з тенденцією зростати). Близько 1900 року потоки приватного капіталу з розвинених країн до країн, що розвиваються, вимірювалися сотнями мільйонів доларів, а в самому процесі інвестування брало участь порівняно небагато країн. 2000-го йдеться вже про сотні мільярдів доларів, а до інвестування залучено десятки країн. Нова ера глобалізації супроти попередньої – наче реактивний літак проти паротяга.

Проте сучасна ера глобалізації вирізняється не тільки масштабами; під важливим оглядом вона вирізняється і своєю природою: що технологічно, що політично. В технологічному плані вона вирізняється хоча б тим, що попередня глобалізація ґрунтувалася на зменшенні транспортних витрат. Винайшовши залізниці, пароплави й автомобілі, люди змогли діставатися в різні куточки світу швидше і дешевше, а отже – швидше й дешевше торгувати. Проте, як зазначає “Економіст”, сучасна глобалізація ґрунтується на зменшенні телекомунікаційних витрат – завдяки мікрочипам, супутникам, оптичним волокнам та Інтернету. Ці нові інформаційні технології поєднують світ значно тісніше, ніж технології транспортні. За їх допомогою країни, що розвиваються, можуть не просто продавати свою сировину на Захід, дістаючи натомість готову продукцію, – вони самі можуть стати потужними виробниками. Ці технології також дозволяють компаніям розміщувати свої виробничі, дослідницькі й торговельні підрозділи в різних країнах, підтримуючи між цими підрозділами такий тісний комп’ютерний і телеконференційний зв’язок, ніби всі вони розміщені десь поряд. Крім того, завдяки комп’ютерам і дешевим телекомунікаціям сьогодні став можливим глобальний ринок послуг, – від лікарських порад до написання програм чи оброблення даних, – і то послуг, що раніше ніяк не могли б бути за предмет торгівлі. А чом би й ні? В 1930-му трихвилинна розмова між Лондоном і Нью-Йорком коштувала 300 доларів (в перерахунку на долари 1996 року). Сьогодні, через Інтернет, вона майже безплатна.

Ці технології уможливлюють дальший, швидший, глибший та дешевший зв’язок зі світом не тільки державам і корпораціям, але й окремим особам. Я переконався в цьому на власному досвіді. Одного разу, влітку 1998-го, мені подзвонила моя 79-річна мати, Марґарет Фрідман, що мешкає в Міннеаполісі. Вона була дуже засмучена. Я запитав: “Що сталося, мамо?” “Знаєш, – сказала вона, – я оце в Інтернеті грала в бридж з двома французами, а вони між собою весь час розмовляли французькою, і я нічогісько не розуміла”. Я порснув зі сміху, уявивши, як моя мама-картярка в Інтернеті грає в бридж із двома французами. Вона трохи образилася. “Не смійся, – сказала вона. – Якось я грала в бридж з кимось із Сибіру”.

До всіх тих, що твердять, ніби ця ера глобалізації нічим не відрізняється від попередньої, я маю питання: чи ваша прапрабабуся грала з французами в бридж через Інтернет? Думаю, що ні.

Але, як я вже казав, ця нова ера глобалізації відрізняється від тої, що була в 1900-х, ще й політично. Попередня ера була позначена пануванням британської потуги, британського фунта і британського флоту. За нової ери домінує американська потуга, американська культура, американський долар і американський флот. Саме завдяки заходам Америки після Другої світової війни почала формуватися система вільної міжнародної торгівлі, що мала стимулювати зайнятість і бути противагою радянському комунізмові. Саме Америка ініціювала створення Міжнародного валютного фонду, Загальної угоди з тарифів та торгівлі й низки інших організацій, покликаних поширювати відкриті ринки і сприяти світовій торгівлі. І саме американський флот охороняв відкриті морські шляхи, забезпечуючи безперешкодне сполучення між цими відкритими ринками. Тому, коли наприкінці 1980-х вибухла Інформаційна революція, – дозволивши мільйонам людей глобально діяти, глобально спілкуватися, глобально подорожувати і глобально торгувати, – Америка перетворилася на глобальну силову структуру, яка стимулювала й розвивала ці тенденції, так що будь-яка країна, спробувавши їм опиратися, розплачувалась дорогою ціною.

Одним словом, нова ера глобалізації має сторони, знайомі нам з минулого (хоча й виражені тепер значно яскравіше), сторони, нам незнайомі, і сторони такі нові, що їх просто важко збагнути. Зважаючи на це, я хотів би так підсумувати відмінності між двома ерами глобалізації: якщо перша глобалізація звузила світ з розміру XL до розміру M, то теперішня глобалізація звужує його з розміру M до розміру S.

Ця книга – спроба пояснити, чому глобалізація стала наприкінці двадцятого століття панівною міжнародною системою – замінивши систему холодної війни – і дослідити, яким чином ця система визначає внутрішню політику, комерцію, стан довкілля та міжнародні відносини. Отож моя книга буде за доповнення до наявної вже літератури, покликаної пояснити той світ, що постав після холодної війни. Серед найцікавіших книг такого спрямування слід відзначити чотири: “Злети й падіння світових потуг: Економічні зміни та військові конфлікти від 1500-го до 2000 року” Пола М. Кеннеді; “Кінець історії і остання людина” Френсіса Фукуями; низку книг та есе Роберта Д. Каплана, а також “Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу” Семюеля П. Гантінґтона.

Хоч усі ці праці й містять важливі істини, жодній з них, я гадаю, не вдалось осягнути наш світ більш-менш цілісно. Капланові повідомлення яскраві й правдиві, однак, розглядаючи найпохмуріші куточки світу, він переносить їх досвід на долю всього людства, – а це вже надмірне узагальнення. Гантінґтон, помічаючи по всьому світі культурні конфлікти, доходить безпідставного висновку про тяглий, гостро окреслений конфлікт цивілізацій, стверджуючи навіть, що наступна світова війна, якщо така буде, “буде війною між цивілізаціями”. Мені здається, що ні Каплан, ні Гантінґтон не здають собі справи, як легко потуга держав, спокуса світових ринків, поширення технологій, розростання інформаційних мереж та поширення глобальних норм можуть перекреслити їхні чорно-білі (і то переважно чорні) прогнози.

І Кеннеді, і Гантінґтон пробували пророкувати майбутнє, виходячи з минулого і тільки з минулого. Проаналізувавши (блискуче, треба сказати) занепад Іспанської, Французької та Британської імперій, Кеннеді доходить висновку, що далі на черзі – Американська імперія, бо вона, як і всяка імперія, переросла сама себе. Наскрізною ниткою в нього проходить думка, що кінець холодної війни означав не просто кінець Радянського Союзу – він знаменував також занепад Сполучених Штатів. Я гадаю, Кеннеді не оцінив належно того факту, що відносний занепад Сполучених Штатів протягом 1980-х, коли й написано його книгу, був складовою частиною самопристосування країни до нової системи глобалізації – в решті світу цей процес допіру починається. Кеннеді не передбачав, що під тиском глобалізації Америка скоротить свій оборонний бюджет, зменшить урядові видатки, дедалі більше влади передаватиме вільному ринкові і – найголовніше – все це не тільки не похитне, але й зміцнить її становище як світової потуги.

Гантінґтон вважає, що тепер, коли холодна війна скінчилася і ми не мусимо більше жертися з Радянським Союзом, ми згадаємо старі добрі часи і знову почнемо жертися з арабами чи індусами. Він не припускає й думки, що з постанням якоїсь нової світової системи може з’явитися зовсім новий сценарій подій. Гантінґтон переконаний, що на зміну холодній війні може прийти тільки племінна ворожнеча, а не щось докорінно нове.

Фукуяма у своїй знаменній книзі найточніше змальовує оте нове в сучасному світі – тріумф лібералізму й капіталізму вільних ринків, – однак назва його праці (“Кінець історії”) говорить (набагато більше, ніж сама книга) про остаточність цього тріумфу. Це аж ніяк не вкладається в мою картину світу.

Усі ці праці стали, кожна на свій лад, визначними, бо ж автори всіх їх намагалися одною влучною думкою схопити “Те Найголовніше”, центральний мотив, перший рушій усіх міжнародних відносин у сучасному світі – хай то буде конфлікт цивілізацій, хаос, занепад імперій чи тріумф лібералізму.

Я підходжу до справи інакше. На мою думку, коли ми хочемо зрозуміти сучасний світ, то для початку нам треба затямити, що на зміну холодній війні прийшла нова система – глобалізація. Це і є “Те Найголовніше”, на якому слід зосередитися. Глобалізація – це не єдиний чинник, що впливає на події в сучасному світі, але якщо є якась найвища керівна сила, що підноситься над світом, мов Полярна зоря, – то ця сила є глобалізація. Силова політика, хаос, конфлікти цивілізацій, лібералізм – усе це вже було. Що є нового, то це система. Драма сучасного світу якраз і полягає у взаємодії цієї нової системи із старими почуттями й прагненнями. Ця драма вельми непроста, і її остання дія ще не написана.

Ось чому, розглядаючи систему глобалізації, ми побачимо конфлікти і взаємопроникнення цивілізацій, екологічні лиха й дивовижні успіхи в охороні довкілля, тріумф ліберального капіталізму вільних ринків і гостру реакцію проти нього, міцність позицій національних держав і появу на світовій арені потужних недержавних фігур. Я старався написати щось на зразок підручника про те, як слідкувати за розвитком цієї драми і як контролювати її перебіг.

Перше ніж ми почнемо, слід сказати ще кілька слів. Видавець і редактор першого видання цієї книги, Джонатан Ґалассі, якось сказав мені: “Я розповів друзям, що ти пишеш книжку про глобалізацію, а вони мені: “А, Фрідман – він це діло любить”. Що ти на це скажеш?” Я відповів Джонатанові, що ставлюся до глобалізації десь так само, як до світанку. Взагалі кажучи, чудово, що на небі кожного ранку сходить сонце. Це приносить більше добра, ніж шкоди, особливо якщо користуватися сонцезахисним кремом і темними окулярами. Та навіть якби я мав щось принципово проти світанку, то мало що міг би вдіяти. Я не починав глобалізації, я не можу її зупинити – хіба що ціною великих втрат для людства – і не гадаю гаяти свій час на марні спроби. Я журналіст, а не проповідник глобалізації. Як ви далі побачите, я добре усвідомлюю всі її темні сторони. Питання в тому, як їх нейтралізувати. Я певен, що найкращий спосіб усунути все те потворне, що несе глобалізація, – це збагнути логіку самої системи та її елементів, а тоді поглянути, чи не можна зробити так, щоб ця система приносила користь якомога більшій кількості людей, завдаючи при цьому якомога менше страждань. Саме такі думки й спонукали мене написати цю книгу.

Перша частина книги показує, під яким кутом належить дивитися на сучасну систему глобалізації і як ця система працює. У другій частині йдеться про те, як держави, спільноти, індивіди та довкілля взаємодіють із цією системою. Третя частина пояснює причини опору проти глобалізації. Нарешті, четверта частина розкриває ту виняткову роль, що відіграють і повинні відігравати Сполучені Штати, врівноважуючи цю нову систему.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24



  • Прелюдія: Світові десять років